Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Люблю любість гарячу, як вогонь...»
МАРКО ЧЕРЕМШИНА (Іван Юрійович Семанюк) (1874—1927)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Упорядники тритомного видання творів Марка Черемшини (1937) вперше виокремили сім новел («Парасочка», «Козак», «Інвалідка», «За мачуху молоденьку», «Зарікайся мід-горівку пити!..», «Марічку головка болить». «Парубоцька справа») в окремий цикл під назвою «Парасочка». Цикл можна назвати книгою поем, написаних білим віршем. Відсутність рими компенсується концентрованою гостротою ліричних пережидань, багатосторонньою «розгалуженістю» асоціацій, метафоричністю, шедрістю «тропічної мови», метризацією епічної розповіді.

Лірична мова циклу пишна, вишукана і яскраво забарвлена, з підвищеним експресивним тонусом. Поетичний лад циклу визначає лірико-патетична оповідь, що дає можливість передати чарівну красу гуцульської природи, побут, духовну обдарованість народу, його моральну чистоту і благородство.

Важливим засобом змалювання героя в циклі є його портрет. Кожний персонаж, навіть епізодичний, скульптурно окреслений, має своє індивідуальне обличчя і акцентованими визначальними рисами

Події, описані в новелах цього циклу, відбуваються під час Першої світової війни або розкривають наслідки її. На відміну від попередніх новел, де переважають туга, горе, смерть, новели циклу «Парасочка» переливаються веселкою сонячних барв, характеризуються життєрадісним мажорним тоном навіть у драматичних моментах.

У спогадах про Марка Черемшину В. Стефаник писав: «З йою душі виходили, мабуть, два коридори. Один елегантний, холодний, відштовхуючий — це до його канцелярії; другий — яркий, повний квітів і любові — в його Гуцульщину»1 «Парасочка» веде нас другим коридором, до «любості гарячої, як вогонь, таємничої, як море, принадної, як весна, гнівної, як грім у хмарах… в місячні ночі, непрохідні ліси, в високі гори; поезію писану і неписану, мальовану і немальовану: під ритм зір на небі і голос життя на землі» [2. 177]. Голос життя — основний мотив циклу. Як сама природа, він невичерпний, багатобарвний («Парасочка», «Марічку головка болить»); жорстокий і безжурний («Інвалідка», «Козак»), шляхетний, великодушний і трагічний («Зарікайся мід-горівку пити!. » «За мачуху молоденьку», «Парубоцька справа»).

Життєствердне, оптимістичне начало народу найяскравіше проявлялось у родинних відносинах і в коханні. У циклі «Парасочка» опоетизовуються природні почуття людини: кохання і зради, любові і ненависті, кривди і помсти. Не дивно, що саме в новелах цього циклу Черемшина особливо часто звертається до ліричних жанрів фольклору, використовує народнопісенну поетику, багатство її ритмічного складу, мотиви, образи, символи, уривки пісень і коломийок.

Ще навчаючись у гімназії, Черемшина склав кілька коломийок, серед них і «Параску». Відтоді образ чарівної дівчини не давав спокою художній уяві письменника. В 1922 р у «Літературно-науковому віснику» було надруковано новелу під назвою «Лєрва» (повія — Авт.), перейменовану пізніше на «Парасочку». Мотиви коломийки найшли широке відлуння в новелі. Докладніше, глибше, ніж у коломийці, Черемшина змальовує зовнішність Парасочки мотивує її поведінку. В результаті традиційна морально-побутова тема набуває нового звучання.

«Парасочка» складається з п’яти розділів. У першому подано детальніший портрет головної героїні. Його створюють колективно, штор і ображені жінки. Перед читачем постає дівчина такої демонічної вроди, перед чарами якої не може встояти жоден чоловік, не зважаючи на вік і соціальний стан.

Жінки заздрять, обурюються, прагнуть відомстити ненависній Парасці Саїнці за її чарівну красу жіночу і за те, що вона сміє з викликом, краще одягатися від них, багацьких, порядних ґаздинь, і за те, що газдів їх принаджує. Вони ігнорують її, намагаються з допомогою війта вигнати «погань» з села, навіть притягають Парасочку до суду, але не досягають бажаного результату: «...Єї скрізь право, і в селі, і в суді». Засліплені ненавистю і жадобою помсти, жінки радісно зустрічають звістку про війну, бо вона «тій мерзі суд заперла».

Другий розділ — поліфонія настроїв гуцулок, які йдуть на третє село, де «стоїть військо і форшпани». Серця іхні настроєні на найвищий ліричний лад: вони «смакують» радість зустрічі з коханими чоловіками, забуваючи на якийсь час про свого кровного ворога, Параску Саінку, «сойку тоту».

У третьому розділі відбувається зіткнення двох конфліктуючих сил. Побачивши, Парасочку, яка танцювала з їхніми чоловіками, молодиці «всім горлом кричали і Саїнку скубли, гей курку… тіски смикали, гей вовну з куделі, мальовані квітки і гердани ногами топгали, — гейби навкруг неї танцювали», весь одяг подерли і голу на сором пустили.

Досі читач дізнавався про Парасочку з уст інших персонажів, отже, бачив її «чужими» очима. Аж v четвертому розділі вона самовиражається. Ошельмована молодицями, розчулена ніжною ласкою чорнобривого капітана, Парасочка дає волю сльозам і скаргам. Щойно пережите привселюдне приниження, кривда, викликали в неї глибокий жаль за знівечене молоде життя. Що штовхнуло її на брудний шлях розпусти? Чому вона, молода, вродлива, здорова, не зазнала родинного шастя? Чому, народивши дитину, не тільки не відчула радості материнства, а й зазнала зневаги і приниження? Мріяла і вона про щастя, та ця мрія-надія бідної дівчини безсердечно і грубо потоптана, поламана, знівечена багачами. «Шо-сми Василя полюбила, я тому не винна. Але смучя богачька мені його відобрала. А єї рід єв (почав —Авт. ) гавкати на мене єв мене осоружити. А єк ти мене вінка збавила та й селу під ноги кинула, то я тобі твою долю потолочила та й твоєму родови корила».

Обдурена багатим парубком Василем, скривджена заможними жінками, вона кидає виклик: «Аби село знало, що може дівка лишена, що зведенипя уміє… А єк село на мене свистало, то я йому навкіри співала, молоденьких ґаздів принаджувала. Най богацкі молодиці мене знають, най на мене бануют, єк я на них банувала» [1, 248].

Гармонійною красою обдарована і героїня новели «Інвалідка».

«Стояла перед громадою, як молода смерічка перед старим дубовим лісом. Стрункі її, гей ч кедрини тесані, ніжки під білою сорочкою дрижали, а широкі бедра з-під запасок кидалися, гей живі сарнята.

Ясне волосся, як папороть з-під моху виривалося з-під цвітастої хустки і закривало тоті молоденькі моршки, що бігали на молоденькому чолі над чорними очима, як мурашочки на біленькому розпаленому камені. 3 вікон досягало її світло раннього сонця і позолочувало її личко кругле, гей ясна рожа і її круглі ручки під синьо-червоними плечиками, і її живі груди, що металися у пазусі за кождим її словом, як дикі голуби спіймані» [1, 259].

Художній портрет Петрихи відзначається скульптурною чіткістю, яскраво вираженим акцентуванням кількох експресіоністських деталей. У центрі стоїть одна із них, групуючи інші навколо себе, підкреслюючи їх молодість героїні, її сексуальність. «П’ятого року по шлюбі молода інвалідка стала юшитися, як львиця». Сказано про психічний стан (роздратування) і вік. Далі — коротке розкриття причини роздратування і детальний паспортний портрет з кількаразовим повторенням деталі-домінанти: «як молода смерічка», «молоденькі моршки», «молоденькому чолі», «ти молода», «молодість її» тощо. Петриха не тільки молода, а й вродлива. Фізичне здоров’я і врода героїні (стрункі ноги, широкі стегна, живі груди) — докази неприродності її «недоторканості» калікою-чоловіком. «Таж я не з глини, та и не з креміня. А ніби й глина не родит, а кремінь не поростає зеленим мохом?» [1, 260].

Схвильована збудженість (ніжки дрижали, бедра кидалися, груди металися) виразнює болючий шлях селянки до суду — сміливий для того часу і її соціального стану крок, викликаний голосом природи «дорадниць-молодиць», ненависним чоловіком. Щиро, безпосередньо, аргументовано, в руслі народної моралі і пристойності викриває вона свою наболілу душу. Бідною дівчиною вийшла заміж за інваліда. Жінка сподівалася знайти радість у дітях, які житимуть у достатку. Коли надія стати матір’ю пропала, Петриха звернулася до суду. Одним подихом виплескані всі болі героїні, але вони не зворушують суддів, які вдають, що їм та «скарга не в голові». Зрештою, «нещасливе уладження наших родинних обставин… не дозволяє легально розірвати зв’язок, уже фактично розірваний, насилує любов і серце женщини і через то скривляє їх, зводить на манівці»2. Прекрасною ілюстрацією цієї думки І. Франка є «вирок» суду. «Пуста твоя скарга, молодице, ми вас не вінчали та й не біруємо розлучити, але ти за тото діло, любко, не журиси: ти молода, та й дужя, та й, казати, таки файна, а село велике!» [1, 260].

Перекреслено моральний принцип життя Петрихи, її душевну чистоту, її людські наміри вирішити справу законним шляхом. Та закони штовхають Петриху на слизьку стежку. Зіткнення двох світів — гуманного і цинічного, чистого й аморального — утворює нові психічні стани, обурення («спадала грудьми», гнів («вся полумінь з неї вийшла»), розпач, шок («закрутилася, як перестрілена птаха»), душевну рівновагу («молодість її силу швидко направила»), бажання помсти («луснула дверми і вийшла, гей би летіла на крилах пімсти»). Нагнітаючи нові деталі, Черемшина ніби зсередини спостерігає трагічну душевну драму, що так бурхливо виривається наверх і так катастрофічно швидко розв’язується Пам’ятаючи пораду війта, вона

«ше того самого дня танцювала в корчмі з лєгінями і сама собі приспівувала:

А кози по залозах, вівці долинками,

Сором дівці на горівці межи парубками

Та й горівкою легінів частувала та й скрипників сріблом сріблила. А надвечір додому вертала. Але не йшла своєю волею, лиш легіням на шию повисла і виспівувала:

Болить мене головонька та межи плечима,

Треба мет дохторика з чорними очима

Та не того дохторика що він дохторує,

Але того дохторика, що файно цілує» [1, 262].

У горілці топить Петриха свій біль, що завдав їй громадський суд, горілкою придушує докори сумління, а коломийкою виявляє свої бажання стати матір'ю. Перша коломийка душевний жаль жінки за втраченими надіями, сором за свою ще незвичну поведінку, друга — поезія дикої волі, туги, неприборканих пристрастей.

Жартівливу, ніжну, щиру, повиту сумом дівочим, просту і мудру, добродушно-іронічну і гостро-саркастичну коломийку зустрінемо ще не в одній новелі гуцульського співця. Для гуцула коломийка — супутниця в час відпочинку і важкої праці. Вона втамовує найглибший біль, тривожить серце. Ще з дитячих років гуцули знають багато коломийок, самі їх складають.

У 1923 р. редакція календаря «Бистриця» звернулася до письменника з проханням написати статтю на тему виховання. Черемшина відповів листом-статтею «Своя наука», головну думку якої висловлено народною піснею. Письменник вважав, що вона повністю замінить його казання, бо містить у собі наймудрішу науку для дідів, які, користуючись загибеллю парубоцтва на війні, одружуються з молодими дівчатами, а «відтак в хаті пекло мають», і науку для безсоромних дівчат, що виходять заміж за стариганів-дідів.

У народних піснях нерівний за віком шлюб нерозривно пов’язаний з майновим станом і пояснюється ним. Герої новели «За мачуху молоденьку» не рівні тільки за віком. І Мотрюк, і Єленка — найбільші багачі села. Автор не приховує своєї відрази до старого нареченого. Засуджують Мотрюка і мешканці села. Черемшина змальовує поступову зміну настрою і ставлення селянської маси до старого. Після повідомлення про смерть сина та втрати дружини, Мотрюк «став подаватися та й геть-геть поникати».

Люди намагаються розрадити діда, співчуваючи його горю. Та коли старий у скорому часі задумав одружитися з нареченою свого сина, все село обурилося:

«Мой, стареку порохнавий, як же ж тобі до такої ярочки дотулитися?

У неї ще лишень цвіт зав’єзуєси, а в тобі старість хрупає!

Єї личко то пупіночок під мохом дрібненьким, а твої хавки, гей пень стрепіхатий» [1. 265].

Зажерливість багача — безмежна Вона охоплює все його єство, засліплює настільки, що він не бачить ні юності Єленки, ні її над звичайної вроди, тільки маєтки. Як і в попередніх новелах цього циклу, основне їдейно-естетичне навантаження мають портрети. Черемшина уникає статично-паспортного портрета, розкидаючи по всій новелі окремі штрихи, що доповнюють або підкреслюють попередні враження. «Млаво іде Іван Мотрюк до шлюбу, так млаво, гейби потич… Одні кажуть, що сего старого князя шпотає його довгий вік, а другі показують на пальцях, який він був перед війною простий, як дуб, а як сильно тепер війна скривила і його круглу твap, і його високі мисливські. ноги» [1, 262]

Рухи старого, його зовнішність дають уявлення про немічність і старість. Враження підсилюється ще й несумісною роллю, яку він виконує — одружується з юною дівчиною. Черемшина вживає оцінний епітет — «старий князь» і складні бінарні сполучення («Князь убраний, гей на Великдень, підпирається паличкою та й понурив набрескле лице вдолину, отік би села встилався»).

Поетична одухотвореність Єленки подається в різкому контрасті з глибоким практицизмом Мотрюка. Письменник весь час підкреслює вік князя і княгині, постійно вживаними антонімами «старий», «дід» «молода», «молодичка», щоб показати неприродність цього шлюбу. Цинізм акту підсилюється тим, що обидві сторони Мотрюк і батьки Єленки (на бажання і волю дівчини ніхто не зважав) — здійснюють купівлю-продаж заради збагачення.

Багатство для Мотрюка — найвища радість, щастя і мета. Серце і мозок діда настільки зайняті віном Єленки (ще не переданим йому), що він не зауважив відсутності дружини в першу шлюбну ніч. «Коли рано наймити дали дідові до постелі знати, що молода вуйна в ясліх коло маржини, дід, втішний, вийшов до вуйни. «Видко, що ти, небого, господарська дитина, що талану меш сокотити, коли ти першої ночі до маржинки прилипла!» Оксиморонна реакція достовірно відіювідає правді характеру людини, для якої весь світ — у багатстві.

Новопридбані маєтки бальзамом хлюпнули на Мотрюка, оживили настрій діда. Задоволений і щасливий, в повному блиску своєї самоповаги, повертався Мотрюк увечері додому. Омолоджений і сильний. Кволість десь зникла, а він «метався на ліжниках і тупотів ногами. Поза шию тримаючи свою ґаздиню, розповідав він їй про свою колишню парубоцьку силу так голосно, що гомін біг лісами, а притискуючи молодицю до грудей, виспівував над її головкою» [1, 273].

«Старий князь», «дід», «студені пальці» замінені зливою дієслів: питався, хвалив, приближував, забував, пригадав, плескав, що підкреслювали наявність щойно відкритого «другого дихання» діда, створювали відчуття руху, дії, швидку зміну настрою І інаближення трагічного для обох фіналу.

Любовно, тепло змальовано образ Єленки, дівчини вродливої, чистої і дуже нещасливої. Нерішуча, цілковито залежна від волі батьків, вона боїться відкрито протестувати і передчасно мириться з гіркою долею нерівного шлюбу. Черемшина розкриває екзистенцію дівочого серця, пораненого муками і безнадійним відчаєм. Використавши народнопісенну символіку, умілий різьбяр слова із зворушливою щирістю показує, що і вітер, і небо не залишаються байдужими до дівочої долі: «Вечірній запашний вітрець хапав бадіків подих з її білого личка і відкидав у темні яри, а вечірнє небо дивилося на ню всіма дівочими очима і разом з нею сміялося з бадікових обіймів та й любистків» [1, 274].

Єленка не може побороти та й не хоче огиду й ненависть до діда, але й протистояти домашньому гнітові знехтувати громадською думкою, яка суворо засуджувала прояв вільного особистого почуття в жінки, вона також не в силі «Коби не неня та коби не село, то ж я тобі, бадічку, лишила б запасочку в руках та й штрикла би лісами і темними бердами, та и не ймив би-с мене більше!» [1, 274].

Тяжким каменем лягла на серце дівчини тука і сушить. Образ коханого, виплеканого дівочими мріями, випещеного уявою, невідступно стоїть перед її очима, ще більше роз’ятрюючи наболілу рану. З неї точиться кривава скарга-жаль. Але ніхто не чує її, ніхто не відверне від діівчини ту трагедію, яка невблаганно насувається і навічно ховає дівочі мрії про щастя з коханим, робить її покірною.

«Єленка чула, що робиться важною челядиною, коло якої бадіка колінкує і з розуму сходить, чула, що її дівочий барвінок облітає з її плетеної коси і паде бадіці під ноги прочувала, що бадікова охота поломить її дівочу твердість, однак про все те упередила її неня, і вона, погодившися з тою неминучістю, що після весілля має над нею звіятись буря і перемінити її на молодицю, піддавалася мовчки вибухові бадікової охоти» (1, 274].

Хвалу вічно юному життю проспівав письменник v новелі «Зарікайся мід-горівку пити!.. » Після смерті чоловіка Калина заклиналася бути вічною вдовицею, але дуже швидко забула про свою клятву. В її серці зароджується солодко-ніжне почуття до Івана. Чарівна весняна пора хвилює молоду жінку, і вона захоплено- палко промовляє- «Іванчику-братчику!..», а в знак любові і відданості дарує йому вишиванку. Стосунки Калини та Івана — світ чистих почуттів, висока поезія життя. В героях, узятих з народного середовища, Черемшина побачив справжню поетичну одухотвореність, найкращі людські якості, оспівані народом.

Для передачі найтонших нюансів екзистенції героїв, Черемшина використав пісні. Бо чим же краше можна виявити хвилювання і красу душі людини, як не піснею? Справжня майстерність Черемшини-лірика виявилася тут у цілеспрямованому доборі зі скарбниці народнопоетичних форм і прийомів найбільш яскравого і типового, в злитті його у якісно новий художній комплекс підпорядкований цілковито задумові письменника і найдосконаліше втілений у художньо-словесній форм. Творче переосмислення новелістом народних пісень і коломийок не лише міцно пов’язує його з народною оцінкою певного явища, події, а є також яскравим імпресіоністичним засобом ліризації та емоційної наснаги новели.

Гуцульський побут просякнутий красою. Вродливі, енергійні, сміливі, гуцули вміють перетворити в поезією і красу найбуденнішу річ. Щоб викликати Калину, Іван спочатку «у гай співає», а потім «грає у вербову тилинку, а відтак кує, як зазуля, а відтак клекотить, як готур. Та й на тото приходить Калина». Ця, здавалося б, незначна деталь не викликати дівчину «направці» підкреслює добру обізнаність письменника народною культурою, побутом і поведінкою.

Коломийки обрамляють новелу, створюють живе натхненне тле, наповнюють мелодією-дифірамбом безпосередній і чистій поезії найсолодших почуттів любові.

У новелі «Марічку головка болить» (у першому варіанті — «Марічка занедужала») відчувається відгомін народних пісень про зрадливу жінку, стильова манера Ю. Федьковича (розповідь від першої особи, зачин, поетизація чоловічого побратимства, проблеми морального характеру (чоловіча честь, зрада), морально-дидактична наснаженість Франкових притч про красу і вдячність.

Оповідач, Дуцьо Петрів, переживає велику душевну муку. Він зрадив вірного товариша, якому двічі зобов’язаний життям. Найвродливіша дівчина села зривала очі не одному парубкові. Дуцьо Петрів не був винятком. Що перешкодило взяти її за дружину? Чи щирі побратимські почуття, а чи Марічка сама віддала перевагу Дуцю Никифоровому. Про сердечну таємницю Дуця читач довідується з марень, коли дараба скинула його в розбурхану воду і Дуцьо Никифорів його врятував.

Делікатно, з почуттям художнього такту і майстерністю Черемшина підкреслює, що іскорка любові, запалена Марічкою ще в юнацькі роки, жевріє в Дуцьовому серці постійно. Щоправда, він хотів би позбутися її, але... Хто має силу, встояти перед жіночою красою? —

«Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї мінного щита

Се я сам дослідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець»3

Дуцьо не був ні тим. ні іншим. Вистачило кілька незначних звичайних слів, дотику її руки — і спокій втрачено. Такою звабливою він й ще не бачив:

«Така тепер весела, гей зазуля у гаю, така вона мила, гей весна у маю, така розпалена, як любість увесні. Сіла знов у її очі тота голуба блискавиця, що дівчиною ще потинала мене, коли ми разом пастушили та й через ріку брили.

Дунув знов у її личко той легонький вітрець, що на молоці робить пану та й малиною її закрашує.

Ролцвілися її білі зубки у солоденькій бесіді, гей дрібненький цвіт на калині.

Як дівочила, то парубки божилися, що нема краси понад Плаюкову Марічку» [1, 284-285].

Дуцьо Петрів уже не має сили протистояти гріховному бажанню, що охопило його. Він покірно й охоче йде за покликом серця.

Епіграф «Чи найдеся. пане-брате, така жінка друга. Щоб вивела чоловіка й ворожку з розуму?» підтверджує головну думку новели про те, що краса, лукавство і підступність жінки може наштовхнути чоловіка на все, навіть на зраду побратимові. «Настроєність таланту Марка Черемшини на драматизм і трагедійність, — зазначає О. Дей, — обумовлена… особливою вразливістю гуцульської народної поезії на людські нещастя й несправедливість (а це свідчить про винятково високу етику правди й справедливості, про надзвичайну гуманність трудового народу), ця настроєність виявилась і в творчій динаміці письменника»4.

«Настроєність» на вищу, народну, справедливість особливо виразно виступає в новелі «Парубоцька справа». Молодий, вродливий і такий же розбещений багатий нарубок Федусь знеславив сімнадцять дівчат і хоче одружитися з багатою вдовою Чередрючкою. Батьки обдурених дівчат звертаються до правосуддя з проханням покарати розпусника. Та суд захищає сильних світу цього, переконуючи батьків у тому, що «він нічого страшною не зробив, державі акуратне таких треба, аби держава росла, множилася»» [1, 295]. Здійснює правосудця одна із збезчещених дівчат, циганка Ція. Вона убиває Федуся в судовій кімнаті.

Оповідна манера «Парубоцької справи» різноманітна, реально-побутова (портретний опис, полілоги): «...То наші сини впали від кулі, а він собі, гей готур походжає!» — «То на наших синів була война, а на него ні, на Федуся пустого!» — «To він невісточки наші з віри ізводить!», конкретно-відображальна (сцена в суді), лірико-патетична (ліричні відступи).

На особливу увагу заслуговують ліричні відступи, що мають <своєрідну форму і словесний стиль. Більшість із них — це безпосереднє звертання автора до природи, до різних персонажів. Авторська схвильованість і велично-урочистий ритм передано за допомогою питальних і окличних речень-періодів, побудованих за принципом наростання.

«Гей, не дивуйтеся, запашні зела, голуба кедрино, у ріці піно!

Прижмуріть очі, зелені гори-рокити, сизії орли,

Ей, ба чого ж ти, ріко, той красний вогонь так швидко ізгасила?»

У ліричних відступах Черемшина використовує синтаксичний паралелізм, що посилює емоційно-смислове наростання періоду:

«Лиш йому не перебивайте ви, братчики милі!

Лиш за ним назирцем не слідкуйте ви, любки молоденькі!

Та й ти, циганочко Ційо, не збануй на него!»

Часто система синтаксичних паралелізмів об’єднує в одне ціле низку періодів за рахунок виділення одного, домінантного, слова живого, соковитого, емоційно- забарвленого:

«Варт йому в очі подивитися, так як меду напитися. Такому парубкові варт гаєм плай прорубати, чічок під ноги настелити, пташки співати заставити. Тоту зелену дубину, та й кленину, та й смеречину варт навкруг двора сонцем позолотити, як цей любчик у молодої удовиці на крісельце сяде» [1, 291]

Здається, устами Черемшини цілий хор жінок співає дифірамб надзвичайній парубоцькій вроді. І цей хоральний спів — не є лише музичним фоном, на якому вирізняється драматичне соло події. Він «озвучує» зовнішність «парубка над парубками, вірності над вірностями, любості над любостями», обґрунтовує «втрачені вінки» сімнадцяти дівчат, зламану дівочу волю гордої циганки Ції, «запорошену білу лелію» Чередарючки.

«Парубоцька справа» — єдина новела, де зовнішність героя полярно протилежна його внутрішній суті. Багатство і непересічна врода зробили Федуся безчесним і цинічним. Відчуваючи могутню підтримку панських суддів, Федусь і в суді відверто глумиться над дівчатами та їхніми батьками. Звідси й логічна розв’язка — трагічна, але справедлива. Вирок виносить сам скривджений. І керується не офіційним кодексом законів, а законом народної моралі і справедливості.

Розподіл тексту на співмірні уривки, велика кількість різного роду переліків створюють елементарну ритміку, а внаслідок поширення однотипних слів, частого збігу суфіксо-флексивно, форми з’являються зукові повтори, нерідко рими, як і в народних думах. З народнопісенної творчості черпав письменник поетичні мотиви, безпосередню щирість, людяну теплоту, глибокий ліризм, повагу до людини. «Я oцe згадав подорожування колишнє по Підкарпатію, згадав чудові карпатські полонини, і подумалось мені, що ні з чим краще не можна порівняти творчість улюбленого мого Марка Черемшини, як, власне, з гірськими квітами... Дарма, що чимало с в тіи творчості трагічного»5, писав у захваті М. Рильський.

1 Стефаник В. Вибране — Ужгород, 1979 — С. 246

2 Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1980 — Т. 26 — С. 253

3 Франко І. Притча про красу // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1975 — Т. 2 — С. 213

4 Дей О. Спілкування митців з народною поезією — К., 1981 — С. 153

5  Рильський М. Лист до Н. Семанюк // Літ.- меморіальний музей Марка Черемшини в Снятині (архівний фонд)