Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

В’ячеслав Липинський (1882—1931)
РЕЧНИКИ ТА ІДЕОЛОГИ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНИ
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

В умовах глухої реакції, тотальної русифікації залишитися українцем можна було за умови збереження і поширення української культури й науки. Саме так вважав український мислитель, політик і політолог, історик, публіцист, громадсько-політичний діяч — В’ячеслав Липинський. Виходець із Волині, і родини польського шляхтича, він, здобувши ґрунтовну освіту в університетах Кракова та Женеви, присвятив свої інтелектуальні сили, талант і працю справі націо- та державотворення. Його прізвище знайдемо серед співзасновників Союзу визволення України (Львів, 1914), Української демократично-хліборобської парті: (УДХП) 1917 р., серед засновників Братства українських класократів-монархістів (1919). В. Липинський лідер створеного ним Українського союзу хліборобів-державників (УСХД) консервативно-монархічного, гетьманського спрямування (1920), керівник кафедри історії української державності в Українському науковому інституті (1926- 1927, Берлін) автор низки оригінальних праць з історії України, соціології, державознавства, етнополітології; він — «батько» консервативного напряму вкраїнської емігрантської суспільно-політичної думки.

В аспекті теми викликає інтерес сміливе знакове наукове дослідження «Україна на переломі (1657-1659)». Всупереч народницькій історіографії, яка трактувала українство як масу «мужиків», а Хмельниччину як винятково селянсько-козацьку соціальну революцію, Липинський слідом за Грушевським, довів, що Хмельниччина була політичним рухом, в якому носієм великих і сміливих замислів і діл епохи Хмельницького та творцем козацької державності був шляхетсько-старшинський елемент тобто козацька шляхта Липинський, таким чином, зруйнував звичні уявлення народницьких історіографів про національно-визвольний рух під проводом Б. Хмельницького, його учасників, ідеї й чин козацької верхівки увівши в українську історичну проблематику питання влади і проводу.

Принципове значення цієї праці значно більше, ніж спеціальне питання про національну переорієнтацію сполонізованої, а на Лівобережжі — зрусифікованої шляхті. Головним критерієм здоров’я нації, її розбудови, що забезпечує збереження національної само бутності, В. Липинський вважав дотримання загальнолюдських універсальних форм цивілізованого співжиття, головним чинником якого є, на його думку, держава. Саме вона — держава — консолідує різноманітні соціальні і національні спільноти, послаблює національні конфлікти Парадигмою його наукових досліджень є поєднання української національної ідеї з державницькою, націотворення з державотворенням. Повне національне визволення і розбудова незалежної національної держави самодостатньої української політичної нації - такий зміст вкладає В. Липинський у національну ідею реалізація якої має стати першочерговим завданням цих вільних духом, сильних розумом, закорінених в українську традицію патріотів-українців. «Нація наша роз’єднана політично, ідейно й культурно, - пише він в славнозвісних «Листах до братів-хліборобів» (1920-1922). Щоб не загинути на віки, вона мусить сотворити свою державу, свою одну національну державну ідею, таку, яку у формі державної незалежності мають Москалі, Поляки, Чехи, не кажучи вже про всі інші великі культурні наші — й одну національну культуру таку, що об’єднує»

На противагу соціалізму з його партійним девізом «мета виправдовує засоби» і націоналізму, що сповідує гасло «Україна для українців», В. Липинський ратує за співпрацю усіх суспільних класів, суспільних груп української землі, що володіють певною сумою історичного досвіду, здобутого попередніми поколіннями і переданого «з молоком матері» наступним. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об’єднуючої спільної традиції і спільної культури не може існувати група людей, біля якої має об’єднатись і зорганізуватись нація.

Кожна група (клас) людей, що хоче прилучитися до розбудови української держави, присвятити своє життя і чин націотворчості, мусить забути про власний інтерес. Натомість ідейний інтерес Української Держави і Українсько Нації має стати маєстатом однаково для всіх і кожного. Без такого всіма класами і всіма членами нації однаково ушанованого Маєстату Держави і Нації, на думку В. Липинського, не можна уявити існування модерної європейської держави і нації. Політолог розробив оригінальну цілісну теорію державництва, відштовхуючись від якої, окреслив шлях і засоби державницької незалежності України і наголосив на потребі створення української політичної нації.

Україна тяжко хвора на недержавність. «Хвороба недержавности має своє джерело не в причинах зовнішніх - вона не травматичного походження, як хвороба поневоленості, а викликана вона причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні «орієнтації», абсолютно нічого не поможуть»1. Оздоровленню її заважає багато внутрішніх чинників, серед яких, український емоціоналізм у політичних змаганнях народу, романтичне сприйняття світу, відсутність почуття реальності, що породжує фантастичні утопи типу «Україна без влади і підвладних», відсутність політично цінної національної ідеології, яку б сприймали всі верстви населення, тощо.

Руйнівно-згубного впливу української емоційності., темпераменту можна уникнути, вважав В. Липинський, якщо ми організованим і сталим вихованням у наших людей розуму та волі перетворимо їх у національно-творчу силу. Спільно з притаманним українцеві розумом, логікою, пам’яттю й волею саме наша емоційність, запал, творча імагінація і велика пристрасть зроблять у короткий час те, на що інші нації з холодним темпераментом потребували б набагато більше зусиль і набагато більше чacу.

Успіх «лікування» залежить великою мірою від інтелігенції, особливо від письменників, які повинні: «Берегтись та уникати мертвої теоретичності, пустопорожньої літературності, логічних утопій га інтелігентського словоблудія, мусять перш за все ті, хто словом береться робити своє громадське діло. Спокусу стати на ї тими «найрозумнішими людьми», яким тільки «нещасливі обставини не дали нічого розумного зробити, мусять від себе гнати геть письменники, що долю свою зв’язали і долею України, що цілим своїм еством хочуть тієї України і знають, що сотворити її писаними порадами для літературної, метафізичної «сорокаміліонної нації» неможливо. Бо оця «сорокаміліонна нація» існує тільки в уяві літераторів і тільки в їх писаннях» 2

Процес оздоровлення — тривалий і неймовірно тяжкий. Надто багато симптомів треба позбутися, боягузтва, хамства, скупості, спекулянтства, політичного анархізму, всякого «покутнього отаманства», злоби, кар’єризму, гадючого лукавства і зрадництва; запобігання перед сильними і перед юрбою тощо. Тільки тоді, коли наша ідея «відучить нас від шкідливих розкошів, від інтелігентського позерства і руйнуючого словоблудія», викличе «любов і пошану до своїх братів по ідеї і посіє взаємне довір’я, солідарність і альтруїзм, знищивши вроджене українцям самоїдство і будування своєї кар’єри на очернювання ближніх; але заразом примусить нас ставити взаємно до себе більші вимоги во ім’я здійснення ідеї, а не для підкреслювання хиб своїх співтоваришів. Коли ми будемо служити нашій гетьманській ідеї хоч би так, як предки наші служили своїй за часів великого гетьмана Богдана Хмельницького. — Коли… ми самі під впливом нашої віри-ідеї станемо більш моральними, станемо кращими, здатнішими, духом сильними і спокійними, і коли за ідею нашу говоритимуть не слова, а діла, вартість і здатність кожного з нас то ідея наша мусить перемогти і переможе»3.

Учитись, пізнавати світ і людей, набиратися досвіду та вміння, щоб далі велике діло українське творити, самоусвідомлюватись і самостверджуватись «ліки», запропоновані В. Липинським на встановлений ним діагноз. Звертаючись до своїх співвітчизників, В. Липинський пояснив, що моральне право визнати діагноз він заслужив своїми ділами і любов’ю до своєї хворої Батьківщини, досвідом, здобутим знаннями нашої минувшини і власними спостереженнями і останніх літ української революції, активним учасником якої він був. Перебуваючи в еміграції, він почувався органічною частиною українського громадянства, пов’язавши особисту долю із своїм народом і в щасті, і в нещасті, підтвердженням чого і його праці «Шляхта на Україні». «З подій на Україні», «Україна на переломі», «Покликання варягів чи організація хліборобів», «Хам чи Афет», «Листи до братів- хліборобів», в яких викристалізовані досвід і філософія тисячолітньої історії України-Руси, й не лише розкрито причини бездержавності українського народу, а й розроблено систему і теорію державності.

«Віра в нашу перемогу та видужання од хвороби» вселяла в Липинського упевненість і сподівання, що його «суворий діагноз - випливаючий з позитивних хотінь, а не з негації і вказуючий вихід з хвороби, а не лише саму хворобу не викличе руйнуючих наслідків злого умислу та злої волі, а може дасть Бог, моїй хворій Батьківщині поможе»4. Теоретик елітарного консерватизму, В. Липинський визнавав провідну роль «національної еліти» в розвитку суспільства, хоча и не заперечував державотворчої місії селянина. Помер В. Липинський 14 червня 1931 р. в санаторії Вінервальд, що біля Відня.

1 Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія — К, 1996 — С. 477

2 Там само — С. 419

3 Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія. — К , 1996 — С. 416—417

4 Там само