Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Гірські думи» (1899)
ОСИП МАКОВЕЙ (1867-1925)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Настроєво співзвучні з циклом «Сум і глум» пейзажні поезії циклу «Гірські думи» (1899); «Природа», «Схід сонця», «Сарна», «Шум», «Ніч», «На сторожі». «Сон» та ін. Взагалі у цикл ввійшло 20 поезій — різних за жанром (елегія, пісня, казка, пейзажна мініатюра), спільних мотивами, настроєм та інтонаціями.

Перед публікацією О. Маковей надіслав О. Кобилянській рукопис збірки з 25 поезій (за номерами, без заголовків) під назвою «Понад хмари». «Я перечитала їх сумлінно по кілька разів. Декотрі зробили на мене дуже сильне вражіння»1, — відповідає вона О. Маковею в листі.

Свої зауваження, поради і побажання Кобилянська висловила в окремому додатку до листа. Доцільність друкувати або не друкувати той чи інший вірш Кобилянська об’єктивно й професійно аргументувала: «№ 5. Мені здається, що в тім стиху — нема провідної думки або що вона розстрілена… Я би Вам радила опустити сей стих. Автор сам відчуває інакше те, що пише, як читач. Йому кожне слово представляється чувством, а если читач не може вслід його чувства і думок вступити, то на тім тратить і автор і його поезія. Значить, той стих має ту хибу, що читач не може іти вслід за Вами», № 24 Не можу я прийти на смак сього стиха. Він ані цілком критичний, ані поетичний. Тенденційний, правда, але не оброблений артистично, ані чуттям не огрітий, як наприклад ч. 23 Я би казала — не друкувати його»; частина порад і пропозицій стосується незначних, переважно стильових прорахунків (замінити «заголовок «Понад хмари» на «З гірських дум», або «Гірські думи», або «Гірські мелодії»; вилучити, або скоротити поезію № 1;: № 2. Друкуйте без вагання; № 3. Ідилія в moll (В мінорному, сумному тоні (лат.) Жива і есенційна, але смутної краси але друкуйте № 4. Дуже гарне і сильне, відчуте вами нервами. Гірка правда неначе б’є чоловіка, а тон цілої поезії вливається мимоволі в душу читача Друк[уйте]».

Основне місце в циклі займають пейзажні поезії чудові картини карпатської природні, які так захопили О. Кобилянську. Про поезію № 6 авторка «Природи» пише: «Се чиста пісня лісів, ще і до того смерекових, і я думаю, що вона подобається кожному, хто розсміється на природі, і на супокою в природі. Хто має слух і змисл для плюсу лісного. Друкуй[те]».

Із сльозами в очах читала Кобилянська поезію № 8; «Єсли би Ви не хтіли її друкувати — так прошу подаруйте мені її. Але подаруйте вже з тим серцем, з яким писали. Більше не скажу нічого про ню»… Поезія № 10 своєю глибиною і мелодійністю нагадала Кобилянській Гейне. «Читаючи отсі Ваші поезії, я зачинаю пише розуміти Вашу душу. Чому Ви її все так зачиняєте! Не можна дібратися до неї, щоб загоїти рану… Друкуйте]»2

Перлиною циклу, написаному в новій, імпресіоністській манері, можна назвати «Сон» — малюнок ночі в Карпатських горах, охоплених магією сну:

Тихий сон по горах ходить.

За рученьку щастя водить,

І шумлять ліси все тихше,

сон малі квітки колише… [1, 180]

Чародій-сон своїм подихом пестить «дзвіночки сині, дикі рожі в полонині», занурюючи їх у щасливий сон. Поезія дихає спокоєм, ніжністю, ліричним настроєм і мелодійністю.

Спіть, мої дзвіночки сині,

лиш рожі в полонині!

Не шуміть, ліси зелені,

спати йдіть, вітри студені [1, 180]

За настроєм близькою до «Сну» є мініатюра «Ніч». Автор зображуй пейзаж Карпат під покривалом ночі. Поет майстерно передає красу карпатської природи, багатство її фарб і відтінків. Пейзажні поезії О. Маковея мають переважно ліричний сюжет настрою («На сторожі», «Туга» та ін.). Поезія «На сторожі» відзначається відточеною поетичною технікою. В ній Маковей застосовує прийом відлунювання, до якого раніше не вдавався. В ньому останні слова четвертого рядка кожної строфи, завдяки точному й повному римуванню, ніби стають відгомоном до прочитаного попереднього (третього) рядка. Наприклад:

Сплять в кошарі вівці на горі,

а в колибі чорні вівчарі,

пси лежать довкола огорожі

на сторожі

Догоряє ватра, мріє дим,

віє холодом з ярів твердим

Пес піднявся і на життя собаче

тихо плаче [1,179]

Поезії «Хрест», «Понад хмари», «Метеор» та інші — це філософські роздуми про вічне. Вони відзначаються більшою глибиною думки. Так, в поезії «Понад хмари» поет закликає «вийти в гори», вирватись на «верхи», «бо не зайшло туди ще людське лихо». Картини гірської природи радісні, чарівні подано як контраст до картин природи «на долах», де «повінь, град і тучі». Але й на верхах поет замислюється, чому люди «споганюють святе лице природи», чому на долах «весна нещаслива».

«Гірські думи» — це своєрідна сповідь ліричного героя, який «бачить ясний день і волю через грати» («Другові»), мучиться тим, що скрізь панує «людське лихо», народ живе у безправ’ї, злиднях і безпросвітній темноті.

Знання нема, а скрізь безодня віри,

і всюди рабських шибениць без міри [1, 176], —

говорить поет, називаючи шибеницями хрести, розставлені в Карпатах по дорогах («Хрест»). У кількох віршах циклу («Схід сонця», «Шум», «Ніч», «Сон», «Смерть» та ін.) майстерно подано картини чарівної природи карпатських гір, співчутливо змальовано життя верховинців («На огорожі» та ін.). Більшості поезій цикл) властиві народнопісенні образи, інтонації, ритміка, мелодійність. Такі вірші, як «Понад хмари», «Половик», «Туга» («Біжить у яр вода»), «Шум», «Сон» («Тихий сон но горах ходить»), можна по праву назвати піснями. Деякі з них пізніше було покладено на музику й вони набули значної популярності. Широковідома, зокрема, пісня «Тихий сон по горах ходить», чудову музику до якої (мішаний хор у супроводі фортепіано) створив М. Лисенко.

В роки першої світової війни Маковей опублікував близько двадцяти віршів Переважна більшість їх відбивають антимілітаристські настрої саморефлексії на жовнірську долю на війні, й удома у спльондрованому, зруйнованому, замордованому, рідному, цвинтарному краю. У вірші «Брати» (1914) Маковей висловив палким протест проти братовбивчої бійні, відтворивши хвилюючий епізод зустрічі на полі бою західного і східного українців. Жовнір цісарської і солдат царської армій «Не зійшлися, тільки впали край дороги поранені сей у плечі, той у ноги».

Перший — селянин з Карпат, другий — з Полтави, вони швидко знайшли порозуміння, допомогли один одному перев’язати рани, тужливо згадали про своїх рідних і рідні місця. Розведені «лютою силою» по обидва боки барикад, вони не стали ворогами. Їх об’єднує не лише расова приналежність, любов до України, а й ненависть. Вони обидва ненавиділи «люту силу», «що з братів та вороженьків поробила», тих, кому була потрібна і вигідна війна. У вірші «Брати» поет просто і задушевно висловив заповітні мрії трудящих західноукраїнських земель про возз’єднання у східними братами. Глибоким оптимізмом, вірою в краще майбутнє народу сповнені останні рядки цього вірша:

Вилічимо свої рани і народні,

кров пролита не пропаде, зродить нива —

буде, буде Україна ще щаслива! [1, 238]

Ненависна війна відірвала тисячі трудівників землі «від серпа, коси і плуга». Поле бою поетові уявлялося великою занедбаною нивою, яку «поорали» ті ж таки «мозолисті хлопські руки», «засуваючи» її кров’ю й кістками («Героям»). Здавна нещасливий край війна перетворила на «безмежне кладовище» на якому поет почувався вигнанцем, обсипаним торбами, що з душевним трепетом слухав «смутну прощальну пісню на відхідне» і думав тяжку думу:

Чи оживеш ти те нещасний краю,

Народе мій по сім страшнім розбою?

У віршах Маковея про війну превалюють розмовні інтонації (звертання, оклики, запитання, відповіді, роздуми), що зробило їх простими, задушевними, дохідливими змістом і формою. Широко застосовував поет розміри, ритміку, строфіку, образні засоби, властиві народним пісням. Його триптих «Пісні з поля» («Надлетіла куля з поля», «Падай, падай, білий снігу, тихо», «Де ж то подівся господар хати») — зразок творчого використання народнопісенної поетики для зображення сумних картин воєнної дійсності. В такому ж регістрі написані чудові ліричні поезії «Похід», «Жовнір за плугом», «Могила в полі». Особливо полюбляв Маковей властивий народній пісні засіб розгорнутою художньої паралелі, зіставлення (в плані контрасту чи в плані співзвучності з настроєм ліричного героя) картин природи з долею людини. Дуже вдало цей засіб застосовано, зокрема, в поезіях «Похід» і «Жовнір за плугом» де журливі образи природи супроводжуються такими самими печальними роздумами героїв про власну долю і про долю рідної землі в умовах війни.

22 серпня 1917 р. Маковей написав останній вірш «Привіт» («Полетів би я на Україну»), яким гідно завершив свою понад тридцятирічну поетичну діяльність. Цим твором поет з великою радістю привітав різних братів і сестер на Східній Україні з настанням щасливої пори визволення. Поет прагне вирватися на волю, прилинути на дніпровські гори,

щоб натішитись своїм народом,

щоб поглянути на сю країну,

що так довго у недолі

дожидала щастя й долі

і діждалася спасения,

свого воскресения [1, 245].

Та здійснити це бажання можна тільки у мріях. Європа у війні.

скрізь плоти із дроту, і окопи,

і жива з вояків загорода, —

смерть пильнує всі поля й дороги,

всюди повно смутку і тривоги... [1, 245]

Протиставленням палких мрій суворій дійсності, жагучих бажань — підневільним умовам свого життя поет блискуче відтворює трагічність ситуації і тим досягає значної емоційності у вираженні своїх думок. Строфіка, віршовий розмір, система римування у творі непомітно для читача змінюються, майстерно варіюються, логічно підкорені настрою, думці, емоціям. Разом з привітом «воскреслому народу» його «думки крилаті» розкажуть,

як ми вмивались кров’ю,

як горіли до братів любов’ю,

що її не спинять ні кордони,

ні прокльони, ні всі заборони,

що її не можуть побороти

ні окопи, ні колючі дроти,

що її не вб’ють ні всі гармати,

бо нам всім одна лиш рідна мати —

Україна [1, 246]

1 Кобилянська О. Лист до О. Маковея від 7 грудня 1898 р / Твори: В 5 т — К., 1963 —Т. 5 — С. 379

2 Кобилянська О. Лист до О. Маковея під 7 грудня 1898 р / Твори: В 5 т — К., 1963 — Т. 5 — С. 375-379