Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Не було ніякої ради»
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Наприкінці 90-х років життя селянства ще погіршало. Процес капіталізації села зумовив появу нових визискувачів — куркулів і лихварів, приніс із собою нові форми гноблення, яке до висисало до краплі селянську кров непосильними податками, непомірно підвищеною платою за попівські «треби», зростаючими процентами у банках рустикальних та лихварів.

Процес капіталізації села, що супроводжувався масовим зубожінням бідноти, з великою художньою правдою відтворив Стефаник у низці новел: «Майстер», «Лан» «Шкода», «Май» «Святий вечір», «Сон», «Сама-саміська».

Родина Митра, персонажа новели «Осінь» (1898), збідніла до краю. Письменник не подає ні опису хати, ні достатків героя. Та окремі виразні деталі розповідають красномовніше, ніж широкі описи. Вони розкривають безпросвггну нужду родини, яка дійшла до такого стану, що не можна й жити.

Назва новели розчарує читача, який сподіватиметься заспокоїти душу мальовничим осіннім пейзажем або щастям селянина, збагаченого дарами осені — результатом його праці. На пейзаж у новелі й завиду немає. Саме слово «осінь» фігурує лише в заголовку і вжите письменником для контрасту. Цей образ сприяє глибшому розкриттю теми зубожіння і пов’язаного з ним селянського горя і недолі.

Осінь — найбагатша пора року, а родина Митра їсть тільки бараболю з сіллю, без олії, та й грошей не має. Абсолютна безвихідь. Хіба щосмерть. Але й вона для селянина тягар непосильний, бо потребує видатків на похорон. Тому в жорстоких до цинізму словах Митра, звернених до матері, криється весь трагізм бідняцького життя. «Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаєте тої смерті, як ланнядощу, все «Божечку, Божечку, найди мені смерть», — а то все на мою голову».

Авторська «режисура» новели до примітиву проста і досконало чітка, як маленька драма. Для кожного персонажа обрано місце, заняття, емоційний стан. Роздратований Митро сидів коло лави проти вікна і чинив чоботи. Митриха на припічку латала дранки, безрадна і «застрашена, як вівця», баба лежала на печі, розпукалася від від болю і благала Бога: «Боже, Боже, не тримай ні більше на світі, бо видиш, що нема як жити...»

Предметний світ новели невід’ємно пов’язаний з почуттями і вчинками персонажів. Дрантиві жінчині чоботи, подерті сорочки, немащена картопля не тільки свідчать про бідність родини, а и виступають своєрідним «барометром» настрою героїв. Гнів від безрезультатного возіння з чобітьми, пісна їжа, від котрої «не годен ноги за собой волочити», голос матері, що нагадав йому про перспективи видатків на похорони, — все це приводить до вибуху Митра. Він ображає матір, б’є сина і дружину і вибігає з хати «слухати за Канаду».

Родинні драми, зумовлені соціальними причинами, відбувалися чи не в кожній селянській хаті. Така вже доля трудівника, «що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де у світі є найтєжше, то він має то віконати». До такого висновку дійшов Іван Петрів, персонаж новели «Кленові листки» (1900). Іван — заробітчанин. Виснажливою працею на чужих ланах утримує багатодітну родину. Щоб вижити, змушений каторжно трудитись, бо все хоче їсти. «Аді, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та то би на дванайцітий сніп якись раз торгнути, то би якись раз схилитися, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебельце у серце дюгне!».

Та виходу іншого нема. Треба працювати, навіть за таку мізерну плату, навіть коли помирає дружина. Іван виливає біль душі перед кумами. Стефаник передає безпосередність духовного життя героя складний аналіз власних переживань і думок через діалог. 3 нагоди хрещення новонародженого Іван частував кумів. На столі пляшка горілки і хліб. Оце і все частування. Та й святкового настрою немає ні в кумів, ані в Івана. Куми «сиділи як вкопані, лише руками досягали хліб або порцію горівки, але і руки найрадше не рухались би, лише спочивали би зігнені в кулак на колінах».

Поява четвертої дитини в розпал жнив, хвороба дружини — трагедія для Івана, і він скаржиться на самого Бога, що пускає на світ жебраків і не забирає їх до себе. «Розрада» кумів «а діти — піна воді… щось на них трісне — та й понесете всі на могилу» виглядає неймовірно дикою, тим більше що висловлена в такій ситуації — на хрестинах. Стає моторошно від байдужої природності висловлених трагічних речей, вкладених письменником в уста трудящої людини. Чи бідність витиснула з їхніх душ усе людське, благородне, святе, що вони посягають на життя власних дітей?

Невлаштованість соціального побуту накладає на Стефаникових героїв печатки жорсткої грубуватості. Та за цим першим зовнішнім враженням приховано головне, справжнє — доброту й ніжні почуття батька, що проклинає своїх дітей і накликав смерть, бо не може відвернути трагічної перспективи страшного майбутнього їхньою життя, не в силах тепер забезпечити їх. «Я на діти дивюси, але я ж гадаю, аби воно було чемне, аби уміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землі ходить, аби єго упхати на слух, бу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богач або він утворив пащеку, а я его туда кидаю, аби лише збутиси!»

Наймитська доля, праця від зорі до зорі на інших, повна залежність від пана, попа, лихваря, голодне животіння, пекло в хаті — така доля чекає бідняцьку дитину. Життя Іванових дітей буде ще трагічнішим, бо, крім наймитської, вони зазнають немилосердної сирітської долі. Передсмертна пісня матері про кленові листочки, що розвіялися по пустім полю і ніколи не зазеленіють, і ніхто їх не позбирає, сприймається як зловісне віщування тяжкої недолі її дітей.

Селянське життя, зображене в «Кленових листках», не виняток. Хронічна бідність темних, забитих, але не позбавлених самосвідомості людей, надзвичайно суттєва прикмета селянського життя на зламі століть. Стефаник співчуває знедоленим героям і любить їх. І хоча письменницька любов прихована, але вона висока і правдива, без ідеалізації і сентиментального сюсюкання.

З болем у серці Стефаник помічає і чорні боки селянського життя зумовлені соціальними причинами: пиятику, моральну деградацію, індивідуалізм, карні злочини, та попри все відчувається міцний і здоровий стрижень, на якому тримається це життя. І якими би незграбним, жорстоким не видавався нам селянин, придивившись ближче, бачимо в ньому щось дуже важливе, гуманне і людське. «Та коби хоть Бог змилувався та муки вам довгої не дав та й лежі , аби вас борзе спрєтав», — розсудливо говорить син матері («Святий вечір»). Страшні своєю суттю слова сказані люблячим уважним сином. Парадокс? Ні. Життя. Син жебрачки, сам панський наймит, батько малих дітей, він не в змозі допомогти матері: «А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеси в лахміття. Як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти та в’єнуть, сарачєта, на морозі». За цією зовнішньою жорстокістю розкривається складна, суперечлива психологія людини, що є живим втіленням трагедії народного життя.

У новелі «Катруся» (1898) мати докоряє смертельно хворій дочці: «Ми, Катрусю, геть з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного греціра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби ті Бог хоть до осені додержев… Ей, дівко, дівко, тото-с себе та й нас зневолила!» Чим більше ми вслухаємося в розмову матері, що ускладнює і погіршує і так безнадійний стан доньки, тим більше переконуємося, що страшні неслова, а злиденне життя. Її скарга — це радше гіркі роздуми вголос від безпорадності і безнадії.

Узявши за основу новели глибокий соціальний конфлікт, Стефаник прагне ізсередини «прояснити» характери героїв. Духовне обличчя їх розкривається поступово і водночас несподівано для читача. Складне переплетення реального й імітації, справжнього й умовного, як у внутрішньому світі героя, так і в його зовнішніх проявах характеризує й батька Катрусі. «А їй, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторах розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему витримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти па могилуу, та вівернути, та й збутиси»

Поступово розкриваючи внутрішній світ персонажа. Стефаник здійснює чудодійне перевтіленню і перед нами постають образи люблячих батьків. Бідність — більшої не буває, а мати «увалила два леви, як у болото», на квіти. «Катруся перебирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю».

Батько тяжко переживає хворобу своєї доньки, аж почорнів із журби. І хоч надопевне знає, що виходу її нема, все ж позичає гроші на ліки, наймає підводу на відробіток, якось несміливо дає їй яблуко й признається, що готовий мізинний палець собі відрубати, аби вона підвелася.

У новелі «Новина» інший герой з надмірної топить свою дочку. В основу новели покладено подію, що відбулася в с Трійці 1898 р. Михайло (в новелі — Гриць Летючий) не міг собі дати ради з дітьми після смерті дружини, то вирішив утопити їх. Меншу, Катрусю (в новелі — Доця), утопив, а старша, Г'андзя, випросилася. Страшна звістка швидко облетіла навколишні села, не обминула і Русів. Стефаник їде в Трійцю, розмовляє з сусідами Михайла й уцілілою дочкою його. Листи до О. Кобилянської і В. Морачевського про цю подію і є першими варіантами «Новини», точно завершеної на початку 1899 р. і надрукованої в збірці «Синя книжечка».

Узявши за основу справжню подію і реально існуючого героя, Стефаник не зводив свій твір до історії одного чи кількох характерів. Гриць Летючий — не унікум, не сумний виняток, а типовий характер. Його життя, думки, почуття — то звичайні щоденні будні мільйонів зубожілих селян.

Новела «Новина» є вершиною художньої досконалості і композиційної оригінальності. Тут усе незвичне для Стефаника перенесення розв’язки на початок твору; манера розповіді, де визначальним началом є суб’єктивний тон, активна позиція автора, виражена через окличні і риторичні запитання та експресивно-оцінювальні слова («бо коби-то лишень діти, але то ще й біда». «Бог знає як її дрібонькі кісточки трималися вкупі?»)

Новела починається з розв’язки: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася». Такий композиційним прийом — надзвичайно сміливий. Адже з авторської, газетярським стилем вираженої новини — все зрозуміло. Далі можна було б не читати, тим більше, що в центрі уваги письменника карний злочинець, дітовбивця, отже, завчасно приречений на осуд і зневагу.

Та в тому і чудодійна сила мистецтва Стефаника, що він якось незримо, але владно веде нас за собою і, здається, без зусиль переконує, що так, і тільки так мусив вчинити Гриць Летючий. Наше серце палає праведним гнівом, наш розум вимагає кари, але не Грицеві Летючому, а тому, невидимому, що штовхав його на злочин і прирік на трагічну безвихідь.

Для Гриця у нас невичерпний запас жалю і співчуття. Разом з тім ми боїмося глянути на виснажених голодом дітей, як і його, нас проймає жах за їхнє майбутнє; як і він, відчуваємо душевні муки від безсилля.

На відміну від усіх інших новел, в яких подія розгортається в теперішньому часі, «Новина» подає її постфактум. Звідси не властива Стефаникові манера розповіді — «трьома голосами». Автор повідомляє читачеві новину і про бідування батька за два роки до події, після чого непомітно «передає» слово селові. Голос автора ніби зливається з голосом села і сусідів, що без «підказки» й не розпізнаєш власника його. Такою «підказкою» є авторські ремарки-уточнення: « А тепер усе село про нього заговорило». Отже, про те, коли, як ч ого зародився страшний задум батька, розповідає село, а не автор.

Та далекі люди (село) не могли заглянути в душу нещасного батька, оскільки до злочину ніхто його життям не цікавився. Такі деталі могли знати тільки близькі люди, свідки Грицевих страждань. Ними були сусіди. «Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, a вони оповідали, що він дуже журився». Далі йде детальна розповідь сусідів про той зловісний вечір, коли Гриць утопив у річці свою меншу дочку.

Кожен із голосів виділений у новелі графічно: автор («У селі сталася новина»), село («То прийшов він вечером додому та й застав дівчат на печі»), сусіди («Одного вечера прийшов Гриць до хати…») Така форма викладу дала можливість Стефанику відтворити психологічне в тісному зв’язку з епічним. Переплетення потоку життя і потоку душевних явищ зображують внутрішній світ героя у реальному русі, в його «зримих» обрисах. Хоч у новелі відсутня внутрішня мова, монологи, проте розповідь ведеться так, що можна простежити зміну психічних станів героя —— від легкого роздратування до душевних мук, близьких до божевілля.

Гриць живе у чорних нестатках, тому й не в змозі прогодувати своїх дітей. Прохання Ґандзуні дати їсти дратує його: «То їжте мене, а що ж я дам вам їсти?..» «Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай єє земля вікінула! А чума дес ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне». Психічний стан прямо не названий, проте зрозумілий із змісту і структури речень з риторичними запитаннями і окликами. Роздратування і досада, викликані голодом і холодом, звичайні для Гриця (таке було щоднини і щогодини). Та настрій його змінюється під впливом щойно відкритої істини, його діти живі мерці. Він «напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди».

Тут уже психічним стан героя має назву — страх. Гриць наляканий не виглядом дітей, а жахливим наміром убити їх, що виник у нього підсвідомо і ліг на груди важким каменем. Анафоричні конструкція фрази «важкий камінь на грудях» є немов смисловим фокусом психічного процесу. Він не тільки пов’язаний з дітьми — «мерцями», а й виконує роль розгорнутого евфемізму. Гриць навіть подумки боїться назвати страшним намір своїм іменем. Він робим, відчайдушні спроби відігнати його від себе, як нечисту. Молиться, тікає з хати, бігає по сусідах —все марно. Від себе не втечеш і його свідомість, усупереч волі, «працює» на здійснення наміру.

З кожним днем вага каменя стає тяжчою, давить, застилає весь світ. Гриць «почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди». Наскрізь пройнятий злочинною думкою, чоловік уже не противиться їй. План визрівав. Маленька пауза в душевній напрузі. Варить бараболю, годує дітей, одягає і веде на страту. Йде повільно, довго, на горі зупиняється. Побачена ріка примусила працювати психіку. Він здригнувся, заморожений рікою, «а той камінь на грудях став іще тяж чий. Задихався і ледве ми нести маленьку Доцьку».

З наближенням до річки Гриць втрачає волю і контроль над собою, що передається видимою мовою почуттів, заскреготав зубами, аж гомін лугом розходився. Нерви напружені до краю. До душевних переживань додається й усвідомлення жахливім суті задуманого вчинку. Важкий камінь перетворюється у довгий вогняний пас, «що мою пік у серце і в голову». Гриць близький до божевілля. Це надає. свіжої фізичної сили і він безтямно біжить, тепер уже не задихаючись, до річки. В стані афектації здійснює злочин, що підкреслюється і шаленим темпом самовиправдання: «Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!» Напруження спало. Він готовий і хоче відповісти за скоєне. Свідомість його настільки врівноважена й прозора, що він одразу ж задовольняє прохання Ґандзуні не топити її. Спокійний, розчулений і безмежно люблячий. Очевидно, вперше після смерті дружини він був самим собою. Мова його набирає того ніжно-лагідного, тужливого відтінку, який буває під час прощання назавжди. Прокльони зникли натомість з’явилася схвильована розсудливість і турбота за майбутнє доньки. Без досади і гніву радить, як краще повернутися до села, як попроситися в найми дитину бавити. «Гай, іди, бо то ніч», — переживає батько за доньку, котру щойно хотів утопити, і для безпеки дає бучок, бо як «надибає пес, та й роздере, а з бучком май безпешніше». Оце все, що Гриць міг дати своїй дитині. «Михайло перебрив Прут та й пішов до Коломиї, писав Стефаник Морачевському. — Ми Гандзуню оглядали і чули оце і виділи прутчик. Вона все хоче стати коло дитини, аби бавити. А з Катрусею і з татом, то так мало бути, бо дівчина не дивуєся ані трошки». У новелі Стефаник не називає ні річки, ні міста. Гриць спішить заявити на себе, аби прийняти «від панів кару». Та найвищу кару визначив собі він сам. Скинувши з грудей той страшний камінь. Гриць відчув полегшення, що підтверджують і його вчинки і розмова з Гандзею. Насправді ж, це тільки тиша перед бурею. Ступивши у воду, де лежало тіло його дитини, Гриць задеревів. Вернувся і пішов то моста.

Стефаник не відійшов від правди характеру Гриця — не природженого злочинця, не духовною монстра, а трагічно нещасливої людини, люблячого батька, для котрого муки рідних дітей страшніші від кари і смерті.