Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Біографія: життя, діяльність, творчість. «На нас, на нас надія, браття...»
ОСИП МАКОВЕЙ (1867-1925)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

(Псевдоніми: Spectator (оглядач), Стефан, Євмен, Соколик, О. Степанович: криптоніми: О., О. М., О. Мей, М-ей та ін.)

«Я мав надію прислужитися своєму народові так, щоб він мене, ще поки живу, згадував добрим словом. Та цього я не осягнув… Жалко мені, бо все ж я багато праці поклав у те, щоб зазначити свій побут на землі і «киніди слід»… Одну тільки потіху маю як громадянин, і то велику, не висказану потіху, що діждався відродження України. Там ще не зараз буде лад, але буде. Не пропаде народ, отеє найважніле… А коли я хоч чим небудь прислужився до цего воскресения і не був «гнилою колодою», то і це в наших обставинах перед війною не було легке діло. Цю свідомість я маю і вона мене втихомирює»

О. Маковей

Біографія: життя, діяльність, творчість

«На нас, на нас надія, браття...»

Кінець ХІХ початок XX ст. знаменний появою у літературі нового покоління перехідної формації, і європейським літературним смаком, новочасними суспільними і політичними поглядами, з душею, що рветься до суцільної, гармонійної і щиро діяльності. Осип Степанович Маковей один із них. Він народився 23 серпня 1867 р. в містечку Яворові недалеко від Львова.

Батько його займався сільським господарством і кушнірством. Мати — на свій час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою мовою. «Се була уособлена лагідність і доброта, ідеальна мати, дуже вразливої і чутливої вдачі» 1, — так трепетно і ніжно скаже в автобіографи про свою неньку О. Маковей.

«Сім моргів яворівських пісків» і батькове кушнірство хоча й не давали багатодітній родині достатків, але й злиднів до хати не до пускали. Батьки, як багато свідоміших галицьких селян і міщан, які з усіх сил намагалися вивести своїх дітей «у люди», вивчити «на панів», віддали до школи найстаршого — Осипа.

Після успішно закінченої яворівської початкової виділової (польської) школи (1874-1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української академічної гімназії у Львові (1879-1887). Бідував нестерпно. Часто голодував; ходив у «витертім бурнусі, подертих чоботях, позичених споднях (штанах. — Авт.) і блузці, бо свої до нічого». Батьки не могли йому допомогти. Розраховував тільки на себе. З другого класу утримує себе сам приватними лекціями. «Перевчив я учеників, що вже цілу класу з них зложив би. Та й натерпівся я не раз голоду й біди, що й школа не була мила чоловікові, — але минулося», — читаємо в одному із записів його щоденника «Пам’ятника»2 Репетиторство забирало час, виснажувало силу, та не вилучило його з числа перших учнів. Бог наділив юнака багатьма талантами: до музики, малювання, літератури Однак вчитися малюванню Маковей не міг через короткозорість, набуту «десь у другім чи третім році життя» після хвороби «на запалення очей»3, на музичну освіту, не маючи грошей навіть на інструмент, годі було й сподіватися. «Осталося мені те, — каже Маковей, що найменше коштувало: перо, чорнило і папір». І той «остаток» О. Маковей не змарнував. Ще в гімназії робив переклади з античної, німецької, польської, російської мов, складав оригінальні вірші, поеми; писав фейлетони, оповідання, записував народні пісні, казки, народні звичаї, побут.

Перші літературні твори Маковей писав, як зізнався пізніше сам, «мишам на сніданок». Проте мрія стати письменником, наполеглива праця над собою, атмосфера доби, а відтак знайомство з І. Франком, М. Павликом, засвоєння нових ідей — все це сприяло формуванню його світогляду, виробленню морального кодексу і громадянської позиції.

Не задовольняючись офіційною наукою, молоді ентузіасти, запалені поступовими ідеями, організовуються в таємні гімназійні гуртки самоосвіти, щоб «вправлятися завчасу в праці на якім-небудь полі, вчитися спільно, щоби бути на будуче корисним суспільності»4

Осип Маковей один з організаторів такого гуртка «Згода» (1884), члени якого займалися переважно просвітньою роботою: зібрали солідну, понад 600 книжок, бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з рефератами, читали й обговорювали написане; проводили літературні вечори з нагоди ювілеїв письменників, культурних звичаїв, видавали друковані на гектографі газети «Молодецька правда», «Зільник молодецьких праць», «Зірка», «Чортик» та ін., в яких друкували власні твори, тощо.

Побіч культу Шевченка, гімназійна молодь вважала за обов’язок честі читання вільнодумних книжок, виявляла певний інтерес до питань теорії соціалізму, ховаючись від шкільного начальства, щоразу гірко за це спокутуючи. В оповіданні «Весняні бурі» (1904) Маковей створив автобіографічний образ учасника подібного гуртка, який «знав Рената, Дрепера, Дарвіна, навіть Маркса», книжку Едварда Жуковського «Ідея», «котра мені так завернула голову, що я не відважився піти на теологією»5 («Історія одної студентської громади» (1912. Аналогічний запис знаходимо і в його щоденнику —— «Пам’ятнику. «Прочитав «Ідею», і я вже не той сам, що давніше. — Лиш треба ще часу, щоб я освоївся з тими гадками…»6. А поки що він активно працює в гуртку, на засіданні якого читає свої перші літературні спроби оповідання «Два дібрани», «Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті "Поступ» публікує вірш "Поклик» (1884), в якому передає готовність молоді стати «до бож» з лихою долею і своєю працею покращити життя народу.

На нас, на нас надія, браття,

Будучність в наших є руках7, —

звертався молодий поет до своїх однодумців, чисельність яких зростає за рік до 60 осіб. У противагу тим «поважним патріотам», що кожний свій крок, кожний рух, кожне слово вираховували на дзвінку монету, всі починання гуртківців робилися із запалом, з трепетом, самопосвятою. Активна діяльність злагодистів привернула увагу до себе не лише друзів, а й опонентів зокрема «москвофілів», які «накинулися на академічну гімназію з підозрінням анархізму, соціалізму і т. п.». Посипалися публічні доноси у «Слові», «Проломі» «Parlamentari». «В квітні 1886 р., — згадував письменник, пішла між нами чутка, що «москвофіли» донесли до шкільної ради, що в гімназії є таємне товариство і спільна бібліотека «соціалістична» (в ті часи кожного соціаліста вважали трохи не виродком суспільства)», в результаті чого деяких членів гуртка було виключено з гімназії, а Маковея — суворо попереджено.

Гіркота цієї поразки була нівельована двома знаковими подіями в житті О. Маковея: у листопаді 1885 р. в 22 числі «Зорі» під ініціалом «М» він дебютував перекладом поезії Г. Гейне «Післанень», у грудні 1885 р. познайомився з І. Франком і дістав дозвіл бувати у нього дома. «Маю записи з тою часу і бачу, згадував він, з якою повагою відносився я до нього, як радо записував собі те, що він казав, і який був вдячний за добру пораду та за людяне поведіння зі мною, таке не похоже на поведіння деяких офіційних опікунів у гімназії». Юнака захоплювала велич і простота Франка. Ловив кожне його слово; прагнув віддячити йому за науку. «Єго погляди на справу і літературу руську знаю не лише з творів єго, а з власних єго розмов. Годі їх тут списовати; а они многим дуже розумні, і я їх собі присвоюю». Від Франка навчився поєднувати літературну і громадську роботу, літературу і суспільне житія. Він, як і Франко, занадто високо розуміючи покликання письменника, не раз у критичних хвилинах «не вагався стати вперекір пануючим напрямам і ніколи не переставав виступати проти безтямності, тупоумія та заскорузлості не лише серед суспільності, але також і, особливо, серед тих, що беруться провадити та просвічувати її»8.

І. Франко став другом, учителем, критиком письменника-початківпя, першим читачем і видавцем його творів. За протекцією І. Франка у «Зорі» за 1886-1888 рр. опубліковано переклад Маковея з Овідія — «Орфей і Еврідіка» та його оригінальні вірші: «Заказані яблука», «Неділя в полі», «Жерело», «Нічна думка», «Сон вдівця», «До бою», «Перед жнивами» та ін.

13 вересня 1887 р. Маковей закінчив гімназію. Думаю, де вчитися далі... Не можу попом, бо звання (покликання. — Авт.) не маю»9, записує до щоденника 19 вересня. Пізніше в «Історії одної студентської громади» (1912) Маковей згадав сконфісковану книжку Е. Жуковською «Ідея»10.

Упорядкувавши «свої гадки», що «звернули його голову» на соціалізм. Маковей відкинув утоптаний цілях загалу галицької молоді (не став ні чиновником, ні священиком) і обрав шлях літератора найбільш незалежний, але й найбільш непевний в умовах тодішньої Галичини.

1887—1893 рр. Маковей — студені філософського (філологічного факультет) Львівською університету.

Живучи «часом з квасом, часом так», він брав участь у діяльності «Академічного братства» (один час був там бібліотекарем), наполегливо працював над самоосвітою, багато читав, вивчав життя, продовжував писати. 3 творів, написаних у цей період, слід відзначити поему «Молох» (1888).

Смерть батька в 1889 р. кардинально змінила його матеріальне стіновище і статус «На поміч з «дому» я й перше не числив, — записує він у щоденнику, а тепер уже й думки не було, навпаки, мати удова з молодшими від мене синами, задовжена і слабовита, сама потребувала помочі». Ту поміч зобов'язаним надати осиротілій родині найстарший син.

Не покидаючи навчання, Маковей працює на різних роботах: писарем у синдикаті Львова, інструктором у бурсі, перекладачем соймових справ українською мовою і т. ін.

З осені 1889 — по осінь 1890 рр. Маковей перебував на службі у цісарській армії. Щоденна муштра стомлювала фізично і морально. Почувався в’язнем. Не писав нічого. Монотонно-тяжке вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Це було свого роду продовженням серйозної фольклористичної праці, розпочатої в університеті — «Порівняння, образи і символи в народних піснях» (1889). Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованою Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890- 1891) із ґрунтовною передмовою упорядника, в якій розкрито умови появи рекрутських та жовнірських пісень і визначено антимілітаристський характер їх.

Через шість років (1896)11 Маковея було покликано на військові маневри, «принади» яких описав у листі до М. Коцюбинського: «Ви вже десь певно гніваєтеся на мене, що я Вам так давно не відписував, а то, бачите, причина тому така, що я офіцер в резерві та й на цілий місяць мусив проміняти перо на шаблю і йти «воювати». Не було мене в Чернівцях від 12/8 до 15/9, зійшов пів-Галичини пішки побачив, що се таке цісарські маневри, сходив ноги по самі п’яти, не вбивши ані одного турка, вернув миролюбиво домів спочивати на лаврах воєнних. Потрібне було мені се так, як діра в мості, але викрутитися годі було, — чиста морока з войськом. Який я був не раз, утомлений та невиспаний! І то ще коли б справді деякий ворог був — а то знай, що все те забавка і комедія і ходи, проте, по 40 до 50 км. на день. Я за те пімщуся на цілім мілітаризмі в «Образках з маневрів», котрі тепер буду писати. Такі-то я мав ферії тепер, хоч платіть мені, а пішки далеко не піду»12.

Не думав Маковей, зарікаючись, що через 18 років йому доведеться пройти пішки всю Україну — вже не для «забавки» і «комедії» в пошуках уявного ворога — а насправді, під час війни. А поки що, повернувшись з військових маневрів у ранзі резервного підпоручника, продовжив навчання в університеті.

1 Маковей О. Автобіографія // Відділ рукописів ІЛ ім. Т Шевченка НАН України —Архів О. Маковея — Ф. 59 — № 10 Далі цитати з автобіографії подаються без посилання на джерело.

2 Маковей О. Пам’ятник // ВР ІЛ ім. Т. Шевченка НАН України — Архів О. Маковея — Ф. 59 — № 2753 — С. 195

3 Там само — С. 187

4 Маковей О. Історія одної студентської громади — Львів, 1912. — С. 90

5 Там само — С 26

6 ВР ІЛ ім. Т. Шевченка НАН України — Архів О. Маковея — Ф. 59 — № 2753 — С 282

7 Там само — С. 251

8 Франко І. Передні слово // Франко І. Зібр. творів. У 50 т. — К., 1976 —Т.3 — С. 281

9 Маковей О. Пам’ятник // ВР ІЛ ім. Т. Шевченка НАН України — Архів О. Maковея — Ф. 59 — № 2754 — С. 25

10 Маковей О. Історія одної студентської громади. — Львів, 1912 — С. 26

11 Лист спростовує дослідників, що помилково датують 1899 р. перебування Маковея на військових маневрах.

12 Маковей О. Лист до М. Коцюбинського від 20 вересня 1896 р. // Листи до М. Коцюбинського / Упоряд. та коментарі В. Мазного — Ніжин, 2002 — С. 323