Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Дійсність у світлі легенд
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Серед останніх творів Коцюбинського своєрідністю теми і способів її реалізації виділяється повість «Тіні забутих предків» (1911). Написана внаслідок глибокого захоплення Гуцульщиною — на основі безпосередніх вражень від перебування в Карпатах, уважного вивчення життя, побуту, звичаїв, фольклору гуцулів, студіювання етнографічних праць В. Шухевича та А. Онищука — повість Коцюбинського стала не тільки одним з кращих творів про чарівний світ карпатських горян, а й прозвучала величним гімном красі життя, світлим почуттям людини. Композиційно повість складається з низки чітко окреслених епізодів, що розкривають долю головного героя Івана Палійчука, його дитинство і юність у світі легендарних вірувань своїх краян, зародження приязні до дівчинки з ворожого роду Гутенюків — Марічки, приязні, яка з часом переростає у щире кохання; літування разом з іншими пастухами на полонині, одруження — після семи років бурлакування, спричиненого тугою за трагічно загиблою Марічкою — з Палагною, ґаздування, непереборений смуток за коханою, що й призводить його до передчасної смерті. Доля Івана і Марічки, їхнє велике, світле почуття розкриваються в органічному зв’язку з неповторною карпатською природою, оповитою самобутніми легендами і віруваннями, що створені гуцулами протягом віків їх нелегкого життя поряд з нерозгаданими таємницями навколишньої дійсності

Так, у творі незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне и фантастичне. Щоденне життя, праця і побут гуцула подано у світлі його поетично» уяви, його вірувань і легенд. Справді, перша зустріч Івана-хлопчака зі щезником, який сидить верхи на камені і, скрививши гостру борідку, нагнувши ріжки, заплющивши очі, дме у флояру, така незвичайно фантастична, так колоритно відтворена в повісті, що не викликає в читача ніякого здивування. Адже він розуміє, що це гра поетичної уяви пастушка, який уже в сім років знав дуже багато про навколишній світ, знав, зрозуміло, з тих переказів і легенд, що його оточували від народження. «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім, що в лісах повно тісовиків, які пасуть там свою маржинку (худобу— Авт ): оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки, що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувать байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці» [3, 142].

Захоплений незвичайною демонологією гуцулів, красою їх поетичної вигадки, Коцюбинський, однак, завжди і скрізь знаходить такі прийоми зображення, які дають змогу читачеві зрозуміти, що все неймовірне, легендарно-фантастичне є лише виплодом уяви людей, відчути, що вигадка зросла на основі реальної дійсності, міцно вкорінена в ній. Так, мальовнича картина відвернення мольфаром Юрою важкої, насиченої градом хмари сприймається читачем як неспокійний сон Палагни. Зустріч Івана з Марічкою-нявкою, їхня довга подорож лісом і розмова про найсокровенніше, втеча нявки, танець з чугайстром і, зрештою, смерть героя в безодні логічно вмотивовані як природні для людини із вкрай збудженою уявою для людини, що не може забути образу коханої і завжди ніби бачить її наяву, розмовляє з нею, чує її голос. Адже ж саме голос Марічки, що чується десь j глибини моря смерекової глиці, той стогін, в якому був «поклик кохання і муки», змусив Івана забути про обережність. І він, скакаючи по виступах скель, скочуючись вниз у гарячому тумані бажання, зривається в безодню.

Фольклорна стихія органічно ввійшла у твір Коцюбинського, стала не тільки матеріалом повісті, її основою, а й підказала поетичні засоби творення образів, стала тією призмою, через яку своєрідно переломився авторський ідейний задум. Поетизація великого почуття закоханих людей проймає весь твір — це емоційна основа наснаження образів Івана і Марічки, вона надає повісті тих якостей, які ставлять її поряд з такими прекрасними зразками гуманістичної літератури, як «Лісова пісня» Лесі Українки «Казки про Італію» М. Горького, «Вій, вітерець» Я. Райніса, «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянської.

Образні засоби народних переказів і легенд, пісень і коломийок органічно вплелися у стиль повісті. Неповторної своєрідності й тонкого художнього смаку надають творові особливості гуцульської говірки, використані письменником. Вона природно звучить в устах персонажів, і тоді зберігаються всі її особливості — і лексико-фразеологічні і граматичні, й синтаксичні, вона органічно входить в авторську мову, стаючи не тільки основою самобутності стилю, а й одним із джерел лексичного збагачення літературне мови.