Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«У нас все свято»
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

«У нас все свято»

Світова імперіалістична війна загострила кризу імперії, котра восени 1918 р. розвалилася. З вересня 1919 р. Галичину окупувала шляхетська Польща. Економічна руїна поповнилася колоніальним гнітом. Польсько-шляхетський уряд жорстоко придушував найменший прояв «бунтарства». Тюрми переповнювалися «політичними», а «вільні» селяни двигали страшний тягар податків і штрафів. Становище західноукраїнського села під владою панської Польщі відтворено в новелах «Воєнні шкоди», «Morituri» «Дід Гриць», «Дурні баби». «У нас все свято» та ін.

В основу новели «Воєнні шкоди» (1925) лягли дійсні факти. Після закінчення війни польські власті обіцяли трудящим компенсувати воєнні шкоди. У грудні 1917 р. на зборах філії «Сільський господар» виступив Стефаник і крім багатьох болючих проблем зачепив і цю. «Коли наші пани завидують мужикові причинків воєнних і кричать, що хлопи беруть міліони, — то я заявляю, що я не видів нічого більше ненормального і гидкого, як то, що всіляк люди в коротких сурдутах і в довгих чорних сурдутах зачали завидувати грошей мужикови. Нічо нема сумнішого, як брати гроші за каліцтво, за смерть свого мужа, сина, тата»1.

Та в переважній більшості випадків селяни не одержували ніякої компенсації, як це відтворено в новелі «Воєнні шкоди». В центрі уваги письменника польський чиновник-колоніст, що приїхав у село списувати воєнні шкоди. Байдужість до потреб народу, презирство до мужиків, використання влади з метою наживи комісара розкриваються поступово через оцінки різних представників села: селян, попа, учителя, війта. Власник коней Максим Онищук дивується, звідки Польща стільки підпанків набрала, і ховається, щоб не возити «оту саранчу». «Старий Куфлюк вийшов за ворота, бо не мав коней і не боявся». Стара Варвара зраділа, що комісар — «старе дупло», то не буде з жандармом по молодицях вештатися. Піп, як лошак, сховався, бо «лихо вже знов наднесло якогось урядника в село», то треба готувати обід. Учитель був спокійний, зате війт коло канцелярії не переставав голосно обурюватися. «Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками, шукай гверів, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираються так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати» [181].

Приїзд комісара сприймається по-різному, та ставлення до нього, а в його особі до польсько-шляхетських чиновників, однакове — ненависть. Не відзначалася любов’ю до селян і польська шляхта. Побачивши не зруйноване село, комісар з жалем думає: «Цим мужикам і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються горілкою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поставити» [180-181]. Комісар прекрасно розуміє, що ненависть до селян треба приховати. Не ті часи, тому і прикривається демагогічними обіцянками і запевненнями, що за Польщі буде краще жити. «Живіте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села».

Деякі селяни повірили, і «заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісара назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку». Та скористатися з цього добра комісару не вдалося. Вранці

…напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові і аж під містом пан і Миколай отямилися та обтирали кров з лиця…

— А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодування? Чорта в зуби!

І так було. [184]

Боротьба трудящих в умовах буржуазно-панського ладу шляхетської Польщі набувала дедалі свідомішого революційного характеру. Вона зумовлена посиленням соціально-економічного гноблення трудящих Західної України, податковою політикою польської держави. Не випадково селяни («Morituri», 1927) схвалюють намір молоді розділити панське поле. «Тепер з цев Польщев ніхто не годен витримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки… але де що на світі є!».

Крім соціального західноукраїнські трудящі зазнавали нестерпного національного гніту. «Поляки не вважають нас зa другу сторону політично-національну, вони трактують нас «реrnоn sunt» (як неіснуючих – Авт.). Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації — це є полювання на фізичну загибель нашої нації1,— говорив Стефаник.

Польський буржуазний уряд ліквідовував українські школи, закривав культурно-освітні установи (прогресивні газети, бібліотеки, клуби тощо), жорстоко розправлявся з молодими профспілковими організаціями, застосовував кривавий терор до революційної молоді. «Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрягти в ярем…», — кричить селянка, сина котрої заарештували «за газети» («Дурні баби», 1928). З нею солідарні всі жінки: «Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну та й не знаю, ци жиє він, ци пропав». І жандарми безсилі були вгамувати жіноцтво.

Незважаючи на жорстокі репресії польсько-шляхетських окупантів, революційна боротьба трудящих активізувалася і набирала масового характеру, що відтворено в новелі «У нас все свято» (1932)

Новела побудована у формі оповіді вісімдесятилітнього чоловік котрий на своєму віку, перебрав багато професій, пережив різні державні порядки, а найголовніше, спостеріг, як під впливом книжок і газет змінювався селянський світ. «А потім вибори та хрунівство, та «Січі» ... Йшла така велика лава в червоних стяжках, що всі вступилися з дороги». Найбільших розмірів досягли червоні лави протестуючих під час економічної кризи 1929-1933 рр., саме тоді, коли писалася новела. Селяни вимагали аграрної реформи, відмовлялись платити податки та інші урядові побори, що часто збиралися з допомогою зброї. Ненависть селян до режиму збільшувалася і нерідко завершувалася збройними повстаннями. «Такої зажертості між властями і мужиками я не тямлю, — говорив оповідач. — Селяни всі ненавидять від маленького урядничка аж до великого, я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна».

Ця боротьба різноманітна; демонстрації, страйки, збройне повстання або просто ігнорування існуючих законів і порядків, як у новелі «У нас все свято». Вся громада виснажена процесами і ліцитаціями, бо «приходє з дзвінками пани та всю одежину хапають котра добра». Навчені гіркою бідою, селяни поставили свого вартового біля церкви, аби завчасу повідомляв громаду про прихід нового пана. Тоді «все, що жиє, кидає з рук роботу і вбираєси в светошне, а на постелі та й на лаві все дрантє стоїть так, що пани то в руки не хоте брати. Отож пани спацірують та и мужики спацірують, та йтаких свєт у нас кілька раз на тиждень» [214].

Назва новели іронічна. Гіркою іроніє. просякнуті слова селянина «…Такі свєтошні часи настали» — часи розорення селян часи запеклої боротьби трудящих за поліпшення свого матеріального і політичною становища».

В новелах Стефаника останніх літ дедалі більше тиші, необхідної для роздумів про зміст життя. «Творчість тепер ще більше знесилює письменника, — згадував В. Косташук. — 3 тугою згадує він молоді літа й відчуває, що його життєвий шлях минає вже останній поворот. Висловом цих настроїв стає, його новела «Роса» (1927)1.

Бажання художника розкрити смислове багатство слова, передати багатобарвність його звучання і асоціативний розвиток поетичної думи тісно зв’язані між собою. І, власне, тому, що Стефаник спирається на внутрішній зміст слова, поетична асоціативність «Роси» переконливі і вражаючі. «Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок».

Ідейно-емоційний комплекс новели сформований структурою, своєрідість якої визначається домінуючим її елементом — «безавторським стилем». Хронологічно-логічної основи роздуму-монологу не існує — він протікає в різні часи, повертається назад, переривається несподіваними вставками.

Письменник не заважає героєві подумки мандрувати по своїх життєвих гонах. Босоноге дитинство, буйна молодість, ґаздівська мудрість наповнені цілющою силою роси. Гони його великі — довжиною в сімдесят років. Пройшов він їх гідно. До крайньої межі лишилось вже зовсім мало. Усвідомлення цього викликає легкий смуток. Пташки співатимуть, і сонце світитиме, і роса даватиме життя всьому живому, але ... без нього: «Баную дуже, що ти мене не будеш зросювати, як ти, святе сонце, родишся».

Визволяючи свого героя з полону короткочасного смутку і жалю Стефаник примушує його глянути на свою хату. Ця коротесенька ремарка дає новий напрямок думкам Лазаря, змінює його настрої, навіває свіжі думи-спогади про внуків: «Але внуки інші, як давно були, в них книжки, в них співанки інші. А дурна стара радується ними та будує Україну».

Внуки — його радість, його надія, його гордість. Бо «не п’ють, не гуляють і до корчми не йдуть, а гудуть, як бджоли: Україна, Україна…

— Вони в мене чемні, най їх Бої благословить з їх надіями. Вони хотять нового, на те вони і молоді».

Не всохне корінь його роду, не марно прожитий вік. Оце і є справжнє щастя: «Мій ласкавий Боже, чим я годен відплатити твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею тримав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і росли!».

Письменник бачить свого героя в універсальній цілості: у ставленні до землі взагалі і до землі, що дала життя його ролу, «землі душі» зокрема. «Старий Лазар досвідком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків».

Старий Лазар роздумує про непересічні скарби селянських ідеалів, про реальні духовні багатства, набуті українським селянином та всю його історію, про любов до землі і праці на ній, про усвідомлення глибокої спорідненості з природою. Однак Стефаник не довольняється візуальними прикметами землі і праці, його цікавим людина сама по собі, її власна доля, гідність, зусилля. Для нього дуже важливо підслухати «слово душі» героя, провірити йоги на зрілість, силу зв’язку з землею, надійність кореня.

Суть того, що хотів сказати Стефаник в «Росі», схована глибоко під водою, та «айсберг» настільки очевидний, що, читаючи новелу перестаєш стежити за тим, що відбувається, оскільки, власне, нічого не відбувається, або скрито в глибинах свідомості героя. Застосована Стефаником монологічна форма дозволила автору не тільки відтворити внутрішній світ Лазаря, а й зробити його майже відчутним для читача, котрий хоче побачити глибинний, таємний, найдостовірніший світ душі.

Внутрішньому монологу героя передує особлива поетично-врочиста атмосфера: старий Лазар працює на городі в момент світанкової тиші, освітленої першими променями сонця, «озвученої» співом пташок, зрошеної ранньою росою.

Мотив злиття героя і природи дозволяє побачити в розквіті і дозріванні природи процес, гармонійний з розвитком душі, що досягла своєї повної зрілості в осягненні краси як втілення сутності світобудови. Як вишукано тонко розкрив Стефаник стан гармонії людини і світу! І як філософськи мудро сприймає герой цей світ! Любов до природи, до сущого дає відчуття влади над життям, його міцності і цільності, а разом з тим — усвідомлення заборгованості перед щастям жити, спілкуватися з людьми, мислити і працювати. Єдність з природою, відчуття природи стають засобом виміру позитивності героя, суттєвою мірою його моральних якостей. Життя людини не довговічне. Але герой Стефаника не збирається кидати цей світ, не залишивши в ньому свого сліду.

«—Ти, вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та- м слабий, роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі коси. Але в мене внуків богато. Роса має кого обливати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко, все благослови їх до сніданку».

Проблема існування людини в часі — в невловимому, реальному і безперервному — своєрідно вирішується Стефаником. Взаємоз’язок часів і поколінь, відповідальність людини за прожите життя не тільки перед теперішнім, а й майбутнім, уявлення про історію людства як про безперервний ланцюг часу — така світосприймальна концепція письменника в осмисленні становища людини у потоці життя і часу.

Філософські узагальнення новели досягнуто засобом включення «природного матеріалу» — образу роси, що символізує буття людини як частки природи, частки всесвіту, роси, що забезпечує безперервність і вічність життя.

Письменницькі позиції міцні і надійні. Це підсумок чесного і прямого шляху в житті і мистецтві кровної єдності одної людської долі з своєю епохою, з народом, натхненне і саможертовне служіння Правді і Красі.

1 Костащук В. Володар дум селянських — Ужгород, 1968 — С. 159