Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Історична повість «Ярошенко» (1905)
ОСИП МАКОВЕЙ (1867-1925)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

На основі вивчення архівних і друкованих джерел та аналізу тексту поеми Івана Гундулича (1589-1638) «Осман» Маковей написав ґрунтовну історико-літературну розвідку, яку в дещо скороченому вигляді опублікував 1899 р.

У Відні зібрано матеріал про польсько-турецьку війну і битви під Хотином. Сам процес написання тривав два літні місяці (1903). У Львові за одностайною постановою жюрі літературного конкурсу на кращий історичний твір повість було відзначено грошовою премією.

Маковей рішуче виступав проти фальшивої героїзації історичних подій і осіб, проти тенденційного висвітлення фактів і сентиментального замилування ними. Особливо їдко він висміював твори, «основані на історичних брехнях», у яких правда життя зникала під пишномовною словесною половою. «Я хотів у «Ярошенку» описати Хотинську війну з 1621 року, — розповідав Маковей. — Ся війна описана майже день по дні в різних пам’ятниках і студіях. Усе те я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бессарабію над Прутом та над Дністром і в Кам’янець-Подільський, подивився на терен війни.

Се дало основу повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити. Усю ту війну, зложену з різних і численних подій, треба було злучити докупи такою історією «героя», щоб читач бачив і турків, і подяків. Сего героя і йою пригоди я мусив видумати… От і витяг звичайного собі міщанина з серета на війну і казав йому пережити різні пригоди турків, козаків і поляків»1 .

Турецький султан протягом кількох років готував величезну армію для того, щоб поневолити Україну, Польщу і Молдавію. В 1620 р. турецькі війська перемогли поляків у цецорській битві і після об’єднання з татарами вирішили підкорити польський, український та інші народи. Польський уряд звернувся з проханням до козаків узяти участь у війні проти турецько-татарських військ, обіцяючи за це різні політичні, економічні і релігійні попуски. На козацькій раді в Сухій Діброві було вирішено, щоб у війні взяло участь усе козацтво, і незабаром 40-тисячне військо вирушило під Хотин, де мало з’єднатися з польським військом.

Ворожі армії ще не зійшлися на полі битви, а цивільне населення зазнало багато лиха, бо навколо панував руйнівний дух війни. Озброєні загони татарських, турецьких і польських вояків гасали по селах Молдавії і України, грабували, палили, забирали людей у полон, навколо діяли банди розбійників, які з нагоди війни вирішили безкарно поживитися коштом мирного населення.

Трагедію народу в часи воєнної розрухи автор зображує на прикладі сім’ї Ярошенків. Війна порушила спокійне життя родини, приготувавши для неї горе, неволю, смерть, сльози, бідність. Більшість членів цієї сім’ї потрапили до татарсько-турецького полону, старий Ярошенко загинув, а син його Микула пройшов крізь багато складних воєнних перипетій і уцілів тільки завдяки своїй хоробрості і кмітливості

Через сім’ю Ярошенків письменник передав яким лихом була війна, зокрема. для молдавського народу, а також міжусобну боротьбу, що точилася між молдаванами та любов молдаван до українського народу. Він показав, що українське військо прийшло на землі Молдавії як рятівник від турецького ярма, що запорозькі козаки поводилися з молдаванами, як із друзями і братами. Турецьке татарські, а то і польські загони нерідко вирішували продовольчі утруднення дуже просто грабували молдаван, насильно забирали в них останній шматок хліба. Українські козаки не дозволяли собі цього ніколи. Продовольство і фураж вони сплавляли по Дністру аж з Буковини і останнім ділилися з молдаванами.

Головну роль у війні відіграли козаки, і польська шляхта це добре розуміла. Коли їй було сутужно, вона каялася у своїх гріхах щодо українського народу, клялася козакам у вірності і братерстві. Але коли дійшло до укладення миру з Туреччиною, коли загроза минула, то на поверхню знов виплив польсько-шляхетський гонор і невдячність. Мирні переговори між турками і польською шляхтою були, власне, змовою проти козацтва, проти України. Незважаючи на те, — сказано в Історії Української РСР, — що козаки відіграли величезну роль у поразці турецької армії, умови хотинського миру були спрямовані проти них. Польський уряд зобов’язався перед турецьким урядом приборкати козацьку «сваволю», не допускати козацьких походів у Туреччину і Крим.

Прийняті польським урядом умови Хотинського миру викликали серед козаків глибоке обурення. Козацтво організовано пішло під Хотина на Запорожжя, не давши себе роззброїти, що входило її плани польського командування».

О. Маковей у своєму творі висвітлює події відповідно до історичної правди. Польські парламентарі каштелян Журавинський і воєвода Собіський, ознайомлюючи козацьку старшину з умовами міру, розраховували, очевидно, на розгубленість і деморалізацію козаків. Але цього не сталося. Підступність польської шляхти викликала тільки гнів героїв Хотина. Сагайдачний пропускає повз вуха застереження про те, що козаки не мають права чинити воєнних походів проти Туреччини і Криму та що вони мають відійти з-під Хотина після польських військ. Гетьмана турбує інше. Він дорікає вчорашнім союзникам, що вони не потурбувалися про долю ста тисяч бранців, захоплених турками і татарами в Галичині, на Поділлі, Волині, що їм «про гонор йдеться, а нам про життя», про долю народу. Що ж до умови поляків з турками, то козаки не дадуть себе нікому під ноги взяти: «Нехай вони собі здорові забороняють нам виходити на Чорне море, ми як не слухали їх досі, так і далі не потребуємо слухати, —каже Сагайдачний старшині. — А… зараз же сєї ночі маємо бути по тому боці ріки за Брагою, нехай ляхи нам спини закривають, а не ми їм! Зробіть це тихо і гладко» [1, 693].

Поки поляки виспались, то козаки знялись і відійшли з-під Хотина організовано, здатні до боротьби Польській шляхті довелося криваво розплачуватись за зраду, яку вони злочинно приготували козакам.

З глибоким знанням справи письменник зображав козацьку масу, і не наслідував тих письменників, які змальовували козаків безжурними молодцями в шовкових і кармазинових широченних шароварах та жупанах, гаптованих золотом і сріблом, в сап’янцях і на баских конях, неробами, пияками, скандалістами і ловеласами.

О. Маковея не так цікавив одяг і спорядження, як полум’яний патріотизм народу-воїна, для якого першою заповіддю була воля.

У повісті з великою любов’ю змальовано образи рядових казаків Голоти, Мухи, Череватого, Тарана, Пугача, Безушка, сотника Проскуренка, полковника Дорошенка. Вони різного віку і найрізноманітнішої екіпіровки, але ненависть до ворогів і любой до свого народу в них на найвищому рівні.

З любов’ю виписав письменник образ гетьмана Сагайдачного — улюбленого козацького батька, талановитого воєначальника і дипломата, політичного діяча. Це звичайний сивоволосий дідусь, але яким багатих і різнобічним є його душевний устрій. До козаків і старшини він ласкавий та щирий, і водночас вимогливий і суворим. Рішення приймає далекосяжні, розумні, ніколи не втрачає присутності духа і легко орієнтується у найскладніших обставинах. Дбає не лише про долю реєстрового чи запорозького козацтва, а й при увесь український народ. До Петра Могили, який мітив бути господарем Молдавії Сагайдачний каже, щоб вій полишив цю думку і вертався в Україну. «Ходімо, пане, у Київ, ходімо! Робота для вас знайдеться. Ви ж такі школи кінчали, світами їздили, поможете нам. От підтримав я київську братську школу, нехай би людські діти вчилися, а повести її добре, доглянути нема кому... Ви б доглянули, повели... А по братствах скільки роботи чекає! Розчинилося на хліб. А вимісити і спекти нема кому. Погано скрізь. Народ покинутий, побивають його підлотою, а оборонців так мало» [1].

Ця розмова на полі битви свідчить про його вболівання за долю покривдженого народу. Київське братство, якому він покровительствував і вважався разом з усім запорозьким козацтвом йою членом, стало політичним центром визвольного руху в Україні. Велика заслуга у народно-визвольних змаганнях і культурно-освітній діяльності в Україні належить Петру Могилі, якого О. Маковей змальовує у своїй повісті як одного і найулюбленіших друзів Сагайдачного.

З притаманною його письменницькому талантові іронією письменник висміює гоноровитість польської шляхти. Бундючні пани, які багато галасували на сеймах про честь шляхти і добро вітчизни, а у своїх маєтках були справжніми деспотами у ставленні до своїх кріпаків, на війні вони сірі й непоказні. Більше того, шляхта перша забула про честь і вітчизну, ставши на ганебний шлях дезертирства. Письменник не без задоволення описує, як цих дезертирів, звичайно таких бундючних і гордих, водили по табору для ганьби. Проте водночас він розділяє сум і обурення чесних поляків

«Скликано трубачів і довбушів, і повели панів з музикою у правий бік табору, де було найбільше польського війська. Хто глянув, знав уже, що це за похід іде і соромом вкривалося обличчя кожного справжнього польського патріота, що товариші по шаблі, потомки славних родин, заподіяли таку зневагу польському імені. Заразом їх брала і злість на тих, що у такий час зважилися покинути своїх товаришів і всю справу» [1].

Таке зневажливе ставлення до долі вітчизни панувало, однак, не тільки серед певної частини шляхти. Коли командуючий армією, яка обливалася кров’ю в боротьбі проти переважаючих сил ворога, надіслав послання до короля Жигмонта, щоб якнайшвидше привів або надіслав нове військо під Хотин, то посланець повернувся із звісткою, що «король полює на зайців під Львовом, а військо, зовсім не готове до походу, сидить по селах на квартирах». Цю трагікомічну ситуацію вдало обіграв письменник, вона стала найяскравішою деталлю в загальній характеристиці безголов’я, до якого довела Польщу розбещена шляхта.

У козацькому війську не могли вжитися зрада і боягузтво. Письменник показує, як лише за намову до зради козацький суд на смерть покарав колишнього гетьмана Бородавку. Він кожного рядового козака-нетягу змальовує морально глибшим і вищим, ніж будь-який польський шляхтич і навіть король.

О. Маковей зобразив цілу низку дуже яскравих батальних картин, виявивши знання характеру Хотинської війни, козацької тактики оборонних боїв, нічних вилазок, раптових атак тощо. Ця тактика виправдала себе більше, них турецька і польська, і коли б польське військо допомогло козакам під час одного глибокого прориву у стані ворога, то війна була б закінчилася цілковитою поразкою турецько-татарських армій. Письменник показав також непюдську жорстокість яничарів, які звітували перед своїми старшинами відрубаними головами полеглих козаків, а також їх варварство, яке полягало у насильному вигнанні мирного населення в рабство.

У повісті є цілий ряд відступів, у яких автор висвітлює події з історії молдавського народу. Тут згадуються такі історичні імена як Степан Резван, Єремія, Семен, Костянтин, Олександр, Петрашко Могила, Томша, Корецький та ін. З польського і турецько-татарського табору дійовими історичними особами повісті є Ходкевич,

Собіський, Штернберг, Зелінський, Осман II, Каракаш-баша, Вавелл та багато ін. Мова повісті багата на дотепи, прислів’я, приказки й афоризми.

Народ у піснях прославив захисників українського народу — князя Байду-Вишневецького, гетьмана Сагайдачного, козака Голоту і безліч інших героїв. Кобзар у повісті Маковея складає думу про козак Голоту, яка піднімає бойовий дух козацтва.

Повість відзначається стрункою композицією, динамічним сюжетом. Вона посіла гідне місце поряд повістей І Франка, М Старицького, Б. Лепкого та ін.