Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«У пригорщі брав би тото зелене село...»
МАРКО ЧЕРЕМШИНА (Іван Юрійович Семанюк) (1874—1927)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Засвоєння набутків світової цивілізації не притлумило його невтомної спраги до глибокого осмислення життя села. Чим глибше вивчав культурні надбання світу, тим виразніше розумів душу і помисли селянина — основу української нації. Розпочавши свою літературну діяльність як письменник реалістично-побутового напрямку, у поезіях в прозі він проявив свій індивідуальний та своєрідний імпресіоністичний стиль, який найбільше сприяв глибокому психологізму творчої манери.

Що спонукало письменника так швидко і безповоротно покинути поезії в прозі? Сам Черемшина пояснює зміну не тільки жанру, а й творчого методу так: «Коли засновано «Літературно-науковий вісник», я, за порадою Франка, виступив у ньому із своїми неореалістичними новелами з мужицького життя та залишив поезії в прозі» [2, 168]

Бурхливий час з його серйозними вимогами, щире співчуття до знедолених, глибоке розуміння реальних обставин, турбота про щастя рідного народу — ось ті моральні і громадянські стимули, що покликали до життя збірку «Карби. Новели з гуцульського села», яка вийшла у Чернівцях 1901 р. До неї ввійшло 15 новел «Карби», «Дід», «Раз мати родила», «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Грушка», «Злодія зловили», «Лік», «Бабин хід», «Зведениця», «Основини», «Більмо», «Горнець», «Чічка», «На боже».

Центральним образом збірки і гуцульське село — близьке, рідне, темне, бідне, забуте Богом і людьми та його мешканці — люди трагічної долі, виснажені жорстокими випробуваннями долі і щоденною боротьбою за існування. «Коли ви цікаві на людські злити, на буденне життя бідного гуцула, — писала тогочасна критика, — на той страшний трагізм, що розгортається щодня в хлопській душі і в хлопській хаті… — коли вас те займає — візьми і прочитайте Семанюкові нариси. А побачите там гуцульське життя і гуцульську душу, його дрібку радощів і море горя, його погляди І вірування, і забобони… Це перлини нашої літератури наймолодшого покоління»1.

Але й та «дрібка радощів» обманливо-дивна, трагічна в своїй основі. Справді-бо, з усіх героїв п’ятнадцяти новел «радіє» Курило Сівчук, якому на якийсь час вдалося заховати мізерні пожитки від екзекутора («Святий Николай у гарті»), «тішиться» вщент розорена панами Семениха, якій все-таки «лишили клин на хату» («Основини»); «щаслива» сім’я Тимофія, що прилаштувала доньку на службу до розпусника-лісника («Більмо»). Брав на себе їх болі і радість, переймав думки ними вистраждані, кривди, ними пережиті, і переписував на папір. Як власну, сприймав батьківські тугу діда Чюрси («Дід»), доведеного дітьми до самогубства; переймався вистражданим болем скривдженої матері, «такої, гей хрущик, маленької, як грудочка глини піл тичкою, як маціцька каблучка межи стовпом і землею. Вітер звіяв би її полегоньки і, як стеблом, перекидав би по дорозі, якби його гори не спирали» («Бабин хід»); плакав разом з гyцулом-коновкарем за втратою годувальниці-конини («Чічка»).

У душі селянина Черемшина бачить ще багато темного, похмурогу, сумного. Але ного цікавить й інше — те, що йде від глибинних душевних сил, від здорової народної моралі, від поетичного світосприйняття, коріння якого сягає в народні повір'я, забобони, мальовничі звичаї.

Тяжкий матеріальний стан, віддаленість від культурних центрів, специфічні умови в горах — важливі чинники, які зумовили збереження первісного в побуті, культурі, світогляді гуцулів. «Якби Ви знала, яка тут велична природа, — писав з Гуцульщини М. Коцюбинський, — який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою. Нарід наскрізь поганський, що живе серед різнорідних злих духів, з якими веде боротьбу од пелюшок і до смерті. Первісні помади, вони так тісно зв’язали своє життя з своєю худобою (маржиною), що творять одну сім’ю. Само християнство послужили, здається, їм на те тільки, щоб зкрасити культ поганства»2

Школа, лікар, залізниця— новини, що на них гуцули дивилися або з погордою, або зі страхом. Відірвані від світу і культури, вони зливаються з природою, а її дивовижні витвори пояснюють собі в таємний спосіб. Письменника незмінно приваблювала тема первісних законів природи і життя людини, їх взаємодія. Тому в новелах Черемшини природа є своєрідною дійовою особою. Своїм буйним кипінням життєвих сил, нев’янучою свіжістю і багатством барв вона часто контрастує з настроями людей, виснажених життям щоденним, як це спостерігаємо в новелі «Карби», що відкриває однойменну збірку і визначає її тональність:

«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну огаву, гладив би, як паву.

Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розвидає.

Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.

Суxi, надмогильні квітки на цминтарних, струпішілих хрестах.

А хоч би їх золотити, не повеселіють.

А хоч би їх росою росити, не покрасніють.

Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити» [1, 31]

Ліричний вступ-пейзаж — це гімн землі, на якій зробив перші кроки автор, і звідки виніс творчу снагу, тонке відчуття навколишнього світу — прекрасного і трагічного водночас, це ніжно-трепетна любов до краси. Це — вміння Черемшини з мужицької душі, зневаженої чужими, потоптаної своїми, зболеної і розбанованої, видобувати чудові перли шляхетних поривів і підносити їх до аристократичних висот, гідних синів Землі.

Новела має автобіографічне джерело В ній, крім розповіді про недолю батьків, їхню тяжку працю, йдеться про часи перебування майбутнього письменника в діда й баби, яким він завдячує щасливим дитинством. У дідовому домі пройшов хлопчик азбуку любові до рідного краю, людей і природи. Там, у дідовій хаті, він чув як «стариня падькалася та нарікала на тяжкі роки, а дід згадував вправді давні, ліпші часи та кривдувався на теперішні так, як каждого вечора перед бабою кривдується. Руки собі заломлював і казав, що уся Гуцулія на старців переходить» [1, 34].

Атмосфера рідного дому, спілкування з людьми, наділеними дивовижним даром творити красу, закосичувати нею найбуденніші річ, навчила Черемшину розуміти цінувати й любити прекрасне в усьому. У центрі уваги письменника процес мислення героя, процес кришталізації погляду на світ і правду про людину і її життя, про природу любові, щастя і право на них людини, про Бога, якому підвладні доля, життя і смерть людини.

Проблематика новели набула гостро соціального звучання, про що свідчить безкомпромісність моральної позиції її автора, його вболівання за долю народу, бідування якого назавжди залишило в серці письменника «карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом» [1, 39].

У «Карбах»» бачимо по-справжньому новаторське ставлення Черемшини до традицій, до художніх відкриттів як попередників, так і сучасників «Під артистичним взглядом, — писав А. Крушельницький, — твори Семанюка стоять на рівні із нарисами і новелами . Головна різниця між ними лежить у цьому, що коли Стефаник послуговується трагізмом, як головним середником артистичним, Семанюк дошукується краси поезії в найзвичайніших цілком буденних хвилях людського життя. Суворе, нахмарене лице Стефаника відбиває вельми від письменницького виразу лиця Семанюка деколи суворого, а звичайно настроєного на ноту сердечного співчуття для осередку, з якого автор вийшов»3

Оригінальність Черемшини виявляється в лаконізмі відображення передісторії персонажів, у різноманітності прийомів авторської позиції і точок зору персонажів, і в нових принципах відтворення психології її героїв, нарешті, — у самій основі письменницької манері, що становить тужливий ліризм гуцульський, його ліричні плачі та густо покладений місцевий колорит»4

У «Карбах» зустрічаємо контрастні переходи від лірики і патетики до побуту, від жанрових сцен до сцен ліричних: чергування реально-побутових картин і картин фантастичних, що ґрунтуються на гуцульській демонології. Гірка іронія і гумор визначають загальний колорит новели «Святий Николай у гарті», що стала хрестоматією ще за життя письменника. Новела починається з кульмінації, написаної в темпі presto (швидко — Авт. ). Родина Курила Сівчука готується до зустрічі з екзекутором, наближення якого вже відчуває. Страх залишитися без останньої сорочки, високе нервове напруження передані через «чистий» діалог батька і найстаршого хлопчика. Часу вкрай мало, а ще не все майно приховано. Останні розпорядження батька. Речення максимально короткі, наказово-ділові. Автор повністю відсутній. Нервово-тривожна тональність.

Другий епізод. Завершено останні приготування. Убоге манаття сховано. Напруження спало. Темп уповільнюється до moderato (помірно — Авт.) До розповіді доключається автор. Він ознайомлює нас із фігурою екзекутора, дає портрет Курила Сівчука, описує життя селянина, вклинюється в діалог господаря та екзекутора, ніби коментуючи їхні рухи і дії.

Спокійно веде розмову гуцул, упевнений у цілісносте свого майна. Його «високий стиль», прикрашеним народнорозмовними епітетами («пишний та гордий, та чемний панчику»), так дисонує до брутальної мови екзекутора і його особи, і ситуації, і, нарешті, самого мовця, що досягає протилежного ефекту — іронічного. Щоправда, іронія ця своєрідна, бо виступає засобом вияву глибокого драматизму становища бідного гуцула.

У третьому епізоді розповідь ведеться в темпі adagio (повільно —Авт.). Родині вдалося «перехитрити» представника влади. Майно збережене. Екзекутор пішов, забравши тільки образ Николая. Життя неквапно входить у свою колію. Родина повертається до щоденних побутових справ, дістає приховане «майно», готується до вечері. Селянські достатки далекі від звичайного життєвого мінімуму, але навіть їх уберегти не завдай вдається.

Родина Сівчуків тимчасово уникла повного розорення. Але небезпека ліцитації кати не минула. Перспектива майбутнього ще чорніша і трагічніша, бо втрата хати — це втрата особистості, втрата найнижчої сходинки соціального щабелю, на якому вони перемивають. Далі — соціальне дно.

У структурі Черемшинівських новел щільно зливаються дві стильові лінії: суб’єктивна й об’єктивна, епічне і ліричне начало розповіді, «психологізм і імпресіоністична техніка, а поруч з ними іще одна риса — відсутність ефектів, сувора простота викладу5. Звідси — вплив на читача двох джерел: від намальованої в новелі картини і емоційно відтворюючого цю картину художника, як у новелі «Чічкa».

Новела відзначаються сміливим поєднанням різних повістувальних форм, об’єднаних однією творчою концепцією: це і епічна розповідь від автора, якою розпочинається новела: і голосіння гуцула над загиблим конем; і внутрішня мова коновкаря, і ліричні відступи. Всі вони переплітаються і плавно, природно переходять одна в одну, утворюючи вражаючу картину вселюдської біди.

Черемшину, автора соціально-психологічних новел, як і його сучасників, найбільше приваблював багатогранний світ людини, її душевні конфлікти, моральні колізії, емоційний бік людського буття, що потребувало суттєвих змін принципів відображення цієї сфери. Черемшина відмовляється від прямого відображення внутрішнього світу. Всю увагу зосереджено на переживаннях героя, який повертається додому із затерплим від горя серцем. Непересічна психологічна глибина досягається тим, що думками і почуттями героя переймаються і автор, і природа.

«А в долині той потічок, що в ньому він на попасі Чічку напував і сам із нього пригорщами воду пив, без впину допитується його своїм плаксивим журкотом: де Чічка?

А той темний, понурий ліс дивиться на нього своїми великими очима й допитується усіма ротами: де Чічка?

А тота придорожна громадська травиця, що цілу ніч умивається слізьми від навіяного пороху і тремтить голіська від студені, піворить дрижачим голосом: де Чічка?» [1, 113]

Оце тріо навдивовижу унісонне. Здається, і герой, і автор, і природа злилися в єдину трагічну постать, в одне серце, в один мозок, в одне почуття. Тому потік німого жалю і розпуки не припиняєте навіть тоді, коли горе паралізує мову коновкаря. Тоді бере слово автор: «Коновкар обертається назад себе, хоче погладити свою Чічку, запитатися її, чи дуже змучилася, чи терхіва глибоко в’їлася в хребет, хоче потішити її, що вже недалічко хата» [1, 112].

Природа не витримує найвищого психологічного напруження: «Ані місяць,ані зорі не хотіли дивитися, як коновкар вітатися ме із своєю челядкою. Геть поховалися за хмари мряки, що розстелилась на горах і давлять їх своїми важкими краплями, гей розтоплене олово, гей мужицькі сльози» [1, 113].

Складається враження, що Черемшина просто називає і перераховує без винятку, все, що могло бути ним чи його героями помічене, почуте, охоплене. Насправді ж увесь той Черемшинівський предметний світ з його фарбами, звуками і запахами досить дивовижний. Ця перенасиченість, надмір деталей прямо чи опосередковано увиразнюють морально-психологічний стан героя, його настрій.

Загальновідома висока майстерність письменника у створенні прози. Проте ритм для нього не був ні самоціллю, ані простою прикрасою новели. Він є вираженням емоційно-трепетного сприйняття світу. Високий експресивний тон Черемшинівських новел досягається за рахунок чергування питальних і окличних речень, які передають авторську схвильованість; уживання урочисто-величальної лексики, що складається із звукових епітетів, поєднаних у синонімічні ряди («Йде з міста шум, такий глухий, жалібний»), відтворення специфічної Черемшинівської інтонації, заснованої на тричленному поєднанні однорідних синтаксичних одиниць («Він пошпотується об камінь на дорозі, викрісує з нього вогню, його серце розпалюється, заходить кип’ячою смолячкою»).

Новела «Чічка» просякнута лірико-трагедійним пафосом Глибоке співчуття гіркій долі людини висловлено в ліричних відступах, у розповіді автора, насиченій і палким звертанням до героя, і оцінками його дії, і роздумами про його життя. Відображення життя героїв через сприйняття їх різними персонажами збагачувало художній образ в українській літературі, розширювало його пізнавальні й експресивні можливості. Черемшину цікавить не сама по собі біографія гуцула-коновкаря, а проблеми людського буття, відношення до життя і смерті.

Письменник любить своїх героїв. Та любов його ніколи не була єдиною і не заважала бачити як сильні, так і слабкі сторони селянського життя. Звідси різне ставлення до народу — любляче і критичне. Страхітливу правду про злидні і темряву бідняків, про ті соціальні умови, які призводять до деградації, здичавіння людини, Черемшина оповідає в новелі «Дід».

Після смерті дружини Чюрей відписує своє господарство і поле дочці і зятеві. Нестатки зробили дітей байдужими до горя близьких. Вони знущаються з старого батька, виганяють з хати, чим завдають такої глибокої рани, на яку немає ліків. Хату і поле назад не відбере, оборонитися від зятевих побоїв не може, але помститися мусить. І дід проклинає своїх дітей. Проклинає страшно, жахливо: «Аби-сте си тогди доробили, коли вода горі піде, аби-сте на своїх дітех такого діждали», «А бодай бих ті був малов на лавицу поклав, бодай би ті був не сплодив!», а потім вішається на груші під вікнами своєї хати. Хай люди відцураються його дітей і обминають їхню хату (за народними повір’ями, місце самогубства людини вважається нечистим і люди обминають його). Хай не буде їм щастя, ні спокою і після його смерті.

Жаль, розпач, відчай, безпорадність старого немічного діда, усі найтонші порухи його душі письменник простежує майже анатомічно. В тому, що герой у період гострого напруження душевного настрою не відокремлює своїх переживань від реальної дісності, є велика психологічна правда, тонко і переконливо передана художником.

Майже вся новела монолог-звертання хворого старого діда до своїх дітей-кривдників (відсутніх). Автор тричі бере слово: константує причину ночівлі діда надворі, дає його психологічний портрет і детально «коментує» вчинок діда. За допомогою внутрішнього мовлення Черемшина відтворює переживання скривдженої людини і хворобливі думки — від визрівання задуму повіситися до реалізації його. Із додаткового засобу змалювання життя героя внутрішня мова перетворюється на основний засіб.

Не краща доля і в баби — «Бабин хід». Після смерті чоловіка над нею також збиткуються діти. Вона йде до нотаріуса з надією скасувати «тастамент по покійному чоловікові». Отой гіркий, болючий останній хід бабин із задеревілими від холодною дощу руками і синім від безперервного кашлю лицем — марний. Закони не захищають слабких, і Бог німий до горя бідних.

« — Най такого сина грім заб’є, що неню не шінує.

— Аді, йкос ані грім не вбиває, ані нічи го не береси, а Бог згори дивитси» [1, *7]

Важливу ідейно-естетичну функцію у цій новелі виконує пейзаж. Він підкреслює душевне і фізичне страждання самітньої, скривдженої власними дітьми жінки, неприродність людського життя і стосунки.

«Гори, гейби горбаті старці, сидять рядом над глибокою долиною і потоками спричиняють осінню тяжку вогкість та й лякають бабу.

Потоки біжать нестримно стрімголов додолу, вижолоблюють гірські кремезні груди та й підстругують дорогу, що на худих гірських ребрах звисає перед бабою, отік парубоцький пояс на старечім череві.

Ледь-ледь вітер повіє, ледь-ледь вода камінці постручує, то й слід загине на бабі та по бабинім ході» (1,82].

Похмурий осінній пейзаж ніби ще більше ускладнює дорогу баби, що не може йти й безперестанку кашляє. «Ця, брачіки, вже до магазину» — кажуть чоловіки, дивлячись на бабину старість». До смерті їй залишилося небагато, але й в останні дні вона мусить «своєю головою на старість бити» [1, 81].

Співчутливе, ніжне ставлення автора до нещасної знаходить відображення у доборі здрібніло-пестливих слів і порівнянь у портретному описі. «Така, гей хрущик, маленька як грудочка глини під пічкою, як маціцька каблучка межи стовпом а землею» [1, 80].

Портрет у творі не статичний. В ньому відбито динамічні зв’язки душевного стану героїні з його зовнішніми проявами. Акцент робиться на зорово-рухових деталях, які зримо-відчутно передають неміч старої жінки, підкреслюють великий смисл трагедії старості, взаємозв’язок природи і людського життя.

у новелах Черемшини нерідко можна зустріти узагальнюючі роздуми, роль яких у з’ясуванні художнього замислу твору є винятково важливою. До таких належить новела « Грушка», яка наближає нас до розуміння пильної уваги автора до всіх відтінків і фарб життя і смерті.

Невтішне горе родини, що проводжає матір і дружину в небуття підкреслюється контрастною символікою жовтого кольору, який може бути і радісним, як сонце, і сумним, як смерть. Мотиви життя і смерті поляризуються в цьому кольорі і протиставляються в цій поляризації як основні начала художнього осмислення філософських проблем.

Картина згасаючого літнього вечора, на початку новели, легенький подув ночі, що «гасив мужицькі каганці» і світло в Ілашевій хаті, яке «падало березовим жовтим листячком на подвір’я», і дві свічки, що «розливали німий сум над Ілашкою», і «жовта твар» символізують соціальне й асоціальне, трагічне и оптимістичне, хвилинне й вічне.

Відчуття трагічного напруження підсилюється ще й звуковим образами («вечір приголомшував співи захриплих пастухів, зациітькував крикливі ліси», «глухий шум», «журкіт потоків») і модифікованими народними голосіннями. Голосять доньки над матір’ю-трудівницею, що, «як біль біла спочивала по чорних муках». Плаче нещасний трембітар Гнатко, що «вигибают добрі люди», журиться майстер, виливає свої жалі Ілаш.

Проте холод смертельного смутку невічний, ніби підкреслює Черемшина сценою «грушки» — забави молоді коло мертвого тіла Ілашки: «Уклякали коло тіла, вщшєптували молитви, а потому бор зо смуток скидали і в хоромах гралися жмурка та лопатки». Розпач і сум у хаті — радість і забава в сінях. Смерть терновим вінком накрила Ілашку, а шлюбна троянда заквітчує нескінченну і вічну нитку життя молодих. Контрастною побудовою новели Черемшина показав силу життя, його перемогу над смертю, незламний оптимізм людини. «Трембітар з усієї сили повідомляв сумну вість, а, припочиваючи, повторяв, усміхнений, цікаву, веселу новину: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михяла, а Одокія за Гната. Так випало на Ілашчиній грушці, так сповнитися має» [1, 68]. Життя триває. Крізь холодно-траурні відтінки пробиваються мажорні тони забави і сміху — безмежжя вічності людського буття.

Герої збірки — переважно бідняки, що приймають на себе важкі удари долі, проте всі вони надзвичайно життєздатні. Зціпивши зуби, вони намагаються протистояти здається, безвихідним умовам. І виявляють при цьому велику життєву енергію, їх терпіння часто виливається через край, і вони протестують. Щоправда, несміливо, примітивно, слабо, як Юсип, герой новели «Раз мати родила».

Ця новела має багато спільного з драмою І. Франка «Украдене щастя». Узагальнюючи життєвий матеріал, Франко показує — щастя вкрадено в усіх дійових осіб. Черемшина створив новин варіант сюжету. Його жандарм наскрізь негативний. Він намовляє Юсипа одружитися зі своєю коханкою, продовжує з нею любовні зв’яки, знущаючись при цьому з Юсипа і його сина. Юсип мовчки переживає родинну трагедію, бо не може боротися з представником влади. Добрий, лагідний, щирий, передчасно постарілий, він ховає на дні свого зболілого серця жаль, гнів і ненависть. І терпець Юсипа мусив колись урватись.

Випита горілка, намова Лукина, з яким вартував церкву, пересторога вигнаного з хати сина, нарешті, прихід на контроль самого ненависника-жандарма надають Юсипу сили й відваги рівно cтільки, щоб вчепитися своєму кривднику в мундир і несамовитим голосом крикнути: «Раз мні мать родила!».

Визначальною рисою художнього світу Черемшини с орієнтація на соціально-психологічне узагальнення, характерне для широкого відображення дійсності. Це творче устремління письменника виявилося в змалюванні психологічних образів-типів Юсипа, Лукаша, жандарма, у застосуванні Черемшиною прийому лейтмотивної характеристики героя — виразника настроїв і смаків соціального середовища, в якому він живе.

Віки рабства наклали серйозний відбиток на весь життєвий лад народу, сформували пасивність. Зумовленість Черемшинівських характерів соціальними обставинами переростає в опір героя цим обставинам, в заперечення їх. Даючи соціальний аналіз дійсності, письменник постійно підкреслює жахливі умови, нестерпне становище гуцулів, злочинність існуючого поділу суспільних благ. Особливий інтерес у Черемшини викликала духовна атмосфера життя суспільства, що проявлялася в різноманітних фактах, подіях, умонастроях, вчинках людей.

У новелах «Раз мати родила», «Злодія зловили» відтворено індиферентність селянської маси до горя такої ж безправної людини, як і фона. Тріумфує жандарм, а селяни байдуже споглядають на закривавленого Юсипа, мимохідь кидають репліки-поради і потерпають.

У новелі «Злодія зловили» індивідуалізм досягає вищого рівня цинізму і розбурханих садистичних пристрастей.

Після смерті батьків Юра Приймаків зустрічається «тільки з холодом та глумом». Духовна ницість і меркантильність щоденного існування витиснули з людини все людське. За те, що голодний хлопчик ссав молоко від корови, він піддається жорстокій карі. У фізичній і моральній екзекуції беруть участь усі. Сльози дитини-сироти не зворушують нікого. За півтора місяці сирітства Юри ніхто його не питав, «чи їв він, чи спав, чи має сорочечку. Ніхто ані раз!». Зате його голодний жадібний погляд «зрозуміла» корова. Во підійшла до нього і

«…взялася лизати його руки, лице, волосся.

Юрі вчинилося ще солодше, як тоді, коли його небіжка неня проти сонця обіськала. То перший раз по нениній смерті зазнає він таких солодощів, такого тепла» [1, 71].

За це власниця корови Фенчучка «гупала Юру, куди виділа, — по спині, по ногах, по череві. Відтак узяла за кучму, піднесла у повітря й гевкнула ним назад до землі». Фенчук «хапнув за pvку Юру та й по лиці повх, то відси, то відти» [1, 72]

Не задовільнившись фізичною розправою, Фенчуки вирішим покарати його морально — на весь вік — обстригти, як злодія.

«Сусіди вмить ухопили його за руки і ціпко тримали, а Фенчук стриг Юрові гичку при самім тілі, ще коротше, як стрижеться вівці навесні… Ті, що тримають, кленуть усіма клятьбами, якими звичайно кленеться злодія… А ті, що не мали іншої роботи, ходять по вулиці і повістують…

— Злодія ймили-сми!» [1, 73-74].

Доля дитини-сироти контрастно виділяється на тлі навколишнього середовища. Черемшина показав зразок трагічного, жахливого і водночас буденного. Це трагічно-жахливе не стільки в неймовірних стражданнях хлопця, скільки у нелюдській реакції маси на трагічне, як на звичайне, буденне і природне. Новела викликає співчуття до слабшого, утверджує справедливі, гідні людини моральні уявлення, викриває антилюдяність, породжену користолюбством і егоїзмом. У цьому і полягає її діяльний гуманізм.

В новелах Черемшини окремі явища життя, епізоди (не поверхові і не випадкові) набувають глибокого узагальнення. Шлях до них ішов через критичний добір виразних життєвих випадків, через заглиблення письменника в особливості конкретного соціального середовища, яке породило героїв і від якого вони фактично невіддільні, як це маємо в одній із найбільш вражаючих новел аналізованої збірки «Більмо».

Як ластівчине гніздо, висить на магурі Тимофієва хата. Одинока і непримітна, втопилася вона в темряві корчів і лісу Навіть дороги до неї нема, тільки вузька, хоч яйце качай, стежка, котрою день у день Тимофій до схід сонця йде на роботу на трачку. Та він не нарікає. Звик. Один «голий,и раз» проклинав свою долю, коли підірвався на трачці, піднімаючи сирий, дубовий ковбок, і хотів умирати.

Мізерного заробітку Тимофія не вистачає на багатодітну родин а тут ще й найстарша дочка скалічилася. Віл вдарив рогом під саме око і зробилося на ньому більмо, «як груба латка на весь постій». Сім’я живе в надії, що око загоїться. Тому так нетерпляче чекає вироку кума Танасія, «що знається на маржині та й рятує добрим людям».

Письменник уважно досліджував соціальне життя і побут людей різних верств. Своїх героїв намагався показати всебічно — змалювати їхній зовнішній вигляд, їхню мораль, психологію, характери тощо Не залишилися поза увагою новеліста і народні етичні норми, їх селяни свято дотримуються. Не принизити гідності, не урвати гонору співбесідника — закон для гуцула. Виявом етичного поводження селян є такий епізод: Тимофій запросив кума оглянути хворе око доньки, але заговорити про те зразу, прямо, вважає непристойним. Він спочатку «привітався з кумом, а відтак став вихваляти теперішнє верем’я. Коли ж крок за кроком дійшли до того місця, як в’ється вбік стежка до Тимофійової хати, став він пригадувати кумові свою вчорашню просьбу» [1, 96-97].

Побачивши, як смачно затягувався кум люлькою, закортіло і йому закурити самому. Адже він так давно курив, ще годі, коли пани «приїзжали на полювання» і його «закликали аби сокотив їх арнарію», а потім пачку тютюну дали. Тепер для нього люлька — недоступна, хоч до болю бажана. Тимофій міг би попросити її в кума, та гуцульський етикет не дозволяє цього. Зрештою, «мужицька кортячка не така химерна, як панська, що не попуститься пана, доки не захоче по саму шию того, чого вона якраз бажає. Тимофійову кортячку прогнала його невідступна товаришка, журба, що на виду низької хижи вправді не більшала, лише давила своїм давнім, важким тягарем» [1, 96-98].

Неписаного гуцульського етикету дотримується і його жінка Параска. Перш ніж вийти до кума, вона підв’язує запаску, надіває червону хустку. Хоч знає і вона причину кумового приходу, якнайшвидше прагне почути «діагноз» хвороби дочки, та починає розмову з «світської» теми і аж потім, ніби між іншим, нагадує про дочку. Каліцтво найстаршої дитини — справжня трагедія для родини. Спотворене обличчя і, головне, бідність змусить кожного обминути хату. На одруження нема чого й сподіватися. Все це усвідомлює Параска, і тому їй, матері, так гірко.

Поєднуючи змалювання замкнутого життя своїх героїв із широким показом картин тогочасної дійсності, письменник досягає глибокою організацією образів трударів. Втративши надію на одужання доньки, батьки віддають її на службу до розпусного пана і щасливі, що їхня дитина буде одягнена, нагодована, а вони йтимуть «у ліс до пана, як у свій город».

Черемшина мистецьки відтворює сприймання окремими героями явищ нового о життя, страшного, жорстокого, не до кінця ще зрозумілого ними, з різних точок зору. Скажімо, Тимофій з дружиною не так розцінюють перспективу служби своєї дочки у пана, як сусіди, для яких це насамперед згуба. Прибита чорною нуждою, нестатками і голодом, мати рада вирвати хоч тимчасово свою дитину з біди.

«Іди лагодьси, Анничко, возми мою сорочічку з глечіками та й поєс… Аби-с мені добре мештерєласи (шанувалася, слухалася — Авт.), чуєш, Ани, — говорила вона так голосно, щоб донька на поді могла ЇЇ чугм

— Не бійтеси, ненько, я буду слухнєна.

— Що ті пан скаже тото аби-с робила, хоть би ті сказав гній тіскати. Ти видиш, що у нас біда, нема шо в губу взєти, слухай, небого, пана!» [1, 103].

Черемшина не малює «жахливих» картин, а відтворює звичайне буття. Та саме в ньому прихований увесь трагізм життя. Радість і задоволення родини тим, що пан не помітив хворого ока Аннички і взяв її на службу, не заспокоюють матір: «Сперлася на острову… і банувала за донько.ю Ніби так, гейби банувала. ніби так, як би сердилася на чоловіка, що він ані кришки не банує, ніби й добріла на нього, — а направду радувалася несподіваному щастю...» [1, 106]. Письменник не розповідає про те. що сталося з Анничкою. Та він і не ставив перед собою такого завдання. Для нього важливіше б відтворити рух думок, почуттів, настроїв героїв у певний критичнім момент.

Новели «Більмо» і «Зведениця» ніби становлять дилогію про трагічну долю дівчини-наймички. Якщо у новелі «Більмо» йдеться про соціальний і матеріальний стан пана, подається епізод договору йою з батьками, говориться про його аморальність, то у «Зведениці» пан-кривдник — прихований персонаж та й сама героїня не має ні імені, ні опису зовнішнього вигляду. «Зведениця» — новела моногеройна. У ній відсутній опис подій. Сюжет розвивається зміною почуттів дівчини, яка повертається зі служби в пана з дитиною на руках. В основу новели покладено конфлікт між дійсністю і скаліченим нею материнством. Ситуація вкрай напружена і драматична. Молода мати-покритка мусить зазнати моральних і фізичних екзекуцій від батьків і села. Усвідомлення цього завдає їй невимовних страждань.

Будова сюжету заснована на часово-причиновому зв’язку трьох ситуацій, що відзначаються певним внутрішнім розташуванням і емоційно-експресивних акцентів. Перша - уявна зустріч із селом і виправдання перед ним: «А буду в село входити, а люди на мене ззиратися будут. Будут за мнов у пальці свистати, будут спиртати та гійкати… »; «Або буду їм щьире казати: «Пан звйизав мені руки серед ночі…

Друга — уявна зустріч з парубками і дівчатами, їх звинуваченим «Буде мні фпетівня (парубоцтво — Авт. ) здибати, буде си питати «На котрім то данци така парубія грешна, що ті затичку дала?»

— А я їм буду казати: «Аби-сте си тогди поженили, йик я дівкою буду! Шо-сте мні обминали, шо-сте віна (приданого — Авт.) шукали» [1, 84].

Третя — уявна зустріч з батьками і каяття-прохання. «На коліна впаду з дьидем, з ненев вітатиси ... буду розповідати, руки цулувати… буду проситиси» [1,84]

У новелі відбито складну діалектику людської душі, афектовану психіку героїні. Оповідь подано у формі монологу. Плин думок переривчасто-повільний. Паузи, недомовленість, певне мовне безладдя. Повільний темп цілком відповідає настрою героїні, яка не поспішає на жахливі для неї зустрічі з людьми, її стан передано влучним порівнянням, «гей підвалена птаха, боїться».

Особливу роль у відтворенню душевного стану героїні відіграє складне плетиво «голосів» кування зозулі, шум вітру, плач дитини. Вони є своєрідними репліками, які, з одного боку, підсилюють трагічну тональність новели, а і іншого, відіграють роль символічної прелюдії до нового напливу думок покритки.

«А на гіллі зазуля кує.

—Ой не куй, зазулько, не куй, не милиси! Йик перейшла-сми на панцький хліб, то я вже не дівка, не сьмію ті надслухати. Що ті маю гулити, що ті буду трудити?

—Дала-с мені, душко, віночьок, що ми груди ссе. Аді, йкий файний віночьок! Ліси дивуютси, що такий віночьок маю!» [1, 83]

Зозуля, яка віщує роки, молоду матір не тішить, гнітючий найстрій не розвіює, з серця розпуку зняти не може. Вона ніби навмисне нагадує дівчині про гріх, про трагічне становище, в якому опинилася, навіває в уяві сцени — одна від одної с

страшніші. Звучання голосу зозулі автор подає як лейтмотив. Він повторюється у трьох ситуаціях рефреном-градацією. Особливої сили трагізму набирає він у третій ситуації, підсиленій плачем дитини.

— A-а, а-а-а!

—Моя дити-на!

—A-а, а-а, а!

Гори землі не тримаються, увесь світ гойдається, в колисці колишеться.

— Ку-ку! Ку-ку! Хе!

—Моє копилє!» [1, 84]

Сповнені драматизму переживання героїні розкриваються на тлі пейзажу. Як і в попередніх, у цій новелі Черемшина вживає переважно дієслівні форми, які передають відчуття руху й водночас персоніфікують природу.

«Лісом іде. Трава горить, куди ступає. Дубина валиться, земля її стрясає. Сонце паде.

—А на гіллі зазуля кує…

Вітер шумить, сором до села наносить, звєдениці дорогу стелить. Хмари пливуть…» [1, 83].

II. Українська література кшця XIX — початку XX ст у персоналіях

Пейзаж в новелі створює подібний емоційний лад, окреслює почуття і настрій героїні. Через пейзаж героїня ніби приєднується до навколишньої дійсності, сама стає її частиною. Генезис цієї єдності — у фольклорі.

Скільки горя і сліз у народних піснях про покритку! Немає тужливішої за ту, де дівчина, знеславлена багатим паном, залишається з дитиною на руках і замість вінка — краси дівоцтва — на голові в неї хустка. «Кіски хусткою накриває, у долонях лице мочить».

Пейзажні мікрообрази виступають як активні учасники переживань героїні. Стислі описи органічно вплітаються у розповідь, посилюють трагічну тональність новели, емоційною домінантою якої є фатальна безвихідь матері-покритки.

Дитина для неї не втіха, а сором і мука, тому щастю, радості нема місця в душі матері. Життя розбиває їх і поволеньки веде до глибокого плеса.

Пейзаж ліризує розповідь, надає їй більшого драматичного звучання.

Так змалювати думки і людини міг тільки письменник із високою душевною організацією. «Ой, якби одну лиш таку «Зведеницю» написав Семанюк, і то вже вставив би своє ім’я в гроно наших поетів»6, — захоплювався Г. Хоткевич.

Найбільш характерне для М. Черемшини ліричне світосприймання зумовило його інтерес до ліричних жанрів нapoднoї творчості. Цей процес ішов як по лінії засвоєння громадянських мотивів, творчого переосмислення народнопісенних образів і символів, так і по лінії використання поетики народної лірики, багатства її ритмічного складу тощо.

Зворушливим, сповненим глибокого емоційного змісту, є хартерний для багатьох народних пісень образ матері, що виряджає сина в рекрути або на війну. Горе її доходить до кульмінації, коли вона довідується про смерть сина. Осуд несправедливості і жорстокості в доборі рекрутів, протест проти суспільного і державного ладу, який захищає інтереси пануючого класу, ненависть до цісаря, туга рекрутів за селом, нарікання на недолю в цісарському війську — ці домінуючі мотиви рекрутських пісень поклав Черемшина в осіни новели «На боже».

Лексичне багатство, своєрідна, ритмізована мова, витримані в дусі народнопісенної образності, інверсійні вирази, що, сполучаючись у довгі ряди надають фразі особливого ритму («Ой молилася, та землі припадала, землю цілувала, опадами завертала»), епітети фольклорного походження (скавулених бадіків, жалібними голосами, людська праця, цісарська дитина), влучні порівняння і розмовно-побутової сфери («сині кабати мінилися проти сонця, як чічки, за очі ловили», «поскладали на грудях долоні, гей дощечки»), метафори, повтори, градація, а також мотиви народних пісень свідчать про високу художню майстерність Марка Черемшини.

Досконале знання гуцульського фольклору, тонкий ліризм, глибокий драматизм розповіді героя в момент найвищого напруження його душевних сил, соціальне звучання, оптимізм, гуманність, висока художність і багата мова у передачі суворої правди життя стала важливими ознаками поглиблення реалізму збірки «Карби», що дала підстави критиці схвально оцінити її. «В творах Семанюка — відмітив Г. Хоткевич, — стільки правдивої поезії, стільки чистоти і ясності, що його маленька книжечка заслуговує стати в ряді ліпших творів нашої белетристики»7.

1 Лозинський М. «Карби» Івана Семанюка (критична оцінка) // Діло — 1902 — Ч 44 — 13 квіт.

2 Коцюбинський М. Лист до Є. Чикаленка від 4 серпня 1911 р // Твори: В 7 т. — К., 1975

3 Крушельницький А. Українська новела, І — Коломия, 1910 — С. XVII

4 Брецький Л. Марко Черемшина 1874-1927 // Студентський вісник —1927 — Ч. 3-4

5 Зеров М. Марко Черемшина і галицька проза // Зеров М. Українське письменство — К., 2003 — С. 478

6 Хоткевич Г. Камни отметаемые (Філянський, Артим Хомик, Черемшина) // Українська хата — К., 1909 — Ч. 10 — С. 535-538

7 Хоткевич Г. Камни отметаемые (Філянський, Артим Хомик, Черемшина) // Українська хата — К., 1909 — Ч. 10 — С. 535-538