Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Відки тебе визирати, де тебе шукати?!»
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Для перших друкованих новел Стефаник обрав тему рекрутчини, її трагічні наслідки для селянства. Тема не нова. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Ю. Федьковича могли б скласти своєрідну антологію невимовною людського горя і трагедій, зумовлених одним із найбільш соціальних лих — рекрутчиною.

Проте ні твори названих письменників, ні їхні герої не були імпульсом до написання новел. У 1897 р в родині Стефаників сталася трагічна подія: у війську покінчив життя самогубством двоюрідний брат письменника — Лука. Ця звістка змусила Стефаника замислитися над причиною такого вчинку і долею рекрутів взагалі. В результаті чого з’явилися новели «Виводили з села» і «Стравився», названі В. Лесиним «маленькою трагедією про рекрутчину» (надруковані в чернівецькій газеті «Праця» в листопаді-грудні 1897 року).

Увага письменника сфокусована на переживанні батьків, які проводжають сина-одинака до цісарської армії. Атмосфера новели «Виводили з села» зловісно-трагічна. Кривавий захід сонця, закам’яніла червона хмара, схожа на голову святого, асоціювалися у проводжаючих з обстриженою головою парубка. «Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися».

Відчуття присутності покійника витає над усіма. Люди виходили з хати, як від умерлого такі смутні. Жінки плакали, чоловіки ревіли, сестри руки заломлювали, тато трясся у розпачі на нозі, парубок прощався з селом назавжди. Мама била головою об одвірка і голосила захриплим голосом: «Відки тебе візирати, де тебе шукати?!» Все закам’яніло з горя.

Глибокою психологічною студією можна назвати другу новелу дилогії. Якщо в першій («Виводили з села») Стефаник дозволив собі деяку «балакучість» (пейзажне обрамлення, передача психології героїв виключно через вчинки, жести, вираз обличчя), то в новелі «Стратився» широко застосовано прийом безпосереднього проникнення автора у внутрішній світ персонажа, в його свідомість, почуття і думки. «Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик і плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у «писану тайстру». Горе селянина таке велике, що годі стримати сльози — не ті скупі чоловічі, а гіркі пекучі, рясні, як дощ.

В експозиції новели зазначено місце події (поїзд), соціальний стан героя (мужик), його емоції (плаче). Далі читач стежить за плином думок батька, що їде в місто ховати свого єдиного сина. Як у поезії, письменник використовує засіб рефрену: «Колія летіла у світи», «Колія бігла світами», «Колія побігала до великого міста».

Створюється відчуття руху, а разом з ним глибше розкривається внутрішній світ батька. Колія, стук коліс весь час «нагадують» йому мету поїздки і з катастрофічною швидкістю наближають її. «Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу молотом». «Плач і колія підкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як во да з нори». Колія стає своєрідним подразником для болючих роздумів героя, переданих через внутрішню мову. Стефаник максимально економний у переходах авторських характеристик у видиму мову душі, а її — у «безмовні» асоціативні й діалогізовані монологи. А їх у новелі кілька. Це уявна розмова з сином у віщому сні, згадка про дружину, що бігла боса по снігу, аби її взяти з собою, втрата інтересу до життя; запізнілий жаль, що не скалічив сина ще в дитинстві і тим не звільнив його від служби у війську.

У великому місті на батька чекає ще один удар. Він довідується, що син не помер своєю смертю, а повісився. Звістка скосила змученого горем старого батька. Він «лежав на вулиці тай стогнав. Як пролежався. то пішов вулицею вдолину. Ноги делькотіли, як підвіяні, і шпоталися». До горя втрати долучився гріх перед Богом і сором перед людьми. «Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мечі, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем». І він вбирав сина на смерть у весільний одяг, і радився з ним, і скаржився йому, і плакав. А молодий та гарний парубок у павах «лежав на студеній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата».

Ні надлюдської муштри, ні фізичних чи моральних катувань, що побутували у цісарському війську, Стефаник не відтворює. Та сам факт самогубства говорить нам дуже багато. Засіб контрасту — холодна мармурова плита і усміхнений парубок, весільний одяг на мертвому — досягає дивовижної експреси й емоційного впливу на читача.

Звернувшись до питань соціально-психологічних, до проблем соціальної типології людських характерів, Стефаник виявив неаби-яку прозорливість і глибоку інтуїцію художника-дослідника, й водночас справжню художню індивідуальність. У цьому розумінні новела «Стратився» вигідно вирізняється з оповідань другої половини XIX ст. Це був творчий розвиток і продовження традицій і в той же час художнє відкриття більш високою рівня. Власне, в таких новелах і формувалася Стефаникова поетика як принципово нове явище української літератури.