Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Бодай їм путь припала!»
МАРКО ЧЕРЕМШИНА (Іван Юрійович Семанюк) (1874—1927)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Після «Карбів» (1901) у Марка Черемшини була довга творча пауза, що занепокоїло громадськість України. У 1909 р. Г. Хоткевич звертається до письменника, який дав твори такої сили драматизму, таке щось пориваюче, що тричі бере жаль за серце, думаючи, що такий письменник, котрий умів так говорити, так тривожити, — закінчуєься в якійсь канцелярії і пропадає, і гине на роботі, яку можуть робити і сотні других людей. Та чи не гріх же перед своїм народом дар Божий дар закопувати?» 1. Але Черемшина мовчав аж до початку Першої світової війни. У Києві 1925 р. вийшла друга збірка Марка Черемшини «Село вигибає. Новели з гуцульського життя» — «перша спроба познайомити широкого читача на Україні Наддністрянській» з творчістю цього талановитого, хоч зовсім не знаного у нас письменника, — писав упорядник і видавець книжки М. Зеров. Не треба, здається, говорити, оскільки ця книжка на часі. Скажемо, що в українській літературі мало авторів, літературна доля яких випала б так несприятливо, як доля цього талановитого представника галицької імпресіоністичної прози»2 .

До збірки ввійшли вибрані оригінальні твори і переклади, опубліковані в різних часописах. Упорядники двотомного видання творів Черемшини (К., 1974) виділили вісім новел з цієї збірки («Село потерпає», «Перші стріли», «Поменник», «Бодай їм пуп пропала!», «Зрадник», «Після бою», «Йордан», «Село вигибає») і назвали їх циклом «Село за війни». «Розташовані в такій послідовності, — зазначав О. Засенко, — вони відображають події хронологічно і нагадують новелістичну повість, частини якої об’єднуються темою, часом і місцем дії, спільністю деяких персонажів з творчо-стильовими особливостями»3

І. Денисюк, розвиваючи цю думку, теж називає цей цикл новелістичною повістю: «На відміну від зображення окремого випадку в селі за війни у творчості Кобилянської, Стефаника, Яцкова, Черемшина показує маси, село (під ним розуміється цілий край) яке «харчит, за горло душене», «потерпає», «упріває», «вигибає». Новела перестала жити своїм індивідуальним життям, у шерензі зі своїми сестрами вона вишикувалась у єдину фронтову лінію оборони —моральної оборони прав людини в дні війни. Окремі фрагменти, з’єднані місцем, часом і спільністю переживання, утворили новелістичну повість — оригінальний мистецький твір»4

Органічна єдність сюжету, зумовлена відтворенням цільного епічного художнього задуму, пройнята «наскрізною» ідеєю, загальним пафосом. Кожна з восьми новел має свій завершений зміст, водночас вони пов’язані спільними героями, однією сюжетною лінією.

«Село потерпає» — мінорно-трагічна інтродукція, яка визначає емоційно-стильовий ключ всієї новелістично повісті. Сюжет у новелі відсутній. Проблема «війна і люди» дістає художню реалізації в зображенні настроїв-картин, кожна з яких має однаковий зачин: «За третьою горою небо позіхає», «За третьою горою небо стогне», «Під третьою горою вільшина пріє», «Від третьої гори розігналася селом ретельна говірка, аби люди з села геть виходили, бо вогонь буде», «Як вирокувало село на крайню гору». Всі разом вони створюють жахливо-руїнницький образ війни. Вона ще далеко — за третьою горою, але швидке наближення її вже відчувається.

Багатоликість війни відтворено за допомогою образів-символів (чорної птахи, зграї ворон, чорного ворона), метонімічних образів (зозулі, землі, вільшини), заперечного паралелізму («Не тото буря, що ліса не скорчувала, не того кішня, що коси не вищербила, не тото бійка, що душі не згубила, але тото битва, що горами мече, але тото різна, кервою дебри мулить, але тото баталія, що в один звук людей в шухи складає»). Та в якому б вигляді війна не виступала, суть її одна — руїни і смерть.

У новелі застосовано принцип «прямої» авторської розповіді. Тут, як і в циклі взагалі, можна говорити про образ автора — очевидця подій, який розповідає або про бачене в минулому, або про те, що відбувається на його очах. Автор не тільки констатує хід думок і подій, а й вболіває за долю героїв, що виражається через звичні відступи — прямі звертання до людей: «А ти, хлопе, набік, не зважай, ти варуй (стережи — Авт. ) життя, бо ті буде треба. Що зможеш, бери з собою, квапся, не стій пнем, не жди смерті», «Гей, люди, пилуйтеся, на сволоки не дивіться…» [1, 122].

За автоом проглядає Марко Черемшина з його сумом і гнівом, скорботою й обуренням, любов’ю і протестом з його характерним відбором життєвих вражень і концепцією людини. Звідси та внутрішня єдність, що робить кожну новелу Черемшини частиною його художнього світу, ще так мало дослідженого нині.

«Перші стріли» — зав’язка конфлікту. Село вже зустрілося з царським військом, яке навчило його «вікна ліжником заставяти, бо засвічені коли мертвої Хромейки свічки комендант з жовнірами скували невістку та й за нею слід пропав, навчило нічому не дивуватись та й свої думки тримати при собі. Дід Чюрей, дізнавшись про те, що гуцула ведуть вішати за «москаля», не втерпів і голосно дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!» Вояк вхопив ті дідові слова, і за часок дід гойдався синій поруч з гуцулом» [1, 127]. Жертвами стали і два гуцули-добровольці та жінка, що впали від кулі втікаючих австрійців.

Динамічно розгортається сюжет у наступних новелах — «Поменник», «Бодай їм путь пропала!», «Зрадник», «Йордан». Війна поранила село, обікрала, розігнала по світі людей — молодих і здорових. Не оминула трагедія стариню і всіх тих, хто склав угоду з Дзельмано на «досмертне утримання» за борги. Піп, війт і деякі селяни були страчені тільки за те, що на поминальній книжці був зображений православний хрест («Поменник»).

Черемшина застосовує різні способи відтворення життя: принцип «прямої» авторської розповіді зі складними зіставленнями; форму відповіді героїв про себе, про своє життя (Митро Пужливий); зображений об’єктивної реальності з погляду тих чи інших персонажів.

У «Поменнику» таким персонажем є село. Його прагнення правди, усвідомлення різних життєвих обставин, зміни настрою передано через збірний портрет і полілог. Говорить, боїться, дивується маса, а не окремі персонажі. У «Поменнику» її представлено соціально-родовими групами: з одного боку, пограбованими війною селянами — жінками і чоловіками, з іншого, грабіжниками — військовими і лихварями. Кожна із цих груп має свій індивідуальний портрет — не абстрактний, а психологізований, живописно-динамічний «Де лиш толічка з-помежи лісів вишкірилася, то її челядь (жінки — Авт.) утворила», — так починається новела «Поменник». Через зображення жінок Черемшина відтворює не тільки осиротіле без чоловіків воєнне село, а й психологічний стан, реакцію на війну: «Так челядь тепер. Дрожить, гей лист на трепеті, рісними словами страх на село пускає. Одна наперед одної».

Страх перед війною, руйнівну силу якої молодиці на собі ще не відчули, весь час наростає. В міру того, як війна приходить у село, доторкається і гладить його своєю смертельною рукою, змінюється обличчя жіночої групи, її психологічний стан. Зразу, коли можна було війну показати і «жалісними словами, як писанки, кервою малювати», молодиці заломлюють руки, а їх лиця подібні до «квашених огірків». Побачивши першу жертву села — закованого панотця — вони стають такі «тихонькі, такі миренькі, гей бджоли у слоту» «духа в собі не чують». Душевний стан охоплених страхом і тугою жінок передано через суто зовнішні риси, але яка глибина невисловленого почуття пробивається крізь них!

І, нарешті, коли газдині зіткнулися зі смертю ґаздів своїх переболених, нерви не витримали. «Слізьми вмивалися і голосили, що тверде залізо газдам ручки попереїдає, що ґазди їх уже ‘д хаті не вернуться, з високої полонини скороми не принесуть, у кедровії труна з ними не ляжуть.

А коли сплакані ґаздині домів вертали, то плач у собі запирали, по голові долонями лупали й одгадували причину, за що їх гадзів найшло таке тверде здекуційство».

Тепло описує Черемшина портрет іншої родової груші — бадіків: «Насамперед палицями, а відтак сухонькими ногами ступають, гейби землі не вірили. Спір кашлем вигонять, ребер у собі не чують. Отік оберемочки хворосту ременями попідперізувані. Скривленими тварями ‘д землі зилються, у прикрих місцях вориння держуться, білу гирю вітрові відоймають. Тіні їх перебігають. Такі довгі, гей дуби, такі лабаті».

Портретні деталі підібрано так, аби підкреслити глибоку старість, фізичну немічність чоловіків (сухонькі ноги, згорблені, сиве волосся, кашель). Вік і фізичний стан захистили їх від війської повинності, та не врятували від невинної смерті У воєнний час, підкреслює Черемшина, все безглузде, все втрачає сенс, нема правди, нема серця, лиш «неприятель».

Смерть жахлива. Вона не має виправдання і не викликає в людей здивування. Ця моторошна щоденна жорстокість виступає під гаслом своєї «природності». Від того війна ще страшніша, ще жахливіша.

Становище, в яке втягнула війна гуцульське село, веде до виснаження фізичних сил, творчих можливостей і морального духу ( «Бодай їм путь припала!»). Жах і тривога наблизилися до села, де повинен бути бій. Загарбники захопили село і почали все руйнувати і грабувати.

«Хтось пустив гать на село, бо жовнірня напливає в село, гей вода в долину. Всі голоки повні, улиці набиті, груні вгинаються, хати ходором ходять, жовніри тут ґазди, а бадіки, гей наймити увихаються. Гей пацьорки, зсилюють вояки газдівських коників, доють корови і вівці, ріжуть воли й телиці, варять собі м’яса та розвалюють мідяними кітлами горни над гуцульськими печами.

Мужва довкруги хат виспівує бгачкі мадярські пісні та гонить за молодицями і дівчатами хоть би й на поли колешень та зимарок або на обороги та стоги сіна.

Йде селом вереск, зойк і гомін, гей вітер жереповими корчами. Село робиться тісарськмм» [1. 150—151].

У новелі відтворено афектовану психіку маси, яка виливається у всенародний гнів. Виснажені щоденними грабунками, гуцули проклинають своїх кривдників. «Продзвенів селом проклін, як біль болючий, як жаль пекучий…

Але сонце той проклін від ґаздинь переймає та й горами розсіває.

«Бодай їм путь пропала! А гори переповідають:

«Бодай їм путь пропала!»

А води повторяють:

«Бодай їм путь пропала!» [1, 166]

Прокляття, якими закінчується новела, передаються за допомогою анафоричних конструкцій, поширених у фольклорі. Голоси гір, вод і народу злилися в один могутній акорд-прокляття, у гнів Гуцульщини, і його не може заглушити ніяка сила, навіть війна.

Ще одна жертва ворожої людям кривавої війни — Василь (новела «Зрадник»). Муха вкусила чорну Василеву корову. Вона урвалася з припону і побігла через поле, через фронтову лінію до його матері. Комендант вирішив, що чорна корова то знак неприятеля, і дав наказ «Знайти зрадника і повісити» .Василя вели на страту. Акт екзекуції затягнувся, бо гілляка, на якій повісили Василя, вломилася. Закривавленого, збожеволілого Василя розстріляли. Над убитим чоловіком голосить дружина, а маленький Андрійко «досягнув дєдю ручками і накрив його рани пальчикам і як прутчиками цвітів».

Новела нагадуй маленьку драму. Це єдиний твір новелістичної повісті, що має класичну будову сюжету з усіма компонентами. На відміну від усіх інших творів циклу, у «Зраднику» немає колективного героя — села, що, однак, не перешкодило Черемшині показати масштабність воєнної трагедії.

Поетична система художника зосереджена навколо єдино центру, яким визначає всі головні її компоненти. Таким центром є контраст: звичайне — трагічне, радість — горе, життя — смерть.

Контрастне зображення подій і явищ визначило композицію (ідейне протиставлення мир — війна), сюжет (сімейне мирне щастя — трагічна суть кривавого безглуздя) і образну систему (комендант, жовніри — Василь, Маріка). Контрастне трактування теми зумовило і відповідну організацію мови (добір антонімічних епітетів, мовних форм, метафор, порівнянь): «Село дух із себе, дух в себе, «жовнірів лють черленила, а Василя кров повеєнила», «Маріка ліворуч несла сина, а праворуч відривала мужа з-помежи жовнірів», «жовніри били його прикладами по голові, аж кров чюріла, а Маріка, гей вірлиця, боронила, квиліла, запаскою кров обтираючи», «неня тримала його гарячу голову в студених руках і холодила сина».

Особливу роль у підсиленні контрастів життя відіграє образ сміху, який разом із багатоголоссям війни (гуркотом гармат, пострілами карабінів, голосінням Маріки, божевільним ревом Висиля, плачем дитини) створює тривожно-трагічну тональність. Діапазон образу сміху, його змісту і дії, надзвичайно широкий: «Василь усміхався до дитини» — щасливий батько і чоловік; «усміхався та допитувався їх, що вони від нього хочуть» — розгублений несподіваною ситуацією; «йшов кроком з жовнірами і усміхався усмішкою, що замерзає і морозить життя» — збожеволілий; «Василь повалився насеред дороги, такий усміхнений, гей би пестив свою дитину» — мертвий. Чистий, невинний сміх дитини підсилює трагічність ситуації: «Діточі очі, гей дві чічці, усміхаються», «Дитина усміхалася. Та усмішка підлітала, як біленька пташка, і сідала на кутиках його уст і на його лиці костеніла».

Вона не тільки калічить і вбиває, а й робить людей жорстокими, цинічними: «Жовніри засміялися до себе і вмить скували руки Василеві, та й розглянувшись, схопили його, гей зрубане дерево, і несли під явір наперед хати», «жовніри сміялися і показували на своїх шиях, що хочуть його повісити».

Сміх і смерть — поєднано непоєднуване. Оцей незвичний образ сміху розкриває не тільки садизм австрійських вояків, а й патологію дикунської суті самої війни.

Напруження досягає кульмінації в новелах «Після бою» і «Село вигибає». Село стікає кров’ю. Смерть стає масовою. Поле вкрите трупами («Після бою»). Письменник не дає батальної сцени. Лише фрагмент. Маленький фрагмент після бою. Але який моторошно жахливий! Стенограма смерті Гуцульщини. Здається, автор веде трагічний репортаж з місцевості, де тільки що відбувся бій. Його очі фіксують велику трагедію, смерть у найрізноманітніших проявах, уста повістують про неї покаліченому, недобитому селу. Автор не випускає найменшої деталі,, тому, ніби перевіряючи свій зір і пам’ять, зображує «он тих» і «отих»:

Серед покаліченого села, серед перевалених лісів смерть собі палі вбила, своє поле відгородила, свою землю мерцями вкрила.

Одні лиця — то попіл темний, другі — то кровця синя, а он ті стрільці, білі-біленькі, ще крісом ціляють. а он ті біля них ніби кров з чола втирають.

А на чолах маленька рана, гей ягода на калині.

Але оті два неприятелі втопили в себе багнети по самі колодки та серед плеса крові ніби цілуються в личка, ніби собі прощають.

Та й он тих, що сидять під деревом, захопила смерть збоку та й рушниці в землю направила.

А помежи вояками лежить обочами Гуцулія й текучими очима мухи roнить [1, 172].

Схоплена поза в мить смерті, «сфотографоване» поле битви таке правдиво і страшно вражаюче, що фрагмент війни бачиться і відчувається в усій трагічній масштабності, а голос автора звучить як реквієм смертельно пораненій Гуцулії.

Кого не вразила куля, той помирає від епідемій («Село вигибає»). Внаслідок війни село стало суцільним цвинтарем. Моторошний стан вимираючого села передано через ліричний заспів («Вже нема села, лиш цвинтар...») і діалог баби з помираючим війтом.

«— А Скрипишник животіє, кумо?

— Аби ми здорові, куме!

А кум Джемега?

— Ого! Віді, і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржуть селом, аж пуду дає!

— А Драган скривлений?

— У гробі.

— А Іван побожний?

— Пішов.

— А Никифір-плотар?

Акуратне.

— А Єлена Нестерієва?

— Нема, брате!

— А твій, кумо?

— Відлетів соків мій ясний!

— А Дзвінничюк Мохнатий?

— Аді, лежит за деком онде, доходит, бідник!

— А Кіф’як мудрий?

— Генди лежит самий, дебя живоїіє

— А дєдя цеї дівчини, Андрусєків Петро дубовий, мій сват цукрєний?

— Вперед вона, а в три дни за нев він микнув» [1, 179]

Синонімічні вирази і евфемізми діалогу уточнюють головну думку новели: село вигибає. І все ж своєрідна «відкрита» розв’язка твору засвідчує інше. Крім блукаючих по воєнних дорогах, у вимираю чому селі залишилися живими баба, козак, молода дівчина. Життя продовжується.

Надзвичайно цікавий, оригінальний і багатогранний метонімічний образ села — спільний для всіх новел циклу. Селу судилося винести головний тягар війни — найстрашнішої, найжорстокішої. Як справжній товариш пізнається в біді, так війна випробовує характер усього народу, його моральну стійкість. Як легендарний фенікс, що спалює себе на вогні, щоб воскреснути з попелу омолодженим, так поранена, розшматована Гуцулія-село, переживши воєнне лихоліття, стане морально здоровішою, твердішою, свідомішою.

Зміни обличчя села, його психологи, зумовлені війною, Черемшина відтворює в найрізноманітніших відтінках. Ось воно стривожене, перестрашене, «як старі двері з виглоданих одвірків, за свій поріг упало»: «у личко пісніє і потерпає» («Село потерпає»); робить «волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикає до війни, гей до ярма» («Перші стріли»), зазнає згубного впливу війни: «Гей, та ж бо то на світі пусте село! Один одного в лижці води втопив би. Таке то все бідне, студене, а таке люте, з’їдливе, таке ненависне! Лиш кару скликає. Лиш по судах тєгаються, лиш сварються та б’ються» («Поденник»), «гудить і харчить, гейби за горло душене» («Бодай їм путь пропала!»), «недобите село чупер собі миче» («Після бою»), вимирає («Село вигибає»).

Та дикі звірства воєнного часу не призвели село до духовного спустишення і підлості. Здорові моральні засади, людяність не може вбити навіть війна. Жінки підгодовують цісарських вояків та й жаліють їх, таких темнолицих, голодних і дрантивих («Перші стріли»). Поплатилися життям чотири гуцули, які відмовилися з убитих одяг стягати і закопувати людей, немов звірів («Бодай їм путь пропала!»). Митро Пужливий, який зазнав нелюдських кривд від панотця ще до війни, в роки лихоліття відчуває до свого ворога не злість і прагнення помсти, а жаль, співчуття до чоловіка, який засадив його до криміналу, дружину споганив і «підкинув сина кланцатого» («Поменник»).

І цей, здавалося б, невиправданий жаль до свого кровного ворога не можна назвати ні страхом перед Богом за образу наставника йога, ані браком людської гідності. Навпаки, Митром керує вроджене високе благородство, справедливість і чоловіча гідність Побачивши закованого попа, Митро перебирає в пам’яті все зло, заподіяне йому панотцем, і фізично відчуває біль ниючих незарубцьованих душевних ран. «Твій голос, твою тварь, твої очі, твій кулак має (син. — Авт.) Оберни ко-си попе, глипни ми в очи, та й скажи, що брешу. То ті до ніг припаду, стопи обцулую, жовнірів умолю, аби мнi кольбами посікли на мак, навмісць тебе. Тогди не меш мперед людьми публічити, не меш мні колоти тим мєконьким русначьком, що під плотом. Але скажеш «Цес Митро твердший від мене, раз чоловік цес Митро!» Та й здоймиш пізьму з Митра та й не меш йго кованим євангелєм по голові бити зато, що в церкві відвернув рот від руки твоєі».

Через долю окремої людини Черемшина вміє показати долю всього народу. Особливо уважний письменник до духовного чуттєвого світу окремої особистості. Якась одна промовиста деталь допомагає новелісту відтінити індивідуальний характер персонажів (переважно епізодичних), що у сукупності становлять село.

Зворушують своєю простотою щирістю, невинністю тринадцять чоловіків, приречених на смерть, котрі осліпли з наглого горя і бачать тільки свої допущені «гріхи»: в п’ятничку заскоромився. чужу худібку вдарив, батькові гробу десять літ не застеляв, на Іллі траву косив, з чужою жінкою тричі зустрічався.

Безглузда смерть спіткала і сімох найповажніших газдів села («Бодай їм путь пропала!»). Руйнування, яких вже зазнало село, викликали тривогу за церкву. Село хоче її зберегти і посилає найстарших, найавторитетніших людей з проханням до мадярського коменданта перенести лінію фронту, лишити церкву на своєму боці. Наївна віра в цісаря і цісарські порядки призвела до загибелі селянських посланців, їх розстріляли: «Ще гримнула сальва, ще ворохнулися декотрі бадіки, а відтак лежали всі у траві, як німе камінне плиття у лузі. А їх кров сідала довкруги на траву росою і траву чічками черленила».

Моторошна розповідь про звірства австрійської вояччини нагадує хроніку смерті. Речення стислі, обірвані, як життя людей. Сувора лаконічність, оголена дійсність. «Бевхнув стріл і притяв, гей ножицями, голосіння дзвонів, а з дзвіниці винесли вояки застріленого батя-дзвонаря і кинули між мерців, аби не робив зради, аби нічого не давав знати ворогові...»

Грабунки, знущання, вбивства і лякали, і загартовували. Як справжній великий художник, Черемшина виявив повне розуміння переживань і думок своїх героїв. Він бачив, відчував у їхніх поглядах, вчинках страх перед війною і відразу до неї. Крик болю і ненависті вибухає тисячоголосим прокляттям. Проклинає Лівакова жінка, бо чоловіка її забрали мадяри, дочку згвалтували, а хату підпалили.

«Літають грунями клятьби Мочерначки гострі, як ножі.

Звіваються напроти них клятьби Гушпанихи — колючі, як гліч».

Смерть косить не тільки жовнірів, а й жінок, дітей, старих («Село вигибає»). У вимираюче село, де єдиною ознакою життя є трупарня, повертається Петро, війтів син. Війна відібрала йому зір, тому він не бачить ні тих розвалин, ні тої трупарні, в яку зайшов, ні помираючого батька в ній.

Він радіє, що прийшов у рідне село, сподівається знати вдома «друге сонце». Та війна знищила і хату, і рідних і сонце. Батько не зміг перенести синового каліцтва. Помер. Остання ниточка, що зв’язувала Петра із світом, із життям, урвалася. Перед ним постає страшна дилема: йти під церкву з простягнутою рукою або померти. Петро вибирає друге й убиває себе.

Уся увага письменника звернена на розкриття внутрішнього стану героя, його психіки, переживань і на ті зовнішні обставини, що зумовлюють настрій, поведінку, вчинки персонажа. Стримана радість під час зустрічі з батьком, розпачливе голосіння над тілом його, а потім байдужа і тому страшна застиглість.

Змальовані Черемшиною картини життя західноукраїнського села не поодинокі, а загальні, типові. В них відбивається історія всього краю в його боротьбі, муках і стражданнях. Головний герой новелістичної повісті — село — наївне, безборонне, яке на всі удари долі тільки «зумівалося та упрівало», сповнене невичерпною енергією життя. Напасті не остерігаються, бо кого «має напасти напасть, то й дома захопить» та й над бідою не довго бідкаються.

Порівнюючи героїв новел «Карби» з героями циклу «Село за війни», бачимо, що останні змальовані далеко повніше. Село загартоване, сильне, вольове, оптимістичне. Навколо війна, а село святкує храмове свято. Молоді і старі співають, танцюють, веселяться («Періш стріли»). «Неподалеки гримлять гармати, мости горять, битва наближається, а газди та ґаздині хвалять собі погоду та сапають картоплю». Під акомпанемент гуркоту гармат сім'ї Мочернака та Гушпана сваряться за парубка, що «полюбив був Мочернакову дівку і гадав з нею одружитися, а відколи був на урльопі (відпустці — Авт.) дома, оскочив і став писати письма до Гушпанової дівки» («Бодай їм путь пропала!»).

Вщент зруйноване село, майже все населення або знищене, або вимерло, а баба, яка ходить біля умираючих, думає про чоботи і війтове поле («Село вигибає»). Силу життя і потяг до нього бачимо і в цілій низці інших епізодів. Ніщо не стримає людину перед бажанням щастя.

У новелах довоєнного періоду село виступає як суб’єкт що змушує прислухатись до свого голосу, у післявоєнний період цей суб’єкт наказує вірити в свою силу, бо ця сила здатна витримувати і найбільші удари, вона може подолати і найважчі труднощі та випробування. Такою вірою в народ пройнята вся творчість Марка Черемшини — письменника-гуманіста.

Антиподом образу села є австро-цісарська армія і Дзельман — п’явка народна, який в часи всенародного горя збагачується ціною життя села і грабунків. Для коменданта, австрійських жовнірів, лихварів і панів Черемшина знаходить зовсім інші барви, інші слова. Тут лірик поступається перед сатириком у викритті жорстокості, цинізму, жадібності, безчестя.

Дві домінуючі риси характеру ворога — жалюгідне боягузтво і жадоба до збагачення підкреслює Черемшина, використовуючи засіб контрасту не тільки в змалюванні дій, вчинків персонажів, а й у портретній характеристиці. Ось штрихи до портрету ландштурмаків (цісарських вояк) і пушкарів (гуцулів-добровольців, січових стрільців). «…Комендант напереді, а бородаті вояки за ним рядами машерували до церкви.

Тоді ґаздині розступалися перед церквою і робили воякам дорогу та й жалували їх, що такі темнолиці, голодні і дрантиві, — а бадіки поморгували на себе: «аді, йдуть смучі цуріки!» (прокляті втікачі — Авт.). «Молоді пушкарики чули в собі силу і самі дбали про пістолета, про рушниці і про те, щоби верхами уставити і присилити якнайбільше плитгя і колод, готових до спаду на дорогу. Були жваві, бгачкі і швидкі та до рушниці спритішні».

Якщо молоді пушкарики готові зустріти неприятеля в будь-яку хвилину, то ландштурмаки панічно бояться зустрічі з ним і завжди тікають. Панічний страх перед ворогом зробив цісарських вояків посміховиськом і став своєрідною забавою для гуцулів.

Кожної неділі, коли ландштурмаки разом з комендантом били поклони в церкві і просили Бога про негайне закінчення війни, пушкарі навмисне повідомляли про наближення неприятеля. Тоді комендант прямо в церкві роздавав накази, «розкладав і примірював довгі шкла побільшаючі та глядів то за неприятелем, то назирці за своїми вояками, що поховалися в драбинах возів за спину стоячих пушкарів».

Таке повторювалося часто, аж поки нерви коменданта не витримали, і він, не дочекавшись ворога, уступив «щастя» зустрічі з ним пушкарям. Солдати миттю спакувалися і в повній готовності сиділи на возах, набитих людською працею. Переляканий втікаючий комендант виголосив патетичну промову пушкарям. «Мене і моїх людей кличе обов’язок на друге село, говирить комендант з воза, а ви, хлопці, будете мати щастя скоріше здибатися з неприятелем. Стійте, як мур, як камінна скала, напротив і бийте його на скамузь... Леда хвиля жде вас слава!»

Сатиричний ефект досягається тим, що такі «патріотичні» настанови і поради дає людина, як і на звістку про ворога спішила брати бінокль, а не рушницю, людина, яку панічний страх (і це знали всі) гнав на друге село, а не патріотичний обов’язок.

«Серйозно» слухаючи коменданта, пушкарі останній раз розважилися. «Як одною рукою, піднесли вгору чорні шапки і крикнули дзвінко: «Слава нашому керманичеві!» (слава керманичеві, котрий тікає і збирається «керувати» з іншого села по телефону). Та й інтереси австрійців і гуцулів різні: «Гурра тісареві!» — гукає комендант «Гурра Україні!» — повторили пушкарі.

У своєму амплуа виступають австрійські вояки і в останньому епізоді: «Перелякані жовніри вилазили з придорожних окопів і перезнавали чи багато неприятеля на горі танцює та вигукує, а ґазди сердилися і руки заломлювали»; "Ґазди лютилися, а ландштурмаки випрошувалися, що вони не тутешні, утікають із долішнього села перед неприятелем, а стріляли тому, що почули стріли з гори і гадали, що то неприятель на їх житія важить».

Диким породженням війни виступає Дзельман, який разом зі своїм сином-адвокатом прирік на смерть гуцулів-односельців, своїх боржників. Адаптувавшись до умов війни, Дзельман не гребує найпідлішими, найпідступнішими засобами, щоб нажити багатство. Ужe з перших днів перебування австрійського війська в селі він стає радником, донощиком, з намови якого австрійські солдати вбивають, вішають, вчиняють пожежі. Щоб врятуватися від смерті село підводить Дзельманові худобу, сподіваючись на його допомог і захист: «Дзельманова брама стала раз у раз відчинятися, а ґаздині навіть із сторонських сіл стали приганяти на подвір’я воли та корови та передавати їх Дзельманові в добру годину, аби їм ґаздів та і синів повитягав з неволі, аби їм здоймив з серця грижу.

Дзельман свідчився чорнобородим капралом, що маржину передасть для війська комендантові і за ґаздів та синів їх постоїть, унімнеться». У кожному бою паде мужиків сила, а зажерливий та хитрий Дзельман і тут не минає нагоди нажитися: посилає своїх найймитів перетрясати «мерцям кабати, сухої нитки їм не лишити». Уміння пристосовуватись до будь-яких обставин, виходити сухим з води з найскладнішої ситуації, наживатися на людській праці у мирний і воєнний час —таким є образ Дзельмана, експлуататора, зрадника-пристосуванця, в новелістичній повісті «Село за війни».

Таким він постане і в післявоєнній новелі «Верховина».

Новелістична повість «Село за війни» явище небувале, новаторське. Перед очима читача серед смертей і горя, серед чорних руїн і ран живцем постає село — зболене, обшарпане, закривавлене, вимираюче. Широка картина життя західноукраїнського села в час першої імперіалістичної війни, тема великого вселюдського болю, гніву і горя народу, який в нечуваних кривдах і трагедії зберіг людяність. В цьому її небуденність і вічно притягальна сила.

1 Хоткевич Г. Камни отметаемые (Філянський, Артим Хомик, Черемшина) // Українська хата — К., 1909 — Ч. 10 — С. 535-538

2 Зеров М. Нові твори М. Черемшини // Українське письменство — К., 2003 — С. 427

3 Засенко О. Марко Черемшина: Життя і творчість — К , 1974 — С.154

4 Денисюк І. Жанрово-стильова специфіка прози Марка Черемшини // Живий пам’яті народній — К., 1975 — С. 85