Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Щоб не тії гори!»
МАРКО ЧЕРЕМШИНА (Іван Юрійович Семанюк) (1874—1927)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

«Щоб не тії гори!»

Українська література на зламі віків характеризується підвищеним інтересом до внутрішнього духовного світу людини стремлінням більшості письменників до синтезу реалізму і романтизму. «Зі зростом загального освітнього рівня інтелігенції, з розвитком естетичного смаку, з виробленням мови і літературної форми, - писав І. Франко, — вимоги до письменників зробилися далеко вищі й остріші, ніж були ще перед десятьма роками. Наївне, самоділкове писання банальних історій або віршів нині не поплачує. І письменники, і публіка тепер більше рафіновані. Двадцятилітня праця над збагаченням і очищенням мови, над виробленням літературної техніки не може пропасти марно, і жоден молодий письменник не може ігнорувати її»1.

Творча практика Марка Черемшини сприяла тому, що здавна традиційний для української літератури процес жанрових взаємопроникнень у кінці XIX — на початку XX ст. став більш інтенсивним за характером жанрових змін і ширшим за охопленням художніх явищ. Цей процес, типовий навіть для творчості окремого письменника, відчутно видозмінював структуру жанру, суттєво збагачуючи, розширяючи і зміцнюючи його можливості. Іносказання, алегорія, романтична образна система посідають превалююче місце в поетиці творів; ліризм і суб’єктивне начало розповсюджуються на всі літературні роди і види. Ця водоверть жанрових контактів епохи затягнула і Черемшину, автора оповідання «Керманич», драми «Несамовиті», написаних у традиційній манері, і поезій в прозі — творів з відчутно підвищеною увагою до «зміни настрою», до сфери «чистої психології, мелодійності і ритміки мови, до широкого використання метафори і поетичних порівнянь, характерних імпресіоністському стилю.

На початку XX ст. в російській, українській та західноєвропейській літературах набув поширення жанр малої прози, зокрема поезій в прозі. Причину замітно пожвавленої уваги до новелістичного жанру письменників І. Франко пояснив тим, що новела «не потребує ні широкого кругозору, ні надмірної праці над сюжетом твору, дозволяє письменникові використовувати особливості власного стилю, багатство мови, виявляти сутність і різноманітність і своїх уявлень про життя, свою обізнаність із психологією чи то індивідів, чи будь-якої групи людей або прошарків суспільства. Нинішня українська новелістика відзначається цілою низкою талановитих представників, на яких звернули увагу також поза межами рідного дому»2.

Поряд з найвизначнішими талантами, якими не посоромилась би будь-яка література, І. Франко назвав і Марка Черемшину. «…Наша проза, — наголошував критик, — під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцкова набрала поетичного лету, ніжності, грації та різнорідності...»3.

У 1848 р. в газеті «Буковина» під заголовком «З циклу «Листки» опубліковано дванадцять оригінальних поезій в прозі Черемшини та кілька його перекладів. А в наступному, 1899 р., О. Маковей в оглядовій статті висловив про них критична міркування. «У тих поезіях, — писав критик, — намагався Черемшина підійти під лад теперішніх модерністів: він фантазує, символізує, старається словами описати такі ніжні речі, як ледові квітки, і часом попадає у надмірну, майже нездорову чутливість… Може бути, що в мене загрубі нерви, щоб я міг зрозуміти красу сего ґердана (прикраса з бісеру — Авт.) і подібних поезій, але коли б мене хто спитався: «Чи тобі таке подобається?» — я сказав би просто: «Ні!». І самому авторові, що знає життя в Карпатах, я радив би заправляти свій талан на живих подіях, а не на заморожених фіалках та ледових квітах. Для молодого таланта це небезпечна дорога в початках письменського доробку. Легко попасти в манеру»4.

Слово відомого критика для письменника-початківця мало велику вагу. О. Маковей — перший, хто відгукнувся про Черемшину «теплим, дорадчим словом», надрукувавши його твір у своїй газеті. З ним також радився, «що і котрих авторів перекладати» тощо. Тож оцінка «Листків», «на котрі д. Маковей… накинувся з іронічною посмішкою» [2, 174], була сприйнята з розумінням. Черемшина переходить на жанр новели, не покидаючи при цьому жанру поезій в прозі. 19 березня 1899 р., посилаючи Маковею новелу «Хіба даруй-ми воду», Черемшина готовий був надіслати Маковею «дальший ряд «Листків», помищуваних в «Буковині» [2, 260]. Невідомо, чи писав Черемшина ще оригінальні поезії в прозі (жодної не було надруковано), але художній досвід «Листків», без сумніву, використав у всіх пізніших збірках: «Карби», «Село вигибає», «Парасочка», «Верховина» — та ж сама мелодійність, та ж сама ритміка, різниця лише в силі напруження й енергетиці окремого твору.

Критичний виступ О. Маковея припав на час становлення в україінській літературі модернізму, час періорієнтації митців Європи з соціуму на власний внутрішній світ, час формування різних методів і напрямків модернізмі (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм тощо).

Нові європейські віяння заторкнули й українське письменство, особливо літературну молодь, зорієнтовану на західноєвропейський декаданс, перший етап якою дослідники характеризують як «декадентсько-символістський», що «мав епігонський характер»5.

О. Маковей, побоюючись, що молодий, багатообіцяючий літератор міг попасти «під лад теперішніх модерністів», що на той час ідентифікувалися з декадентством, занепадництвом, сліпим наслідуванням західноєвропейських зразків (зрозуміло, в негативному сенсі), своєю критикою застерігав письменника-початківця від такого ризику. Письменник такого непересічного таланту, як Марко Черемшина, вважав О. Маковей, мусив спрямувати його на служ громаді. Поезії в прозі такої можливості не давали. 3 цього погляду виступ Маковея був справедливий і своєчасний.

Побоювання О. Маковея, як з’ясувалося, не були безпідставними. У Відні Черемшина опинився в центрі громадського і літературного життя. Була загроза стати «песимістом до всього». Міцно закорінений національний інстинкт і національно-релігійні традиції, ввібрані з дитинства, «слов’янські і німецькі товариства своїм прикладом справили [його] на інший путь, на путь праці» [2, 218], який цілковито збігався з прагненням Черемшини: «образуватись, щоб свому народові коли не помочі, то бодай сорому не наробити» [2, 218].

Лист до О. Маковея з проханням опублікувати перероблену драму «Несамовиті», що «була б до читання «цікава»... й спасенною для нашого сердешного брата гуцула в Буковині і Галичині» [2, 216] — підтверджує соціальну зорієнтованість Черемшини-письменника, свідомого свого громадянського призначення. Та й поезії в прозі Черемшини — це радше творчий перегук із творами родоначальників цього жанру, до того ж, — у найзагальнішому плані. Черемшина ніде не декларував асоціальність мистецтва, не поділяв естетичних гасел декадентів — адептів «чистого мистецтва».

У Відень Черемшина приїхав, як відомо, сформованою людиною із поступовими поглядами на життя і вишуканим естетичним смаком, закладеним батьківським домом, народною творчістю, велетами української та світової літератури, і чітко визначеною індивідуальністю, основу якої складав тужливий ліризм «густо покладений місцевий колорит»6 та гуцульська сутність. Його літературне кредо, висловлене в «Гердані», ніяк не сумісне з декадентськими гаслами чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва». «Скільки ж то криштальців у ньому (гердані, — Авт.) і іскриться! Той зорею зоріє — цвітом надії процвіта, той огнем жаріє — прискає жаром чуття, життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основі рожевого тла — могильним жалем-розпукою він зір ятрить, а той таким полум’ям аж кипить — він долі-волі добува, — а той... той останній там на краю проміння ідеї розлива» [2, 50].

Mистецтво, в розумінні Черемшини, багатогранне, всеохоплююче — цвітом надії цвіте, розсіває житія, ятрить жалем-розпукою і смертю: мистецтво активне, дійове долі-волі добува мистецтво тенденційне — проміння ідеї розлива (Хто з декадентів міг навіяти Черемшині такі реалістичні засади?).

На відміну від декадентів, улюбленими мотивами яких були тупе, щ споглядання дійсності, розпач, зітхання. Черемшина акцентує увагу на соціальних процесах, що видно вже у першій поезії в прозі — «Весна».

Наявність сюжету, соціальна забарвленість, чітка авторська позиція, засіб контрасту, на якому побудований сюжет, який ще більше підкреслює трагедію одинокої літньої, приреченої на голодну смерть жінки, зближують «Весну» з народною піснею та поезією Т. Шевченка. Чарівна природа не для бабусі. Крізь сльози, що капають на могилу, вона не бачить навколишньої краси. Горе її таке велике, що й сонце перестало своїми проміннями «скоботати» та цілувати леваду-красуню. «Чудова весняна краса не сміється до неї, тільки плаче. Зелена левада тяженько стогне враз з нею, а сонце не ясніє, тільки червоніє» [2, 43].

У противагу декадентству, головною типологічною ознакою якого є асоціальність, у «Листках» переважає соціальна забарвленість, горська позиція. Навіть поезії «Заморожені фіалки» та «Дєдові квіти» з відсутнім соціальним мотивом, не декларують самобуття, заспокоєння смертю як >у декадентів. Фабула цих поезій проста і прозора. Від раннього морозу померзли розквітлі фіалки. Сонячне проміння не воскресить їх. Вони загинули. Які і заморожені фіалки, «погибають вранці життя свого дівчатонька від морозу парубоцької зради. Серце їх ледоватіє, а сльози мерзнуть кришталевими крапельками, їх не розтопить уже ніякий огонь» [2. 44].

Мороз мережить на вікнах різні квіти. Здається, весна цвіте. Але сонячний промінь скошує ці квіти. «І людська уява квітчається не раз квіточками мрій та й заслонює перед умом справжній холодний світ.

Та от засвітить світло дійсності, і маєва краса меркне, щезає, тільки сльози з очей кануть та кануть… » [2, 45].

В обох творах Черемшина сам пояснює символіку, обидва закінчуються моральними настановами. Отже, як слушно зауважив І. Денисюк, «критики… надто перебільшують вплив модернізму (в негативному сенсі — Авт.) на ранні поезії в прозі Черемшини. За концепцією життя (а саме вона є вододілом між реалізмом і модернізмом) ці учнівські мініатюри не були занепадницькими, якщо оцінювати їх у цілому»7

У поезії «Море» шум могутніх морських хвиль, то сердитих, смертоносних, то добрих, привітно-ласкавих, створює пісню-жалібницю, що нагадує письменнику країну «із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами» [2, 47], покриту морем горя й сліз. («Многострадальні лицарі в могилах», і «тужна пісня кобзаря», і вищенаведений опис «безмежної країни» — атрибути не якоїсь абстрактної землі, а Вкраїни). Серце стискається від побаченого. Але впадати в розпач не доводиться. Відважні моряки співають нову, огненну, бойову, живу пісню. Такий фінал надає оптимістичного звучання всій поезії «Море», невластивою декадентським (антисоціальним) творам.

Незважаючи на те, що в цих коротких зарисовках Черемшин не заглиблюється в економічні обставини і ніби ненароком дає малесенькі картини великої людської біди, в цілому в «Листках» звучить надія на краще майбутнє, висловлюється бажання допомогти народу оновити свій край, щоб почути веселу пісню-свободу, зустріти весну. «Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь Україну своїм благодатним привітом «добридень»?

Коли розкуєш її кайдани, обновиш волю?..» [2, 48].

Мотив безпросвітного сирітського життя звучить у поезії «Симфонія». Голодні ластівчата чекають повернення своєї матері, що полетіла за поживою і більше не повернулася. Голодний собака пожер її з пір'ям. Сирітки виставили дзьобики з отвору гнізда, добувають останніх сил і голосять: «Нене, ми голодні!».

На призьбі тієї самої хати сидять голодні сироти-діти. Вони також не дочекаються матері, яка померла від тифу, «їх сухі личка умились сльозами, і тому виразніше видко їх жовту, напівмертвецьку краску, вистаючі кісточки.

Своїми вимоклими оченятами дивляться вони одним тягом на вулицю — начеб вторували ластівчатам — кричать в’янучим, слабим голосом «Нене, ми голодні!» [2, 49].

«Симфонія» багата на пестливі слова, що підкреслюють біль і співчуття автора до знедолених дітей, а неодноразове повторення епітета «голодний» відтінює загальний мінорний тон твору ї чітким змістом.

Не поминув Черемшина і однієї з найактуальніших, найболючіших проблем тогочасного життя на Західній Україні — проблемі еміграції. Люди, які не можуть знайти виходу із скрутного становища, не в змозі позбутися нестатків, помирають з голоду або їдуть шукати щастя-долі за океан.

Марко Черемшина, як І. Франко, В. Стефаник, М. Павлик, сприймав еміграцію як трагедію частини народу, зневіреної в своїх силах, знеохоченої до спротиву, не здатної організуватися і стати до бою, кривавого бою!..»

«Лячно тепер у нашому краю.

Радість поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихесенько, начеб змовлялись на кого.

Осінній цар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть… у темні ліси. Там йому поборотися з ними» [2, 51]

Так починається поезія «Осінь».

Зимовий цар прагне заморозити, знищити осіннього Бідні піддані осіннього царя, бажаючи зберегти волю, готові вступити в кривавий бій. І хоч сонце не може подати їм бодай найменшої допомоги, підданці-борці не бояться труднощів, «…ніяково їм людожерові піддаватися, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме [2. 52].

Та серед переможців не буде тих, хто піддався крайній розпуці, зрадників, що лишають «свій рідний край й вибираються в світ за море… далеко-далеко… до Америки мандрують — на чужині шукають долі-волі.

Непривітно й лячно у нашому краю» [2, 52].

Поезія «Осінь» — яскрава ілюстрація того, як на порозі вступу у велику літературу, автор «Листків», поетично трансформуючи досягнення класиків, виробляв свій оригінальний стиль, свою концепцію, свій погляд на світ і людину в ньому. Майже всі використані Черемшиною конкретні слова і поняття мають алегоричний зміст і символічний підтекст, розраховані на підвищену активність асоціативних можливостей читача і беруть участь у створенні певної тональності твору

«Щоб не тії гори, не тії верхи, то і кривди менше було б гуцульській сіромі. А то заступлять собою світ божий, що сидиш гей у неволі.

Усадовились собі велетнями довкола та й ні на ступінь не поступаються гордовиті. Найкращим повітрям вони віддихають, пахощами цвітів упиваються, в дорогі шати вбираються, не живуть, а раюють» [2, 55]

Уже у першій фразі поезії «Щоб не тії гори!» майже вичерпано тему твору — роздуми про смисл життя, несправедливий його уклад. Високі гордовиті гори велетнями обступили долини. Користуючись усіма благами, вони не живуть, а раюють. «Смертоносні громи, градовиті, чорні хмари, непрозримі мряки, все вони додолу відсилаюсь. Благодатному сонцю по правді світить не зволяють» [2, 55]. Долішня сірома працює понад силу, але користі не має. «Тьмою-мряками оповита коротає у неволі свій короткий вік, і сонцю не спроможно розігнати ті мряки, розкувати кайдани, нагріти студену країну» [там само]. На жаль, перспективи на зміну усталеного стану речей теж немає. До такого висновку підводить фінал мініатюри: «Ех, щоб не тії гори не тії верхи, не мозолили б ріки віками їх підмиваючи, не мутилися б їхніми трупами, а чистенькі, веселі у море плили б і сонячні проміння мали б у себе на купелях від рана до вечора!..» [там само].

Констатація несправедливо захопленого в неволю «світу Богожого» верхами не активізує прагнення «сіроми» самим «розігнати ті мряки, розкувати кайдани нагріти студену країну» [там само]. Умовний спосіб художнього обрамлення поезії, навіть підсиленим вигуком «ет» і знаком оклику лише виразнює утопічність мрії сіроми не «коротати у неволі свій короткий вік».

Досвід західноєвропейських колег, як і українських авторів, творчо засвоєний Черемшиною, про що свідчать не тільки твори раннього періоду, зокрема, цикл «Листки», а й образки («Цикл «Парасочка», «Верховина» та ін.), етюди («Перші стріли»), фрагменти («Після бою»), лірико-філософські мініатюри («Дід», «Бабин хід»), «Бо як дим підіймається»), послання («Колядникам науки») тощо. Для них характерні ліризм, суб’єктивна модифікація дійсності, рефлексії й філософське узагальнення, місткість фрази і лаконізм нараціі, метафоричність і мелодійність мови.

Поезіям у прозі завдячує Черемшина вмінню приглядатися до найменших дрібниць, будувати на драматичній основі найрізноманітніші, найменш помітні життєві моменти, спостерігати природу, відчувати найтихіший подих-шум, єднати «ритм зір на небі і голос життя на землі». У пізніших творах гуцульського співця поезії в прозі світитимуть живим самоцвітом, здатним неповторно оздобити будь-який твір або цвісти самостійно, як це маємо в ліричних вступах «Карбів», «Село вигибає», «На Купала, на Івана» та ін. Ритміка народних дум, народнопоетичний паралелізм, фольклорна образність, символіка, що переважно тільки орнаментують поезію в прозі, стануть домінуючими експресіоністського стилю зрілого новеліста.

Вивчаючи нині впливи на стильову систему Черемшини, слід відзначити насамперед вплив самого життя, з його втіхами, турботами, надією і боротьбою, вплив цілющих джерел української і світової літератури, зокрема віденської школи модерністів. Чого не навчило письменника життя, те він знайшов у невичерпних багатствах народної творчості, те підказала йому людина прометеївського духу й енциклопедичних знань — Іван Франко

1 Франко І. 3 остатніх десятиліть ХІХ віку // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984 — С. 523

2 Франко І. Українська література за 1899 рік // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984 — Т. 11 —С. 14

3 Франко І. З остатніх десятиліть XIX віку // Зібр. творів: У 50 т. — К. , 1984 — Т. 11 —С. 523

4  Маковей О. З життя письменства. Про фейлетони українсько-руських політичних письменників в 1898 р. // ЛНВ —1899 — Т. IV — С. 48-49

5 Моклиця М. Модернізм українських письменників XX століття. Ч. І. Укр. література: Навч. посібник — Луцьк, 1999 — С. 7

6 Білецький Л. Марко Черемшина 1874—1927 // Студентський вісник — 1927 — С.3-4

7 Денисюк І. Жанрово-стильова специфіка прози Марка Черемшини // Живий у пам’яті народній — К., 1975 — С. 80