Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Микола Іванович Міхновський (1873—1924)
РЕЧНИКИ ТА ІДЕОЛОГИ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНИ
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Закономірним завершенням змін в українській свідомості стало формування думки про державну самостійність, ідеологом та речником якої був М. Міхновський — автор теоретичного обґрунтування концепції українського націоналізму («Самостійна Україна» (1900) — програми Революційної Української Партії (РУП); першого в XX ст. проекту конституції України «Основний закон Самостійної України - Спілки народу українського», «Робітнича справа в програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП» та практичний план впровадження концепції українського націоналізму (активний член та співзасновник товариств «Братство Тарасівців» (1891-1893), «Молода Україна» (1896—1899), Української народної партії (1902-1917), Української демократичної хліборобської партії (1918) тощо); публіцист (співробітник часописів «Хлібороб» і «Самостійна Україна» (1905), «Запоріжжя» і «Слобожанщина» (1906), «Рада» (1908), «Сніп» (1912) та ін. ) тощо.

М. І. Міхновському — високоосвіченому правникові «із глибокорозвиненим смислом правовости», тонкому психологу, талановитому промовцю, активному учаснику української революції належать перші спроби створення і практичного впровадження національної ідеології. «Вихований у старій священичо-козацькій родині, і в добрій українській традиції, на українсько-козацькому селі, М. Міхновський був прекрасним зразком української расової культури. Це був український аристократ у властивому значенні цього поняття»1, таким побачив М. Міхновського його сучасник В. Євгимович.

Свою громадсько-політичну діяльність 19-річний М. Міхновський почав у нелегальному товаристві «Братство Тарасівців». Ідея його заснування виникла в Каневі під час відвідин могили Т. Шевченка (літо 1891 р.) студентами, які поривають з невиразними традиціями тогочасних так званих українофілів і називають себе свідомими українцями. До гурту тієї молоді належали також Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Мусій Кононенко, Володимир Шемет та ін. Вони й закладають таємне товариство «Братство Тарасівців»2 і присягаються все своє життя віддати боротьбі за самостійну Україну.

За короткий час осередки товариства створено в Одесі, Полтаві, Харкові, Катеринославі, Чернігові та ін. Найчисельнішу групу тарасівців організував у Києві М. Міхновський. Вона вирізнялась кількісним складом і соціальним статусом її членів (крім студентської, до неї належала й національно свідома селянська молодь).

1892 р. у Києві відбувся таємний з’їзд товариства, на якому обговорювалось питання про перехід із організаційно виховної стадії розвитку до безпосередньої політичної акції. Студентові права університету Св. Володимира Миколі Міхновському доручено розробити програму «Братства Тарасівців», з чим він успішно впорався. Програму під назвою «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців» («Молоді українці», або «молоді» так називали себе тарасівці. — Авт. ) було опубліковано у Львівській «Правді».

Визнаючи самостійність України («Україна була, єсть і буде окремою нацією»), тарасівці протиставляли себе й українофілам (їхня вимога обмежувалася лише автономією України) й соціалістам (вони взагалі ігнорували національне питання). Для людей, які зобов’язалися працювали «в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце цілковитій національній родині, шо складається з рівних поміж себе правом, можливо, однаково забезпечених національно свідомих брагів-працівників»3. Такі позиції були неприйнятними.

Гострій критиці піддав М Міхновський «хуторянщину», маскарадні походи українофілів у народ, їхнє політичне дворушництво, лжепатріотичні промови, що сприймались у кінці XIX ст. як «анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п’ють, бо ж від краю до краю линуть українофільські співи». Такий українофіл, за критеріями тарасівців, не має називатися сином України. Він був «ворогом», «зрадником», «перевертнем», ренегатом»4.

Захищаючи національну гідність, автор «Profession de foi молодих українців» виступив проти імперіалізму пануючої нації в політиці, культурі, літературі у різних його проявах різко викрив політику Російської імперії, яка «грубими фізичними заходами» асимілювала інші народи, «нищила живу істоту, націю»

Першим пункт програми визначав політичне кредо тарасівців. «Україна під гнетом: і після закону людської психології вона підіймає чий національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу — єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну»5. Відкидаючи заклик М. Драгоманова «жити під одним дахом з Росією», тарасівці без вагання торували європейський шлях, бо йти проти Європи для них означало «спроневіритись найсвятішій живій традиції нашого народу»6

Тарасівці прагнули подолати духовний занепад народу, визнаючи примат нації та національний принцип як підстави в організації політичного життя цілого світу. Звідси незалежність України для них найвищий пріоритет. «Ми дбаємо про ге, щоб піднести і розворушити на Україні національний дух. підживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування» — такі завдання послужили перед собою тарасівці.

Справжній українець побить Украшу, свій народ, свою мову; дбає, щоб мова наша звучала у товариському спілкуванні, у літературі, театрі, науці. «Ми знаємо, що мова є одною із найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова орган духу і виявляч психології народної тому дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Україні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, в літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де йою розуміють, по-українськи. Виховуючи своїх дітей, кожен свідомий українець повинен вживати українську мову як мову викладову... А як дитина піде до офіціальної школи, вчити її української мови, історії, літератури вдома окремо, щоб діти наші були вже стихійними українцями»7.

Взагалі, в умовах реакційної Росії виступ «Братства Тарасівців» було неначе подихом свіжого вітру серед гнітючої тиші. Хіба що ця тиша була тільки зовні. Самі тарасівці зауважували, що «під цим ніби спокоєм тріпотить… народне серце в грудях могутніх, ллється в жилах його гаряча кров і обливає живе, наболіле серпе його».

Автор програми Братства («Profession de foi, або Визнання віри молодих українців») висловив ставлення тарасівців до Росії (як політичної субстанції) і російської літератури (як культури «хворої на імперіалізм нації», що впливала не лише «на культуру пригнобленої нації, але й на її мораль і була розкладовим щодо неї фактором»)8

Московщина найтяжчий і віковічний ворог України й українського народу; ворогом є і буде кожен народ, який посягає на право українців жити вільним і незалежним життям, так сприймав Росію М Махновський. «Треба мати сміливість Цезаря, мужність Александра Великого, любов Алківіяда і самопожертву Леоніда Спартанського, — писав А. Волинець, щоб виступити зі жменькою Тарасівців на боротьбу з таким колосом, як бувша Росія! Шість молодих екзальтованих юнаків-студентів на чолі з М. Махновським кидають московським царям визов підіймають бойовий прапор з вогненим і страшним — для своїх і чужих гаслом «Самостійна Україна!»9

Хоч націоналістичну ідеологію 19-річного студента в програмі Братства окреслено ще у загальній формі, проте ідейно-світоглядні і політично-програмові елементи самого поняття націоналізму, його місце і роль у житії поневоленої нації визначено досить чітко Український націоналізм, який вийшов на історичну арену наприкінці XIX ст, був не лише однозначним «з активною національною свідомістю та патріотизмом», чи виключно «самостійництвом», а й специфічним ідейно-політичним напрямком, який визнавав примат нації та національний принцип за підставові в організації політичного життя цілого світу. Головні ідеологічні засади націоналізму, вироблені М. Міхновським, уточнені і збагачені власною практикою, лягли в основу модерного українського націоналістичного руху, який у пізніші десятиріччя перетворився на вирішальний політичний чинник українського життя.

1 Євтимович В. Постать поручика Міхновського і його плани у перспективі 20 літ // Міхновський М. Самостійна Україна —К, 2003 — С 59.

2 Там само

3 Profession de foi, або Визнання віри молодих українців // Правда. — 1893 — Кн IV — С 207

4 Там само — С. 204

5 Profession de foi, або Визнання віри молодих українців // Правда — 1893 — Кн. IV — С. 202

6 Віковська Д. Європа і ми // Жіноча Доля — 1939 — Ч. 7-8 — С. 5

7 Profession de foi, або Визнання віри молодих українців // Правда — 1893. — Кн. IV — С. 205

8 Шевчук В. Поезія не живе на смітнику. Михайло Коцюбинський та його проза // Українська мова й література в середніх шкодах — 2002 — № 2 — С. 13

9 Волинець А. Міхновський М. (у другі роковини трагічної смерті 3.V. 1924 року) // Міхновський М. Самостійна Україна — К., 2003 — С. 68