Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Гірка була моя служба...»
ОСИП МАКОВЕЙ (1867-1925)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Не встиг письменник налагодити шкільні справи, як диким смерчем по Галичині прокотилася війна. Жити стало тут небезпечно: австрійці вишукували «шпигунів» і вішали; російська військова влада, що незабаром прийшла в сусідні села, шукала «мазепинців» і вивозила на схід. «Війна, яку великий князь Миколай Миколаєвич оголосив за визвольну для всіх пригнічених народів, — згадувала С. Русова про ті трагічні для українського народу часи, — почалася для нас з заборони часописів, місячників, з руйнування Галичини та незвичайного запобігання уряду перед Польщею. Скоро стали з’являтись заложники з Галичини. Оповідали, що там робилося на українських землях, що дозволяло собі російське військо, як руйнувалися всі наші культурно-національні здобутки. Та й у центрі України військовий уряд і адміністрація тримали заложників-галичан по тюрмах, арештованих українських діячів з Галичини відвозили на Сибір і тримали там в неможливих умовах»1.

Не обминуло це всесвітнє лихо і сорокасемирічного письменника. Його, офіцера запасу, мобілізували на війну. «Гірка була моя служба найбільше через те, що я вже не був молодий і не мав здоров’я такого, щоб міг без шкоди зносити всякі труди… Холодно було, і мокро, і кості боліли, і душа плакала, як хора дитина»2, — читаємо запис у щоденнику.

Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії; у поштовій цензурі в Чернівцях. Останні роки служби Маковей — перекладач при штабі Карпатського корпусу, який, підступаючи під натиском російських військ, опинився в Карпатах. У листі до дружини 11 листопада 1916 р. Маковей із сумом сповіщав: «Переїхав я тисячі кілометрів, через самі Карпати три рази бачив погромища, поруйновані міста і села, бачив нужду людей, о якій і не снилося мені»3

Лютневі поди 1917 р. в Петрограді О. Маковей розцінював як інше для українського національно-політичного руху побудувати незалежну Україну. У серпні цього року йому виповнилося 50 років, а отже, він мав «право вже сидіти у своїй хаті на припічку і люльку курити».

Море пролитої крові, тисячі вбитих, скалічених, осиротілих — таку ціну заплатила Україна за своє воскресіння «Ми перемогли, — i ся перемога відродила Україну. Кажуть і пишуть, що Україна сама відродилася, — не так як Польща, що її осередні держави відбудували. Се правда, але правда і се, що коли б осередні держави не побили Росії, не було б і самостійної України. З того становити і каждий з нас, що брав участь у війні, може сміло казати, що хоч він сам не тяг українського воза з болота, але кріпко підганяв, і обганяв, і попихував на суху дорогу. Ну, от і покінчений рахунок зі своїм сумлінєм, — мир! А телер додому!»4

Він сподівається уже в квітні-травні бути в Заліщиках; будує плани про відновлення знищеної семінарії, домашнього господарства, але найбільше хоче зійтися й погомоніти зі своїми добрими знайомими. Війна поволі втихає і «чоловік хоче вертати до «людий»5 Та замість очікуваного звільнення Маковей опиняється в Одесі (11 квітня - 5 липня 1918), — «саме в часі, як Центр[альна] Рада хилилася до упадку і як швагер-Німець видвигнув швагра-Українця на гетьманство». Громада української інтелігенції Одеси об’єднала в собі «усяких людий, від інтернаціоналістів зачавши і на епігонах романтиків 60-ників скінчивши. Появилося навіть кілька новітних козаків з голеними по-старосвітськи головами і з чубами (правдивий маскарад на теперішні часи). Так і на зверху і в душах громади велика неодностайність». На жаль, вона ця неодностайність — характерна не лише громаді, а, що значно гірше, — окремим людям, які калейдоскопічно змінювали свої політичні переконання, уподобання і ставлення до політичних подій і дуже швидко з адептів сублімувалися в опоненти.

Безпомилково точно схоплено й описано Маковеєм громадсько-політична атмосфера Одеси в листі до К. Студинського, його політичні оцінки і прогнози знакових для нації подій і постатей — вражаючі. «Історія повторюється», — скаже учасник або очевидець Помаранчевої революції, прочитавши лист О. Маковея. Аналогічні почуття національного тріумфу народу й одні й ті самі помилкові кроки національної інтелігенції та її лідерів: «Промови на концерті в честь Шевченка мене здебільшого сердили тут і безконечна, чисто студентська балакучість і утопійність і насильне накидування Шевченкових думок, яких у нього не було, все в інтересі нових часів. Захожому галичанинові не легко було виробити собі свою думку про таку громаду і про хід під «Sturm und Drang Penode» (період бурі й натиску — Авт.) у ній. Через те і я переходив в Одесі часи віри і зневір’я, втіхи і смутку, все непевний, чи одно або друге має кріпку основу».

Причини поразки української революції Маковей бачив у неготовності України і її керівників до побудови держави. Непоправної шкоди незалежності України завдав інтернаціоналізм лідерів ревоюції, особливо В. Винниченка і М. Грушевського, які не помітили, «що політика опікунів особливо ц. к. опікуна, не… бачить дальше свого носа і, як той циган у казці, підрубує ту галузь, на котрій сидить і на котрій також у будуччині буде мусіла сидіти... Се предивна опіка, котра всіх сил докладає до того, щоби зробити себе зненавидженою не на рік-два, але на півсотні літп, поки вимре то поколінє, котре її зазнало…»6 (виділення наше — Авт.).

Концепція державотворення, заснована на комуністичній теорії про диктатуру пролетаріату, була приречена на провал. Маковей не вірив у юрбу, не був адептом революційного шляху суспільного розвитку, категорично заперечував культивований більшовиками постулат Леніна про здатність кожної кухарки керувати державою: «Чернь не вміє правити. Захопиться ілюзіями і робить непростимі дурниці, виявляючи при тім величезне самолюбство і інші низькі інстинкти. Не можу надивуватися, коли чую, що у Львові є між іншою молодежю комуністи. Очевидно, начиталися червоних брошурок, але роботи більшевиків не бачили»7.

Радянські дослідники пояснювали таку оцінку суперечливістю світогляду Маковея, його невмінням розібратися у складній ситуації, а звідси й хибне уявлення про те «щастя», яке принесла нам соціалістична революція під проводом російського пролетаріату та його вождя.

Організоване життя в усіх галузях дало вираз духові незалежності від польського уряду. Наукове товариство ім. Шевченка (тоді ще в живому зв’язку з Київською українською Академією) продовжує працю як самостійна науково-дослідна установа. На високошкільному полі в дусі самостійницьких тенденцій діє Український тайний університет, професорський штаб якого рекрутувався саме з членів II ГІН. «Рідна школа» відбудовує сітку нижчих і середніх шкіл, опертих виключно на пожертви народу і його гілки в Америці, масову освіту в самостійницькому дусі в читальнях театральних гуртках, на самоосвітніх курсах проводить «Просвіта».

У липні 1918 р. О. Маковей повернувся у Заліщики і робить усе для того, щоб Україна «встоялася» відбудовує школу, займається громадською роботою, організовує у Заліщиках товариство взаємодомоги «Сила» (1919-1939), яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади.

Він вітає утворення ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка), підтримує рух галичан за возз’єднання з східними українцями, який завершився Актом Злуки; вже через місяць після повернення з війни він читає лекції на курсах учителів у Кам’янці-Подільському. «Учителів і учительок було коло 350, крім них, ще коло сотні вільних слухачів. Се були учителі тільки з трьох повітів: кам’янецького, проскурівського і улицького. Я «читав» (значить: говорив) про нову українську літературу і мав практичні лекції. Видно, мої лекції подибалися, бо по них не раз і плескали в руки і співали «Заповіт» (по лекції про Шевченка) або иньші пісні патріотичні, а прикінці, як у нас пишуть, «оваціям не було кінця»: і букети і промови — а мене ще зокрема хотіли саджати на фотель та носити по салі (в тій самій салі Народного Дому торік Керенського носили), але я не згодився на таку комедію. Сі учителі — се вже готові Українці, їх не треба навертати на бік, але не достає їм кріпших основ для їх свідомості — тут курси українознавства справді потрібні»8

Він радо приймав до семінарії селянську молодь, виховував її у патріотичному дусі. У своїй роботі О. Маковей завжди спирався на вчителів та молодь, які платили йому щирою любов’ю і глибокою повагою. За те, що вій «довгі літа виховував молодіж для буржуазії» (бідних, передвоєнних учителів та учительок!) більшовики улітку 1920 р. хотіли звільнити з роботи і виселити за Збруч: «Почали також у мене і в цілім місті своє програмове граблення, — систематичне, доволі спокійне, але тим певніше, бо під страшною загрозою, — та не стало їм часу довести дію до кінця, бо мусіли втікати»9

Прихід поляків у Галичину не приніс полегшення ні галичанам, ні О. Маковею, патріотична діяльність якого насторожила польський уряд. Вбачаючи в педагогічній роботі Маковея небезпеку «українізації» гімназії, уряд застосував превентивні засоби: доноси, виступи преси, зокрема, газети «Слово польське» з гострою критикою директора за українізацію семінарії; переведення до інших шкіл учителів, які виховували учнів в дусі любові до рідного краю і народу; українців — випускників семінари було запідозрено у «зраді державі», отже, вони не могли розраховувати на роботу в школі. «За зраду держави» та «українізацію» школи Маковея протримали 6 днів у Чортківській тюрмі (лютий, 1921). «Щастя, що так коротко я «сидів», бо я не їв, не спав і сердився безконечно. Уже з війни маю нервову дрож тіла, а тих кілька місяців непевного життя в зимі 1920/21 і Чортків мене доправили. Часом не можу вдержати пера в руці»10. Тільки завдяки своїй популярності педагога і письменника, Маковей залишився на посаді директора, продовжуючи писати.

У повоєнні роки він видав книжку нарисів з часів війни під назвою «Кроваве поле» (Львів, 1921), низку новел «Мухолап», «Дністровий крокодил», «Тяжка операція», «Бічні доходи», «Мирні батьки воєнних дітей», «Свідок», «Ласка», «Тайна у фляжці води» та ряд нарисів і фейлетонів. У 1923 р. вийшла п’ята і остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані у перед- і повоєнний час

Наприкінці 1924 р. виповнилося 40 років літературної і культурно-громадської діяльності О. Маковея. Намір львівських літераторів влаштувати ювілейний вечір Маковей категорично відхилив. «Я ... на ніякі офіційні ювілеї себе не виставлю, хіба на те, щоб мати нагоду заглузувати із самого себе», — писав він Д. Лукіяновичу 20 листопада 1924 р. І все ж дата ця не залишилася непоміченою. На адресу О. Маковея в Заліщики надійшло чимало привітань і поздоровлень від друзів-побратимів, читачів і його численних вихованців. Вже довгі роки ми не бачилися, — писав Марко Черемшина, — бо доля загнала Вас із Покуття на чужину, а однако здається мені, що бачив я Вас і з Вами говорив учора. Бо із Ваших новійших творів б’є також така сила, та жерельна свіжість і бадьорість, що годі вас уявляти собі іншим, чим високим, струнким, дужим га ритмічним і енергійним, яким бачив я вас восени пам’ятного 1918 р. Та не тільки інтенсивність, але також плодовитість вашої музи нагадує найпродуктивніший вік незабутнього Франка... Отож і Ваш творчий глибокий дух в самім розгарі мистецької сили11.

Через 10 місяців (21 серпня 1925 р.) Осип Маковей помер. Чумацький віз, запряжений трьома парами волів з позолоченими рогами, повільно рухався на міський цвинтар в супроводі мало не всього населення міста і делегацій з навколишніх сіл. Поховано його в Заліщиках. Під жалібні звуки співу семінарського, шкільного і народного хору спустили в могилу письменника, публіциста, критика, видавця, дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка, доктора філософії, громадського діяча Осипа Маковея.

1 Русова Софія. Мої спомини. — К , 1996 — С. 136

2 ВР ІЛ ім. Т. Шевченка HAH України — Ф. 59 — № 25.

3 Маковей О. Лист до О. Маковей від 11 листопада 1916 р. // ВР ІЛ ім. Т. Шевченка НАН України — Ф 59 — № 25

4 Маковей. О. Лист до К. Студинського від 22 березня 1918 р. // У півстолітніх змаганнях. Вибр. листи до Кирила Студинського (1891-1941) —- К.,1993 — С. 321

5 Там само

6 Маковей О. Лист до К. Студинського від 22 вересня 1918 р // У півстолітніх змаганнях. Вибр. листи по Кирила Студинського (1891- 1941) — К., 1993 — С 332- 333

7 Матвей О. Лист до К Студинського від 23 серпня 1921 р // У півстолітніх змаганнях. Вибр. листи до Кирила Студинського (1891-1941) — К , 1993 — С. 361

8 Маковей О. Лист до К Студинського від 22 вересня 1918 р // У півстолітніх змаганнях. Вибр. листи до Кирила Студинського (1891-1941) —К., 1953 — С. 333

9 Там само — С. 360-361

10 Там само —С. 361

11 Черемшина М. Лист до О. Маковея // РВ ІЛ ім. Т Шевченка НАН України. — .Од.зб. № 82.