Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Біографія: життя, діяльність, творчість
МАРКО ЧЕРЕМШИНА (Іван Юрійович Семанюк) (1874—1927)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

«Черемшині як і Стефаникові, властива невиводна свідомість своєї приналежності до селянства, до цілого світу мужицького, до мужицького бідування, властиве інтимне розуміння життьової філософії села, те, що не раз він підкреслював в «Карбах», «Моїй автобіографії» і, нарешті, немов обвів червоним олівцем у своєму етюді на ювілей Стефаникові «Добрий вечір, пане-брате»1

М Зеров

Біографія: життя, діяльність, творчість

«Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок…»

Народився Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) 13 червня 1874 р у селі Кобаки Косівського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) в селянській хаті, єдиною окрасою якої булл кахлева піч із зображенням козаків і Довбуша. Вони оживали в захоплюючих розповідях діда, про що згадував Марко Черемшина пізніше в автобіографічній новелі «Карби».

Дворічного внука взяли годованцем дід з бабою, оточивши його ласкою і любов’ю. «Я пропадав за дідом та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками що у діда ночували і в гості повертали, і так красно, та весело, та любо набувались, мене вихвалювали, теплими долонями гладили, баранками із бринзі топленими, та пукавками, та денцівками, га сурмами обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили»2. Роки перебування в діда майбутній письменник називав найщасливішими і з теплотою згадував їх. Таке оточення сприяло формуванню естетичних смаків майбутнього письменника й дало йому підстави сказати: «Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їв себе і віддихав ними» і перейняв від них поетичну мову і властивий тільки йому тембр голосу. Народна пісня, легенда визначили стилістику, образний лад і навіть систему заманіфестовуваних твором ідейно-естетичних цінностей майбутнього письменника.

Батько письменника, Юрій Семанюк, багатства не мав, зате володів безцінними скарбами чутливої душі: «Мої дєдя були на свій час і селянський стан досить очитані, любили все, що гарне і добре, любили багато читати, а навіть самі брались принагідні вірші писати, були дуже вразливі на чуже нещастя і на чужу кривду» [2, 172]. Все життя батько пишався дружбою з Ю. Федьковичем, якого щиро любив. Батькові розповіді про «буковинського солов’я» виклика в Івана інтерес, переконували, що «у панів нема серця», а книжки, прочитані вдома, вчили пізнавати й ненавидіти світ визиску й гніту. Батько навчив його любити добро й ненавидіти зло. Призвичаїв до читання книжок. А ще подбав, аби слабуватому хлопчині не довелось переживати мужицьку недолю і на восьмому році життя записав хлопця до сільської школи. На прохання батька управитель сільської школи О. Казиєвич підготував малого Івана до вступу до Коломийської гімназії. «Се була душа не чоловік. Учив мене прописної науки, а кромі неї, ще й німецької мови так, як свого сина і довів до того, що я говорив гладко німецькою мовою і читав німецькі повісті, які він для мене випозичував від місцевого пароха

Петра Стефановича» [2, 171]. Восени 1888 р. село прощалося з Іванком: «Вікна глипали за ним і хмурилися. Двері запиралися і сердилися. Плетені перелази руками махали. На горбочку зелений ясінь підоймився і показував нені, куди її син іде» [2, 170-171].

У своїй «Автобіографії» Марко Черемшина згадував, як переживав, «коли професори, натякаючи на мою мужицьку ношу в нижчій гімназії, цвіркали мені в очі, що я повинен скинути хлопську oдіж і в сюртук убратись або залишити школу і піти гній возити».

Завдяки наполегливій праці Іван Семанюк невдовзі стає одним з найкращих учнів гімназії. І це тоді, коли матеріальні нестатки примушували його до пізньої ночі «відбувати платні лекції». Прагнення здобути знання у нього було дуже сильне. У батьковій бібліотеці були твори Ю. Федьковича, Г. Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, видання «Просвіти» та «якій російські та німецькі книжки, від місцевого пароха визнчені». «У гімназії зазнайомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка.. Дуже велике враження тоді робили на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем» [2, 173]. Якщо додати ще часописи («Житє і слово», «Зоря», «Дзвінок», «Правда» і «Буковина»), передплачувані за власні гроші, зароблені приватними лекціями, то матимемо повне уявлення, на яких засадах формувалися його естетичний смак і національна свідомість, стане зрозумілим його бажання якщо не лопомогти своєму народові, «то хоч сорому не наробити».

Свої знання Семанюк доповнював читанням книжок з бібліотеки таємного шкільного гуртка. У гімназії юнак виступає з доповідями про Т. Шевченка, творчість якого відіграла величезну роль у формуванні майбутнього письменника. Черемшина був не тільки незрадливо люблячим прихильником Шевченка, а й глибоким знавцем і популяризатором його творів. Яскравим свідченням цього є реферати про творчість поета, які він виголошував протягом усього життя. «Гімназистом віршував я чимало, та що ті віршовання не мали ніякої стійності,. я їх кинув у піч» [2, 260].

1895 р. галицький крайовий відділ оголосив у журналі «Зоря» конкурс на кращий драматичний твір. І. Семанюк надсилає туди драму «Несамовиті». Твір дістав схвальну оцінку журі, але опублікований не був. Ще через рік (1896) газета «Буковина» надрукувала оповідання «Керманич», підписане ім’ям «Марко Черемшина», яке стало літературним псевдонімом Івана Семанюка.

Гордість, високе почуття дружби, готовність до самопожертви — такими рисами наділив автор своїх героїв, раніше опоетизованих Ю. Федьковичем. У романтичному ключі змальовано сміливого плотогона-керманича Саїна, який, рятуючи свою ворога, гине сам.

Крім впливу «Буковинського соловейка», в оповіданні відчувається власний голос, збагачений ритмікою дум і народних пісень; правдою елементів побуту і відтінками гуцульського діалекту.

У 1896 р. І. Семанюк закінчив гімназію. Узяв із собою тихий смуток маминої пісні, мелодію Карпат, шум бистрого Черемоша, загорнув у свою чутливо вразливу душу високу поезію Гуцульщини і поїхав до Відня в університет з наміром вступити на медичний факультет. Проте через нестачу грошей записується на найдешевший — юридичний. «Права учився я у Відні для хліба, — пише він і в автобіографії», — а більше займався літературою та просвітою серед віденських українських робітників, що рекрутувались переважно з галицьких мужиків» [2, 173].

У Відні опинився в центрі громадського і літературного життя. Міцно вкорінений національний інстинкт і національно-релігійні традиції, ввібрані з дитинства, оберегли його від епідемії марксистського соціалізму, що вразила всю Європу. «Капітал» К. Маркса і вся суспільна наука видались йому надто твердими, надто безнадійними і буденними. «Скептик до філософії, ентузіаст до будення», студент права стає членом академічного товариства». Перше враження про товариство було дуже прикре і пригноблена. «На всякі мої питання я діставав відповідь «Всьо на світі і сміху варта». Мені приходилось стати песимістою до всього [2, 218]. Разом з іншими товаришами він реформує його на зразок слов’янських і німецьких товариств, різко виступаючи «проти буршівського життя, а тим самим і проти старших січоків» [2, 174] та бездіяльності.

Як лідер товариства (1899-1890), Черемшина пожвавлює його роботу, впроваджує огляди з обсягу науки і красного письменства; стає одним з найактивніших організаторів робітничого товариства «Поступ», в якому виступає з доповідями, багато читає. Виступаючи на зборах товариства (1900), Черемшина констатував його ідейне зростання, активну роль у консолідації земляків. «Майже ніяке вище товариство не було предметом тих чисельних, завзятущих, оживлених, покликаних та непокликаних дискусій наших земляків, предметом симпатій чужинців і ненависті запроданців та ренегатів, предметом публіцистики та характеристичної, своєрідної белетристики»3, — говорив він.

Про активну громадську роботу Черемшини свідчить організований за його участю антибаденівський мітинг у Відні (1897), спрямований проти розгнузданості і свавілля польської шляхти в Галичі. На нього був запрошений І. Франко, зустрічі з яким Черемшин чекав нетерпляче. Слухаючи виступ Франка на мітингу, Черемшині «хотілося перед ним упасти і цілувати його в руки і ноги Хотілося його нести, щоб не запорошив своїх ніг порохом улиці. Хотілося обсипати його цвітом» [2, 165]. А після мітингу трапилася щаслива нагода особисто познайомитися з автором «Зів’ялого листя». Під час спільної подорожі з Відня до Львова студент права був враженим винятковою ерудицією свого співбесідника, який не гірше від професора віденського університету розбирався в основах римського права.

Це була перша й остання зустріч двох письменників, яка залишилася в пам’яті Черемшини назавжди. За рік до смерті Черемшина напише «Фрагменти моїх споминів про Івана Франка», в яких високопоетичній формі, з почуттям глибокої вдячності і пієтету скаже: «Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі ...» [2, 166].«Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше» [2, 168]. Тепло цього тіла зігрівало гуцульського співця, а світло освітлювало дорогу «малого наслідника» його.

Літературне життя у Відні на зламі двох століть було надзвичайно бурхливим. Нова обстановка, у якій опинився молодий Черемшина, нові і модні заклики, на які була така багата тодішня критика, викликали в нього поглиблений інтерес до літературних питань. «Я приссався до гарної бібліотеки січової і університетської та «Общества студентов из России» і двірської і так далеко зачитувався в красному письменстві німецькому та російському, що майже не радо заглядав до римського та німецького права» [2, 174].

У віденському помешканні Черемшини і М. Кошака збирапися свідоміші українці на літературні диспути. «Також в багатій на літературні журнали кофейні «Центральній» першого повіту Відня мали ми постійні сходини, куди заходив також Петер Альтенберг [2, 175]. Таке літературно-мистецьке оточення стало творчим імпульсом для Черемшини. У журналі «Зоря» (1897) під псевдонімом. Василь Заренко він друкує рецензії на повість В. Будзиновського «Стрімголов» і книжку М Пачовського «Дещо про руські билини і думи», надсилає О. Маковею переклади чотирьох поезій Кольцова малі оповідання «На Свєт-вечір», «Студентські сни», розвідку «Гуманно-просвітний світогляд Т. Шевченка» (1897); перекладає з французької, німецької, чеської, польської, словацької, болгарської, угорської мов, в чернівецькій газеті «Буковина» друкує переклади творів Е. Золя, О. Канови, Ж. Ренара, Р. Шая, Б. Єлініка, П. Егго і цикл оригінальних поезій в прозі під назвою «Листки» (1898) як доказ уміння писати у стилі модерн, по-європейськи.

У львівському журналі «Дзвінок» публікує казки: «Незабудька», «Муха», «Сльоза» (1898). Поетичне, не за віком серйозне і мудре ставлення дитини до життя завжди цікавило Черемшину. Вже в першому оповіданні «Керманич» (1896) письменник створює образ сільського хлопчика, на долю якого випали тяжкі випробування. Маленький хворобливий Семенко рано стає півсиротою. Після трагічної загибелі батька на його хирлявенькі плечі лягає тягар бідності і господарських обов’язків.

Важкі удари долі не зламали юної душі. Не злякала хлопця сповнена небезпек професія керманича-плотогона. «Як лиш став парубком, то і до керма взявся. І досі плотарює». В оповіданні романтично оспівується дружба, здатність до самопожертви, чесність, доброта, сміливість трудівників — риси, що передавалися з покоління в покоління.

Любов Черемшини до сільських дітей оповита тихим сумом за їхню нещасливу долю. Щоправда, його перші літературні спроби у Львівському журналі «Дзвінок» (1897-1898) не відзначаються глибоким соціальним змістом. Черемшина підносить моральні риси бідної сільської дитини: доброту, безпосередність, слухняність, працьовитість («Рожі», «Муха»). Він то прямо звертається до дітей, повчаючи їх, застерігаючи від поганих вчинків, то відсторонено коментує події.

Добро як зміст людського життя виступав в казках «Незабудька» і «Сльоза». Молодий письменник ще не в силі вийти з полону ліберально-просвітянських традицій та «різдвяних» сюжетів, йому бракує оригінальності й життєвого досвіду. Проте спроба показати образ набіднішої дитини, як зразок духовної краси, вказує на гуманістичний пафос ранньої творчості гуцульського співця.

Ознайомлення з набутками світової цивілізації не притлумило його невтомної спраги до глибокого осмислення життя села. Чим глибше пізнавав культурні надбання світу, тим виразніше розумів душу і помисли селянина — основу української нації. Він бачив, що на селянина злягає «що раз, то інша і що раз, то лютіша форма поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує. Його помірки стонкли вже, як батоги, якими він себе тільки батожить, бо нагодувати його вони вже не годні і тільки забирають йому його слабу силу» [2, 19]. Брав на себе селянин болі, переймався думками, що вони їх вистраждали, кривдами, які пережили, й у слово переливав, пробуючи сили в усіх жанрах.

З 1899 р. у «Літературно-науковому віснику», «Буковині», «Громадському голосі» він друкує психологічні новели, які склали першу книжку «Іван Семанюк (Марко Черемшина) Карби. Новели із «гуцульського життя», що вийшла в Чернівцях 1901 р. заходами товариства «Молода Україна», під зарядом В. Сєкерського.

9 жовтня 1901 р. Черемшина закінчує університетський курс. 17 липня 1906 р. одержав диплом доктора права і виїхав в гуцульське містечко Делятин, де обійняв посаду помічника адвоката в канцелярії М Лагодинського (1906-1912). Тут пізнав він ближче життя гуцулів і зайдів-п’явок, що обсіли гори, визискували свої жертви, доводячи їх до жебрацької торби. «Бідним уділював безплатної правної порази, заступав і боронив їх не тільки перед судом, але також перед окружним судом, де кінчається справа в разі відклику»4. Своїх підзахисних знав досконало. «Коли б незнайомий під дверима підслухав їхню розмову, — згадував М. Козоріс, — був би певний, що це розмовляють два ґазди: один заклопотаний, нерішучий, другий — певний, упертий, розумний. І в суді, і серед місцевих адвокатів, і поміж людністю, як юрист. Черемшина мав велике реноме. У кого була тільки справа — чи така, яку він боявся, чи взагалі більш-менш важлива, той ішов до Семанюка»5.

«Дєдя і німці у Відні навчили мене бути таким, щоб люди могли на мене здатись» [2, 177], — писав Черемшина в «Автобіографії». І він був таким завжди і з усіма, хто потребував його поради, підтримки, моральної чи правової допомоги. 1912 р. за дорученим радикальної партії Черемшина переїжджає до Снятина, де відкриває власну адвокатську канцелярію. У Синтині зустрів свою долю — Наталію Василівну Карп’юк, дівчину, що гармонійно поєднувала в собі вроду і розум, ніжність і чутливість, непересічну музичну обдарованість. У 1914 р. вона стала його дружиною.

Адвокатська канцелярія Черемшини стала центром громадсько-просвітнього життя на Снятинщині. Сюди «сходилися на раду люди різних станів і професій, різної національності і віри, в тому числі службовці всяких інституцій. «Вчащала сюди і молоді, — згадує Наталія Семанюк. — Черемшина використовував кожне зібрання для того, щоб прищепити молодим любов до рідного слова й пісні, щоб збудити в них почуття обов’язку. Бесіди письменника про взаємодопомогу не були пустою балачкою, він сам у будь-яку звилину радий був допомогти товаришеві, чим міг»6.

Та з початком Першої світової війни у 1914 р. міста і села Галичини, зокрема й рідне село письменника, стали ареною запеклих боїв царських військ з цісарськими, а також з військами кайзерівської Німеччини. Грабунки, примусові роботи, жорстоке поводження військ з місцевим населенням, нарешті, голод, епідемія вщент винищували західноукраїнське село. «Як терплять наші мужики (…) — писав у цей час Марко Черемшина. — Маємо тепер слово для них і то часами не можемо дати, бо те, що приходиться їм пережити, відбирає нам мову»7. Жертвами ставали не лише солдати, а й мирне населення, старі люди і діти. «Галицький похід російської армії поставив Поділля, і Покуття, і верховинську Гуцулію перед такими сторіками сліз і людського горя, — писав М. Зеров, — що старе лице показалося блідим і ідилічним. Ці нові терпіння галицького села збудила творчість Стефаника. І в ще більшій мірі вернули вони до письменницької праці Марка Черемшину»8..

Одержавши звільнення від військової служби, Черемшина з дружиною переїжджає до батьків у Кобаки. Першою рефлексією на страхіття війни, на звірства російської та австрійської армії на Гуцульщині були новели «Поменник» (6-23 вересня 1914 р.) і «Щоденник » (8 листопада 1914 — січень 1915 р.), а вже після них створено ще 9 новел, що ввійшли до збірки «Село вигибає» (К., 1925) , виданої М. Зеровим.

У 1918 р. українською владою ЗУНР Черемшина був призначений посадником (комісаром) міста Снятина. Весною 1919 р., щоб запобігти кровопролиттю, він з делегацією поїхав на переговори з румунами в Станіслав. Румуни відібрали в них вози й коні, а самих затримали на цілу ніч, а на світанку наказали пішки повертатися до Снятина «навперед їх війська, уставленого назад нас в розстрільну… Кулі дзвеніли нам попід пахи, і тоді я кинувся у придорожній рів з пливучою весняною водою і перележав тут у студеній воді з годину, а то й довше, та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу» [2, 176].

Після розпаду Австро-Угорської імперії та поразки української революції західноукраїнські землі опинилися під владою польської шляхти. Але народ, що вдихнув повітря свободи, відчув у собі дух соборності, здобув свою державність, не припиняв національно-визвольних змагань і після втрати державності. І хоч сотні борців порубано, постріляло, повішано, тисячі кинуто до в’язниць, сотні тисяч «дорогих та пишних творців нової доби» «бідує на чужині, тахне з голоду, в тузі нидіє», не можна складати рук і забувати про переможні сторінки нашої історії: здобуття Арсеналу в Києві Головним Отаманом Петлюрою 1-4 лютого 1918 р.; про першу перемогу української зброї в боротьбі і червоною Москвою, здобуття Києва 31 серпій 1918, зимовий похід 6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр. і т. д. Революцію програно, але на століття вперед зросла національна свідомість народу, який навчився думати і відчувати по-державницьки.

У час пригнічення, зневіри, занепаду духа слід було б частіше нагадувати молодому поколінню ті історичні моменти, що зміцнюють наш дух, збільшують наші сили й укріплюють віру в перемогу добра над злом. Таку мету переслідував Черемшина, звертаючись до студентів-емігрантів у четверту річницю боїв під Крутами:

«Вами зажурилися гори-долини всеї землі

Бо бідуєте на чужині, тахнете з голоду, в тузі нидієте

А ви одні надія наша, наша наука, наша криця

Знов нема вас дома у сам Свят вечір,

У котрі тереми вам коляду спати?

Де ж вас усіх розпізнавати-шукати?

знов колядуватимете під чужими вікнами!

Дорогі та пишні творці нової доби!

Колядники науки, підвалини наші!»

(«Колядникам науки»)

Переконаний у тому, що молоде, завзяте, загартоване покоління українців виборе кращу долю для України, Черемшина закликає молодь згуртуватися в один народ.

Заангажовані естетичним ідеалом національно і соціально вільної людини, народу, нації, твори Черемшини стають популярними в усій Великій Україні. Його новели друкують в галицьких і наддніпрянських журналах, а творчість стає предметом наукових досліджень. Доцент Одеського університету А. Музичка готує монографію про Стефаника і Черемшину для Державного видавництва України і просить автора «Карбів» подати йому біографічні відомості (1926).

У тому ж році Черемшина бере активну участь в організації ювілейного вечора В. Стефаника. Знаючи справжнє матеріальне становище свого друга, Черемшина звертається до видавництв Галичини, Наддніпрянської України та окремих осіб із проханням допомогти Стефанику вибратися з матеріальної скрути. «Як жаль, що не знаю чи найду ще один лист і одну листівку до мене, — писав А. Музичка 1 червня 1960 р. дружині письменника. — А хотілось би найти той лист, у якому Марко Черемшина дбав не про себе, а про дорогого йому письменника…»9.

На честь ювіляра Черемшина пише низку посвят і друкує їх у різних галицьких журналах, а одну із них — «Добрий вечір, пане-брате!» на ювілейному вечорі у Львові. Ці твори написані на біографії Стефаника і глибокого розуміння його творчості. В них органічно поєднано елементи критичних оцінок з публіцистичними — пише О. Засенко, — а все разом вилите в журливу симфонію про страждання західноукраїнського села в ті часи. Поетичним складом ці твори нагадують і думи, і голосіння, але найбільше вони схожі на кобзарські заспіви-вступи, які звичайно промовляли перед виконанням дум чи окремих частин їх»10

Глибинні політичні і соціальні процеси, характерні для життя галицького села початку XX ст., знайшли особливо яскраве відображення в останній посмертній збірці «Верховина» (К., 1929), просякнутій ідеями відродження України.

25 квітня 1927 р. Черемшина відвідав могилу свого батька. Повертаючись з кладовища, на дорозі, недалеко від батькової могили, упав і рапотово помер. Тіло перевезено до Снятина, де його і поховано. В останню путь скорботно проводжали численні делегації львівських товариств, редакцій, журналів і газет. Траурну процесію доповнювали потоки людей з навколишніх сіл. Прощались з письменником, доктором прав Віденського університету, який зберіг філософську суть мужицької душі. Змінився зовнішній вигляд. Здрібніли ноги «бо покинули постоли і забагли черевиків». Змінився костюм і звички. Та не змінилося розуміння світу, прищеплене йому дідом і бабою, дєдем і ненею, краєм рідним та запашним — Гуцульщиною. Не змінною лишилася його любов до народу, до творчості, до верховинської ввічливості, гумору, до коломийок, якими пересипав він свої оповідання». Збережене живе відчуття свого селянського коріння. Залишене навіки його Слово.

1 Зеров М. Марко Черемшина, його життя й творчість // Зеров М. України к письменство — К., 2003 — С. 862

2 Черемшина М. Автобіографія // Черемшина М. Твори: У 2 т — К., 1974 — Т. 1 — С. 170-171. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо том і сторінку

3 Історія віденської «Січі» // Січ — 1908 — Львів — С. 465

4 Семанюк Н. Співець Гуцульщини: Спогади про Марка Черемшину — Ужгород, 1974 — С. 26

5 Козоріс М. Марко Черемшина, спомини // Літ. газета — 1927 — Ч. 5

6 Семанюк Н. Співець Ґуцульщини. Спогади про Марка Черемшину — Ужгород, 1974 — С. 26

7 Там само

8 Зеров М. Марко Черемшина і галицька проза // Зеров М. Українське письменство — К., 2003 — С. 481

9  Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини в м. Снятині (архівний матеріал)

10 Засенко О. Марко Черемшина. Життя і творчість — К., 1974 — С. 220