Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Маленька трагедія усіх хлопів на світі»
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Розвиток промисловості в Галичині, малоземелля, податковий тягар прискорювали процес пролетаризації селянства. Леся Українка відзначила, що всі герої Стефаникових новел стоять на порозі повної пролетаризації або переступили його. Життя надголодь, неймовірні злидні, безодня горя гнали селянина в найми на заробітки до пана, куркуля, лихваря, попа, як зображено в новелі «З міста йдучи» (1898). О. Маковей радив Стефаникові хоч кількома словами намалювати персонажів. «Балакають собі пролетарі «З міста йдучи» за тото життя, що минуло і що окрайці його вчора пропали, — відповідав критику Стефаник. Говорять про минуле, про традицію і вже починають фантазією перетикати дійсність. Се зав’язок байки або байка за добробит. Чи може штуці не впасти до сподоби, що вона чує три голоси мужицькі, як полем розходяться і байку творять? Чи доконечно тут голоса автора або опису тих ротів, що балакають?»

Ні голосу автора, ні опису персонажів тут і справді немає. Є безіменні селяни: перший, другий, третій, є «чистий», як у драмі, діалог. Повільно повертаються селяни додому і ведуть розмову про всяку всячину. Починається бесіда про сільського багача Максима, після смерті якого його синові все йде з рук.

Порівнюючи давні часи з теперішніми, селяни з сумом констатують: «Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону» (водяну прірву — Авт. ). У тій соціальній прірві перебувають і персонажі новели, батьки яких були заможними господарями, а вони вже пролетарі.

Процес пролетаризації зіпхав селянина і з тої найнижчої соціальної сходинки, на котрій він перебував, маючи хоч якесь господарство. «Грунт — то спосіб до всего, як твій є, — міркує персонаж новели «Сон» (1900). Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе…» Але грунту селянин уже не мав, тому працював на чужому полі в холоді і голоді.

У новелі «Сон» два плани: один реальний, другий поетично-фантастичний. Складність твору і його неповторність якраз і полягають в тісному переплетенні їх, хоч розкривають вони одну тему — знедоленість спролетаризованого селянина, його мрії про краще життя. План реальний — це картина холодного осіннього пейзажу з лісовим стогоном, із задубілим небом, де вітер вив як гнаний пес, і де на панському полі твердо спав заробітчанин Яків.

Другий план — заповітна поетична мрія героя про землю, передана через сон. Яків лупить (на третину) кукурудзу. Він, мабуть, дуже стомився, коли заснув на роботі в таким холод. «Я довго бідив по чужім полі, — солодко снить Яків. — Але Бог мені вігодив, дай Боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай… Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдалася».

Та це тільки сон, що нагадує Шевченків «На паншині пшеницю жала». Сон пролетів, а разом з ним і мрії. Шевченкова мати «ще копу дожинать пішла», Яків продовжує працювати. Контраст між реальністю o і сном вказував в обох творах на несправедливий поділ суспільних благ і те, наскільки життя селян далеке від «норми».

Данилові живеться ще гірше («Май», 1900). Він батько чотирьох дітей, має тільки латку города, з котрої не прогодує родину, особливо в неурожайні роки». По селах май і голод, — писав Стефаник В. Морачевському. — Люди похожають якісь такі, як дитина, що ся мама виб’є. Дивляться на землю та й не гніваються на ню, бо б’є вона їх зеленим маєм у очи. І всі вони терплячі, зболені ходять по землі, маєм устеленій. Всі мають надію і балакають, упоєні голодом, про землю і Бога... Треба любити сих людей, що тихонько ховають свій біль у зелений май і все, що мають, роздають, а самі нічо не беруть від нікого».

Данило голодний. Йому конче треба найнятися до пана й одразу ж випросити на відробіток хоч мішок збіжжя, «аби дати жінці їсти дітям». Та він не наважується зайти на панське подвір’я, хоч дома до найменших найменших дрібниць обдумав, як підійти до пана, який вираз зробити, як поводитися і навіть що і як відповідати на запитання пана.

Відвага і впевненість у собі зникли зразу, коло панської брами, а довге чекання, втома, травневе сонце хилило на сон. Його думки почали блукати, перестрибувати від стежок, устелених білим піском на панському городі, павлина, що гуляв на панському подвір’ї, до панського поля і хліба, до гарної весни. «Чим далі він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати». І заснув.

Повість моногеройна. Відтворено один епізод життя заробітчанина, в якому —драма життя мільйонів. Стефаник використовує рідко вживаний ним художній засіб — розгорнуте порівняння, що переростає у вставним епізод-новелу. Новела в новелі про безправне і безпорадне бідняцьке життя. «Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Лиця їх поволеньки бовваніють, а вираз лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужні…»

Роздуми Данила, передані через діалогізований монолог, внутрішній стан героя, відчуття типові для спролетаризованих селян. Стефаник яскраво відобразив злиденне селянське життя — підневільне і безщасне, залежне від панської волі. Для заробітчанина пан — це ворог і гнобитель, що викликає лише почуття страху,

відразу і ненависть. Власне, це розуміння суті своїх стосунків з експлуататорами і свідчило про пробуджену соціальну свідомість пригнобленої людини. Данило «знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу».

Відтворена в деталях картина чекання (в панській канцелярії — селян, коло брами — Данила) доповнена пейзажним малюнком у кінці новели, що набирає символічного значення. «Сонце реготалося над ним, посилало по нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, цільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла».

Принижена в суспільстві людина почувається вільно і спокійно в безпосередньому спілкуванні і природою, бо вона, природа, не принижує, а надає сили і пестить, як рідна мати.

Вихід із трагічного становища деякі селяни бачили в горілці. За влучним спостереженням М. Черемшини, Стефаникові герої «намагалися горівкою свій біль перепалювати, але перепалювали тільки своє серце». Проць («У корчмі») через горілку став загальним посміховиськом у селі. До родинних драм і трагедій призводить пияцтво Леся («Лесева фамілія»).Через горілку Іван «загнав жінку в гріб, діти повигонив від, пустив де що є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, що лєчно до неї увійти» («Майстер»). Така ж доля спіткала й Антона («Синя книжечка»).

«Синя книжечка» вперше була надрукована в газеті «Праця» 1897 р. Трагічний процес пролетаризації знайшов у ній свій яскравим вираз. «...Надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) «Синя книжечка», — писала Леся Українка О. Кобилянській, — бо вона зачіпає тему, що тепер найживіє займає публіку, а власне, справу пролетаризації селян»1

«Синя книжечка» яскравий приклад того, як із сірого, непринадного матеріалу письменник створив дивовижний за своєю довершеністю й емоційною наснагою твір. У центрі уваги образ селянина, тепер уже пролетаря Антона, що після смерті дружини і двох синів пропив усе господарство, продав хату, «взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати».

Боляче переживає Антін перехід з господаря на наймита. Сп’яніння, біль втрати, роздратування і жаль — все переплелося і прагне виходу. Отож сидить він на вигоні та й виливає свій біль селу. Логічної послідовності у його мові немає і не всі психічні процеси протікають у сфері власної свідомості. Так, предметно-побутове оточення, з яким зжився Антін і з котрим треба навіки розстатися, він сприймає як живі, рідні й дорогі істоти. Йому здається, що ліс намовляє вернутися, призьба не пускає, вікна і хата плачуть, як дитина за мамою».

Стефаник уважно простежує переходи від одних психічних станів до інших, аналізує взаємопроникнення і зіткнення різних переживань і почуттів героя. Це допомагає глибшому розкриттю людини, що разом із господарством втратила й особистість, а взамін одержала синю книжечку — право на найми. «Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері відтворені. Усюда… »

«Малесенькою трагедією усіх хлопів на світі» назвав Стефаник «Синю книжечку». Бездоганно володіючи мистецьким даром художніх узагальнень, Сгефаник відтворив душу селянина, розчавлену, пошматовану владою нової системи капіталістичної експлуатації — варварської, безсоромної, жорстокої, але… об’єктивно неминучої. Відсутність соціальної й політичної самосвідомості робить героїв Стефаника неспроможними не тільки змінити, а й хоч якоюсь мірою протистояти їй («Засідання», «Лист», «Суд», «Палій»).

Соціальний лад Австро-Угорщини, відносини, що склалися між верхами і низами, Стефаник розглядає як рабство нового часу, котрому немає іншого виправдання, крім бажання перших постійно користуватися результатом праці других —справжніх творців життєвих благ, але, як не парадоксально, — позбавлених можливості задовольнити мінімальні життєві потреби. Допомогти селянинові усвідомити своє становище, «розв’язати йому руки, розімкнути вуста» — кровне завдання інтелігенції, особливо творчої.

У цьому зв’язку не можна не відзначити, що тема визволення людини з духовного і фізичного рабства прозвучала вже в новелі Стефаника «Лист» (1897. Прототипом героя твору став товариш Стефаника Федір Конок, селянин, активний учасник радикального руху. «Я ще був хлопцем, а він був уже жонатий і товаришував зі мною, — писав Стефаник Морачевськсму. —…Ми тогди оба хотіли урвати корінь злоби люцкої, а цвіт єі відкинути на ліси пусті і на пустині. Я був гімназист, він був ґазда на ґрунті. Я Василь, а він Федір… Я єму казав, що ми вмремо оба в тій борбі зі злобою люцкою [3. 123-124].

Маючи непересічний ораторський талант, Федір Котюк був активним учасником радикального руху, непримиренним борцем за справедливість. Після кожного виступу на народних вічах кількість ворогів Котюка збільшувалася. Щоб позбутися сильного опонента, вони використали підступний спосіб, настроїли проти нього дружину. Часті дорікання переросли у сварки та бійки, під час однієї з яких Федір ненароком убив дружину і був засуджений до семи років тюремного ув’язнення (через три роки він помер у тюрмі).

Лист Ф. Котюка до Стефаника з проханням потурбуватися долею його дітей і став основою новели «Лист. Політичним арештантам мужикам на Святий вечір», її першим варіантом. Зміст листа повністю перенесений у новелу, проте щодо образу Федора Стефаник навмисне переставив акценти, замінивши родинно-побутовий конфлікт на політичний. У результаті маємо образ селянина-радикала, політичного борця, змістом життя якого стало корчування правди і боротьба за мужицьке право.

Особистість героя «Листа» — головне джерело естетичної чарівності новели. Людяний, чутливий до чужого болю, Федір — носій усвідомленої, а не інтуїтивної, «природної» моральності. В основі його морального кодексу — відповідальність перед часом і людьми. Моральний максималізм головного героя, політичного арештанта, висловлений ним самим: «Я гадав, аби неправду корчувати».

Образ Федора — художня знахідка Стефаника. «Позакулісний» герой постає перед нами зримо-відчутно, з його життям — минулим, вільним, і сучасним — за гратами. Стефаник використав багатофокусний, стеоретипний спосіб характеристики героя: саморозкриття і ставлення до нього рідних, оцінка дій Федора матір’ю, братом і дітьми.

Автор досягає трагізму звучання, що викликає сльози в найстійкішого читача, не лише зверненням-просьбою Федора до матері і брата доглянути сиріт, а ще й тим, що лист читається на Різдво —день вселюдської радості. «Боже. Боже як народові тісно стало жити, а як света надійдуть та й нарід таки веселиться, — гадкувала собі баба». Родина Федора такої радості позбавлена.

Присвячуючи новелу політичним арештантам-мужикам, Стефаник тим самим підкреслив повну свою солідарність з ними — мужніми і безстрашними, переконаними у правоті свято справи, незламними у випробуваннях. Новела адресована також людям на волі, аби вони «дивилися на ті троє дітей і аби їх сумління задушило…». Загнані владою за тюремні ґрати, політичні в’язні не можуть сісти за святковий стіл, але їхня невільницька коляда, сумна та страшна, має дійти на волю і не залишити байдужими і глухими тих, для котрих виборювали вони щастя.

Образ селянина-борця пробуджував співчуття до в’язнів та їхньої рідні, примушував замислитися над ним, заради чого мучаться вони в неволі. Селянам, безперечно, мусили імпонувати «шукання вищої природи і справедливості, те змагання до згідності діл з почуттями і поглядами, те посвячення власних вигод, власного спокою, i власного здоров’я для добра і підношення інших, та гаряча любов до людей»2, властиві Стефаниковому герою.

Пишучи новелу, Стефаник переслідував й аптаційно-пропагандистську мету: «Я би хотів гаркнути і плюнути світови у очі. Я би хотів ті троє дітий взяти на руки і нести їх до гробу Христового Я би хотів аби люде дивилися на ті троє дітий, і аби їх сумлінє задушило, іаби діти до неба до мами полетіли» [3, 124].

Народ як втілення ідей демократизму, як вічна основа національного житія, як могутня сила революційного стремління в суспільстві — головний герой Стефаникових творів. Пригноблений суспільним ладом, знеможений подачками і підневільною працею, доведений до відчаю і смерті, він починає усвідомлювати себе соціально і національно.

Новий тип свідомого селянина-радикала відтворено у новелі «Засідання» (1898). Твір позначений глибоким розумінням соціальної диференціації селянства, показом зростання громадянської свідомості трудящих, які пробуджуються до політичного життя. Селяни читають радикальну пресу, що не подобається владі. Повітовий секретар виказує війтові, що багато селян передплачують газети і вірять у прочитане, що «панцке поле на люди перейде».

Свою силу i права починають розуміти вже не одиниці, а селянська маса. Це вже не ті затуркані, забобонні і покірні селяни, які беззастережно терплять утиски влади. Вони налаштовані інакше. Петро Антонів, молодий радний. позбавлений плебейських рис непокори і самоприниження, відверто виступає проти війта і не тільки захищає бідну вдову, що взяла на паливо з-під церкви гнилу дошку, а й привертає на свою сторону радних. «Я би, люди, казав, аби таку бідну одову не карати. Церкова, відай, си не загріє одовиним левом… Це, відай, би було не по правді. Та замість аби церкова бабі дала, то ще ме від неї брати того студеного лева? Війт зловісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця впав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева».

Навіть старий Іван, що боявся раніше піти на збори і подивитися, як «мужики докупи єднаються», визнав правоту молодих.

О. Маковей радив Стефанику показати «злодійку» на першому плані, а вже потому раду громадські Стефаник не прийняв зауваження рецензента і в листі-відповіді написав: «Або зійшлися радні на «засіданє». Іде товариска розмова. Зарисовуєся в тих розмовах і старий мужик — твердовірець, і новітний, що щось читав із літератури радикальної, і війт-боягуз. Зарисовуєся якась зміна, що наступить на якийсь час і поділить тих радних на табори… Такі засідання нині по всій Русі можна найти. Хотів-см дати образ такого засідання, а не злодійки».

Опис засідання дав можливість письменнику відтворити настрої села на зламі двох століть, що ввібрало в себе нові ідеї. Діалог радних, які повільно сходяться на засідання, показує, що далеко не всі сприймають ці ідеї. Причини різні влада не тільки не визнає їх сама, а й намагається різними способами скомпрометувати ті ідеї серед селян. Секретар поштовий наказує війтові, аби не допускав у село газети, які «мужики дурні, читають та аж облизуються, що панське поле на люди перейде».

Грушівський священик називає радикалів кримінальниками та лякає селян арештами за зв’язок із ними. Страх перед арештом стримував радного, старого Івана, піти на збір та й подивитися, як «мужики докупи єднаються», хоч сенс такого єднання у нього не викликає сумніву. «Воно добре, що єднаються, — каже старий Іван, бо як то приповідають, що громада великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, виріс та й посивів, а ще в криміналі години не сидів. А тепер треба мені на старисть нечисть? Таже здаєси ми, що би кожда маленька дитина в селі показувала: ад! вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду та й не піду!»

Обрана Стефаником форма цілком виправдана. Бездоганно володіючи конкретно-об’єктивними, продиктованими самим життям засобами художнього зображення дійсності, Стефаник в таких творах. як «Засідання», «Палій», «Суд», показав зростання революційних настроїв на селі, чим спростовує побутуючу і понині думку деяких критиків про пасивність його героїв

Про намір написати «Палія» Стефаник інформував О. Гаморак: «Я тепер борикаюся з пролетарієм сільським, з анархістою. Пишу за него, а властиво за себе. Бо можна свої муки й розпуки класти кому-небудь на плечі, аби ніс межи людий аби ними зівав на світ, як великою раною. Має то бути річ далеко довша, як я дотепер писав При довших оповіданнях треба багато зуживати сили на то, аби читача тягнути дальше. Отак вислугуватися я дуже не люблю, і буду старатись льокалство зредукувати до minimum» [3, 206].

Не менше мучив його і образ куркуля Курочки, прототипом якого великою мірою батько письменника, Семен. Зіставлення характерів наймита і куркуля подано не тільки в соціальному, а й у моральному аспекті. Стефаника завжди приваблювала моральна сила народу, його душевна доброта, почуття правди. Федір лякається, самої думки стати палієм. І не брак фізичної сили чи сміливості, або страх перед тюремним покаранням стримує його вчинити задумане. Як бездоганно чесний і богобоязливий, наймит боїться зневаги й людей. Згідно неписаних моральних законів народу палій і злодій — все одно. Підпалювати і красти людську працю — найбільший моральний злочин. Ось чому Федір виганяє від себе крамольну думку, та позбутися її не так просто.

Народившись підсвідомо, «червоний язичок» не дасть спокою Федору доти, аж поки не знайде усвідомленої реалізації. Світова література, зокрема й українська, дала чимало образів паліїв. Та Стефаника, на відміну від інших, не цікавить ні «технологія» підпала, ні сама пожежа. Всю увагу зосереджено на зародженні задуму, розвитку його і радості скривдженого від здійсненої помсти над кривдником.

Письменник простежує наростаючу експресію героя, ту бурю почуттів, що піднялася в ньому під впливом розмови з куркулем. З максимальною точністю і достовірністю проникає Стефаник у внутрішній світ Федора, вловлює найтонші переходи одного почуття в інше, виявляючи при цьому зміну в психології наймита, зумовлену впливом соціальних чинників. Для розкриття глибин психологічного стану героя, його зв’язків і зіткнень із дійсністю Стефаник використовує внутрішню мову, яка часто переходить у так званий потік свідомості.

Сон, марення, привиди, думки, спогади — все це примушує Федора подивитися на себе і своє прожите життя іншими очима. Відбувається якийсь злам у психіці. Десятки років він спокійно, по рабськи ніс тягар бідності як належне і незмінне. А нині щось страшне і гріховне охопило його. «Той язичок запік його у самий у самий мозок. З усіє сили він освободився з невидимих пут, зірвався і подивися у віконце. Воно, як кат, прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами». Федір згадує своє життя. Перед нами постає трагічний образ знедоленої людини, зневаженої рідними, гнобленої лихварями і куркулем.

У шістнадцять років Федір, не витримавши побоїв і катувань сестриного чоловіка, тікає з дому і наймається у місті до лихваря. «Усі дивувалася його силі і боялися… Шпурляв мішками, як галушками. Отак день від дня то з брики до шпіхліра, то зі шніхліра на брику» [115].

Через пару літ найнявся до Курочки і село прийняло його за свого. Одружився, побудував хатчину, залишився вдівцем з двома дітьми на руках. Ще через кілька літ нове нещастя заглянуло до його хати: у наймах Настя, старша дочка Федора, стала покриткою. «A роки йшли, не стояли. Федір не випускав із рук ціпа цілу зиму, чепіг не викидав цілу весну, а коси ціле літо. Кості боліли, кінці їх стиралися і пекли».

Застосований письменником прийом ретроспекції позбавив оповідання нудної хронікальності, дозволив показати життя Федора у трьох часових вимірах, теперішньому, минулому і майбутньому. Вигнаний, як непотріб, на всі чотири сторони, кровно принижений тим, на збагачення котрого працював усе життя, Федір усвідомлює несправедливість вчинку Курочки, та помститися поки що не наважується.

Зачинившись на зиму в своїй хатчині, Федір чимраз дужче переходив на «дитинячий розум». Його мордує голод, холод, але найбільше — думки. Стефаник використовує найскладніші форми внутрішнього мовлення: асоціативний та діалогізований монологи, які відтворюють драматизм хворої психіки Федора. То він розмовляє сам з собою, то жахається здогаду, що все село вимерло, то встає, змучений страшними снами, то бореться до знемоги з привидами і чортами. «Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Одної ночі злетілися до хати всі чорта… повивалювали з утоми язики, такі самі як той маленьким язичок, що він його поклав під Курочкову стодолу» [120-121].

Картина безперервних змін душевного стану героя передана через внутрішню мову, відтворює поступове наростання гніву до куркуля, зміцнення у Федора соціального громадянського начала.

Чимало уваги приділяє Стефаник відображенню загальних умов життя тієї соціальної атмосфери, в якій перебував Федір. Сяк-так перезимувавши, він наймається до пана свинарем. Йому треба було десь переночувати, і він кинув оком на наймитські хати, що тулилися коло панського двора.

«Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав що найобдертіших мужиків і найжовтіших жінок і додав ще голої дробини дітей, і все те поскладав близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями» [121].

Іти в таке пекло Федір не хотів і вирішив переночувати в стайні. Але й звіти його виганяють. «Забута кривда в тій хвилині пробудилася… Молиси за мене, най мене Бог хоронить, най мене направить на ліпший розум, бо те спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попіл зі богацтвом згортати...» [122].

Гніву на наймитів Федір не має. Надто добре знав ціну наймитського життя і підоснову їхніх злиднів. Натомість глуха ненависть до куркуля порушує нестримне бажання шукати соціальної істини. Що більше він думає про причину свою становища, то більше міцніє усвідомлення несправедливості існуючою стану речей. Все передумане, пережите, проаналізоване Федір виливає перед таки ми ж знедоленими, як і сам: «А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку виїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти би не любив, бо то не по правді?» [124].

Високохудожньо відтворив Стефаник прірву між багачами і бідними, взаємну ненависть між ними в епізоді виборів. «Коло громадської канцелярії стояли дві купи. Одна обдерта, чужа на селі, друга чиста, біла охоча — наймити і ґазди». Перші — бідні і безправні, другі — багаті і всеможні; першим місце біля порога в церкві, в читальні — скрізь; другим — за столом. Класова ненависть нагромаджена віками, вибухає шаленим поривом помсти: «Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо і ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою ґазди, потекла кров...» [125]

За страшної темноти, небаченої затурканості наймити-бідняки пробуджуються до соціально активного життя. Стефаникові найми не знають політичної агітації робітників, не мають уяви про про соціалізм, не висувають ніяких вимог: ні економічних, ні політичних, їхній протест стихійний: «Все моє най вігорит! Все, що-м лишив на єго подвір’ю», «Я чужого не хочу, лиш най моє вігорит!» [125-126], — приговорював Федір, спостерігаючи, як горить підпалена ним садиба Курочки, чи то виправдовуючись, чи торжествуючи. «Без одного слова обжалування, без одної скарги снується оповідання про Федора-наймита, — писав Ю. Морачевський. — Багач Курочки, твердий для себе й для других так само стоїть під владою судьби, як його старий парубок. Нема там того агітаторського виправдовування, ані ідилії — є гнів, відвічний та й сліпий та й є хвилі тихого зворушення та й доброти без слів. Коли нещасну доньку віддає до служби — мовчить так само, як коли підпалює свою працю. І та доброта його так само, як страшна стихійна справедливість, є так само конечна й так само вічна, як весняне сонце та зимовий мороз. Якась відвічна правда, якесь незрушне право говорить зі страшного «Суду»3.

1 Українка Леся. Лист до О. Кобилянської від 30 січня, 3 лютого 1900 р. // Зібр. творів: У 12 т — К, 1978 — Т. 11 — С. 161

2 Франко І. Антін Грицуняк (Посмертна згадка) // Зібр творів: У 50 т — К., 1981 — Т.32 — С. 45

3 Морачевський Ю. Скарб нашої мови // Стефаник у критиці та спогадах — С. 124