Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Науково-педагогічна діяльність
ОСИП МАКОВЕЙ (1867-1925)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Навесні 1899 р. Фонд сприяння молодим письменникам (за рекомендацією відомого слависта В. Ягича) при значив Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при Віденському університеті. Поглиблюючи свої знання, Маковей більше часу присвятив студіям слов’янських мов та літератури, відвідуючи семінар відомих учених В. Ягича, К. Гречека, М. Мурка та ін. Предметом особливого зацікавлення стала сербська література, зокрема епопея І. Гундулича (1588-1638), «Осман». Вислідом його і наукова праця «Beitrage zu den Quelien des Gundulifschen «Osman», опублікована В. Ягичем в науковому виданні «Archiv fur slavische Philologie» (1904). У Відні О. Маковей знайшов чимало цікавих матеріалів про Хотинську війну (1621), які наштовхнули його на думку написати твір про цю видатну подію в історії слов’ян. Так була створена згодом його історична повість «Ярошенко» (1903).

У Відні О. Маковей познайомився з німецькими письменниками й обдумав план видання збірника кращих творів українських прозаїків у перекладі німецькою мовою. Про свій задум він повідомив у листі до І. Франка, який гаряче підтримав цю ідею, поінформувавши про неї читачів «Літературно-наукового вісника».

Велике бажання О. Маковея присвятити себе науці не відповіла його матеріальним можливостям. «Дуже добре заняття, — каже він іронічно, — але треба мати що їсти». Необхідність постійно піклуватися про хліб насущний змусила шукати більш стабільного заробітку, ніж давала журналістська та письменницька праця. Такий заробіток забезпечила йому посада викладача в Чернівецький учительській семінарії. Заснована 1870 р як німецька учительська семінарія вона і через 30 років не зазнала змін. Навчання проводилося виключно німецькою мовою, мова ж корінного населення - українська та молдавська вивчалися факультативно. «Австрійський уряд, як захопив край (Буковину — Авт.) у свої залізні руки, — писав О. Маковей, як більше як сто років не давав нічого ані українцям, ані волохом (молдаванам — Авт.), тільки все понімечив, усюди позаводив німецьку мову, і в уряди, і в школи...»1 Якою «непедагогічною дивовижею» впродовж довгих років був цей учбовий заклад 2, в якому через мовні проблеми вже на іспитах «відпадає така маса хлопців, охочих вчитися на вчителів, що аж жах бере дивитися на таке головництво»3, Маковей побачив на власні очі. Непересічний псдагогічний талант допоміг Маковею подолати перешкоди і завоювати для себе авторитет і повагу серед гімназистів та колег.

У 1901 р. Чернівецький університет надав Маковеєві ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану 1900 р в «ЛНВ» і видану окремою крижкою. В лютому 1903 р. Наукове товариство імені Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові регалії не давали право обійняти посаду головного учителя. Довелось скласти спеціальний іспит (1905) на диплом учителя німецької, польської і української мови та літератури в середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу і до смерті Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.

Виходячи далеко за межі офіційної програми, він давав учням глибокі знання з нової української літератури (І. Котляревський, Шевченко. Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, К. Федькович, І. Франко та ін.), народної творчості, української мови, розвиваючи природне обдаровання учнів, їхній інтелект, вольові якості. Тривалий час, працюючи викладачем, а в останні роки життя — директором учительської семінари, Маковей-просвітитель виступав проти схоластики, консервативних поглядів на виховання. У численних публіцистичних виступах, у науково-педагогічних статтях, наукових працях (в учительській газеті «Промінь», у київських газетах і журналах «Громадська думка», «Шершень» та ін.) обстоював необхідність упровадження загальної освіти, потребу виховувати свідомих громадян, готових до суспільно корисної праці.

У жовтні 1904 р. О. Маковея запрошено до участі у ювілеї з нагоди 35-річчя літературної діяльності І. С. Нечуя-Левицького. У грудні того ж року він вдруге відвідав Київ, де зустрічався з М. Лисенком, К. Стеценком, Б. Грінченком, ознайомився з культурно громадським життям в Україні. Позитивним наслідком цієї подорожі стала співпраця Маковея у журналі «Шершень» (1906) та газеті «Громадська думка». У першому було опубліковано вірші «Коли-б я польським графом був», «Колисанка» («Сидять пани над Невою») сатиричний відгук на Маніфест 17 жовтня 1905 р., «Нові святі», «Це пісня не нова», «Чудо» та ін.

24 лютого 1906 р. «Громадська думка» опублікувала антиурядову статтю Маковея «Листи з Буковини». Стаття викликала негативну реакцію адептів Австро-Угорської монархії, що супроводжувалася брудними нападами і брехнею. Маковей відгукнувся листом «Відповідь моїм приятелям» (1906), який став взірцем полемічних публіцистичних виступів проти політичних супротивників.

Улітку 1909 р. Маковей знову побував у Києві, де, крім доповіді про літературний рух у Галичині, відбулася презентація пісні-канту «Пречистая Діво, мати Руського краю», світський текст якої, на замовлення М. Лисенка, написав О. Маковей, його ж заходами пісню було видано в м Жовкві (нині Нестерів Львівської обл.). Частину тиражу пісні Маковей привіз композитору. Вперше її виконав хор на вечірці, влаштованій на честь буковинського гостя.

Наприкінці 1909 р. Маковея запрошують до Львова на вакантну посаду вчителя жіночо семінарії Та за ці роки в нього складися «дуже добрі» службові відносини в Чернівцях. «Красщих не можу собі й бажати, — відповідає він К. Студинському. — Директор людяний, вірить мені і поважає мене, не контролює майже ніколи: учу я, як хочу і що хочу. «Гайдамаків» читаю, не викидаючи «ніже тієї коми» у шкоді, в клясі»4 Щоб проміняти волю на неволю, треба чогось грандіозного». Перспектива «ходити поміж дощ з ляхами» і «не бути певним куска хліба» — не приваблювала. «Служби не боюся, — писав він дружині 26 жовтня 1909 р., — але львівську руську громаду ненавиджу, і все! Скоро би я в ню вліз, я без війни з нею ж всидів би. Забагато там брехні і облуди, щоб я мовчав». З іншого боку, рамки провінційного містечка, віддаленого від центрів культурного життя Галичини, були надто вузькими для повної реалізації багатогранного таланту і наукового зацікавлення Маковея.

Львів — великий культурно-інтелектуальний центр, де «є з ким потворити, є кого порадитися, с книжки», чого так бракувало в Чернівцях. Та й на малу батьківщину — до Яворова — ближче.

Після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 р. О. Маковей прийняв запрошення.

Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами і провокаціями. «Сі політики воювали зі мною явною брехнею», «лаяли і безчестили тільки для того, що оце чоловік, сильний в пері, не йшов навмання за ними і поважився мати свою думку. Не можу без почуття огиди згадувати сих часів...» Надмірна увага до своєї персони найбільше дивувала Маковея марнотратством «націонал-демократичної енергії» для «поборювання чоловіка, котрий ніколи не бажав і не бажає бути активним політиком, а лише звичайним громадянином».

Відповіддю усім недругам була сатирична поема «Ревун», що спершу друкувалася в газеті «Руслан», а згодом вийшла окремим виданням (Львів, 1911). Гостра критика галицької інтелігенції за її міщанство, захланність, кар’єризм, фальшиве народолюбство, егоїзм, підле політиканство викликали бурю протестів з боку галицьких «ревунів», які пізнавали себе в сатиричних образах поеми.

Позицію Маковея в громадських справах цілком схвалювала Леся Українка, вважаючи, що «замовчувати йому те, в чому він не годиться з провідниками політики Буковинських русинів», «було трудно, просто неможливо», «...бо тепер такий час, — писала вона в листі до О. Кобилянської, — що не раз і син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох». В численних сутичках з різними супротивниками, зокрема й з урядового табору, Маковей змушений був шукати компроміс у службових справах (так було неодноразово в Чернівцях і у Львові), але принципами демократичного діяча правдолюба він не поступався ні перед ким. Підтвердження цього — численні прозові, поетичні твори та публіцистичні виступи, зокрема такі гостросатиричні, як: «Вдячний виборець», «Пан радник на вакаціях», «Фербель», «Польська дорога», «З одного джерела», «Трудне ім’я», «Товариство для взаїмного величання», дотепні сатиричні куплети «Тернє» та низка ін.

Проте в поєдинку з численними недругами Маковей, зрештою, змушений був покинути Львів (травень 1913 р.) назавжди. У містечку Заліщики (нині районний центр Тернопільської обл.) обійняв посаду директора вчительської семінарії — найгіршої тоді в Східній Галичині.

1 Маковей О. Листи з Буковини // Громадська думка — 1906 — № 26, 43

2 Маковей О. Реформа учительського семінара в Чернівцях // Наша школа — 1910 — С 20-23

3 Маковей О. Учительські семінари в Чернівцях // Буковина — 1903 — № 119 — С.2 (статтю надруковано без підпису)

4 Маковей О. Лист до К. Студинського від 4 березня 1904 р. // У півстолітніх змаганнях. Вибр. листи до Кирила Студинського (1891- 1941) — К., 1993. — С. 125