Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Біографія: життя, діяльність, творчість
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

«Серед маю-весни, як помірки торсами розгорнули свої зелені хліба і напроти сонця їх вигрівали, а зозуля дурила мужиків щастям-урожаєм,— прийшов він на мужицький світ на ниві, яку дєдя орали, а мати від межі відсапували. Свіжіська рілля вхопила його першенький плач і сховала під скиби, аби там кільчився, та й ріс, та й колосився ґаздам на пожиток. Жайворонки злетілися і над дитиною забили крильцями та й заголосили, аж дєдя і мати жахнулися. Зачули то перепелиці і дали полям знати. Усі чічки розцвітися, усі зела наблизилися, усі хліба підоймилися, усі межі позбігалися. Деля казали, що укрутили би жайворонкам в’язи за тото, що дитині ворожать жайворонячу долю, а мати до дитини лебеділи»1

Марко Черемшина

Біографія: життя, діяльність, творчість

«І приріс він до села серцем і душею...»

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині. Батько, Семен Стефаник, чоловік крутої вдачі й практичного розуму, не мав часу займатися вихованням дітей. Він тяжко працював сам і не давав спуску ні наймитам, ні дружині, ні дітям. Наймити ненавиділи його і проклинали, дружина і діти боялися і любили Вже у зрілому віці з щемом у серці Стефаник згадував, як тато приїжджав в Коломию, «спав зі мною і тримав мою голову цілу ніч на правій руці. То така рука, що до сегодня ніколи не змучилась. Я полюбив свого тата і тішуся. Я так не годен любити, що як кого полюблю, то чую, що небо мені хилиться»2.

Мати, Оксана Кейван — жінка ніжна і безмежно добра. Невтомна трудівниця, вона виховувала і в дітей любов до праці. «Нагадується мені одна весна давня, давня,— писав Стефаник майбутній дружині О. Гаморак. — Я мав у пазусі від мами яблука, і сир, і хліб. Стояв-єм коло воза, а мама кропила свяченою водою воли, віз і плуг на возі, і тата, і мене бо перший раз з весною ми вибиралися в поле. Я перший раз йшов робити весну. Я сидів з татом на возі, і їхали-м в поле свіжими дорогами, що ще ніхто ними від осені не їхав… Цілим день я погонив — мука була, плач був і сварка. Вечером я вертався додому і чув свою висшість над моїми бідними ровесниками, що їх тати не мали волів, ані поля, ані плуга. Мама мене привітала, як парубка. Дала вечеряти і наказувала Марії, аби мені більше дала яєшниці, бо я роблю» [445].

Хлопчик виростав серед розкішної природи, народних пісень, колядок, казок і легенд, оточений любов’ю і опікою матері, старшої сестри Марії. Дитячі враження були настільки сильними, що й у зрілому віці з щемом у серці він згадував, як «похилювався і шукав кінця співанки, що малим хлопчиною чув від мами. Шукав з веселими очима і і тепленьким серцем...»3. Від матері успадкував тонку душевну організацію, естетичний смак чутливість і до краси і до людського горя. Ліричний смуток закутої людської гідності, виражений в народній пісні, проявив себе в естетичному сприйнятті дійсності, у своєрідності стефаниківської манери письма.

Сільська школа (1878-1880) навчила його грамоти; Снятинська (1880-1883) «строїла душу». Тут Стефаник відчув велику погордо до себе, сільського хлопця, від учителів, приниження гідності, фізичні покарання. Хотілося повернутися до Русова, де все таке близьке і рідне, до ніжної й турботливої мами. Зрідка відвідувала вона свого улюбленця в Снятині. Тоді було свято. Забувалися всі муки й образи. Обдарований маминою ласкою і гостинцями, відчував безмежне щастя:

« Ґалаґан (гроші — Авт ) маю в хустині зав’язаний, булок повні пазухи та й цукру добру байду. Сижу коло мами, ладно мені, а за школу забув.

За протрачені години нелюдський учитель покарав мене вісімнадцяти палицями. Я від себе відходив і в крові своїй купався.

Перший раз я почув руку справедливості.

Батько мій мовчав, а мати, сільська молодиця, пійшла правди шукати — і учителя перенесли» [332].

Мати не хотіла піддавати свого улюбленця й далі тортурам у Коломийській гімназії, куди, за порадою поміщика Теодоровича і наполяганням тата, готувався вступити майбутній письменник. Мати потихонько намовляла, «аби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому» [271]. Та даремно. «Одного серпневого дня перед заходом сонця сказав мені батько, щоби покинути чотири воли, які погонив у плузі, і аби піти додому та мити ноги та збиратися на завтрі до Коломиї до школи. Ті ноги ніяка сила з найліпшим милом не згодна була обмити, потріскані, боліли страшно, і я плакав, а мати складала на стіл всіляке білля і поливала його сльозами» [275]. «Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили» [178].

З вересня 1883 р. до літа 1890 р. Стефаник — учень чоловічої польської Коломийської гімназії, де почалися його найтяжчі поневіряння. «Я був хлопчина дуже середніх здібностей, я не розумів, мою від мене учителі жадають, а вони все говорили. «Idz, mudiu, swinie pasc». В послідній лавці сиділо нас кілька мужицьких хлопців в селянській одежі, і ми всі зазнавали такого трактовання» [276]. На все життя зберігся в пам’яті випадок, який чудом не завершився фатально. Через малий зріст хлопчик не міг досятнути рукою таблиці, що висіла на стіні. Професор Вайгель «тростиною так бив по руці, що вона зараз же спухла, а до того підкасував на мені сорочину і в той спосіб у поясі відкривав перед класом голе тіло Цілий клас ревів з радості і сміху, а я стратив нам’ять і впав на підлогу. По школі я поволікся на квартиру і постановив покінчити собою» [276]. Минали десятки років, а гострота пережитою болю і сорому не вщухала «Ще тепер, по 50-х роках мойого житія, хоча рідко, але в сні ввижається мені, що я сиджу в школі. Безконечний жах викидає мене з постелі, і я мушу такий сон нервово перехорувати» [275]. Оскільки «...гімназія, крім формального научання і ворожого відношення до… українців, студентів, нічого… не давала», — гімназисти об’єдналися в «тайне товариство, а як вже трохи підготовились, то шонеділі і свята виходили читати по читальнях або нові читальні закладати» [273]. Товариство здружило Стефаника з Л. Мартовичем, з яким їздив по селах «робити з мужиків народ», створив художньо-видавничу спілку» у п’ятому класі гімназії і поділив радість від першого друкованого оповідання Л. Мартовича «Нечитальник», виданого на його кошти; обох виключили з гімназії «зі політику» (1890), обидва закінчували гімназію в Дрогобичі (1890-1892), у місті, «де Іван Франко учився в низшій школі та гімназії, де сидів у арешті і писав «На дні», де в сусіднім Бориславі були йоги теми до бориславських повістей. В цій гімназії, як і в кожній, було тайне товариство гімназистів, до якого я зараз пристав» [278-279]. Зустріч у Нагуєвичах із Франком перевершила всяке уявлення: «Я ще ніколи не був у такім настрою захоплення і побожності, як тоді, —згадував письменник…— Вертаючи до Дрогобича, я був, відколи пішов до школи, правдиво щасливий» [237].

1890 р. Стефаник, будучи членом радикальної парти, пропагує її ідеї, дописом «Жолудки наших рабітних людей і читальні (Зі Снятинщини)» дебютує в «Народі» як публіцист. «Терпким і заслуженим» назвав М. Павлик цей допис (стаття «Про перестрій руських читалень»), Клим Обух відзначив заслуги гімназіальної та університетської молоді, зокрема і В Стефаника, в організації народного руху (стаття «Які то руські діячі в Снятинщині»).

1892 р. багатий знаковими подіями в житті Стефаника: закінчив гімназію (11 червня); вступив на медичний факультет Краківського університету, в якому «свої родимі цінності перетоплювали, переказувували й поглиблювали такі славні наші артисти-малярі, як Труш, Новаківський, Жук, Северин, Бурачек, Бойчук, аби і новими засобами вернутися на Україну й списувати ту божественну красу»4. Тут вступає до студентського товариства «Академічна громада», члени якого «майже всі були драгоманівцями і належали до українсько радикальної партії» [250]. Читає багато, веде агітаційну роботу серед селян, знайомиться з польськими письменниками, культурними діячами: Іваном Трушем — видатним художником, гострим полемістом, високоосвіченим чоловіком, Михайлом Бойчуком — одним «з основників ренесансу староруського малярства» [293]; Богданом Лепким — великим поетом, робітником і вченим, тонким цінителем «людей як великих, так і малих», гарним, «як його твори» [там само]. У травні 1894 р. на шевченківському вечорі в Кракові відбулося знайомство Стефаника з родиною Морачевських (Вацлав Морачевський — лікар і хімік, мистецтвознавець і блискучий літературний критик, видатний учений, прихильник української літератури, в останні роки життя працював професором ветеринарного інституту у Львові. Його дружина — Софія, з українського роду Окуневських — перш жінка Галичини, яка навчалася в Цюріхському і Віденському університетах, захистила докторат медицини). Знайомство з Морачевськими Стефаник вважав найважливішою подією своєї молодості. «Вацлав Морачевський — моя дорога у світ», «Софія Морачевська, пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі» [287], — напише пізніше Стефаник у ліричній сповіді «Серце». І це не було перебільшенням. В. Морачевський одним із перших виявив письменницький талант Стефаника, зробив чимало для ознайомлення польської громадськості з творчістю українського митця. Дружба Стефаника і Морачевського яскрава сторінка в історії взаємин українського і польського народів

Стефаник організовує партійні з’їзди, виступає з публіцистичними статтями в журналі «Народ», газеті «Хлібороб», турбується про напрям і зміст радикальної преси. На закритих зборах радикальної групи в Кракові (1895) пропонує створити офіційний орган партії, що займався б першорядними питаннями політики. «Народ» повинен заниматися передовсім «злобою дня», — говорив Стефаник, — усіма пекучими питаннями сучасної політики. Наша публіка ще не доспіла до того, щоб могла користати у відповідний спосіб з видань наукових. Її треба передовсім хапати за живе, за її власні пекучі потреби й інтереси і тоті інтереси публіки пояснювати з ширшого теоретичного становиська. Се може зробити тільки орган політичний»5. У сумнозвісний 1895 р. виборчої кампанії до галицького сейму Стефаник іде в Обертинщину й пильнує, «аби мужицка правда стала на верьхи, а панска пійшла на присподне… » [3, 38]. Передвиборна агітація, крім переслідування жандармерією, ускладнювалася ще й низьким рівнем самосвідомості селян, яких більше цікавила міграція, а не вибори. Вже скільки разів мужики переконувалися, що вибори — це фальшивство й ошуканство: «Кождий напрошуєся мужикови, а лиш стане депутатом, то забуває, як за орало, не то за мужика, а за повіт, з котрого вийшов». Отже, Стефаник намагався довести мужикам, що радикали не забудуть за мужика, що будуть його обороняти, що вибрати «свого» їм доконче треба, бо мужикови податки не будуть «пани» підгонити горі і т. д » [3, 39].

За передвиборчу і анти шляхетську агітацію Стефаника заарештувапи і «під ескортою жандармерії привезли... хворого до Городенки в Коломийську тюрму»6. Тринадцятиденне ув’язнення не похитнуло волі Стефаника. Надії властей на те, що до агітаційної справи він не повернеться, не справдилися: «… Я вже вчера був на зборах і ще нині піду, аби мужикам показати, що за «бунтацію» не гниєся довго в криміналі, а так трошки» [3, 42]

Невдоволений відсутністю інформації в періодиці про хід виборів, виборчі махінації і шахрайства, Стефаник різко критикує угодовську політику народовців і ренегатство радикалів, виступає проти розпорошення сил у громадському русі, переживає розрив із товаришами, що зрадили спільні ідеали, «найшли собі обруч залізний і добровільно обгородилися ним».

«Я не дався скувати і відійшов від них, аби більше не здибатися з ними Вони ж закричали за мною: ти єдність поломив, ти громаду оставив! Я відрік, що громади не люблю і пійшов своєю дорогою.

Та дорога самотна, якась темна і тяжко нею самому ходити. В душі якось гірко, бо поза обручем, у моїх друзів, я лишив частину фантастичної дружби і буйності мої, і молодості мої. А тепер треба би доконче той обруч доти гризти аж пукне в десятьох місцях і пустить мені товаришів» [3, 76]

Депресивний настрій посилився сумною звісткою про хворобу матері Стефаник, не гаючись, їде до Русова. Непривітно зустрів батько арештанта, покладаючи на нього вину за хворобу матері: «Вона не може говорити, але зором ласкавим заперечує слова тата» [3, 48].

Батько відмовляється утримувані Стефаника в університеті. Стосунки між ними остаточно зіпсувалися, хоча й до арешту не були ідеальними. Проте Стефаника так хвилювала хвороба матері, що її муки стали його власними муками, розпукою і болем. «Я такі терпіння терплю, — писав він Морачевському вже з Кракова, що їх не можу дальше зносити. Кожде волоконце мого тіла дрожить і хоче протягнутися на сто миль до постелі коханої мучениці. Здаєси мені, мабуть в горячці, що ліпші частини мене то дотикають худорлявих єї рук, то чують мозілі єї згарованих пальців, то слухаю і страдальний голос єї тихої муки» [336].

З цього часу думки про матір заповнили все його єство. «В ту хвилину вибухнуло Стефаникове серце розпукою, для виразу якої він буде шукати слів усе життя»7 Його листи, перейняті бетховенським и мотивами, все виразніше набирають форми поетичних мініатюр. З болю народжувався Стефаник-поет.

Перші проби пера відносяться ще до гімназійних років. Приблизно у другій половиш 90-х років Стефаник намагався видати книжку, «але ті, що мали дати гроші, сказали. «Талант є, та нема у сих творах служби громаді, нема науки для теперішнього покоління, таке можут собі богаті німці друкувати». Я й подер у їх очах мої папері, і тепер лиш є ті нотатки, що я з них черпав до моїх праць. Знов решту я подер і тепер я чистий з праць, що нема в них служби громаді. Тепер я буду служити людям і собі, а не громаді» [375].

Одержавши відмову і порвавши книжку, він прийняв рішення більше не писати. Та вже через місяць після знищення книжки, перебуваючи у Сторожинці на Буковині в будинку Т. Окуневського (батька С. Морачевської), який і був першим слухачем, він читає йому свої новели, працює над другою книжкою. «Вашому татови на єго бажане перечитав-єм 2 образок, бо то за него («Портрет» — Авт.), і він заплакав. Мені стало дуже якось жаль самотних людий. Але і радість мені груди розбивала. Аби мене критика у пух рознесла, бо я ті образки буду друкувати, то я не боюся тепер. Якби я міг перечитані 6 образок, Вам посвячений, мамам, то би їх міліон заплакав» [3, 120].

Після першої невдачі з друкуванням книжки Стефаникові забракло впевненості в своїх силах, «не вірив, що ті його оповідання приймуть прихильно «смакуни» літератури. Потерпав, що наша літературна критика… погладить його проти шерсті. Отже, він казав мені друкувати ці справжні перли — без підпису. В «Праці» вони підписані тільки буквою «С»8, вгадував редактор чернівецької газети «Праця» В. Будзиновський. У цій газеті відбувся дебют Стефаника. З 21 листопада по 3 грудня 1897 р. надруковано 6 новел. «Виводини з села «остаточна назва «Виводили з села»), «Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі», «Сама-саміська» «Побожна»). Робота над збіркою «З осени» не припинялася

Усі новели, опубліковані у «Праці» і написані 1898 р., увійшли до першої збірки під зміненою назвою «Синя книжечка. Образки Василя Стефаника» (Чернівці, 1899). Хто ініціював зміну назви невідомо. Найімовірніше — сам Стефаник, який відкидав будь-які диктати щодо способу і стилю своєї творчості з боку літературних критиків, не сприймав утручання в його текст і редакторів та видавців. Вражений «знаменитою обсервацією» Стефаникових новел, О. Маковей все ж не зрозумів новаторської манери їх і радив автору глибше обробляти і шліфувати свої твори. Це побажання, як і поради попередніх рецензентів, що спонукали Стефаника писати традиційно, письменник категорично відкинув. У «ЛНВ» надіслані новели було надруковано без змін.

Новели (1897-1898) принесли Стефанику популярність за межами України. Редактор найпрестижнішого журналу в Польщі «Zусіе», С. Пшибишевський у захопленні від прочитаних новел покутянина в польському перекладі В. Морачевського сказав: «...Те, що я прочитав, було для мене зразу ревеляцією величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був просто зчудований відкриттям., яке я зробив»9 «Бачу в нім правдивий талант, писала О. Кобилянська у своєму листі по О. Маковея 10 травня 1898 р., держіть його, бо в нього будучність. Пише з життя, а помимо того, яка сила поезії пробивається з тих дрібоньких праць. Оскільки я на таких речах розуміюся, він правдивий талант»10 Л. Якобовський, редактор журналу «Cesellschaft», прочитавши новелу «Лист» В. Стефаника в німецькому перекладі О Кобилянської, сказав «Коли літеритура наша має такі таланти, то може числити на одне з перших місць поміж літературами світовими»11

«Синя книжечка» Стефаника, як наскрізь оригінальне явище, вразила читачів своєю правдою, а критиків — новаторством. «За Стефаником, — писав І. Труш, — не може жоден белетрист піти, бо мусив би його повторювати: коло нього також ні, бо з одною боку грозить долина банальності, а з другого боку — пропасть манери. Він, мабуть, у нашій літературі лишиться одиноким у свойому роді, і це було б найгарнішє!»12

Довершену зрілість літературного дебюту Стефаника визнали всі критики. Виступаючи на засіданні Київського літературно артистичного гуртка з відчитом 9 грудня 1899 р, Леся Українка визнала у Стефаника природжений талант, якому «не прийшлось шукати навмання дороги, як Федьковичеві, ні боротись за своє літературне існування, як д. Кобилянській»13. «Митцем з божої ласки», абсолютним паном форми назвав Стефаника І. Франко14Отже, ім’я Стефаника одразу стало іменем великого письменника, який мав право сказати: «Veni, vidi, vici!»15 (Прийшов, побачив, переміг! (лат ) — Авт.).

Затаровані силою Стефаникових новел, дослідники намагалися з’ясувати суть цього феноменального явища, висуваючи версії про «учнівський» період творчості, наслідування чужих західноєвропейських зразків, про «складний і досить довгий шлях творчих шукань»16, про «невдале наслідування чужих зразків», пов’язаних «з декадентською абстрактно-символічною поетикою»17 тощо. Підставами всіх цих версій, за твердженням учених, було звернення Стефаника 1806-1897 рр. до жанру поезій у прозі, які за життя письменника не друкувалися.

Одинадцять поезій було надруковано вже після смерті Стефаника: «Амбіції», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси», «Вночі», «Раненько чесала волосся» в журналі «Україна» (1941); «Черівник». «Вітер гне всі дерева», «Вечір», "Старий 4-ій», «Старий жебрак стоїть» — в «ПЗТ» (1952). Більшість з них не мали назви, а деякі є ескізними варіантами до минулих творів. Коли, кому і з якої нагоди Стефаник писав оті твори встановити важко, а в деяких випадках неможливо. Лише поеми «Вночі» і «Вечір» датовані відповідно: 1.VI.1897 р і 9.II. 1898 р.; «Раненько чесала волосся» датується на підставі листів Стефаника до В. Морачевського.

1 січня 1900 р. померла мати. Все втратило свій сенс. Шукав хоч тоненької ниточки зв’язку із мамою:

«З дому я їхав так, що поза собою не лишав нічо, лишень мамин гріб, а перед собою нічого не видів. Міг-єм станути посерел дороги і не вертатися, і дальше не йти.

Проводило мене сонце. Світило блідонько, як би по довгій слабости підвелося.

А я просив єго, аби-м ніколи не знайшов собі пристанівку, аби-м блудом блудив і серце аби ніколи не успокоїлося. Аби болість і смуток не покидали мене , хоть вони аби не тікали від мене.

Я цілював сухі руки моєї мами і студене чоло і чув’єм над собою заметіль життя без світла

Коби моє серне як весняний дощ ділилося у пасма і орало тоту землю маниму і аби билося в ній теплом променів! Аби воно не застигло, бо студене, та не ме чути слідів маминих по тій землі» (3, 196-197]

Жив спогадами про маму і знаходив у них «стілько гарного і пречудного, стілько великого і глубокого, щою... ні науки, ні людий, ані цілого світа вже не треба. Бо до кінця мого життя є чим жити. Я тими спогадами обкидаюся, як свіжими цвітами, і радість чув би-м в серцю, якби подув студений із самотного гроба маминого не морозив отих квітів» [3, 201]. Відтепер життя і талані присвячені їй. «Я так довго буду працювати, аж єі гріб замкну у своїй голові та й тогди вона ме мати найкрасшу могилу» [3, 201].

І він працюі до знемоги, до втрати свідомості.

«А я пишу тепер. Часом то кровею ряди веду вперед і вперед, часом безкровними вже губами лиш шепчу і не веду далі рядів.

А часом то з-під землі вибухають співи якісь нелюцкі і затиснених долонь мілійони, або якась дуже сумна пісня. Або монотонія якась спадає із неба така, що все в ній вмирає і сонне, і звізди, лишень я один зістаюся. І тоді чую свою прокляту долю найліпше» [3, 201].

Звістка з Русова про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від синів, тяжко вразила Стефаника. Минуло інше 4 місяці. Одруження — це наруга над пам’яттю матері, святотатство. Спроби відмовити батька від такого кроку — скінчилися розривом. Без матеріальної підтримки продовжувати навчання і жити в Кракові не може; до Русова не навідується; там ґаздує молода мачуха — Марія Луцик. Л Мартович запрошує товариша приїхати до нього в Городок: «Не вдавайся в жодну тугу, утікай з Кракова хоть сеі ночі, а тут переконаєшся, що-с був хворий з надміру здоровля. Майси в гаразді!»18

М Заячковський радить перейти на філософський факультет Львівського університету зразу ж, щоб не втрачати рік. Та покинути Краків, не маючи грошей навіть на дорогу, він не міг. Виручила грошова допомога Наукового товариства ім. Шевченка. Фізично і морально виснажений, Стефаник потребував спокою, тиші, хоч маленькою intermezzo.

У червні 1900 р. їде до містечка Чортовець на Тернопільщині, до І. Плешкана і готує до видання дві збірки «Дорога. Новели» (збірка вийшла в грудні 1900 р , але, за тодішньою традицією, датована наступним, 1901 р.) і «Поезії в прозі», які планував «продати приватній спілці за 500 злр. з умовою, що мають видати книжку з можливо найбільшим богацтвом» [3, 221] Проте хвороба унеможливила зреалізувати цей намір.

Тому тиждень я дістав нервовий напад коло стола, — пише майбутній дружині листопаді 1900 р., — по нападі прийшла сильна депресія, і я несвідомо пролежав на столі кілька годин. Потім не міг-єм ходити і опанував мене шалений страх. Зо три дні я ледве волочив ногами і попав в отупінє. Нині мені ліпше, але нічого умислово не вільно робити через два місяці найменше. Моя книжка поезії мусить чекати» [3, 225].

Які саме поезії в прозі мали скласти збірку — невідомо.

Його листи цього періоду просякнуті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій в прозі. Можливо, вони і мали скласти збірку «Поезій в прозі», яка, як і багато задумів (повість «Листи до мами», драма «Палій», книжка «Поезії в прозі»), лишилися нездійсненними. Нервові напади повторюються дедалі частіше і не дають працювати. «Бачила вчора й сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець, — ділиться своїми враженнями Леся Українка. На вид дуже здоровий («розбійницький вигляд», —каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Йому тепер погано поводиться, — мусить покинути університет через недостачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується»19.

У 1902 р. помер І. Плешкан; смертельно захворіла сестра Параска, неврастенія змучила самого письменника. «Забогато смерти, забагато скошеної молодости, аби сила була витримати, —пише він О. Гаморак. — Я вже ховаюся від смерти, бо боюся єї. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, аби не поруйнувала моїх приятелів, аби не лишила мене самого на світі» [3, 240]. Дні тягнуться повільно, сумно, чорно, без просвітку. Стефаник замовкає на п’ятнадцять років. Чому? Надмірна зайнятість? Розчарування? Відсутність оточення, яке він мав у Коломиї, Дрогобичі, Львові, Кракові? Драма нещасливого кохання? Трагедія, пов’язана зі смертю матері? Хвороба? Чи, може, все разом? Зміну в його життя внесла поїздка на відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаву (1903). Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою. М. Вороним і виступив з вітальним словом, просякнутим вірою в те що «діло, розпочате не Котляревським, не вмре, не загине»20

Кілька днів перебуває в Києві: 21 вересня їде до Т. Шевченка, в Канів, «місце, звідки... поклонився всій Україні» [3. 243]. Стефаник мав намір поїхати в Петербург, щоб познайомитися з Максимом Горьким, але, довідавшись, що його там немає, повертається до Тернополя. Тут, у приміщенні товариства «Руська бесіда», виступає з доповідаю про Наддніпрянську Україну, яка справила незабутнє враження на присутніх, що «вийшли зі зборів міцніші духом».

Мандрівне життя втомило письменника. 26 січня 1904 р він одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка щасливо поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терплячість, шляхетність ї високу культуру серця. Шість років подружжя живе в селі Стецеві, недалеко від Русова (1904-1910). Стефаник займається господарством, дуже швидко стає «своїм» серед селян. Його поважають і люблять, з ним радяться, йому скаржаться. Він бажаний і почесний гість на весіллях і хрестинах. Майже безвиїзно живе в Стецеві, хіба що в господарських справах навідується до Снятина. Не пише. Публічно не виступає. Щоправда, в 1905 р. видав четверту збірку новел «Моє слово», куди ввійшли твори, написані раніше.

У 1907 р. в Галичині — чергова передвиборна кампанія. «Він став душею вічевого руху,— писав В. Костащук, — незмінним агітатором і володарем селянських дум. Слухаючи його, народ хвилювався, вигнем палав або, як дитина, плакав від зворушення. Промови Стефаника були короткі. Простими, сильними словами він малював перед слухачами образи з важкого селянського життя, відгадував найпотаємніші думки селян, вбирав їх у слова і надавав їм права громадянства. Картав і ганьбив мужицькі слабості, підносив добрі сторони, закликав до єдності і боротьби»21

1908 р. Стефаника обрано послом до австрійського парламенту від радикальної партії. Він відновлює активну громадсько-політичну діяльність. Його новели передруковуються в часописах Галичини і Східної України, перекладаються російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують співпрацювати редакції журналів, газет, видавництва. Від нього чекають нових творів. Та Стефаник мовчить. «Не може бути, щоб Стефаник — наш, а особливо мій, любимий письменник, краса нашої анемічної літератури, щаслива оаза — замовк назавжди»22, — з тривогою писав М. Коцюбинський автору «Новини» у 1909 р. Стефаник продовжував мовчати.

1910 р. Стефаник з дружиною і трьома синами, Семеном (1905-1981), Кирилом (1908-1987) і Юрком (1909-1985) повертаються до Русова, у новозбудовану хату. Поважно, з якимсь урочистим смутком проводжали стецівські селяни свого захисника і оборонця аж до мешкання Стефаника, а сей тут гаряче подякував їм за вияв поважання і вдячності. Всі плакали»23.

Зразковий господар, Стефаник не забуває й про обов’язки «мужицькою посла». Кожного року газета «Громадський голос» публікує звіти Стефаника перед виборцями. Показовим у цьому плані є виступ на народному віче в Задубрівцях (1910) з приводу загибелі українського студента — борця за права українського народу Адама Коцка. «Ви не тратьте надії, що не здобудете кращох долі, бо Адам Коцко показав, що вже надійде той час, коли не будемо тікати зі своєї рідної землі, коли і в нас запанує правда і воля. Коли через вашу шкіру переходить страх, що ваші сини впадуть, то ви не падайте духом, але йдіть у боротьбу і виборіть собі право»24.

У жовтні того ж року Стефаник виступив на народному віче в Волчківці у справі «виборчої реформи», домагаючись «загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування для мужчин і жінок», за «усунення всякого панування одного народу над другим»25.

1912 р. у Снятин переїхав Марко Черемшина. «Поет і добрий адвокат сів у осередку великого українського руху і аж від цього року ми заприязнилися,— згадував Стефаник» [245]. Перейняті любов’ю до народу, прагненням поліпшити його долю, письменники створили своєрідний центр громадсько-політичного руху в повіті.

4 лютого 1914 р. письменника спіткало велике горе — померла його дружина Ольга Гаморак. Особиста біда Стефаника збіглася із всеродною: почалася Перша світова війна. Стефаник стає членом Головної Української Ради — міжпартійної організації всіх партій Галичини, утвореної на початку війни (1914) для ведення справ української національної політики у воєнний час. Мета ГУР — консолідація народу в боротьбі за визволення окупованої Росією Східної України й утворення української держави.

У березні 1915 р. за фальшивим доносом Стефаника заарештували. Статус посла і клопотання М. Черемшини допомогли через кілька днів вийти з в’язниці. Якийсь час він живе у Відні (1916), де після п’ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості.

Радісно зустрів Стефаник проголошення 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) — вияв прагнення Галичини до свободи й незалежності до створення своєї державності і злуки з усім українським народом.

У січні 1919 р у складі делегації від ЗУНР, очоленої Левком Бачинським, Стефаник здійснює другу поїздку на Україну з нагоди великого свята соборности (22 січня 1919 р.). По той бік кордону відбувалися національне відродження, яке супроводжувалося активізацією літературних організацій і течій. Почалося взаємне наближення, уподібнення укладу життя і духу Великої України і Галичини. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, а й психологічним. Стефаник встановлює зв’язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Наддніпрянщини. З 1919 р. його книжки постійно видаються в Харкові й Києві.

У 1926 р. вийшла збірка післявоєнних новел під назвою «Земля». У цьому ж році громадськість України відзначила 55-річчя від дня народження письменника. 24 травня відбувся урочистий вечір у Львові. «Саля битком набита. Читає Черемшина. Жемчугами слів і чічками чуття обсипає, — віншує Богдан Лепкий. — Що найкращого мав, приніс. Тобі в дарунку. Я говорив також… Нема такої хвали, якої Тобі не віддали б як одному з найбільших митців нашого народного слова і як одному з тих, що найглибше зазирнули в таємне нутро нашої землі, в душу нашого брата-селянина... Ти свою ниву так глибоко орав, як ніхто, і таким чільним зерном засівав, що з дива вийти не можна, звідки Ти його добув… За свій пильний труд, за безсонні ночі і за тяжкі удари долі дістав Ти найбільшу нагороду, яку український письменник може дістати, — загальну вдяку і пошану народу. Щасливий Ти! Ані одного такого слова не писав, якого не хотів написати, і ні одного зайвого слова — сама золота пшениця, якою довгі літа живитиметься народ на добро і на славу, на здійснення своїх і Твоїх великих бажань Дай Тобі, Боже, дочекати того. І не з заложеними руками, а при дальшій робот і такій кріпкій дорогоцінній, одинаковій, як дотепер»26. Проте дальшої роботи вже не було.

У кінці 20-х років у пресі дедалі частіше просочуються відомості про насильну колективізацію в Східній Україні, голод, репресії. Люди поступово втрачали наївну віру в те, «що москалі, близькі нам по географічній границі — «брати», вони ніколи нам братами не були й не будуть. Не були ними навіть тоді, коли присягали на Бога й усе святе, що відноситись будуть до нас як рівний до рівного»27. Переслідування і знищення української національної культури, політичні репресії, розстріли та заслання найкращих її діячів стали ознакою доби. Від бурхливого літературного життя з дискусіями, боротьбою різних течій та естетичних програм не лишилося й сліду, запанував єдиний обов’язковий для всіх нормативний і нівеляторський соціалістичний реалізм, негативний уплив якого на розвиток літератури в Галичині уже тоді відзначали західноукраїнські критики.

1929 р. Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки ВУАН, хоч освіта трьох синів, переслідуваних польською владою, коштувала дуже дорого, невмолимо давили борги. Перенесении взимку 1930 р. частковим параліч погіршив і так слабке здоров'я. Громадськість усієї України широко відзначала 60-річчя від дня народження і письменника (1931). Доля ніби жартувала з ним. Стефаник ненавидів ювілеї «Раджу Вам, як Ваш добрий приятель, не допускайте ніколи, щоби святкували Ваші ювілеї, — пише він художниці О.Кульчицькій у 1927 р., — бо напевно будуть святкувати. Стоять проти тебе люди старі так звані ювіляти, а з другого боку пестра публіка, якій найліпше місце було би в цирку» [3. 248]. Та йшлося не про настрій, а про засіб поліпшити матеріальний стан родини письменника. Готувалося до видання зібрання творів Стефаника, весь прибуток якого призначався ювіляру. Ця книжка під назвою «Твори» вийшла у Львові в 1933 р. У знак протесту проти штучного голодомору Стефаник відмовляється від пенсії (1933).

Здоров’я письменника з кожним днем погіршується. Він усамітнюється, нікого не хоче бачити. Єдина розрада — відвідини русівського селянина «Івана і поля». При ньому оживає. Та поступово тривалість розмов скорочується й урешті-решт зовсім припиняється.

У листопаді до багатьох хвороб долучається ще й запалення легенів. Стан безнадійний. 7 грудня 1936 р Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу. Часописи відгукнулися некрологами.

Та народна пам’ять не вмирає. Справжнім всенародним святом стало відзначення 100-річчя від дня народження Стефаника. Мітинги в містах і селах України, наукові конференції відкриття пам’ятників у Русові, Львові, Едмонтоні (Канада), ювілейні вечори в Івано-Франківську, Львові, Києві, Москві, у культурних центрах Польщі, Чехословаччини, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, а також — Канади і Південної Америки — засвідчили немеркнучу всенародну шану і любов до українського художника слова.

1 Черемшина М. Добрий вечір, пане-брате! // Новели. Посвяти Василеві Стефаннику. Ранні твори. Переклади. Літ.-крит виступи. Спогади. Автобіографія. Листи. — К., 1987 — С. 323

2 Стефаник В. Лист до О. Кобилинської. Лютий 1894 р // Стефаник В. Твори — К., 1964 — С. 426 Далі, посилаючись на це видання, зазначаемо в тексті сторінку

3 Стефаник В. Повне зібр. творів: У 3 т — К., 1952. — Т. 3 — С. 134 Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в тексті том і сторінку

4 Лукіянович Д. Василь Стефаник. Передмова до збірки новел «Земля» // Василь Стефаник у критиці та спогадах — К., 1970 — С. 80-81

5 Народ — 1895 — № 9 — С 132-135

6 Діло — 1895 — 19 серп — С. 3

7 Павличко Д. Слово про Василя Стефаника // Співець селянської недолі — К., 1974 — С. 42

8 Будзиновський В. Василь Стефаник // Василь Стефаник у критиці та спогадах — К., 1971 — С 283-284

9 Пшибишевський С. Із землі зродженому творцеві // Василь Стефаник у критиці та спогадах — К., 1970 — С. 281

10 Кобилянська О. Твори: В 5 т — К., 1963 — Т. 5 — С. 346

11 Турбацький Л. Синя книжечка. Образки Василя Стефаника // Буковина 1899 — 16 квіт.

12 Труш І. Василь Стефаник // Василь Стефаник у критиці та спогадах — К., 1970 — С. 41

13 Українки Леся. Писателі-русини на Буковині // Зібр. творів: У 12 т — К. , 1977 —Т. 8. — С. 279

14 Франко І. Українська література // Зібр творів У 50 т — К., 1982 — Т. 33 — С. 143

15 Будзиновський В. Василь Стефаник // Василь Стефаник у критиці та спогадах —— К., 1970 — С. 285

16 Грицюта М. Художній світ В. Стефаника— К., 1982 — С. 20

17 Вервес Г. Владислав Оркан і українська література — К , 1962 — С. 68.

18 Мартович Л. Лист до В Стефаника. Весна, 1900 р // Рукописний відділ ІЛ ім. Т. Шевченка НАН України — Ф. 8 — № 533

19 Українка Леся. Лист до родини Косачів від 28 квітня 1901 р. // Українка Леся Зібр. творів: У 12 т — K., 1978 —Т.ІІ — С. 224

20 Руслан — 1903 — 7[20] верес. — № 203 — С. 2

21 Костащук В. Володар дум селянських — Ужгород, 1968. — С 140

22 Коцюбинський М. Твори: В 6 т — К., 1975 — Т. 6 — С. 110

23 Громадський голос — 1910 — 13 квіт — С. 4

24 Там само — 7 верес — № 36 — С. 5

25 Там само — 16 листоп. — № 46. — С. 15

26 Журавлі повертаються… 3 епістолярної спадщини Богдана Лепкого — Львів, 2001 — С. 480-481

27 Ми вже не ті, що колись // Жіноча Доля. — 1938 —Ч. 5 —С. 2