Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Та й нарід, поки ще є з чим, тікає геть»
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Рекрутчина не була єдиним тягарем, від якою страждали трудящі. Капіталістичні відноси ни на селі вщент зруйнували дрібні господарства. А земля ніяк не могла чи не хотіла родити той четвертий колосок для мужика, хоч «усі вони руки рвали, усі ноги вбивали, досвітками вже по росі ходили, а четвертого колоса недоробилися».

Т й земля не може стільки народу прогодувати, а народ не в силі сплатити величезних податків або дочекатися, коли вони зменшаться. А пани так затиснули мужиків, що «ніхто не годен з тих рук вирватись! Та й нарід, поки ще є з чим, тікає геть. Тікає найбільше через те, що нема де і не буде де заробити».

У пошуках роботи, хліба, шматка землі вибираються селяни в далеку Америку, в той розхвалений найманими емісарами «обітований» край. Еміграція західноукраїнського селянства набирає такого розмаху, що лякає панівні класи. «Мужики з жиру дуріють та шукають дармового хліба», — саркастично вигукує панство, розгніване втратою дешевих робочих рук.

«Економічна нужда і безробіття, перспектива наймитства і жебрацтва гонять селянина за океан», — відповідають їм І Франко, М. Павлик, Т. Бордуляк і В. Стефаник.

Масова еміграція трудящих стала справжньою трагедією нації. «Адже еміграція свідчить о такій безграничній темноті народу, о так малій силі нації, о так подлій інтелігенції,— що луснути можна із лютости, — пише Стефаник Л. Бачинському. — А де ж з’їзди нотаблів, а де ж могутні Олесницкі, Окуневскі (депутати парламенту — Авт.) і інші «розважні» і «поважні»?! (…) Та же скажи меценасови, що жінки и родя діти під клоаками желізниці, що на лавках III класи вони жовті як віск, зелені як трава, здихають, як мухи, що мужики плачуть та й кажуть, що не руснаки ми, а цигани вже. Море сліз, пекло ціле муки!».

Вразливе на людське горе Стефаникове серце плаче кривавими сльозами з болю за селян і виплескує всю силу гніву на руських «патріотів», що своєю байдужою бездіяльністю кидають тисячі людей на поталу.

«Вижу їх як дубів, тих мужиків, що їх вода підмиває, корінь стимулює, вижу, як хитаються, як падуть, як їх пхають на желізниці і везуть як дерево на опал. Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться між її серцем і селом, і мені рвуться, чую їх жаль і муку.

І вижу банду опришків, що вигоняють їх з землі (...), бачу цілу освічену рускість. Хоче стати інтелігенцією і хоче, аби мала поетів ота погань, що закрила ціле націє житє хмарою сліз ошуканих і потоками декламації з Шевченка. І хотів би-м мстися на тих каліках, що зробили патріотичний шпиталь з нашої землі».

Проблеми еміграції займають Стефаника. Бажаючи хоч чимось допомогти селянам, студент медицини виходить на Краківський вокзал. Він проводжає знедолених, переживає враз із ними біль розлуки з рідною землею, повертається додому і падає в знемозі.

А потому відсилає листи страшної правди і художньої сили. В них — то апеляція до громадянської совістІ сильних світу цього, то вимога конкретних дій, то пропозиція плану заходів поліпшення умов еміграції. Та листи охоплювали незначне коло людей, а це Стефаника не задовольняло. І він використовує друкований партійний орган «Громадський голос», в якому друкує гостру аптаційно-роз’яснювальну публіцистичну статтю «Для дітей» (1899). «Відзиваюся до всіх жалуючих, плачучих патріотів, до всіх стоячих на чолі і до тих, що в їх руках сходяться гроші з цілої Русі-України, аби вони не да вали тих дітей на поталу. Се важніше діло від «реальної політики», від університету руського, від матеріалів, друкованих для чужих академій. Се мордовня тисячів дітей з нашої землі».

Вслід за статтею на початку червня 1899 р. в «Літературно-науковому віснику» з’явилася новела «Камінний хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції/ В основу новели покладено справжній факт. Штефан Дідух (в новелі —Іван), односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і по нині стоїть на найвищому горбі в Русові.

Та справжніми прототипами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався письменник протягом трьох років (1896-1899). На Краківському вокзалі Стефаник бачив сині, спечені губи, підпухлі від плачу дитячі очі і чув захриплий від голосінь та зойків голос матерів. Вже там, на вокзалі, почалась творча робота над «Камінним хрестом». Довга, болюча, виснажлива, пізніше і названа самим Стефаником сердечною. «Не пиши так, бо вмреш», — застерігав письменника К. Гаморак, кому було присвячено новелу «Від такої роботи можна дістати розм’ягчення мозку. Лиш не пишіть так, бо боюся за вас», — благає Є. Калитовська.

Душу емігрантства Стефаник знав, як свою власну, муки і болі його мучили і боліли письменнику. Він бачив марність надій мужицьких, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому так наполегливо й уперто розгонив ілюзійне марево еміграційного «щастя» в публіцистичних виступах, листах, зрештою — в цьому творі.

Новела складається з семи розділів. Читаючи її, ми ще раз переконуємося у глибині і точності Франкової оцінки! «Стефаник — абсолютний пан форми». Незважаючи на не властивий для Стефаника дещо ширший обсяг твору, ми не знайдемо в ньому жодної зайвої фрази, розпливчастої думки, закрученого сюжету, та й, власне кажучи, традиційного сюжету немає, бо йдеться не про підготовку до події — подію — результат, як це властиво оповіданню другої половини XIX ст. та й новелам О. Кобилянської, Л. Мартовича, А. Тесленка, С. Васильченка, а про зовсім новий варіант форми.

Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатчину і горба «щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле». На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Не багачем, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працьою і неймовірними зусиллями, Дідух добровільно покидає.

Наступні шість розділів містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з землею. Кожний розділ готує й обґрунтовує перехід до наступного, створюючи картини безперервних змін душевного стану Дідуха.

Пройнятий страшною тугою, Дідух почував себе як камінь, кинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе скам’янів. Дивиться отупіло поперед себе і нікого не бачить. Механічно частує гостей, підтримує загальну розмову, заспокоює дружину і… зривається «Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!»

Причину тої туги Іван пояснює людям у третьому розділі, це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують:

«— Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітрімати. Мужик не годен і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають шо-с платив лева, то тепер п’єть, шо-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто не годен вірвати, хіба лиш тікати»

У цих словах розряти страшна правда селянського життя і вимушеної еміграції.

Особливої надії на краще життя за океаном j селян теж немає. Недарма Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставитт хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів-єм кілько памнетки по собі лишити»,— несміливо признається Дідух землякам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки селян доглядати той хрест. Не зникне и безслідно, не розвіється, як лист по полю, людська пам’ять про нього. І це найважливіше.

Туга поступово огортає і старого Михайла Разом з Іваном він співає пісню про загублені на кленовому мості молоді літа. «Ловилися за шию , цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате», «Ой Міхайле, приятелю!»

Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Воно пронизує вже всіх присутніх. Побачивши подружжя Дідухів у «панському» одязі, «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Не пам’ятаючи що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець (…) Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав гадки пустити її живу з рук». Прийшов до тями, коли побачив хрест (сьомий розділ).

Всі епізоди новели (прощання, сповідь, жалібний спів, божевільний танець) підпорядковані головному завданню розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівані трудівників на краще майбутнє.

Доля Івана Дідуха трагічна. Всі його зусилля змінити життя, поліпшити його нічим не завершуються. Ніби нічого і не тралилося. Подія відбулася, але нічого не змінилося. Хіба що збільшилася туга за рідним краєм. Спів Івана і старого Михайла, в якому слові йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз нараз зупиняється на кожним ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю», — підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими «заржавілими» голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні муки і терпіння не лише Івана Ділуха, а й усього народу, що хилиться під кам’яною вагою гніту, але не падає. І не впаде. Витримає, як витримав Дідух, самотужки висадивши хрест на горб.

Символічність новели (викинутий на берег камінь, могила, - Канада, камінний хрест) ліризує її, наповнює внутрішньою силою, що дихає людяністю і любов’ю. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. О. Кобилянська писала В. Стефанику: «Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу (…) Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша… котру не можна забути. І все хочеться її пити. І все, і все. Що Вам більше про Ваш «Хрест» писати? Плакала -м, та и вже»1.

1 Костащук В. Володар дум селянських. — С. 76