Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

З думою про красу життя
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Творчий шлях Коцюбинського завершується нарисом «Хвала життю!» (1912) і своє рідним циклом-мініатюр, об’єднаних спільною назвою «На острові» (1912).

В основу нарису покладено враження письменника від перебування в червні 1910 р. на руїнах сіцілійського міста Мессіни, знищеного внаслідок страшного землетрусу 28 грудня 1908 р. Свої спостереження Коцюбинський ще тоді докладно передав у лиси до дружини від 16 червня 1910 р.

Хоча з часу катастрофи минуло майже півтора року, але, зазначає автор, її наслідки були ще досить свіжими. Безладні гори каміння, вапна, балок, під якими поховано десятки тисяч людських тіл, потріскані стіни будинків, що стриміли з цих куп, поліцейський, який щохвилини піднімався і прикладав руку до кепі, вшановуючи пам'ять щойно відкопаних загиблих людей, — це ті деталі, що промовисто говорили про жахи трагедії. Та особливо зражали очі запнутних у чорний креп людей, що снували поміж руїнами.

«Ті страшні, чорні, жахливі очі, які замкнули в собі все пекло різдвяної ночі і вже більше нічого не можуть бачить. Може світити сонце, голубіти море і небо, сміятися радість, а ті очі,поширені й мертво блискучі у великих орбітах, звертали погляд вглиб себе і божевільно вдивлялись у розхитані стіни, вогонь і трупи найближчих. Мені здавалось, що коли б сфотографувать їх, на пластинні вийшли б не людські очі, а картина руїни» [3, 240]

І все ж ніхто й ніщо не може вбити краси буття. Про це красно мовно промовляє характерний епізод, коли до якогось шарлатана, що серед руїн розгорнув торгівлю парфумами, голосно рекламуючи чудеса косметики, потяглися очі мессінок, потяглися до краси і молодості. І крізь руїни раптом проглянули «далекі зелені гори, залиті радісним сонцем, помаранчеві сади, безконечний шовковий простір блакитного моря, і душа моя проспівала над сим кладовищем хвалу життю .» [3, 243].

Краса і життєствердження у Коцюбинського — майже синоніми. Життєлюбство — одна з провідних рис його характеру відбилось і в творчості письменника. Його оптимізм і гуманізм, почуття прекрасного виявились не лише в пронизаних сонцем пейзажах, а й у тому, що художник слова кожного разу підкреслював несумісність краси і будь-якого знищення живої істоти, навіть тварини, висловлював огиду до смерті [«Лист»], що вірив у непереможність торжества краси життя. Показовим у цьому розумінні є оповідання «Хвала життю!» Прагнення жінок до краси навіть серед чорних руїн і горя зображено як запоруку відродження життя на зруйнованому стихійному лихом острові. Прекрасне — це активно діюча сила. Вона примушує ліричного героя «Intermezzo» гостріше відчути безодню народного горя і збуджує бажання розпекти гнівом небесну баню, зірвати з неба сонце і засвітити друге. Вона мучить ката Лазаря і спонукає його затемнений мозок шукати головного винуватця всіх убивств, ката Росії. Вона, ця незвичайна сила, поселяє тривогу, неспокій в родині Антона, відроджує до духовного життя навіть Марту, засмоктану болотом міщанства, буденщини («Сон»). Категорія прекрасного у Коцюбинського постає як одна з важливих проблем мистецтва.

Гімн життю, гімн сонцю звучить на повну силу і в циклі «На острові». Тут знайшли своє втілення капрійські враження письменника. Тут подано яскраві малюнки життя і природи італійського острова, пройняті ширим суб’єктивним чуттям автора. М Коцюбинський. за його ж свідченням, мав природне «почуття природи». Він успадкував від матері «…психічну організацію, чутку і вражливу, нахил до всього гарного та любов і розуміння природи» [5. 332].

Листи М. Коцюбинського, спогади його сучасників також свідчать, що природа була його постійною і глибокою пристрастю. Він ніколи не втомлювався «вбирати в себе красу» її [6. 111]. Природа брала участь у формуванні моральних та естетичних поглядів, була джерелом радості, допомагала знайти душевну і фізичну рівновагу під час життєвих знегод.

«У хвилини розчарування та розлуки, — писав М. Коцюбинський у 1905 р., — мене раз у раз рятувала моя незвичайна любов до природи» [5. 433]. У закоханості письменника в природу, тонкому розумінні її Коцюбинським рецензент із журналу «Современник» вбачав національну прикмету — «воістину українське» чуття. В цьому відбилась своєрідна обдарованість прозаїка. Він мав гостро розвинене чуття кольору, змалку захоплювався малюванням та у зрілому віці писав етюди. Сприймаючи оточення як художник слова і пензля, М. Коцюбинський подібно до музикантів, що здавна шукають зв’язок між звуком і кольором, свідомо прагнув змалювати «природу, а іноді й речі, з допомогою кольорового лексикону», дбав про те, щоб «фарби приходили на допомогу слову»1.

Не знаходячи гармонії в суспільстві, художник шукав її в природі, але не для того щоб втекти від соціального лиха від людей. Чарівність природи зміцнювала його віру в необхідність перебудови суспільства за законами краси, добра і справедливості.

Глибоко символічним і останній етюд, присвячений дивній таємниці агави, яка «цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти». В цьому образі — душа письменника, душа самого передчасно померлого Коцюбинського: «…Квітка на високому пні вітає сонце і морі, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджу них передчасно на смерть. [З, 250].

Так з думою про життя, з хвалою життю закінчив свій творчий шлях великий сонцепоклонник.

1 Спогади про Михаила Коцюбинського — К., 1962 — С. 152