Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Поезії в прозі
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Одинадцять відомих поезій в прозі побачили світ вже після смерті Стефаника. «Амбіції», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси». «Городчик до бога ридав», «Вночі», «Раненько чесала волосся» — в журналі «Україна», № 2 за 1941 рік; «Чарівник», «Вітер гне всі дерева», «Вечір» «Старий Ч-ій», «Старий жебак стоїть» — у Повному зібранні творів 1952 р.

Як стверджує В. Лесин,, «Стефаник грунтовно переробив, і вони відомі як новели «Портрет». «Діти», «Виводили з села». Ескіз «Старин Ч-їй» є одним з варіантів на тему новели «Святий вечір»1.

У числі семи образків, надісланих В. Морачевському в 1897 р , була й поезія в прозі «Раненько чесала волосся» з присвятою «Вацлавови». «Я думаю про Ваші образки, — писав Морачевський Стефаникові, — і про той, що Ви для мене його написали. Не для менш, хоч ім’я моє має. Здається мені, що я занадто звичайна людина на героя, а занадто сильна на ледащого. Жаль мені горіха, що бідній жінці брехав, і жінки, що йому вірила, і трохи жаль самого себе»2. У вересні 1897

р. Стефаник розповів історію, що стала основою тoro образка. «Тепер та панна нещаслива. Раз вона чесалася і я був при тім. Та вона питалася оріха, чи прийде єї милий? Я відповів за оріха, що прийде, але додав, що оріх так мусить єї сказати, бо інакше він не годен, як сонце дивиться на него. А якби він правду сказав, то би всох на другу весну» [3, 121-122].

Героїнею цього образка була Євгенія Бачинська, рідна сестра його гімназіального товариша Левка Бачинського, про котру Стефани пізніше скаже: «Євгенія Бачинська —— моя перша любов».

Доля дівчини справді була нещаслива. Через кілька місяців після написання Стефаником «Раненько чесала волосся» Євгенія Бачинська померла від туберкульозу легень. Трагічна звістка вразила Стефаника в саме серце. Невимовний біль і туга викликали спогад: «Я був чорний хлопець, а вона була біла дівчина. Як ми сходилися, то вона червоніла. Казала, що єї встид із-за того, бо єї здавалося, що вона мене все цілює». «Люде помежи нас ходя, — казала, а сидиш далеко від мене, а мені стеля падає на голову, бо всі дивлять лиш на мене і всі кажуть: ой яка вона паскудна все єго цілює» [3. 129]

Жаль і розпука підсилювалися якимсь невиразним внутрішнім голосом вини перед дівчиною, котрій не встиг доспівати пісню коханий. І вже не доспіває, бо «вона лежить мертва, убрана у саме біле, з вогневим вінком доокола себе, з зеленим вінком на голові. Чую, як ті свічки палають над єї золотим волосєм, як по тім волосю бігають тіні. Вижу пасма єї волося одні над чолом, що золоті, а ті дальше, із сріблом змішані. А лице тото, що червонілося, та воно бліде, а із губів єї не примкнеся слово… Умерла та й не діждалася тої весни, що оріх єї шептав, що вона прийде і милого за руку при веде. Десь лежить за сто миль від мене. Завтра єї закопають у землю. Пропаде то лице, що червонілося, гет пропаде. Ще в сю годи ну тото лице є під зеленим вінком, а завтра буде під сирою землею. А мені лиш картка чорна з хрестом чорним лишилася» [3, 129].

Біль утрати… Довго-довго болітиме його... І сумнів краятиме серце: «...Чи з любови, чи на сухоти? І се питане буде мене мучити і ніколи ніхто не дасть відповіді на него.

А люде? Вони будуть двояко говорити. Ліпші скажуть подлий, бо загнав дівчину у гріб! А гірші будуть говорити: вона гадала, що зараз таки За доктора пійде... А потім прийде Великдень, і поле зазеленіє, і гріб зазеленіє, і люде забудуть.

А я не забуду свого питання: чи з любови, чи на сухоти вона померла? Отак буде» [3, 130].

Про інші поезії в прозі не згадують ні Стефаник, ні його адресати. Навіть поезія «Ользі присвячую», що, на думку дослідників, призначалася майбутній дружині письменника Ользі Гаморак, викликає багато запитань чи закінчена вона? чи потрапила до адресатки? Якщо так, то чому ні Стефаник, ні О Гаморак не згадують про неї в той час, як «Confiteor», «Дорога», «Моє слово» широко обговорюються в листах?

Упорядники і дослідники творчості Стефаника датують цю поезію 1896 роком, що, на нашу думку, маловірогідно. По-перше, життя і події Стефаника в 1896 році не давали підстав для такої трагічно-розпачливої тональності, якою відзначається поезія «Ользі присвячую». По-друге, стосунки Стефаника з О. Гаморак мали тоді ще суто діловий характер, підтвердженням чого є і звертання «шановна товаришко», «добра товаришко», і зміст тих малочисельних листів: про боротьбу літературних течій в Європі, про програму соціал-демократичної партії і зв’язане і нею жіноче питання; враження від переговорів з Щуратом і Франком про видання літератур ного журналу тощо.

Ближчий до істини М. Грицюта, який пов’язує написання поезії «Ользі присвячую» зі смертю матері, отже, логічно датувати її 1900 роком. На цю думку наводить лист Стефаника з Чортовець до О. Гаморак, датований червнем 1900 року.

«Де примістити тото розбите cepue, як его забавити?! Воно так плаче заєдно і ходить манівцями, як ягня заблукане. Цить, цить, дурнику, ти не квели, що я кілько ран маю і кілько болота в них, цить, цить! А ні, то йди до мами, а ні, то покладь собі по оба боки свої самотньої дороги самі хрести — такі камінні, грубі, з простими неорфографічними написами, а ні, то пукни і дай мені раз спокій!

Дай мені годинку одну або минутку спокою! А хоть я каліка згноєна, то все ж таки я жити хочу. Візьміть його і киньте на мамин гріб, нехай з него виросте хрест живий!

Возьміть єго і сховайте» [453]

Мотиви, настрої, образи поезії «Ользі присвячую» і листа — ідентичні. «Затроєний» сердечним болем, розжалений, Стефаник не хотів людей колоти вічним «я», але й носити переповнений муками «гріб у самім серцю» [3, 207] теж було понад силу. Тому й скаржився в листах найближчим людям —Морачевським і О. Гаморак. Їм посилав свій плач недоплаканий, спів недоспіваний поезії в прозі. Саме такої форми виразу потребувало хворе розпукою йот серце. Народжені з власного болю, і ніяк — не з песимізму, містики чи фальшивого позування, вони оригінальні, як і все, що виходило з-під пера Стефаника.

Лише дві поезії в прозі «Дорога» і «Моє слово» — побачили світ за життя письменника. Обидві варіанти «Confiteor» («Сповідь»), що мав підзаголовок: «Писано для Євгенії Калитовської на її родини 28.11.1899».

«Confiteor» написано у Кракові. За всього бажання вислати на адресу іменинниці посвяту — цю поезію високого смутку Стефаник не наважився. Скористався посередництвом її сестри — своєї майбутньої дружини О. Гаморак. «На Вашу адресу посилаю також моє «Confiteor» (признаюся), писане для сестри Калитовської. Тому посилаю до Вас, бо хотів би-м, аби крім Вас двох ніхто не читав. То моя біографія, держана в тоні «Wahrheit und Dichtung» («Правда і вигадка». — Авт.). Натурально, що я не заказую Вам єго показувати, але прошу, аби-сьте не показували» [3, 172]

Втємничена в сердечну драму сестри, Ольга Гаморак переживає як свою власну. І хто знає (якби була одиниця виміру страждань), чи страждання Ольги були би не більшими?

Стефаник мав чудодійний вплив на співбесідників. «Гарна, класична будова тіла, — згадував В. Костащук, — приємні риси обличчя, благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, дозволила йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивився з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився, тоді здавалося що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ. Завжди був першою особою в найбільшому товаристві. Наставала пустка, коли відходив»3

Не залишалися байдужими й жінки: «Часом Ваші оксамитні слова єго (смуток. — Авт. ) розганяють.— писала О Кобилянська. — Тогди я бачу виразно голову чорного птаха з густим буйним волосем. Та й собі гадаю: «Добре мати товариша з шовковою душею і що вміє на арфі грати. В котрім нема самолюбства ані крихітки і в котрого серцю трусливість не мас місця»4.

Цілком природно, що, познайомившись зі Стефаником, жінки захоплювались цим талановитим, неординарним чоловіком Не рятували ні вікова різниця, ні родинний стан. Ольга Гаморак не була винятком. Закохавшись з першого погляду, вона любила його до смерті. Любила палко й самовіддано. Терпеливо. Навіть не маючи взаємності, вона була щаслива, коли щасливим був він. Хай з іншою. І втричі нещасливіша його нещастям. Шукала сили, аби дати йому, шукала радості, аби вбити його смуток. Вбирала його тyгу безмежну, біль пекельний і не давала впасти в безодню меланхолії.

«Ваш «Confiteor» чекає Євгенії, — пише вона 5 березня 1899 р., — щоб приїхала і взяла собі. Ваше признання дуже прикре. Тут показалисьтеся як безвихідний песиміст. Нічо веселого та щасливого нема ані поза Вами, ані перед Вами. Ви були щасливі тоді, як не знали-сьте світа і людей, а пізнавши їх котитеся в пропасть. Ваш світ чорний і безпросвітку. Признаю Вам, що Ваша біла вишня буде мати що збирати... Ви, син бідного народу, маєте бути сильні, щоб Ваша оборона була сильна.. Я хтіла би мати над Вами таке магічне слово, щоб Вас випровадити з цього стану. Я думала, що Ви лиш до мене посилаєте чорні листи, але довідала-мся, що досилаєте такі самі до тої, котру любите. Тими листами робите їй такі самі чорні безпросвітні хвилі, які самі перебуваєте»5

«Confiteor» ощасливив Євгенію Бачинську і заодно засмутив. «Обдарували-сте мене найкращим дарунком, дарунком своєї власної зболілої душі. Приймаю його зі співчуттям і вдячністю і горжусь ним! Буде се найкраща, найдорожча пам’ятка моя… Читаючи його, мусила-м чути радість задля великої краси, мусила-м чути смуток, бо ані одного промінчика щастя не видко. …Як би я хтіла принести Вам те щастя, не трошки, богато, хтіла би-м бути молодою свіжою, не спутаною на всі боки! Але я твердо вірю, що щастя Вас не минуло, воно конче прийде до Вас, вірю і бажаю Вам його з цілого серця»6

Та доля розпорядилася інакше. Старша на сім років за Стефаника, одружена, мати двох дітей, Євгенія Калитовська не могла повернити молодість і свіжість. Дочка і дружина священика, вона не мала права ганьбити добре ім’я батька, компрометувати репутацію свого чоловіка. Мусила дбати і про рівну, чисту життєву дорогу дітей. «Спутана на всі боки», Калитовська вимушена приглушити голос серця і відібрати надію на кращі зміни в стосунках і Стефаником. Стефаник не міг любити «з сьогодні на завтра». В наступному році, на основі «Confiteor’a» він написав «Дорогу» — своєрідний варіант поетичної біографії, де мотив ліричної туги нездійсненного кохання переплітається з мотивом невимовного жалю за втраченою навіки матінкою. Обидві сестри наполягають на тому, щоб ця повість в прозі була опублікована. «Певно, прикро Вам давати людям те, що писали для одного чоловіка, — пише О. Гаморак, — але Євгенія не тільки згоджується, а навіть хотіла б, щоб якраз ті твори побачили світ… А зачудуєте тим не лише русинів, бо і в світовій літературі такі твори є рідкі, а я навіть не знаю пари «Confitcor’oвi»7. На цейраз Стефаник послухався і третю збірку новел назвав «Дорога». Інший варіант «Confiteor’a» вийшов 1901 року в січневому номері «Літературно-наукового вісника» під назвою «Моє слово». Так назве Стефаник четверту збірку своїх новел, що вийшла у Львові 1905 року.

1 Лесин В. Василь Стефаник — майстер новели — С. 36

2 Костищук В. Володар дум селянських — Ужгород, 1968 — С. 84-85

3 Костищук В. Володар дум селянських — Ужгород, 1968 — С. 83

4 Там само — С. 101

5 Там само — С. 94

6 Костищук В. Володар дум селянських — Ужгород, 1968 — С. 95

7 Рукописний відділ ІЛ АН УРСР. — Ф. 3 — № 422