Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Творчість останніх років
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Оповідання «Що написано в книгу життя» написано в 1910 р. Зміст його М. Коцюбинський повідомляє М Могилянському в листі від 9 березня 1911 р. «Оповідання коротеньке, менше аркуша, називається “Що записано в книгу життя». Сфера — селянсьха убога родина. Сюжет: син вивозить в ліс стару, забуту смертю мати, але під непереможним впливом бажання хоч раз добре попоїсти і випити на похоронах — забирає її назад. Ця схема може видатись вам грубою, але це тільки схема і, звичайно, важніше, як вона розроблена» [6, 255] Повернення М. Коцюбинського в останній період творчості до «дослідження» соціально-економічних основ життя селянства означало і новий підхід до відтворення внутрішнього світу людини. Прагнення з’ясувати загальнолюдську сутність у ранній творчості доповнюється дослідженням своєрідості народної психології при скрупульозному інтересі до оточення, що породжує цю своєрідність, в останньому періоді творчості.

У центрі уваги письменника подія, що трапилася в селянській родині. Соціальні умови, в яких живуть герої, такі страшні, нестерпні, що навіть смерть видається подарунком долі. Композиція оповідання майже не виходить за межі традиційної схеми. Починається воно розгорнутою (не властивою для зрілого Коцюбинського) експозицією, що готує подію. Увага письменника зосереджена на образі матері, забуте смертю і людьми. Світ, пропущений крізь призму сприйняття її, і є художнім мікросвітом оповідання. Відтворено тільки те, що відчуває, бачить і знає героїня. Кілька років баба, як і належить, лежала на печі, дивилася на світ зверху вниз і все їй здавалося маленьким. Хвороба онука примусила бабу покинути піч. За браком місця, послалась вона на долівці між дверима і мисниками. «Тепер все виросло зразу» [3. 105]. «Оптична» позиція обрана автором, дала можливість проникати в найтемніші кутки хати переходити від одного персонажа до іншого. Створилась чітка просторова організація розповіді з цікаво розміщеним предметним світом рівноправним з персонажами: бабою, сином, невісткою, дітьми. Внутрішній світ баби невіддільний від зовнішньо-предметного, від речей у їх непередбаченій різнобарвності. Баба настільки стара і немічна, що не може обігнатись навіть від мишей і тарганів, що товчуться по її тілу. Письменник сам розповідає про стан, позицію, рухи героїні. Об’єктивна форма розповіді, наповнена емоціями й оцінками автора, виражена питальними й окличними реченнями, пестливими словами: «Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба» [3, 105], «Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу із неї і, як лушпиння з картоплі, кинуло в кут» [3, 106), «кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу » [3, 106].

Увага Коцюбинського на проявах повсякденного у винятковому, а у винятковому — трагічного. Герої живуть у жахливих умовах. І цей жах не у неймовірних фізичних стражданнях баби чи чорних нестатках сина і невістки. Найстрашніше те, що це винятково фізіологічне здійснюється і сприймається як звичайне. «Бабо! Коли ви помрете? — питали діти […] вони хотіли б побачить, як вилетить з баби душа [...] про смерть говорили і невістка із сином, голосно, злісно, як про неоплачену подать» [3, 107].

Жити бабі понад силу, але й смерть приведе до видатків. Визріває задум — страшний в своїй основі, але воістину материнський. Вона повідомляє про своє рішення синові. Діалог матері з сином — зав’язка сюжету. В ній розкривається трагічна постать селянки, яка мусить переконувати сина прискорити їй смерть. Діалог відзначається складними психологічними колізіями, притаманними Коцюбинському тонкістю і м’якістю портретних деталей, зовнішньою стриманістю, трагізмом і внутрішньою напругою почуттів.

Співрозмовники не бачать один одного. Баба лежить на долівці під лавою і бачить тільки синів чобіт, син сидить на лаві. Тональність і темп розмови матері і сина — протилежні, у першої — лагідна, виважена і пережита мова. Їй важко говорити не тільки від старості і слабості, а й страшного значення слів, нею вимовлених. Її фрази короткі, уривчасті: «Не треба попа... Бог гріхам простить і так. А от не можу вмерти .» [3, 108] .Коцюбинський не дає широких ремарок, ніби допомагаючи матері скинути з себе той тягар, незрівнянно важчий від реакції сина на її пропозицію. Син роздратований і злий, а після розмови — виявляє «нещирий, роблений гнів» [3, 109].

Суттєвою особливістю оповідання є нерозривний зв’язок соціального, психологічного і морального. Важко назвати сучасника Коцюбинського, який би з такою глибокою художньою вмотивованістю висунув такі високі етичні вимоги до людини, як це зробив Коцюбинський.

Після зав’язки події розгортаються з блискавичною швидкістю: на другий день бабу підготували на смерть. «Вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, — як справлена курка, з хрестом на грудях і чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої» [3, 111]. Далі — винесли на сани і поїхали в ліс.

Основне навантаження в епізоді останньої бабиної «подорожі» лягає на просторове й зорове сприйняття світу. «Змисл зору, — стверджував І. Франко, — дає найбагатший матеріал для нашого психологічного життя, а тим самим і для поезії. Пригадаймо тільки великі контрасти світла і темноти і безконечну скалю кольорів, пригадаймо такі поняття, як високість і низькість, красота і бридкість, форма і рух, такі образи, як небо, поле, земля, гори, і зрозумієм, як глибоко сягає в нашу душу вплив зорового змислу»1.

Небагато може осягнути бабин зір. Вона лежить на возі горілиць, нерухомо, не в змозі ні повернутись, ні піднятись. І все ж таки значно більше, ніж з-під мисника. Простір розширюється, змінюється ракурс, а з ним і предметний, оточуючий бабу світ. Імпресіоністичний пейзаж у Коцюбинською створює відчуття маленького ескіза, зробленого зразу, після першого миттєвого враження. Природа подана в тимчасових, постійно нових станах, котрі вона щосекундно створює.

У Коцюбинського тимчасові, несподівані пейзажні деталі — випадкові. «Коняка так побіліла, що зливалася з сіном, зате небо чинім стало і чорним […] по небі плила самотня біленька хмаринка, як кінь голубиних крилець [...] може то не хмаринка, а душа мами пливе?» [3, 114]. Таке чисте і чорне небо І самотня хмаринка — явищі випадкові, що виникли в цей вечір і ніколи більше. Але герой,

що спостеріг цю картину, пов’язує її зі смертю матері. Предметна побудова пейзажу підпорядковується загальним принципам виникнення предметного світу в художній системі Коцюбинського

По-стефаниківськи скупий пейзаж, написаний чорно-білими фарбами. Тут, звичайно, діє не обмеженість кольористичної техніки, яка у Коцюбинського завжди бездоганна. Згадаймо хоч би «Intermezzo», «В дорозі», «Сон». Білий і чорний кольори в оповідані виступають у символічному значенні. Особливо трагічним відтінком наповнений білий колір. Це не просто чистота і невинність, а символ смерті. «Часом стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, і здавалось, що така мас бути і смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах» [3, 105]. Білий колір виступає фоном в дорозі (ідуть по снігу), він стає знаряддям її смерті.

Відображаючи героїв у тяжких випробуваннях, Коцюбинський піддав глибокому аналізу їх духовний світ, суттєву роль в якому відіграє внутрішня мова. Потап не дуже щедрий на слова, «нужда давно замкнула йому уста і промовляла тільки у серці». Всі його думки передаються через внутрішні монологи і мову. Перед нами постає людина вкрай цинічна, безсердечна, позбавлена навіть первісного почуття людини до людини. Кат Лазар з «Persona grata» в порівнянні з ним — ангел, бо нарешті в нього пробуджується сумління, він бунтує. А чи є хоч проблиск жалю, муки совісті, усвідомлення жаху вчиненого в Потапа?

Ось плин його думок під час «проводу в останню путь» матері.

«Уважно дивився, як кобила крутила покошланим задом, на якому осідав уже іній, і думав, що треба врізати січки, міркував, коли краще околоти одвезти в січкарню, чи сьогодні, як поверне додому, чи, може, завтра Потому згадав, що забув узяти рукавиці, що не помив руки од гною і тепер вони наче в корі» [З, 112].

Внутрішня зосередженість Потапа на речах буденних, звичайних у такій винятково трагічній ситуації надає оповіданню великої емоційної напруги. Читач вражений. Відвезти маму на смерть, чи гній на поле для Потапа однаково. Виразна, містка деталь («руки од гною») підсилена психологічними рухами і жестами.

«Сани йшли у затоки, стукались копилами, а він одставляв ногу і упирався в тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній. Хвиськав кобилу. Ньо-о! І знов обертався назад» [3, 112].

У лісі спокійно і розважно, по-господарськи, знайшов місце для мами, спорядив її на смерть, попрощався, пообіцяв задовільнити останнє її бажання — і з почуттям виконаного обов’язку повернувся назад.

«І зразу легко зробилось. Вага зсунулась раптом з плечей. Втягнув у себе морозне повітря, почув порожняву в грудях і заповнив ту пустку диким, сердитим криком

— Ньо! Стер-во! [3, 114]

Розширюючи прийоми об’єктивної розповіді, в якій логіка, характеру виявляється поза залежністю від позиції оповідача, точки зору тих чи інших дійових осіб. Коцюбинський намагається виразніше виявити суб’єктивне начало в художній структурі оповідання. Ось чому, поглиблюючи суб’єктивний елемент, надаючи йому нової форми, Коцюбинський переносить його в сферу світосприймання героя, зберігаючи разом з тим його конструктивне значення для розповіді в цілому.

Письменник постійно турбується про створення внутрішньої логіки образу і надзвичайно переконливого її розкриття. Тому при змалюванні думок Потапа Коцюбинський ані підганяв його в шуканні істини, ані нав’язував герою те, що суперечило б його природі, його сутності. Тому з такою послідовністю Коцюбинський «оголює» душу героя — аж до остаточної деградації його.

Пережита подія не тільки не змінила Потапа, а й не зачепила його душі. Повертаючись додому, його мозок почав підсвідомо працювати. Згадує найкращі епізоди з дитинства. Їх було два: у неділю мати розчесала йому волосся, наділа білу сорочку і дала гарячий пиріжок. Опинившись на вулиці серед хлопців, йому було приємно, щo всі дивились, як він кусав пиріг і виколупував пальцем з середини сливи. Більше нічого не міг згадати. Ще було гарно, як тато померли» [3, 114], бо на поминках він добре наївся/ Згадав про залишену у лісі маму і

«думки побігли назад. Лежить в гаю самотня на холодній ложі, як підстрелений птах, дивиться в небо крізь сльози. Тільки свічка плаче над нею і капа гарячий віск на сухі, до смерті зложені руки» [3, 124]

Та і ця уявна картина не пробудила в ньому чогось людського. Сама ж попросила. А могло бути інакше. «Тільки що винесли маму на кладовище, з корогвами, з попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. «Випийте, свате, за душу небіжки..» [3, 115].

Художник виступає в ролі людини, яка уважно спостерігає душевні рухи героя, він не тільки передає думки, почуття сина, а часто коментує й доповнює чи «виправляє», коли герой фальшує навіть перед собою. Бажання Потапа поїсти на поминках жене його назад по маму. Він же намагається пояснити це християнськими приписами.

«Думав про гріх, про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. «Шануй батька і матір твою». Але все те було холодне і тануло враз у теплі принадних картин, які малювала уява.

— Одна у нас мати і одна смерть, — говорив він до себе і слухав разом «Частуйтесь, кумо… пиймо за душі померлих…». Поринав в гомін в тепло голосів, у смак страви, у свято і радість живого тіла» [3, 115].

Подія не вплинула на моральне оздоровлення героя. В ньому нічого не змінилося. Отже, останній пункт схеми традиційного оповідання — результат — у Коцюбинського нульовий. Ніби й нічого не відбулося.

Такі «відкриті» сюжети властиві багатьом творам Коцюбинського. В оповіданні «Що написано в книгу життя» це дійовий композиційний засіб, що спонукає читача не тільки «придумували» фінал, а й замислитись над тим жахливим середовищем, що породжує такі патологічні явища, вбиває в людині все людське.

1 Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. творів У 50 Т. — К , 1982 — Т. 11 — С. 97







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.