Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Я сотворив собі свій світ»
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Стефаник увійшов у літературу як письменник виняткової оригінальності, із своїм світовідчуттям і світобаченням, вихований рідною землею, Т. Шевченком, І. Франком, домашнім оточенням та рідним селом, яке відкрило йому «тайники людської душі, несправедливу мудрість природи, що великий біль і саму смерть зробила виразом життя»1.. Смерть наближалася до Стефаника ще в дитячі роки, коли, публічно ображений учителем, хотів накласти на себе руки. Сотні чужих смертей бачив у клініках Кракова. «По 7 годин сижу між мерцями, потім спасаю мир політикою, етикою (Спенсера, Золя, Дюма), бігаю по всяких Koikach Literackich (літературних гуртках Авт.), схожуся з Невестюком». До того ж, життя письменника було вщерть наповнене фатальними втратами, які гнітили, витісняючи особисту веселість. «Так мене житє розбиває, писав він Морачевському,— та так опоясує горем, що ледво, ледво тримаюся. Я не годен ступити, аби не вчути страшної мелодії смерти, та й в моїй силі не є, аби смерть прогнати, а житє наново привернути».

В естетиці Стефаника смерть стала виразом життя. «Його новели, пише Д. Павличко, фактично не мають нічого новелістичного. Найчастіше це монологи з прикметами голосінь. Все відбувається так, ніби той, хто вмер, або той, хто чує в собі печать смерті своєї дитини чи матері, оскаржує одночасно соціальну кривду, людську слабість і минущість. Слова, порівняння, синтаксис — усе тут мусить бути правдиве, а мірою правди виступає життя і сама образна мова народу» 2.

Стефаник не визнавав найменшої фальші і прикрашування дійсності, властивих багатьом його сучасникам, які «говорять до свої публіки, а вона нічо, вони патосом намагають, і вона знов нічо! Ви бачили може коли-небудь бесідника, що бесідує до збору, бесідує він, а збір не переймаєся єго словами ані за ніхоть! Попадає в фальшивий тон, бо єго морозить публіка і бесіда зла, і вражіня нема, і збір з-під лоба глядить! А наші літерати мусять балакати до свої публіки і стараються так балакати, аби робити вражінє. І виходить таке як в «Душі» Кобринської: «О, нещасливий народе, яке страшне фатум висить над тобою!..» [2, 73].

Для нього були неприйнятними поради О. Маковея більше заокруглювати свої твори, бо «ті естетичні заокруглення, то є на то, аби їх читач борзенько минав, або на то, аби запліснілому мозкови не дати ніякої роботи» [2, 73]. Такі твори не дають користі народу, не сприяють поступу літератури, зобов’язаній допомагати людині зрозуміти себе саму, утверджувати віру в себе, збуджувати в її душі сором, гнів, мужність і силу.

Село дало Стефаникові історичний досвід, волелюбні прагнення, народну мудрість. Від нього взяв він тугу тужну, красу краснооку, біль тяжкий, розпуку чорну та й у слово перелив. «Але не у тото слово,— писав Марко Черемшина,— що легонько ластівкою під сонцем літає, лиш у тото слово, що мужикам у горлі застрягає і білим каменем кам’яніє»3.

Внутрішній, природний зв’язок з народом, органічна залежність від традицій, глибоконародний характер і трагічна тональність творчості Стефаника великою мірою зумовлені впливом поезії Т. Шевченка. «Читайте його слово,— закликав Стефаник, шукайте тої дороги, йдіть нею, щоб з вас були люди найтвердіші. Беріть на коліна діти ваші, як їдете то Канади, та впоюйте в них слово Шевченка. З Шевченка набирайте карності, відшукуйте квіти краси, а будете кращі і зближитися до сходу нашого сонця» [2, 166-167]

Творчість Шевченка була одним із тих вагомих чинників, що підготувала грунт Стефаникового народолюбства.

В унісон Шевченковим словам — «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою» — Стефаник висловлює свої погляди на літературу в поетичному маніфесті «Амбіції». Поетичне слово має бути чисте, як плуг, що землю оре, ніжне як спів матері, красиве, як закохана дівчина, безкомпромісне, грізно-містке, як грім, емоційно багате, як зорі, щире і правдиве як сама правда.

«Будь мамою що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбирається, як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає. Біжи, як нам’єтності мої, що їх більше батогів жене, як сонце проміння має, біжи та лови чужі нам’єтності та сплітайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний стан. Така будь, моя бесідо!» [215]

Стефаник виступав проти низькопробної літератури, розрахованої на міщанський смак. У листі до редакції «Літературно-наукового вісника», що по праву вважається програмним вижидаючи пораду «заокруглювати» і «шліфувати» твори, Стефаник. вважає: «Краще сирий матеріал, аби не декламація». «Декламація жахала Стефаника, — пише сучасний критик Володимир Брюгтен,— бо він так природно усвідомлював її несполучність із серйозним творчим кредо художника, всім корінням пов’язаного з народним життям. Сам він писав так, що в його творах ані шпаринки не лишалося для самовдоволеної літературної статики, хизування словом, замилування не так зображеним, як власним умінням зображати. Все те йому було органічно чуже: папір і слово існували для нього лише як засіб жити й умирати за інших. Динаміка образів, психологічної дії в лапідарних новелах Стефаника дивовижна, небувала: то зоряна речовина мистецтва»4

Мету літератури Стефаник бачив у тому, щоб допомогти людині зрозуміти себе саму, піднести її віру в себе, збуджувати в її душі сором, гнів, мужність і силу. Немала заслуга у виробленні такого погляду на літературу І .Франка: «Особисто я українську літературу давного минулого і недавно минулого знав, як літературу, але зрозуміти борьбу визволення українського народу в моїй молодості я міг лишень через особисті стосунки і приязнь з Іваном Франком. Я до сегодня щасливий безмірно що він мене провадив і по голові гладив — мініатюру «Сфінкс».

Любов Стефаника до села і селян, відраза до міста і галицької інтелігенції чітко «диференційована». «Для неї, інтелігенції, я не маю серця, пише він О. Кобилянській. Писати для неї не буду. Не можна любити то, що вродилося тому п’ятдесят років і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу». Такі думки про інтелігенцію Стефаник висловив у той час, коли переважна більшість письменників-реалістів (І. Тургенєв, Е. Золя А. Франс, Б. Шоу, Р. Роллан) прогрес людства пов’язували інтелігенцією, а образ інтелігента — керівника народних мас — був заміщуючим у їх творах. Спробу показати інтелігента, здатного повести за собою селянство, зробив І. Франко в повісті «Перехресні стежки». Та Стефаник не пішов дорогою свого авторитетного вчителя. Інтелігенція як об’єкт художнього зображення не цікавить новеліста. «Я люблю мужиків за їх тисячлітну, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати для них».

Виступаючи проти лицемірного народолюбства і патріотизму інтелігенції. Стефаник має на увазі тих народовців, що «причепилися до народности (національності!) і під сим окликом стараються о написи рускі на урядах, о добро урядників руских, о благодать попів — а за мужиків забули, бо вся їх робота ані на волос не поліпшила долі мужика, ані навіть не старалася поліпшити».

Галицька інтелігенція, на думку Стефаника, навіки себе скомпроментувала і сподіватися на її моральне оздоровлення годі. Ось чому село і селяни це біль і поезія для Стефаника. «Для мене кожний літерат. що «змагаєся повисшити уровень політичний, артистичний і науковий нашої інтелігенті», дуже незабавний. Складочки, товариствечка, жебранинка, літературка і т. д. Може бути, що вони (ні се, ні те) оправдані і мають будучність, але для мене вони бридкі. Обридливі і тоті, що добирають їди тому nuetra, аби собі жолудочки не попсувало. Наші газети і література — то легонька потравка для «молоденької інтелігенції». Роди славні на Руси (...) се тваринство в рукавичках. Бридке. Дуже може бути, що я помиляюся, але то тому, що я окрайця серця для сеї касти не маю».

Нутро галицької інтелігенції, і продажність, кар’єризм, антагонізм не тільки з народом, а й з письменниками, викриває Стефаник у публіцистичній статті «Поети і інтелігенція» (1893). Смілива, натхнена, публіцистично зріла, полемічно-викривальна, вона таврує «правдолюбців», «патріотів», пустодзвонів-демагогів. Українські письменники, на думку Стефаника, тому й осмислюють селянську тему, що «інтелігенція є homo novus (нова людина — Авт.) в нашім життю. Доробкевич, котрий своїм положенням мусить бути трохи демократ, трохи аристократ, не сміє мати характеру. Такий відломок суспільності для поетів не може бути принадним».

І все ж, крім доробкевичів і кар’єровичів, нікчемних суспільних уламків, «наш люд має в собі багато сили, щоби родити Шевченків, Федьковичів і Франків». Це справжні захисники народу і вони «не позволять інтелігенції проярмаркувати інтересів того люду» [324].

Статті Стефаника «Віче хлопів мазурських у Кракові» (1893), «Мазурське віче у Ржешові» (1893), «Польські соціаліст як реставратори Польщі od morza do morza» (1895) свідчать про те, як глибоко усвідомлював Стефаник антагонізм між селянством і буржуазією, до якої б нації вони не належали. Краківське оточення, тісний зв’язок із польським селянством сприяли поглибленню інтернаціоналізму Стефаника. Виступаючи на «мазурських» вічах у Кракові і Ржешові, Стефаник зазначав: «…Руських і польських мужиків точить такий самий червак і не їм сваритися за то, що мама одного навчила говорити по-руськи, а другого по-польськи, а йти спільно до спільного добра На похиле дерево всюда кози скачуть і в нас, і в поляків., і в німців, і всюда».

Як член радикальної партії, яка бореться проти гніту економічного і національного, не хоче «других тиснути ані під зглядом економічним, ані національним, але і не хоче жадного гнету терпіти», Стефаник у статті «Польські соціалісти як реставратори Польщі od mоrza do mоrza» виступив проти політики правих польських соціалістів, пройнятих шовіністичним патріотизмом. «Тутка бачиться дволичність політики польських соціалістів. Від інших народів (чому конче від тих, що були під Польщею?) жадають вони, аби покинули аспірації національні в ім’я інтернаціонального соціалізму, а самі того інтернаціонального соціалізму не держаться».

Публіцистична діяльність і художня практика Стефаника — це чесна, безкомпромісна боротьба проти консерватизму і національної обмеженості за піднесення суспільної ролі української літератури, її значення у національно-визвольному русі народу, за зростання її національного престижу і ваги у світовому літературному процесі.

Перші новели Стефаника вразили читача своєю правдою, а критиків —новаторством. Збірка «Синя книжечка» одностайно визнана фахівцями своєрідним явищем в українській літературі.

«Чи то яскравість таланту, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити, напевне, і те і друге»5. «Стефаник, — за визначенням І. Франка, — …досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження»6

1 Доповідь поета Дмитра Павличка. Слово про Василя Стефаника // Співець знедоленого селянства — К., 1974 — С. 43

2 Там само — С. 46

3 Черемшина М. Добрий вечір, пане-брате! // Твори. В 2 т. — К., 1974 — Т. 2 — С. 11

4 Брюгген В. Близький берег долі: Літ. критика — К., 1981 — С. 58

5 Українка Леся. Писателі-русини на Буковині // Зібр. творів: У 12 т — К., 1977 — Т. 8 —С. 279

6 Франко І. Українська література // Зібр творів: У 50 т. — К., 1982 — Т. 33 — С.143