Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Далеко під горами ревіли гармати, палали села...»
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Війна зганяла і рідних місць («Вона — земля»), сиротила дітей («Діточа пригода»), деморалізувала («Мати», «Пістунка»), забирала синів («Марія», «Сини»).

Панорама народного горя, спричиненого війною, передається письменником через відображення образу суспільних обставин. Батальних сцен немає в жодній новелі, проте «присутність» війни відчувають всі. Передчасно старіють і сивіють дорослі, швидко дорослішають діти. Позбавлені дитинства, вони, тендітні і хирляві, горюють над живою дитиною («Пістунка»), стають свідками неприродної смерті своїх матерів («Діточа пригода»), блукають бездомні, безпритульні, голодні і голі по вулицях («Шкільник»).

Одна мить — і доля дітей знівечена («Діточа пригода»,1916). Падає мати, скошена кулею, тікаючи від залицянь австрійського жовніра. Зібравши останні сили, вона просить: «Васильку, бери Настю та веди до вуйка, отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька, та не неси, бо ти ще не годен [173]. Ніч. Недалеко лінія фронту. Свист куль і гуркіт гармат. Вбита мати і двоє маленьких дітей серед поля.

Уся новела, за винятком кількох фраз помираючої матері і двох ремарок письменника, є діалогом Василька з Настею. Власне, діалог незвичайний навіть для Стефаника. Говорить лише Василько за абсолютної відсутності автора і співбесідника. У передвоєнній творчості часто зустрічався такий «однобічний» діалог: розмова Івана з кумами («Кленові листки»), Дідуха з селянами «Камінний хрест», Федора з наймитами («Палій»). Та в «Діточій пригоді» він зовсім інший. Настя не тільки говорити, а й слухати не вміє— така вона маленька. Щоб опанувати її увагою, Василько весь час, звертається до неї, підтверджуючи сказане конкретними зоровими образами: «Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму », «Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку як воду з сита...», «А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, я потім гасне. Граються ними, о, як их богато!..» [774].

Війна подається не тільки в сприйнятті дитячої свідомості Василька, а й у його оцінках: «А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ше до ранку і мене вб’є, і Настю, та й би не було нікого, нікого».

Щось моторошно-жахливе є в тому, що діти не усвідомлюють ні свого становища, ні смерті матері, ані самої війни. Все це для них — пригода, забавка, та за дитячою пригодою автор простежує соціально-психологічні закономірності воєнного часу, цим самим підсилюючи трагізм знедоленості дітей, їхньої приреченості на життя, сповнене тривоги і горя. «А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити… Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота» [там само].

Стефаник зображує серйозне не за віком ставлення дитини до життя, поступово переводячи морально-етичний аспект в соціально-викривальний/ Так, у новелі «Пістунка» (1922) відтворено трагічні наслідки війни, яка не тільки знищує фізично, а й убиває в людині людське.

Повернувшись з війни, чоловік застає нешлюбну дитину і намовляє дружину вбити її. Про це читач довідується з уст Парасі, старшої дочки, котра досвіта вийшла з дитиною на вигін, де зібралася група дней, пісгунок і пістунів (няньок — Авт.). Щиро і безпосередньо передає Парася почуту вночі розмову батьків і пропонує гратися в похорон і голосити. Вигін заливається похоронним голосінням.

Новела побудована на зіткненні дитячої свідомості зі світом до рослих — чужих і незрозумілих дітям

«Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину і подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину

Він говорить:

Це така дитина, як кожда, а твій тато якийсь дурний» [175].

Устами дитини говорить істина. Вона трагічна, але достовірно відтворює два полярні сприйняття світу: чистий і справедливий — дитячий, і злочинний, жорстокий — дорослих, здеморалізованих війною.

Як антитеза на тему «Пістунки» написана новела «Гріх. (Думає собі Касіяниха)» (1927). Така ж сама ситуація, тільки відтворена в іншому ракурсі. Переживання Касіянихи, що в час відсутності чоловіка народила дитину, передаються засобами невласне прямої мови, внутрішньою монологу і діалогу.

Ніч. Спить чоловік, стомлений з дороги, спить старша шлюбна донька з одного боку, «раз по раз шукає грудей» байстрюк — з другого. Не спить Касіяниха, бо думає чорну думу, що буде, як чоловік встане. Уява малює найстрашніше: «...Тото буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, тото буле волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а олова бризне до хорім, аби кров з неї пси лизали» [196].

Та не фізичних мук і смерті боїться Касіяниха. Вона вже перенесла чимало горя: прилюдне прокляття попа, зневагу и осуд людей, сльози матері і сестер, німий сум батька. А тепер йдеться про долю дитини, котра, на випадок її смерті, буде блукати у бруді і нарузі, як щеня. Нерви напружені до краю. У розпачі вона замислює убити дитину, але не знаходить в собі сили і тому чекає ранку. Готова на все. «Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокорию і воліла, шоби вперед сама загинула, шоби не дивитися на судороги маленьких ручок» [198].

Усупереч сподіванням Касіянихи справа обернулася зовсім інакше. Чоловік готовий вигодувати і нешлюбну дитину. Чесна і сильна, Касіяниха не може допустити, щоб чоловік зносив її ганьбу. Свій гріх вона спокутує сама. Взяла дитину і майже вибігла з села. На горі полегшено зітхнула і шептала: «Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій синку».

Та ні з чим не порівняються муки вдови Марти, героїні новели під такою ж назвою "Гріх. Вдова Марта хора…» (1933), від яких би «залізо пішло в порох».

Розповідь про Марту повернута ніби вглиб. Новеліст змальовує особистість тільки зсередини, аналізує героїню, не виходячи за межі її свідомості. І все ж суспільні відносини відбиваються через її індивідуальне сприйняття світу. Так виникає психологічний аналіз — гнучкий, тонкий, всесторонній, фіксуючий найменший порух душі героїні.

Марта смертельно хвора. Уже давно. Та померти, не очистивши сумління, вона не може. Тягар гріха такий великий, такий безкінечний. Марта робить спроби позбутися його та марно. Не вистачає мужності. Немає й бруду, щоб загасити вогонь сумління, який пече серце й мозок. Немає червоних кліщів, щоб розціпити зуби, аби палахкотіли, «як ладан на Різдво…» Немає права сквернити грішним тілом святу землю. Та й таке воно грішне, її тіло, що «земля не годна пролигнути» [209].

Для героїв Стефаника минуле постійно живе в теперішньому — пам’яті, переживаннях, трагедіях. Визнаючи тягар моральних вимін минулого, герої Стефаникових новел набувають високої моральної гідності. Найменший (а часом і великий) компроміс із сумлінням здійснений героями в якийсь період життя, мститься їм немилосердно, до кінця днів, бо ж «у Бога все записано!». Старий Лесь (новела «Скін», 1899) конає в страшних муках, недотримавши клятви перед Богом — не поставив дзвін, «аби по селу вогонь вістив», тяжко скривдив Мартина, не віддавши йому зароблений ячмінь. А помираючи,

з височенної високості снопи ячмінні кербутом на нього падають. Падають і закидають його. Остина лізе в рот, у горло, палить червоними іглами і всяко до серця сходиться, і пече пекольним огнем, і ріже в самісіньке серце…

Розвів очі вже мертві і безсвітні.

Мартинові не давали заробленого ячменю і той ячмінь мені смерть робить» [102].

Своєрідність художньої логіки новели «Гріх. Вдова Марта хора...» виявляється в тому, що гуманістична ідея утверджується насамперед мученицьким життям Марти, а її сповідь перед сестрами остаточно прояснює (за законами контрасту) її сутність. Стефаник послідовно уникає ефектних сцен, несподіваних поворотів сюжету: не випадково момент здійснення злочину (гріха) — винесено за межі новели, до того ж в давно минулий час. Новизна і своєрідність новели полягає у складності й багатовимірності переплетення мотивів, дії та їх результатів, у відмові автора від права карати своїх героїв.

Мотиви злочину — поважні. «Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що десь був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах додому, і спорєдили парубка, як паву… » [210] — розповідає Марта. За смерть брата належить помста. Марта з чоловіком підпалюють кривдника.

«Та панові нічо, а половина села розсипалася на сажу» [211]. Такого гріха чоловік винести не зміг. Через рік він помер, залишивши дружину одну з непосильним тягарем.

Відбуття скорої смерті надає Марті сили повідати свою таємницю: «Коби вмерло зо мнов і сумлінне моє. Це Бог добре вчинив, що сумлінє не говорить голосно. Най си сховають товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорить, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсиплють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумління» [211].

З монологу-оповіді Марти, позбавленого на перший погляд, чіткої логічної структури, за відсутності зовнішньої дні і чітких часових меж, постає, одначе, глибоке психологічне дослідження її моральних мук.

Усвідомлення провини — важкий, повільний і виснажливий процес. Це повернення до себе самої, пробудження найкращих рис свого внутрішнього «я» придавленого муками совісті Тому смерть для Марти — не просто і не тільки кінець. Це звільнення від минулого, це очищення її зболеного сумління.

Проникливо, тепло відтворює Стефаник красу людей, мозолястими руками яких створюється і тримається життя на землі. Та з особливим душевним трепетом він змальовує жінку-матір. Знаменно, що вже в першій новелі «Виводили з села» відтворено невимовне горе матері, яка проводжає сина до війська, серцем відчуваючи, що прощається з ним назавжди. У «Кленових листках» мати, перемагаючи смертельний біль, співає дітям останню колискову; у «Лесевій фамілії», доведена до відчаю пияцтвом і побоями чоловіка, спонукає дітей підняти руку на батька. Опам’ятавшись, вона усвідомлює, яким довічним соромом покрила своїх дітей, а себе прирекла на нелюдські страждання і муку, у «Катрусі» мати, не в змозі допомогти на очах згасаючій єдиній дитині, за останні гроші купує її квіти. Щастя (за винятком Михайлихи з новели «Мамин синок» ) не заглядає в материну душу. Тяжка, підневільна, виснажлива праця забирає в неї силу і здоров’я, позбавляє радості — радості материнства.

Жінка-мати в післявоєнній творчості Стефаника через горе і бідність піднімається до вищого морального і громадянською ідеалу. Вона не є рабом обставин, а намагається протистояти їм або навіть змінити. Її любов така ж глибока і свята, та вже не сліпа і безпорадна. Стара Вережиха («Мати», 1927) стає грізним і невблаганним суддею єдиної дочки, котра в час воєнного лихоліття розгулювала з офіцером, отримуючи подарунки, награбовані у селян.

Безчестя, що лягло страшним тягарем на старих батьків і на дитину Катерини, можна спокутувати тільки смертю. Таку кару і визначила доньці мати.

Розглядаючи проблему людини, її місце і призначення на землі у високих етичних категоріях, Стефаник не лише розкриває трагедію духовного спустошення, а й полишав героєві право вибору. Зазвичай вибір цей підтверджував незнищенність людини і людяності — основи основ філософсько-етичного світогляду Стефаника.

Перед Вережихою тяжка дилема: довіку нести тягар ганьби і приректи на моральні муки свого внука, чи ціною життя грішної доньки повернути втрачену честь. Присуд матері остаточний й оскарженню не підлягає. «Життя твоє, небого, серед нас скінчилось, ти чужа всім, насип оцес порох у московську гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще красше поховаю, і затреш ганьбу на нас, старих, і на своїй дитині» [199]. І править Вережихою свята любов, основана на моралі найвищої проби.

Відтворивши горе матері-селянки з характерними їй властивостями психології і життєвої долі, Стефаник у центр новели поставив загальнолюдське, більш значуще, ніж особисте уявлення про свої щастя. Образ матері глибинно віддзеркалює ідеал справедливості і честі, морально-етичні норми людини, що складалися віками.

Виразом високого гуманістичного начала, апофеозом людською ідеалу можна назвати жінку-матір з новели «Марія» (1916). Прототипом її, як свідчив сам письменник, була селянка і Русова «Марія… донедавна жила тут, близько коло мене. Умерла в більшім завзятю, ніж по програній війні, а сини її розлізлися десь по світі. Вона до смерті, ця Марія, панувала над оточенням» [2, 84].

Крім життєвого, «Марія» має і літературний прототип — однойменну поему Шевченка, в якій, за словами І. Франка, Кобзар «…лишив нам такий ясний та пориваючий ідеал женщини-громадянки, якого не писав ні один інший поет в світі і котрого по ширині та висоті основної думки (...) й перевищити годі і котрому не то в житті, але і в пісні дорівняти трудно…»1. Пишучи ці слова І. Франко не знав, що через двадцять літ Стефаник створить образ жінки-матері воістину шевченківської сили і присвятить новелу йому, своєму вчителеві.

«Марія» перший твір, написаний після довгого мовчання, який не тільки підтвердив досконалість техніки письма Стефаника, а й відкрив невичерпний запас художнього арсеналу прославленого письма. Щоправда, початок новели («Марія сиділа на приспі і шептала…) не віщував нічого нового. Так починалася майже кожна новела першого періоду творчості. Та коли вчитуєшся глибше, впадає в око багатопроблемність твору, невластива навіть найбільшим за обсягом новелам — «Камінний хрест» і «Палій». Війна і люди, боротьба за мужицьке право», віковічне прагнення штучно розмежованих українців до возз’єднання, роль революційних ідей Т. Шевченка у національно-світоглядному формуванні найбільш приниженої і безправної частини суспільства — національно свідомої жінки-матері-патріотки — таке коло проблем, художньо зреалізоване в «Марії»

ізко відмінна новела від попередніх життєвим матеріалом і художнім стилем. Стефаник створив героїчний образ української матері, особисте горе якої не тільки не зламало її фізично, а й не похитнуло національно-патріотичного духу.

Новела багата на детальні описи інтер’єру, навколишніх предметів і пейзажу. «Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розлягався змією по синьому небі і шукав щілин у блакиті від крові і спузи.

За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить них і малює червоні квіти» [167].

Пейзаж не тільки відтворює панораму воєнного села, а й підкреслює складні душевні переживання Марії. Лірична стилістика пейзажної картини зумовлена насамперед прагненням новеліста не розповідати про війну, а відтворювати її в індивідуальному віддзеркалені і сприйнятті. Війна побачена в широкому масштабі: омертвіння добра, дефіцит любові й моральності, пошуки людиною смислу існування, своєї долі, свого призначенню в житті — у цій планетарності художнього мислення Стефаника джерело сили новели.

Письменник дає динамічний портрет героїні, фіксуючи найменший порух, жест, позу як результат її роздумів і їх продовження. В її дивовижному портреті особливо виділена «гра» очей, вольове начало і фізична сила, щось недоторканно-природне і святе. Зовнішність героїні прямо пов’язана з духовним світом.

Пафос поклоніння і зачудування перед жінкою-матір’ю єднає Стефаника з Шевченком. Стефаниковим героїням властиве діяльне материнське ставлення до життя, до світу; вона приймає на себе удари долі, втручається в життя, вміє побити і прощати.

Найвищого пафосу поетизації образ Марії досяг у спогадах про давно минулі роки. Це допомогло новелісту відтворити життя матері у трьох часових вимірах тепер — тоді — тепер.

Тепер — війна руйнує селянські господарства, забирає дітей сіє горе і смерть.

Тоді Марія — щаслива дружина, бо «чоловіка мала дужого і милого», і щаслива мати, бо синів «родила міцних і здорових, як ковбки». Доглядала, пестила і пишалася ними. Не знала втоми, не боялася труднощів і перешкод Та й чого їй боятися? «Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову, але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа». Діти виростали, як і вона, міцні і здорові. Разом з ними формувалася її громадянська свідомість, гартувалася воля матері. Довідавшись, що сини її заарештовані у Львові за бунт, «сіла на колію, а та колія так би й і летіла до синів, мов би там у машині, напереді, горіло її серце» [167]. Тоді вперше пройнялася гордістю за те, що сини зробили її рівною зі всіма, і за те, що народ до них горнувся і «збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах» [168].

Мусила зазнати мук Ніобеї, коли в ніч, перед відходом синів на війну, «сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і — в той час посивіла».

Інстинкт матері підказав їй врятувати хоч одного, найменшого від смерті: «Виймила з рукава ніж і сказала: найменший Дмитро най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і зараз зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє на одній половині лишилася сама, а на другій — сини тікають геть від неї… І впала [там само]. Опритомнівши, вона побігла, аби наздогнати старших і відіслати з ними найменшого, бо Україні потрібні її діти.

Вона любила їх, своїх синів, але не тією сліпо-сентиментальною пасивною любов’ю, що мусить бути егоїстичною. Її любив — глибока й осяйна. Вона робить її здатною до самозречення в ім’я високої мети — України. Відтворюючи еволюцію почуттів і свідомості матері-селянки, загартованої у жорстоких випробуваннях, Стефаник не приховує свого захоплення її духовною величчю, підносячи до образу святої.

Спогади Марії передані емоційною невласне прямою мовою, що надає новелі особливого інтонаційного ладу. Лексика і синтаксис авторської мови і мови Марії — однорідні. Часто вони непомітно змінюють або переходять одна в одну, тому знайти межу між ними без авторської вказівки неможливо.

З мандрівки спогадів у теперішнє життя повернув Марко прихід козаків, яких зустріла упереджено і люто. Не сумнівалася: прийшли катувати і грабувати. Так уже було, коли жовніри заставляли її топтати портрет Шевченка. «Я його сховала в пазуху, а вони троїли тіло цугами, що й не пам’ятаю коли пішли з хати» [170]. Правді Шевченка, за яку боролися її сини, вона не дасть на наругу. Хай навіть її вб’ють. Та в особі козаків Марія побачила рідних по духу і крові людей. Як і її сини, козаки шанують Шевченка, несуть його слово народу. Кобзарева пісня випростовує душу Марії, піднімає на ноги народ. Вона вселяє дух бездухим, віру зневіреним і кличе єднатись. Слухає спів козаків Марія і вже бачить возз’єднану, зоряну Україну. «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми, щоби буди всі вкупі» [172]

Портрет Шевченка, його пісня, могила — деталі, що виростають в образи-символи дивовижної наснаги. Через них геніально відтворена споконвічна і найзаповітніша мрія українського народу про воз’єднання. «Мужик дізнався, що Україна, — писав Д. Лукіянович — се м’ягонька земля, яка дає йому отари та стада, та стоги і повну хату дітей, а кров її пливе у жилах та кипить у серці свого ж українського мужика й інтелігента. Стефаників мужик із людини робиться ще й патріотом то більше, то менше свідомим; то активним, то пасивним».

Образ Марії — це величезна творча удача Стефаника. Людська доля Марії для письменника — це один із коренів могутнього дерева, ім’я якому — народ. Від землі, де народились і утвердились моральні орієнтири, аж до високого патріотизму й усвідомленого почуття національної гідності такий ідейно-смисловий стрижень, на якому художньо осмислюється характер Марії.

Українське село, поранене війною, розбурхане революцією, зображене Стефаником, рішуче спростовувало уявлення про ідилічний патріархальний «рай», відгороджений від суспільно-історичних катаклізмів, «законсервований» у релігійні і фольклорно-етнографічні традиції, сповідувані, якоюсь мірою навіть такими талановитими письменниками, як Ганна Барвінок, О. Кониський, Д. Маркович та ін.

Соціальна змістовність художнього матеріалу, пов’язаного з життям села, постійний натиск суспільних ідей і пристрасте спонукання письменника шукати й знаходити нове соціальне підґрунтя, нові психологічні зв’язки і стосунки між персонажами, які за складністю й динамікою не поступалися б попереднім.

1 Франко І. Женщина-мати в поемах Шевченка // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1980 — Т. 36 — С. 153-154