Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Поетична творчість. О. Маковей — поет
ОСИП МАКОВЕЙ (1867-1925)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Літературна спадщина О. Маковея велика і різноманітна. Найголовніші прижиттєві видання його творів «Поезія» (1894), «Подорож до Києва» (1897), повість «Залісся» (1897), збірка оповідань «Наші знайомі» (1901), «Оповідання» (1904), історична повість «Ярошенко» (1905), «Пустельник з Путні» та інші оповідання» (1909), поема «Ревун» (1911), цикл поезій «Гірські думи» (1899), збірки нарисів «Кроваве поле» (1921), сатиричних оповідань і нарисів «Прижмуреним оком» (1923); велика кількість поезій, фейлетонів, літературно-критичних та педагогічних праць, колосальний епістолярій і понині «спочиває» в архівах, чекаючи на свого дослідника і видавця.

Провідне місце у великій і різножанрової творчій спадщині раннього періоду Маковея належить поезії. Насичена автобіографічними елементами, вона якнайповніше розкриває особливості вдачі письменника, допомагає глибше збагнути його творчість.

Сформований під знаком гуманітарних цінностей, Маковий своєю творчістю обстоював національну незалежність та ідентичній українців як повноцінної самодостатньої європейської нації. У цьому контексті його творчість продовжила й збагатила найкращі традиції як українського поетичного слова XIX ст. (бурлеску І. Котляревсько, гумopу С. Руданського, громадянськості І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Старицького, сатири В. Самійленка), так і мелодійність, глибину чуття української народної поезії та західноєвропейської літератури (в ліричних віршах, присвячених темі кохання, відчутні також мотиви радості, любові й болю розлуки закоханих «Пісні пісень» Г Ґейне).

Маковей увійшов до літератури в середині 80-х років XIX ст. у час деструктивних змін літературних канонів, позначений пасивністю політичного життя, протистоянням неонародництва модернізму. Як неонародник, Маковей усвідомлював потребу максимальної консолідації інтелектуальних сил, щоб відкрити своє істинне національне обличчя, пришвидшити процес самоідентифікації та послабити суперечності, які дедалі більше наростали між сферою духовного життя суспільства і реальною дійсністю. Цій меті підпорядкував життя, діяльність і поетичну творчість Маковей (від клятви «На нас, на нас надія, браття…» і задекларованої вірності шевченківським традиціям, даної гімназистом на світанку поетичнім творчості («В 25-ту річницю смерті Т. Шевченка» (1886), «Чорногорка» (1889) — до останнього вірша «Полетів би я на Україну» (1917), написаного рукою зрілою майстра.

Виходець з селянської родини, поет з дитинства відчував соціальну ущемленість, незахищеність, безправність свого класу. Дозрівши, — тяжко переживав знедоленість, безвихідь, але найбільше рабську покірність земляків, які «зживалися з бідою» як з чимось природно-незворотним і не ждали вже

Ніякої полекші від судьби,

щороку на малі загони йдете,

усе в обіймах смутку і журби

[«Брати мої Живете ви убого… »[1. 195]

Вирваний «з родинного гнізда», щоб бути корисним суспільству, поет з болем констатує, що мети своєї не досяг, «не доконав».

Ані для вас, пі для мого народу

ані для себе, сина бідняка,

вже тридиять кілька літ пройшло від роду,

а у життю моїм все доля мужика [1, 195]

Поет рад би «злетіти наново до колишнього гнізда», щоб «Хоч би раз пожити у похміллю», послухати «Пісні коло груби» («Тихо, тихо», «Ех! Здорово позіхнувши», та «Де ж мені того тепла пошукати?»).

Безпросвітні злидні, людський біль і горе народу, соціальне гноблення, національне приниження, пропущені через серце поета, народжують нові, просякнуті глибоким драматизмом поезії, як у поезії «Думка» («Темна нічка. На поверсі »). Це — типовий образок злиднів і горя сіроми, побудований на контрастах.

У підвалі розпачливе ридання бідної матері над смертельно хворою дитиною — на поверсі сита компанія справляв гучний бенкет. Плач з підвалу — сміх, танцювальна мелодія фортепіано, гамір з поверху доносяться до «змученого на долі» поета, пронизуючи його серце тяжким болем:

На поверсі танін сміхи,

а там мати сльози ллє,

ох, ті звуки ріжуть ухо,

ріжуть серденько моє [1, 116]

Цей вірш Маковей написав у 1885 р. і разом з чотирма іншими («В гімназії», «Неділя в полі», «Нічна думка» і "Відважний*) надіслав Франкові для журналу «Зоря». Редакції вірш видався надто сумним, і вона його відхилила. Згадуючи про цей факт, Франко з гіркою іронією писав «...молода людина, — на думку редакції «Зорі», повинна дивитися на світ весело і не звертати уваги на такі речі»1

Проте життя давало надто мало підстав для радості тому глибокий драматизм просякає всю ранню поезію Маковея, зокрема і вірш «Селянин», в якому улюбленим поетом засобом контрасту створено поетичний образ безпросвітніх селянських злиднів. Весна, час розквіту й краси природи а для селянської бідноти — найтяжча, найбезрадісніша пора року. Старий урожай давно спожито, а нового — чи дочекаються?!

Teпер сам хоч глодай коліна

Тяжка робота, довга днина,

А діти плачуть, ой коби-то

Весни не було! Що ж робити? [1, 123]

З особливим болем він пише про долю селян-рекрутів, які часто, не витримавши муштри і знущань в австрійському війську, помирають на чужині. Марно чекає мати-вдова єдиного сина з війська; марно надіється на повернення коханого з військової служби Настя («Помер рекрут в непривітній столиці»). Цісарська муштра звела юнака в могилу.

Не краща доля й у тих, хто повернувся додому («Заплатив я податок кровавий»). Вісім років відслужив селянин у цісарському війську. Повернувся з війни інвалідом. Дружина його померла, сина взяли в рекрути. Щоб сплатити податки в цісарську касу селянин змушений був продати корову — єдиний засіб його існування. Голодний, з важкими думами, повертається він додому і раптом зупиняється біля будинку, звідки долинали музика і веселий галас. В розкішній кімнаті бенкетували офіцери:

«Ох, мій Боже, мій Боженьку милий!» —

Я зітхаю, дивлюсь і стою

За хвилинку одну і пропили

Офіцери корову мою [1, 39]

О. Маковей не закликає до революції. Розмірковуючи над долею народу, Маковей намагається достукатися до сердець своїх земляків, пробуджуючи в них національну гідність і самоповагу, залучаючи для цього мотиви й образи з Біблії та світової поезії.

Своєрідним гімном мужності і свободи є рання поема Маковея «Молох» (написана 1888 р.), уперше опублікована в газеті «Народ» (1891). Поневолений, задурманений жерцями народ древнього Ливанону протягом віків жив у рабстві, віддаючи у жертву залізній потворі — статуї бога сонця, вогню і війни Молоху — своїх найкращих доньок. Під час страшної посухи, голоду й чуми в розпеченому череві ідола сконали нові жертви, але посуха не припинилась, голод і чума продовжували лютувати. Юнак Гірам, у якого жерці відібрали кохану дівчину Аду і віддали у жертву ідолу, перший прозрів і підняв народ на розправу з гнобителями. Повсталий народ повалив, розтрощив статую Молоха. Налякані народним гнівом жерці сховалися у горах Ливанону. Звільнившись від рабства, народ полегшено зітхнув.

У мужніх, сповнених пафосом волелюбства строфах твору майстерно передано трагічність ситуації, почуття горя, гнів і, нарешті, радість народу, звільненого від фізичного і духовного рабства:

Хоч Молох був з заліза кутий

І мармуровий мав престіл,

Та як завзявся нари лютий.

Звалився бог безсильно в діл

Залізо на землі лежало,

і бога не лякавсь ніхто [1, 59]

Поетичне становлення Маковея визрівало під знаком гуманітарніх цінностей, домінуючими вимогами яких були національна незалежність та ідентичність, відродження морально-релігійних цінностей, народних традицій, рідної мови. Своє місце поета Маковей бачив не серед традиційних шанувальників етносу, а серед трибунів, здатних впливати на розвиток суспільних процесів та захищати національні його права.

Серед ранніх віршів Маковея є кілька сатиричних, вістря яких скероване проти різних лжепатріотів («В Збаражі»), гонористих панків-добродіїв («Пісня аргонавтів», «Образок», «Добродії народу), недолугих базік-віршомазів («Молоді поети Русі») та інших словоблудів, що «ліниво посеред сну, нудьги і карт» марнували своє життя галицьких «газетярів» — «борців паперових», «купців наших», що зухвало торгували народними інтересами («В своїй хаті», «Гуc»; «суспільної верхівки», демагогів-спекулянтів, «інтелігенції» з претензіями на «провідників народу», «діячів культури» і т. п. Багатих з цих поезій опубліковано в галицькій, буковинській та українській періодиці.

У 1892 р. поет підготував до друку збірку поезій піл назвою «Чим хата багата», але видати її за відсутності грошей «на такий luxus» не зміг та й не наважувався2, сумніваючись у художній вартості своїх ранніх поезій. Отже, мав намір після завершення поеми «Новик» взагалі залишити поетичну творчість і спочити «на лаврах, як многодійний молодець, що зачинає, а не кінчить… Буду радше прозою писати»3.

Та цього не сталося. У 1894 р. Маковею все ж вдалося видати окрему книжку під назвою «Поезії» (на обкладинці рік видання позначено 1895). Збірка складається з трьох великих циклів. «Думки і образки», «Semper idem» («Завжди те саме»), «Дружка», що відтворюють досить багату і різнобарвну гаму рефлексій, настроїв і переліпіть поета, думок, мрій і почуттів ліричного героя — молодого і ніццького інтелігента, що ввібрав у себе думи, радощі й болі західноукраїнської інтелігенції.

Критики4 прихильно відгукнулися про поезію О. Маковея, одноголосно відзначивши літературну зрілість молодого поета. Зачаровані ліричним чуттям (І. Франко), вишуканою, старанно опрацьованою формою віршів, вони порівнювали поезію Маковея з творами Г. Гейне і В. Самійленка (др. Сімович), а Б. Лепкий вважав, що поезія українського митця не поступається найкращим архитворам світової поезії.

Доброзичливо відгукнувся про поезію Маковея І. Франко, назвавши його поетичний цикл «Semper idem»5«…найінтереснішим і артистично найвартнішим явищем серед творів, що вийшли 1892 р. В них є чуття, є добра форма, а чого ж більше треба?». Отже, сумніви молодого поета щодо вартості його поезій розвіяно.

Після виходу в світ збірки «Поезії», яку передова громадськість зустріла досить прихильно, в 1895-1896 pр. Маковей надрукував близько півтора десятка віршів, які свідчили про дальше зростання й змужніння його поетичного гаранту. У вірші «Поетові» Маковей уїдливо висміяв тих улюбленців музи слова, які замість по-справжньому боротися за краше майбутнє для народу, лише меланхолійно зітхали та безугавно «ридали» над його тяжкою долею, виступали борцями і лицарями «на словах лиш на словах» Таким псевлоуболівальникам за народ Маковей докоряв.

Поете, словом не додаш охоти

Вже нарід топиться в потопі слів,

Сто кличе грімко до роботи,

А лиш один за ту роботу сів [1, 144]

Роздуми про разючу недосконалість, несправедливість і неприродність людських взаємин у суспільстві, про роль і місце поета в житті народу стали темою низки віршів Маковея. написаних у 1895-1897 рр. («Божі дурні», «Думка» «Ти, грімка музико, заграй мені лико», «Мева». «Новітній поет» та ін. Поет іронізував над різними своїми і людськими слабкостями засуджував хвилеві настрої смутку й зневіри, що неодноразово з'являлися у нього під тиском екзистенцїйних обставин, шукав заспокоєння в єднанні і цілющою природою рідного краю і, зрештою, дійшов висновку «В праці свою тугу забувай» («Думка»).

Ці роздуми, настрої і переживання поета знайшли відображення в циклі його віршів «Сум і глум» (1896), який складається і 10 ліричних поезій, об’єднаних настроєм, навіяним чарами карпатської природи. Відкривав цикл поезія «Шум сосон», що відтворює стан душі ліричного героя, заколисаного шумом лісу. Тонке, пастельно-ніжне почуття, перейняте то ліричним сумом («Мева», «Хризантеми», «Розхідник», «Она», «Що мені всі пісні тисячлітні»), то мажорно-іронічною інтонацією («Новітній поет», «Іспанський романс», «Жартівливе», «Я не безбожник»). Цикл засвідчив змужніння поетичного таланту Маковея в урізноманітненні жанрів, розширенні художнього інструментарію, іронічного сприймання світу, своїх і людських пороків.

1 Франко І. Українська альманахова література // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1980 — Т. 27 — С. 102

2 Маковей О. Лист до В. Лукича ви 16 жовтня 1892 р / ВР ІЛ ім. Т. Шевченка НАН України — Ф. 59 — №379

3 Там само

4 Лукич В. Поезії Осипа Маковея // Зоря — 1894 — Ч .22, Галіп Т. Поезії Осипа Маковея // Зоря — 1895 — Ч. 13, Макарушка О. Поезії Осипа Маковея // Зоря — 1896 — Ч. 12

5 Цикл було опубліковано у ЛНВ — 1892 — Кн V