Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Проза
ОСИП МАКОВЕЙ (1867-1925)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Як прозаїк Маковей мав своє досить широке коло улюблених тем і важливих суспільно-політичних проблем, мав свій спосіб спостереження явищ дійсності, свої критерії відбору матеріалу для творчості свою манеру художнього вираження думки, образного живопису словом. Маковею пощастило опублікувати майже весь прозовий доробок. Окремим виданням вийшли оповідання «Весняні бурі» (1895), «Оферма» (1895), повісті «Залісся» (1897), «Ярошенко» (1905), збірки оповідань: «Наші знакомі» (1891); «Оповідання» (1904), «Кротине поле» (1921), «Прижмуреним оком» (1923).

У теорії й творчій практиці Маковей був критичним реалістом, представником того напрямку в українській літературі кінця XIX — початку XX ст., для якого, за висловом Івана Франка, основним естетичним кодексом було життя з його вимогами й потребами. Критичне начало в творчості Осипа Маковея є головним, визначальним і здебільшого яскраво виявленим. Гострий критичний розум письменника, властивість все бачити й оцінювати то з легко-грайливою усмішкою на устах, то з блиском тонкої іронії в очах, то з гарячим вибухом дошкульної сатири й сарказму, надав його художньому слову неповторного забарвлення, оригінальності, мистецької самобутності.

На відміну від попередників, представників народницького напрямку, об’єктом зображення яких було село і селяни (за винятком І. Франка), провідною темою прози Маковея с сучасна інтелігенція, життя дрібного міщанства. В міру зростання капіталізму і машинної продукції міщанство, що займалося дрібною торгівлею, і зокрема ремеслом, — убожіє, втрачає свою вагому суспільно-культурну роль, залишаючи «недоторканими» пиху й амбітність.

Маковей виріс в оточенні міщанства і досконало знав його життя, окутане темрявою й забобонами, загнане в коловорот нового, неприхильною для нього світу. Дух нового часу проникав у традиції, звичаї, побут і свідомість міщанства. Процес цього проникнення був болючий, особливо для старшого покоління — найбільш консервативного й неподатливого. Воно, це покоління, всіма силами протистояло новому, та виграти цей двобій не могло.

Старий Магера («Нові часи» (Оповідання з міщанського життя)» — гордий міщух, всіми силами держиться старого, бо те старе давало йому колись і повагу і силу. В його пам’яті не вмирає спомин про колишнього міщанина, чи дочку міщанську, що зодягалися в усе міцне, тривке, показисте; взувалися в старі чемери; оперезувались у широкі пояси і («хлоп» і «дівка») виглядали «як мур» сильні і багаті. А тепер «нема вже справді в хаті такого гаразду, як був давніше. І от показується познака сього упадку: стрій, що не до пари цілому домашньому життю, ні роботі в родині, — стрій, яким бідні люди прикривають свою бідноту, бо не є певні у своїй душі. Що порадиш на се лихо? Воно приходить звідкісь і тихенько чіпляється людей, як недуга і смерть, перед якою не втечеш...» [2, 163]

«Пан» Магера («Вуйко Дорко») всією силою намагається відштовхнути від себе «нове», що вперто, нахабно лізло в міщанську хату через вікна і двері двома фронтами, такими різними один від другого. Жіноцтво — більш вразливе на новину - обома руками хапалося «панської моди», міняло старі кофти і кацабайки на перкалі, батисти, такі ніжні, неміцні і мінливі, сильно порушуючи і так слабкий міщанський бюджет. З іншого боку, невдоволені батьківськими ковбаснями та підсвинками юнаки хочуть здобути освіту, аби іншій на ширші шляхи. Доводилось батькам продавати загони, продати приховану скотину, бо в чужому місті все на «грейцарі» оцінено. А цих «грейцарів» робиться все менше і звідси цей страх перед новим. Зменшувався не тільки бюджет. Дрібніла душа молодого покоління — «сотворіння хисткого, без ідеалів, в якого нема ні іскри прихильності до громадської справи, нема почуття вищого обов’язку, для дрібної своєї користі покидають справу громадську... Погана молода генерація» [2, 119].

Дух нового часу чи не найсильніше вдарив по моральних устоях сім’і, шлюбу, стосунках закоханих. Тепер родинне щастя будувалося винятково на засадах знатності, майнового стану. В «Нових часах» Ланович «чотири роки зводив дівчину» Домінку, а з настійно намови мами одружився з багачкою Юлькою. Чому так сталося? На це відповідає тітка Юльки Магериха:

Нашій родині вона не пара! Чи мають вони у своїй родині стільки священиків і урядників, і професорів, як ми?.. В родині Домінки тільки тепер надумалися посилати хлопців до гімназії, й ходило їх уже два, зате рід Матерів- /Іановичів міг уже повеличатися деканом і кількома священиками, двома професорами гімназії та одним професором політехніки, одним адвокатом і кількома урядниками » [2, 149]

Міщанство, а особливо жіноцтво мами, інстинктом чують, як старий ґрунт усувається з-під ніг («Клопоти Савчихи» (Оповідання з маломіського життя). З’являється гаряче бажання вивести своїх дітей «у пани» немовби заздалегідь запобігти перед нуждою, що з кожним днем дедалі швидше насувалася на передмістя.

Катерина Савчиха всупереч волі чоловіка-різника віддає сина Михайла на науку до Львівської гімназії. Аргументів на користь «науки» було більше ніж достатньо: фізична кволість сина, непридатність його до ремесла, невимовне бажання мати в хаті свого «ксьондза», «професора» або «одуката». Неабияким критерієм вибору професії була форма гімназистів старших класів, яка нагадувала Савчисі кадетський мундир. Вона уявляла сина в мундирі з блискучими гудзиками, заздрість людей і завмирала від щастя. Та за всіх старань мрії Савчихи не судилося здійснитися. Лінивий до науки Михась не хотів учитися. Кожного семестру мав проблеми. «Мудрішав» і діставав вищу оцінку після віднесених учителю ковбас чи шинки. Таким же чином Савчиха хотіла просунути свого сина на ксьондза, а він мріяв стати різником як батько. Йому навіть уві сні ввижалися шоковані свині, які він разом з батьком ріже і споряджає на продаж. Даремно старалась Савчиха, витрачала гроші, зазнавала усяких неприємностей. Михась прогайнував час і привіз додому погане свідоцтво. Утримувати його у школах не було ніякого резону. «Не хотів ти бути ксьондзом, то будеш у мене за свинями ходити!», — винесла вердикт Савчиха. Михась з радістю вислухав присуд мами і відразу побіг до хліва подивитися на свиней.

«Оглянув одну й другу, а при третій став — подобалася йому — і питається в батька

Що ви за неї доли?

Ану, вгадай! — відповів батько

Гм! — задумався Михась, — а тепер добрий час на товарі? Бо я був у школі й не знаю

Незлий — завважив батько, всміхаючись

Ну, то як далисьте тридцять п’ять ринських, то певно більше ні, — відповів Михась

А Савка як те почув, то аж у долоні сплесну в

Бодай тебе, — каже, — хліб напав! Таж ти на різника як вродився, а з тебе хотіли ксьондза зробити! Я дав тридцять п’ять і шістку на могорич. Вигадав! Бігме, відгадав!

Та-бо вона більше й не варта, — додав ще Михась, вдоволений, що розуміється на купецтві» [2, 112]

О. Маковей з винятковим логічним завершенням показав, як збігаються інтереси старого і молодого міщухів, які так щиро порозумілися і оцінили одне одного в хліві.

Письменник з неприхованою симпатією говорить про обдаровану молодь з середовища міських низів. Важко було вчитися Миколі Сторонському, бо в родині була бідність, але він подолав усі перешкоди, став учителем, скромним і чесним вихователем молоді. Він розумний, розважливий, намагається всіляко сприяти розвиткові освітньої справи. Здібним учнем стає син столяра Андрусь Дутко. На цих кращих представників демократично молоді можна покласти великі надії.

Життя й побут, світ уявлень і понять міщанства — торговців, чиновників, духовенства, інтелігентів Маковей знав із середини. Він бачив їх борсання у дріб’язкових клопотах, забобонах, глупстві, побутовій суєті («Клопоти Савчихи», «Стара Мадярка». «Нові часи». «Хрестини», «Фербель». «Великий клопіт» та ін.). Однак писав про них лагідно, із світло-іронічною посмішкою без сарказму і сатиричного викриття. Сатира тут то плавно переходить в поблажливу, місцями терпку усмішку («Клопоти Савчихи», «Нові часи»), то занурюється в тиху ліричну задуму, коли йдеться про селянське життя («Самота», «Туга»).

В окремих творах («Вуйко Дорко», «Весняні бурі» та ін.) письменник намагався створити позитивні образи, протиставляючи їх міщанському середовищу, проте далі ідеалізації ліберального культурництва не пішов. Натомість «лютий був на все, що жалом кривди кусає» (Марко Черемшина). Найбільш «кусачою» була інтелігенція, яка вважала себе істиною в останній інстанції, месією, бо вона, мовляв, робить велике діло: витягає з болота бідного хлопа, спасає його, приймав його у себе вдома в кухні, і після виходу його каже служниці витерти добре лаву, бо «пахне «хлопським кожухом».

О. Маковей перший мав громадянську мужність ударити батогом сатири по галицькому інтелігентському багні, його політичному ґешефтярстві. Жбурнув каменем в це задекороване фіранкою вікно, аби випустити затхле повітря і пустити струмінь свіжого. «Він не лиш каже, що не любить інтелігенції, він глузує з неї, він роздягає її привселюдно з князівського барахла і голосить повселюдно: «Дивіться — це гангрена»1

Близько двадцяти новел і нарисів, що ввійшли до збірок «Наші знакомі», «Оповідання». «Кроваве поле». «Прижмуреним оком» виставляють на публічний суд грубосалих кабанів, хитрих спекулянтів, політичних бандитів у білих рукавичках з циліндрами на голові («Три політики»), безкультурних інтелігентів, за власні вигоди готових бути «патріотами» («Невдоволений Русин», «Як я продавав свої новелі»), проповідників-демагогів.

Перша збірка «Наші знакомі» містить майже весь арсенал їдкої сатири проти української інтелігенції. Вона сильна не так художнім виконанням (в ній багато суто публіцистичних рис, за винятком може «Еманципації чоловіків»), як міткістю пострілу в найболючіше місце, громадянською сміливістю. Збірка починається нарисом «Два ставки», в якому в алегоричній формі дано загальне тло дій окремих персонажів. Це тло становлять два болотисті ставки, з безліччю крикливих, надутих жаб — панський і громадський. «У панському ставку жили польські жаби бо пан був поляк, а у громадському ставку жили руські жаби, бо громада була руська» [2, 4]. Вся їхня політична мудрість зводиться до пустого крику, самохвальби і безглуздої зненависті до супротивника, а все це ні одній стороні ні другій нічого реального не дає. Дуже характерне закінчення цього змагання: «Конюх, що лежав на пасовиську і зовсім припав росою, піднявся помалу і закляв: «А грім би вас побив, прокляті жаби! Цілу ніч спати не дали!» [2, 8].

У наступних оповіданнях тло і дійові особи поповнюються деталями, що підсилюють анфас і профіль українського інтелігента — некультурного хама, ворога культури, «патріота» з претензіями на вигоду («Нещасна пригода», «Як я продавав свої новели»). Україська книжка гниє на складах, бо «патріот» не хоче витратити один карбованець на місяць, а хоче, щоб книжку й газету йому висилали задарма. Вважає, що робить велику патріотичну справу самим читанням української книжки чи газети. «Ціле наше духовенство без виїмки дуже красне і патріотичне… Так само всі ті чесні і високоповажні священики, що за минувший і за сей рік завинили нам звиш 5000 зр. «передплати» — то також патріоти, бо вони з пожертвованиям читають усяку газету, хоч за неї не зaплатили» [2, 19]. Український інтелігент хоче, щоб газета була на його послугах, щоб вона жила тільки його особистими інтересами і думками («Як я видавав газету»). Тому не є перебільшенням такий висновок автора: «Русини нарід некультурний, для них видавай єгипетські сонники і небесні листи, а не новели… » («Як я продавав свої новели»).

Галицький інтелігент — політичний спекулянт, пустомеля і лицемір («Новітний плуг», «Виклад про крамниці» (Після стенографічних записок). Він освідчується мужикові в любові і хоче бачити його в добрі та гаразді. «Спухайте ви інтелігенції, не дивіться на те що ми в сурдутах, бо під тими сурдутами б’ється для вас щире серце,що бажає вам добра і гаразду» [2. 37]. Якого ж добра, якого гаразду бажає народові інтелігенція, від імені якої промовляє «справоздавець» від крамниць? Зайнялися крамарством і побудувати «ідеальну сільську крамницю». Свій виклад про крамниці доповідач побудував зa таким планом «1. Крамниці а всесвітна історія. 2. Крамниці а історія Русі.3 Крамниці а Австрійська Русь. 4. Вплив крамниці на побожність і моральність народу і т. д.» [2, 34].

Почав від Адама і Єви, царя Соломона, князя Мономаха і перейшов до значення крамарства і крамниці як економічного грунту добробуту селянства, розтлумачив і мету крамниці. Крім солі і перцю, вона продаватиме селянам здобутки культури: коньяк, вино, кав’яр, масло, устриці, сардинки, шпроти, перфуми, цитрини, помаранчі, шоколад, цукор тощо.

«А дьоготь там буде?» — цікавиться один із слухачів.

«О люди, темна, непросвічена масо, блукаюча в єгипетській тьмі кромішній не то без електричного світла з рефлекторами, але й без каганця! — патетично вигукує інтелігент в сурдуці, із щирим серпем, бажаючий добра і гаразди меншим своїм браттям. — І ви ще не знаєте, що дьоготь — то документ некультурності, який ви носите на своїх чоботях і забиваєте памороки всім тим, що хотіли б до вас приступити» [2, 36]

Старий селянин задає панкові дуже резонне запитання: «Bce то файно і красно, що нам той пан каже, та от, може би він сказав: звідки гроші взяти на ті витребеньки?». Інтелектуал-гурман, який щойно сягав у глибину історії й економіки, на таке «некультурне» питання відповіді не знаходить.

Не менш парадоксально звучить промова панка на зборах «Просвіти» («Новітній плуг»), в якій він відкриває селянам такі істини: «Плугом оремо землю... Плуг старший, як перо, котрим пишемо, і хто знає, чи не вартніший... він для нас всіх оре землю, на котрій росте хліб, а пером землі не зорете» [2, 22].

Самі збори, промови і організована лотерея переслідували одну мету рекламувати заслуги «Просвіти» перед селянами. Живими пропагандистами «добродійств» «Просвіти» мали стати учасники зборів, що з’їхалися до Львова, особливо ті, що виграли в лотереї, спеціально влаштованої для сеї оказії. Сенькові Грималі з Голодних Ям випав найдорожчий виграш залізний —двочереслий плуг. Безмежно вдячний Сенько кинувся до пана, щоб поцілувати його в руку:

«Не мені дякуйте, а «Просвіті», що за вас дбає», — відповів пан поважно. Гримала був би з радної душі подякував «Просвіті» і був би поцілував її в руку, навіть оглянувся, так як би сподівався найти її в салі, але не побачив її, отже, станув коло плуга і став його оглядати!» [2, 23].

Але 84--кілограмовий плуг заважкий для Грималових коней. Результат мав протилежний ефект. Плуг понадривав коней, порвав упряж, поламав теліжки, хлопця придавив і його самого трохи не забив. Гримала прокляв «Просвіту» разом з тими всіма панами, які накинули йому цей новітній плуг і повернувся до старого.

З прямій мові і в підтексті обох творів автор підкреслює, що непорозуміння між інтелігенцією і селянством соціально зумовлені. Селяни «не доросли до того, щоби розуміти слова інтелігентного четника» [2, 34], слухати йою «порад». Причина цієї прірви між народом та інтелігенцією точно продіагнозована у фразі: «Ви, пани, нам не пара!»

Українська інтелігенція, заскорузла, плитка, назадницька, безпринципна, ситенька нинішнім днем («Еманципація чоловіків»). Вона, інтелігенція, інколи для декорації кидає поступові думки, скажімо, про емансипацію жінок, але сама не вірить в ці думки. «Це квестія тільки для слинення язиком при накритому ситному столі, а не для того, щоб дійсно проводити її в життя. — «Розумна жінка, себто розумніша від мужа, то нещастя. За моїх часів таких не було» [2, 55], — так говорить бабка, і їй не можна дивуватись, бо вона вже мохом припала, і в тому мохові береже завзято старі традиції.

Але коли пан радник суду, люпина сучасна і нібито культурна, каже: «Я тої самої думки, що поважана старша пані» [2, 55], — то він побиває рекорд назадництва. Аналогічну думку висловлює й священик («Вуйко Дорко») з «кругленьким мов наллятим лицем і добре заокругленим тілом»: «Як би так на мене, я не брав би такої панни за жінку, що хоче бути мудріша від мене. Жінка до кухні і до дітей, а від політики здалека» [2, 122].

І коли молода панна Стефанія розмірковує, «що тепер уже зовсім інші часи і вимоги. Рівне право як для мужчин, так і для женщин! Усі повинні бути розумні. І мужеві і жінці краще з розумним згубити, як з дурним найти» [2. 55-56], то це можна сприймати як товариську фразу, теорію. На практиці ця сама Стефанія своїм заміжжям зробила все навпаки, обравши для життя не розум і молодість Романа, а старого радника суду. Все, як завжди.

Не обминув Маковей своєю увагою й інтелігентів-псевдопатріотів, «провідників» народу, «ідейних» батьків, а насправді — «гасителів народного духу», політика яких базувалася на принципі: «гнися, куди вітер віє»2, на «політиці гешефтів»3.

Канонада гарматних громів 1914 р. сколихнула широкі європейські простори, перевернула догори дном землю, людські думки, переконання. Відбувся сильним перелом у художньому мисленні Маковея, в його світогляді, навіть у мистецькій формі. Невеличка збірка «Криваве поле» — підтвердження сказаного. Від питань дрібних, провінціальних, від шкурних інтелігентських і міщанських інтересів він переходить до проблем всесвітнього значення людина — звір («Вистріл у пітьму», «На окопах» «Границя», «Інвалід» «Мертве місто»), фарисейство («Хрест між липами», «Цариця світа», «Вічна пам’ять»), насильство і визиск несвідомих мас верхами («За що?», «На окопах»), соціальні суперечності («Раби»).

Пройняті глибоким ліризмом, сповнені трагізму, нариси О. Маковея про війну мають багато спільного з антивоєнними творами С. Кобилянської, Н. Кобринської, В. Стефаника і М. Черемшини. Поряд із пацифістськими мотивами в них виражено протест проти імперіалістичної війни, показано, скільки лиха завдала вона народу. У нарисах «Кроваве поле», «Інвалід», «Мертве місто», «На окопах», «Братання» письменник відтворив страхітливі картини народного горя — розорення, руїни, каліцтво, смерть О. Маковей показав, що війна вигідна урядовій кліці цісарської Австро-Угорщини й царської Росії. У кількох нарисах («Границя» «Відмова», «КВД» та ін.) письменник відобразив повоєнні явища суспільного життя, коли після розпаду Австро-Угорської імперії (1918) Галичину загарбала польська шляхта, а Буковину — румунські бояри.

Відкинувши давню, публіцистичну форму, Маковей своїм лаконізмом, глибиною думки наблизився до Стефаникового стилю. Він скупий на слова, на ситуації, але багатий на контрасти, на світло й тінь, чим досягає великої художньої сили і виразності. Пройняті ліризмом, сповнені трагічного звучання новели і нариси О. Маковея про першу світову війну дають картину почуттів настроїв і думок багатьох людей у солдатських шинелях. Ці твори посідають помітне місце серед антивоєнних творів того періоду.

У перші післявоєнні роки Осип Маковей написав низку оповідань, фейлетонів і нарисів. Сім із них («Криада Авраама Гольдштейна», «Мухолап», «Опришки», «Тяжка операція», «Директор Лянге», «Свідок», «Ласка») ввійшли до збірки «Прижмуреним оком», а решта були опубліковані в різних періодичних виданнях. О. Маковей чудово володів багатим арсеналом сатирико-гумористичних художніх засобів. Його новели, фейлетони, нариси, вірші іскряться гострими дотепами; письменник умів підмітити смішне в життєвому явищі, комічне у поведінці людини, схарактеризувати обраний для сатири об’єкт стисло, влучно, різко й сильно.

У новелі «Мухолап» він висміяв польсько-шляхетську поліцію, яка заарештовувала і кидала в тюрми ні в чому не винних людей. Від ув’язнення за «шпигунство» професора Краківською університету, що наважився неподалік від радянського кордону ловити для своєї колекції рідкісні види комах, врятував тільки щасливий випадок — зустріч з колишнім вихованцем, який засвідчив його особу. В подібну ситуацію, між іншим, потрапив і сам письменник, заарештований за «зраду державі, підбурюваннє і симпатії більшовицькі…». А спровокували цю акцію, як засвідчив сам письменник надто пильні «патріотичні польські доношики і бездонно і глупа і поліція», яку він потім «описав на пам’ятку» у кількох сатиричних новелах, зокрема і в «Мухолапі».

Маковей володів особливим талантом передавати відтінки и нюанси мови своїх героїв, настроюватись на їхній лад думок і розповіді. Ось діалог прикордонника із затриманим професором із «Mухолапа»

Хто ви є? — допитувався вояк далі.

Професор Краківського університету.

Говоріть се комусь дурнішому, а не мені.

Як найду, то скажу» [2, 320],

Ви приїхали сюди з Кракова?

Так.

За чим?

Ах, знаєте, тут у вас є прекрасна флора і фауна — і я хотів побачити

Вількова зчудувалася:

Прекрасна Флора і Фауна — тут у нас? Я про них не чула. Вони тут мешкають? [2, 323]

Сповнений народними дотепами, діалог чудово відтворює характери персонажів, розкриває їхні інтереси і рівень інтелекту.

Маковей бездоганно володів мистецтвом езопівської мови. Про злободенні громадсько-політичні справи він часто говорив інакомовно, натяками, але завжди так, аби читачі безпомилково розуміли саме те, що він хотів сказати. Часто одне і те саме слово, поставлене у річні позиції, створює сатиричний ефект, як, наприклад, у «Казці про Невдоволеного Русина». «Лише свідомість, що він ніколи не буде вдоволеним, додавала йому такої гордості і певності, що він деколи майже був вдоволеним з того, що ніколи не може бути вдоволеним».

В останній збірці, як і в попередніх, переважає сатира, направлена проти галицької і придніпрянської так званої революційної [довоєнної] інтелігенції, рідних есдеків і есерів, тих нібито страшних ворогів царату, що возилися з динамітами й бомбами, а потім попадали в співробітники охранки («Як Шевченко шукав роботу», «Три політики», «Обрядова справа», «Вдячний виборець», «Фербель» та ін. ).

У нарисі «Народ» Маковей дав вичерпну характеристику сучасної галицько-української інтелігенції. «Демагоги, а не педагоги. Виборчі кадильники, що величаємо мужика, коли нам треба. Народні адвокати, що програємо всі народні процеси. Концертові гетьмани, що словами рятуємо всю соборну Україну і щезаємо, як дим у лиху годину. Славні воєнні стратеги до забав з дерев’яними топірцями. Провідники до неба, що самі хочемо якнайдовше пожити вигідно на землі. Великі економісти, що так довго держали маєтки, поки їх чужий забере. Впорядчики чудових програм для вжитку партійних редакцій, знавці селян за чорною кавою в кав’ярні». Кожний із цих представників різних верств суспільства зайняв своє, окреме місце у новелістиці Маковея.

Серед різножанрової спадщини О. Маковея на увагу заслуговують дві повісті — «Залісся» і «Ярошенко».

1 Козоріс М. Осип Маковей // Маковей О. Вибр. оповідання — Харків, Київ, 1920 — С. ХІ

2 Слово правди (3 промови О. М. ) // Народна справа — 1907 — № 3

3 Маковей О. Відповідь моїм «приятелям» // Громадська думка — 1906 — № 28