Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Верховино, світку ти наш»
МАРКО ЧЕРЕМШИНА (Іван Юрійович Семанюк) (1874—1927)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

З давніх-давен Гуцульщина приваблювала розкішною, величною природою, оригінальністю життя її мешканців, благородними поривами і настроями гуцулів.

Письменник, що хоч раз побував там, складав свою подяку у вигляді поезій та оповідань, повістей і романів про Гуцульщину (І. Франко «Терен у нозі», «Як Юрій Шикманюк брів Черемош», «Петрії і Довбущуки», М Коцюбинський — «Тіні забутих предків», твори Ю. Федьковича, О. Кобилянської та ін.). Образами різнобарвної Гуцульщини пронизані всі новели Марка Черемшини.

Ароматно-ніжний, свіжий колоритний верховинський пейзаж з його багатством нюансів, відтінків — наскрізний і в останній збірці новел «Верховина. Вибрані оповідання. Книга друга» (К., Книгоспілка, 1929), куди ввійшло 12 новел («Верховина», «Писанки» «Ласка», «На Купала, на Івана», «Коляда», «Бо як дим підоймається», «Колядникам науки» та ін.).

Збірка «Верховина» пройнята ідеями відродження, прагненням письменника піддати художньому аналізу і синтезу навколишній світ в його різноманітних проявах. Процеси соціальної дійсності якнайщільніше поєднані з глибоким розкриттям внутрішнього життя людини.

Як і в попередніх, у збірці «Верховина» суспільні явища схарактеризовані так, як їх сприймають люди різного соціального стану і духовного складу. Черемшина висвітлює вплив «зовнішніх» подій на плин психологічних процесів, душевний лад героїв, моральні пошуки їх. Гармонія епічного розмаху і тонкого психологічного аналізу, глибокого соціального критицизму і розкриття в людині людського — такі риси реалізму творів останньої збірки.

В центрі уваги письменника знову гуцульське село — Верховина, що стогнє під новим типом панської Польщі. Зеленюки (прикордонники — Авт.), присяжні, різномасті панки та підпанки, крамарі Зельмани грабують і вбивають селян, над селом владу мають і «селом трясуть». Панотець разом з комендантом вдаються до інтриг, задля наживи вступають в темні змови, махінації, якими керує Зельман — колишній орендар, теперішній дідич, власник тартака і майже всіх гуцульських лісів і полонин. Війт, жардармерія, піп, комендант не можуть без нього обійтися, биойому «дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідити злочинців, і все йде па руку владі, яка без нього у тій дикій і чужій гірській закутині була би безрадною, як слабе око без окулярів». Жандармський агент Зельман прибрав у свої руки всю силу і владу — економічну і політичну. Він розпоряджається не тільки майном гуцулів, а й їхнім життям. Усю цю зграю народних визискувачів письменник змальовує, використовуючи засоби сатири, змістовні, різноманітні за своєю будовою діалоги — лексично точні, синтаксично стрункі. Вони загострюють сюжетні колізії, динамізують стиль.

Зміни економічно-виробничих підвалин зумовили «розкріпачення» душі селянина-гуцула, якісні зміни в їх самосвідомості. Герої «Верховини», хоч не позбавлені забобонності, покірливості, індивідуалізму тощо, — більш мужні й активні у порівнянні з попередніми. Нескореним гине дід Орфенюк, вбитий прикордонниками, не боїться арешту «премудрий Полонинчук молодий».

Про зрушення в народній свідомості, наростання настроїв невдоволення і протесту йдеться в новелі "Писанки». Колись війна корчувала села, сльози озерами збирала, життя топила, а тепер прийшло нове горе — політичні утиски, новий режим, за якого особливо тяжко живеться більш свідомим селянам. Таким є Мокан, голова читальні, засуджений на рік, «аби більше не вступався за селом». Він щойно вийшов із суду, «приголомшений і розболений». «Таким цапам треба України? Смоли їм у горло, ще й обухом у голову! Ти сироти за него жінку та й діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гаде сорокате!» [1, 215]..

На процесі свідки намагаються допомогти Мокану, обравши свою «тактику захисту» нічого не бачив, нічого не чув. Безпорадність, обмеженість свідків, невміння діяти у відповідних обставинах Мокан характеризує одним словом: «баран», що символізує їхню тупість («Питає суд: «Чи чув ти, бадіку, як Мокан говорив на вашім вічу проти панів та й проти паничів?» А такий баран каже один за другим «Не чув»). Навіть навідні питання адвоката, з підказкою відповіді, не доходять до них: «Питає адвокат: «А може, ти, бадіку, чув все, що Мокан говорив, і, може, чув-єс, що він не говорив нічого лихого на панів і паничів?». А свідок знов свеї. «Не чув!» А шандарі все чули! А я цих глухманів три дні з гір до міста звозив і три дні годую тут, гей волів! А він мені тепер каже, що люди моїй ґаздині та й моїм дітям поможут» [1, 214].

Мокан відчуває себе покинутим й одиноким. Ніхго його не підтримує Навіть адвоката заціпило. «Розради» свідків, що даються боязливо, пошепки, накритими долонею устами: «Романку, братчіку, ми в жмені тепер, їх право, а наш кримінар!», «Най таке право шлях трафит, що христінинові дихати не дає!..» [1, 215] — викликають у Мокана ще більший гнів. Через таких боягузів не варто жертвувати нічим. «Абих видів, що хлопа ріжут, як вепря, то не обізвуся, бігме, ні, ще буду кричати: келюхи з него сотайте, посічіт єго на дрібні кусні...» [1, 215].

З такими гнітючими думками підходить Мокан до тюремного будинку, під яким сиділа маленька дівчинка з кошечком писанок:

«— А ти що тут у такім місті робиш?

— Я тут у панів служу та й прийшла неню відознати.

— То неня тут у припоні?

— Вже рік у катуші, вуєчки файні та пишні!

— Та за шо, хло’ єї катуют?

— За це саме, за що лєлю убили.

— Варе?

— Лажут, шо, адтіт, за тоту Україну

— Оце їх у горлі давит!» [1, 216].

Мокан засоромився. Тимчасова розгубленість і зневіра в справу, за яку боровся, зникла, вмерла. Натомість «мерехтіли усміхнені писаночки із кошелика доньки Пададюкової і на кримінальному мурі зоряними пальчиками виписували Паладюкову Україну…» [1, 216]. Ця розгорнута символічна метафора напрочуд точно передає зміну настрою героя, який, після сумнівів і розчарувань, знову готовий до боротьби.

Польсько-шляхетський уряд, проводячи колоніальну політику на західноукраїнських землях, жорстоко карав найменший прояв активності народу, що знайшло яскраве відображення в новелі «Ласка». 12 селян, що зібралися в судовій канцелярії — це вже не безпорадні, затуркані, покірні, по-рабськи улесливі гуцули «Карбів».

Вони прийшли до адвоката, аби «дізнатися, чи то є директорова повинність, чи його ласка, аби він нас сегодні приймив» [1, 220] до норми. Справа, на перший погляд, дещо дивна і могла би стосуватися клінічного втручання (люди самі просяться в тюрму, готові заплатити за таку «ласку»), якби не логіка мотивів її. «Спадайте на рани і не збавляйте нас божої весни і прийміт нас до того смучого криміналу, най ми цими слотами та фуфелами свою кару відбудемо, заки земля божа осушеться та й нагріється» [1, 222]. За «ласку» (негіайно сісти в тюрму) довелося заплатити директору тюрми й адвокату, що «залагодив» справу. Але селяни при цьому зберігають почуття людської гідності. Без найменших ілюзій сприйняли панську «ласку» селяни. «А як тото ласка, то по кілько то нас має коштуватии?» — питає низенький бадіка. За який злочин покарані селяни, читач довідується поступово, з діалогу директора суду Ржондзіцького з селянами:

«— Ви до арешту, так?

— Ой так, так, комісарю наш годний!

— Ви ше за того віче, правда?

— За віче, за віче, любчіку наш любий!

— По кілько ви тоді зафасували?

— По місяцеві, добрітко наша добра!

— Та й вам доконче тепер?

— Якби ваша ласка, панічну грешний!» [1, 222].

Як люди робітні, бадіки не можуть пропустити весни, від якої залежить, можливо, дальша доля їхніх родин. Дарма, що землі обмаль. Вони наймуться у долівських газдів або на грачку, але весни не змарнують. Побажання бадіків, яким закінчується новела («Аби вас, панчіку, Госпідь милосердний укрив свої в небеснов ласков!..»), сприймається як заклинання панам дочекатися такої «ласки».

1922 р. на прохання студентів-емігрантів Черемшина написав новелу «Колядникам науки», присвячену четвертій річниці бою під Крутами (надрукована українською та німецькою мовами в програмі студентського вечора «Vivai Acadermja» (Берлін).

Переконаний у тому, що молоде, завзяте, загартоване покоління селян у спілці з інтелігенцією викує краше майбутнє. Черемшина звертається колядкою як і годиться на різдвяні свята, до молодих інтелігентів, що боролися проти порядків у шляхетській Польщі і змушені були емігрувати.

За традицією, на святковій вечері мали бути присутні всі члени родини. Якщо з якоїсь причини хтось буй відсутній, весь ритуал вечері покривався серпанком смутку. Не дивно, що Черемшина отой смуток і жаль за емігрантами, які не могли сісти за святковий стіл передає мовою колядки-голосіння.

Вами зажурилися гори долини всієї землі

Бо бідусте на чужині, тахнете з голоду, в тузі ниєте

А ви одні надія наша, наша наука, наша криця

Патетична, урочиста, пестлива, багата на яскраві поетичні звороти, образи, порівняння мова, туга і сум, що ними пройнята кожна фраза, кожне слово, нарешті, будова і ритміка твору уподібнюють його до народного голосіння.

Колядниками науки будуть тішитися скиба, риба, зілля і зерно. Цей улюблений художній образ. Черемшина використав у новелах «Зарікайся мід-горівку пити!..», «Туга», в коляді «Сив сокіл». Аналогічний образ маємо і в колядках, зокрема «Святі з рубачі»:

Ой як загрубів сам Господь з неба

Врадувалася на роли скиба,

На роли скиба, у морі риба,

У мори риба, у поле зілля,

У горах зілля, у стогах зерно…

Рідна земля буде, як «світлиця-веселиця, сонечко ввесні, місяць у креслі, зоря із моря».

Повністю зберігаючи жанрові ознаки народних колядок, Черемшина завершує своє послання традиційним віншуванням. Віншує він у надзвичайно тяжкий для Гуцульщини час, коли

«…гори лежуть повалені і пелінають криваві голови хмарами

…що гори в тюрмах сонця не бачуть…

Але вся Гуцулія має за вас тяму і кланяється до вас своїми ранами, своїм болем

А за сим словом будьте сильні, здорові, молодці пишні та грешні — труджені студенти наші…»

В епічно-алегоричній формі малює письменник справжній стан Гуцульщини, скривавленої, гнобленої розжаленої, зболєної, пораненої.

Досконале знання колядок зіграло тут першорядну роль. «Черемшина не творив від себе ніяких форм, — писав А Музичка, він бере готові вироблені форми, образи, щоб намалювати епічним образом так, як це він має в так званій народній творчості, сучасний стан Галичини за драму її селян. Ще один крок, і Черемшина піде вже так далеко, що буде ніби видавати чисто народню скарбницю, таку, як її маємо в збірниках колядок, за свої твори»1

Справді, автор дуже часто користується готовими, виробленими в народнопоетичній творчості, формами, образами, але вкладає в них зовсім інший зміст, як, наприклад, в наступній новелі «Коляда».

У грудні 1925 р. на прохання «Громадського голосу» дати «до різдвяного числа одно із своїх прекрасних оповідань»2, Черемшина написав новелу «Коляда» де йдеться про свавілля польської шляхти на землях Західної України, яка при підтримці мцсцевих інтелігентів-перекинчиків «у чужу норму село загонит»:

«Тепер… царем стала темная тюрма, за добре слово в голову кулю. За темне слово, чорную зраду кличут сідати, подают ручку.

Гей, сидит зрада посеред села, її пізнати, гей трійло-зела. Бо п’є горівку, їсть солонинку, а за то нічма на постерунку продає брата, продає неньку, продає челядь ще й шлюбну жінку» [1, 231].

Черемшина творчо інтерпретує матеріал фольклорно-етнографічних збірників, зображуючи справжній стан уярмленої Гуцульщини. Його коляда «формально» перегукується з обрядовою поезією цього жанру, але наповнена громадянським змістом. Колядують Іван Гавриш, «бунтар», голова читальні, що відсидів у тюрмі, і п’ять «арештантів-опришків», що «котирують цілим селом» їхня коляда,

«морозом посріблена», звучить як осуд, як агітація, як протест, її не може зупинити ні війт, ні побережник, ні жандарми. Вдаряє вона «у віконниці, як гріда», від неї «здригається у вуглах хата», від неї кидає у піт побережника.

Та й віншування, величання господаря, його родини, переплітаються у черемшинівських колядників — із заклинанням зрадників.

Зраднику «дай, Боже, помсту божу,

Ґаздам дай, Боже, на хліб урожу,

Най зрада гине, най вірність росте,

Най нарід знає, де серце пусте» [1, 231]

Заговори — вид народної творчості, колись поширений у багатьох народів. Властива їм словесно-образна художність зробила їх пам’ятниками мистецтва. Поетика заговорів своєрідна і багата. Побудовані вони переважно на основі паралелей, порівнянь і символів. Найпоширеніша форма цих витворів складається з двох частин: перша, так звана епічна половина, — магічний обряд, дія та побажання, друга, лірична половина, — передає почуття людини, її стремління до здійснення бажаного. Вірячи в магічну силу слова, гуцули часто вдавалися до заговорів, щоб відвернути від поля град, від людини хворобу; примовляли, щоб добре бджоли роїлися та інше. Пізніше в них трудящі посилали прокляття експлуататорам Саме цей вид заговорів використав Черемшина в «Коляді»

«Ще й вовкам, Боже, болу на зуби, на очі більмо, кольку у клуби, вуха без слуху, носи без нюшку — доки муть їсти з народу юшку.

Аби їм ріки повимерзали, аби їм ліси повигоряли, аби їм двори позападились, аби їм лани перерубались, аби їм ключі розі убилися, аби їм пушки потопилися, аби їм гори порозсувались, аби їм тюрми порозтворялись» [1, 231]

Черемшина використав форму колядки, в якій «крізь ліричні тони пробивається довга історія численних поколінь, що зафіксували в піснях почуття і погляди, свої бажання і мрії, свої прагнення до справедливості і світлого життя та свою боротьбу на народну правду»2, — зазначає О. Дей.

Черемшина вміє стисло в малопомітних, найчастіше в побутових деталях, узятих з образної системи фольклору підкреслити типові соціальні прикмети часу. Важливу ідейно-естетичну функцію відіграє алегоричний образ зірок, що є своєрідною домінантою новели. Вони вносять струмінь світла серед темної ночі, стають покровительками колядників, леліють коляду. Отже, колядникам під сяйвом зірок нічого не страшно.

Боротба для Івана Гавриша ще не скінчилася. Комендант і побережник готують для нього новий зашморг. Та це вже не так важливо. Адже він подарував селу нову коляду, її співатимуть інші на страх вовкам. «Гомін полетів понад колядниками та й понад селом, ударявся об ледяні верхи гір та й розшумівся горганами і долинами та давав вовкам знати, що село їм нової коляди співає» [1, 233].

Працюючи в адвокатській канцелярії, вислуховуючи щоденно скарги селян, які зазнавали найжорстокіших утисків з боку охоронців шляхетської державності, Черемшина акцентував увагу на найтрагічніших сторонах селянського життя з метою викликати у читачів усвідомлення нестерпності їхнього становища, збудити в них бунтівничі настрої Саме цим можна пояснити соціальне прозріння не тільки окремих героїв, а й всієї маси, що спостерігаємо в новелі «На Купала, на Івана». Твір — вражаючий малюнок з великої драми Гуцульщини про безправність селян, про знущання над ними навіть найдрібніших польських урядовців.

щоб заволодіти найкращою жінкою села, Збишко Прушковський — ревізор кривоустий — убиває її чоловіда, Івана Шепитарюка.

Злочин залишається безкарним, зате попа, що закликав людей до єднання, заарештовують.

Цікаво, що селянська маса в цій новелі якісно відрізняється від зображеної у новелах «Раз мати родила», «Злодія зловили». Селяни ловлять кожне слово панотця:

«Дивіться. — каже — люди сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси і дараби в’яже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід в’яже.

Най же цес нарід каїться, най свою Україну шанує!

Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить…

Нарід їсть панотцеві слова і росте високо» [1, 228].

Селянська маса не мовчить коли шандарі забрали панотця до міста, а дошукується:

«Та за що нам панотця берете?

За його казаннє!

А того, що газду убив, на суд не ведете?

Вам засій від того, пся кров, собача!» [1, 229]

Поетичність, одухотвореність персонажів з народу різко протиставляється цинізму і тваринним почуттям польських чиновників, які мають хоч маленьку владу. Один світ — це праця, висока мораль і безправ’я, а інший — лінивство, аморальність і всевладність

Новела «Туга» — лірична поема-симфонія, основним мотивом якої є туга дівчини за своїм милим. Про душевні дівочі переживання народ говорить з невимовним сумом, добираючи такі образи з життя природи та оточення, які хоч трохи могли б пом’якшити нестерпний біль, полегшити невимовне горе. Часто оспівується дівчина-калина, що в’янути починає, тоді обов’язково соловейко, горобчик, ластівка розважають її. А скільки народних пісень, де дівчина розлучається з коханим! Особливо тяжко переносить вона розлуку, коли коханий пішов на війну. Дівчина серцем відчуває трагедію, яка може статися, але зарадити нічим не може. Вона тужить ревно, боляче, нестерпно, як і Черемшинівська Марічка з новели «Туга».

В розпуці звертається вона до сил природи: сонечка, лісового шуму, білої хмарки, бистрої річки з сердечним проханням — принести вісточку від коханого, її плач-прохання — крик серця, лагідно-ніжна дівоча сповідь, голосіння за втраченим щастям.

Переживання дівчини Черемшина передає на тлі картин природи, що відіграє роль показника і водночас стимулятора настрою та експресивної тональності розповіді, роль емоційної інтродукції (рідше епілогу) до переживань героїні.

З ювелірною витонченістю і майстерністю художника-імпресіоніста Черемшина малює пейзаж, сповнений відтінками барв, звуків запахів, руху. Пейзаж у Черемшини завжди персоніфікований. Він «думає», «відчуває», «включається» в складні проблеми часу, які хвилюють самого автора. Через відчуття природи Марічка усвідомлює свою долю, своє минуле і теперішнє. Дівчина, для якої кожний кущик, кожне деревце, кожен куточок нагадують коханому зустрічі з ним, найкращі хвилини її життя, сприймає природу, як живу істоту, і відповідно звертається до неї. Природа то дає надію на повернення коханого («А дощик дрібно намовляє, надівайся миленького кожної години!»), то відбирає її («чорним дуб перебиває»).

Глибоке знання фольклору, непересічний письменницький талант допомогли Черемшині створили прекрасну ліричну поему і хвилюючим образом Марічки-ніжності, Марічки-вірності.

Збірка «Верховній» не ще один фрагмент художньої історії гуцульського села на зламі двох століть, це безодня горя, злиднів і страждань простого люду Західної України, це музика, яка зворушує до глибини душі і несе в собі відбиток величної гармонії мужицьких нервів.

Письменник високої культури і чистоти серця, Марко Черемши на прожив цікаве, багатогранне життя. Хотів би, щоб наступні покоління з найбільшою побожністю ставилися до слів цього великого поета — говорив Василь Стефаник про свого сердечного друга. У 1949 р. в адвокатській канцелярії Черемшини у Снятині відкрився літературно-меморіальний музей письменника, який прийняв десятки тисяч відвідувачів з усіх куточків світу. «Для нас, синів тих людей, для яких творив Марко Черемшина і яких тяжка доля примусила покидати чарівне Прикарпаття і шукати хліба за океаном, велика радість бути на батьківщині письменника і поклонитись його пам’яті від імені канадських українців, які знають і шанують свого великого земляка», — читаємо у Книзі відгуків музею.

20 липня 1973 р., згідно з рішенням ЮНЕСКО, ім’я письменника було внесено до календаря «Святкування роковин великих людей і подій». Нескінченний потік народу з’їхався на святкування 100-річчя письменника. Перед шанувальниками творчості Черемшини завжди гостинно відчинені двері музеїв у Кобаках, де народився Черемшина, у Делятині, у Снятині, де працював доктор права Віденського університету, український письменник Марко Черемшина. Живий вінок пам’яті співця Гуцульщини. Народ вплітає в нього нові косиці безсмертя.

Сила, трагізм, людяність його творів не перестають хвилювати людей різного віку і нацюнальності. Глибоко лірична, як задушевна пісня, образна, як гуцульський край, реальна, як сама правда, творчість Марка Черемшини полонить все нові і нові покоління читачів.

Письменник високої культури, людяності, чесності і чистоти, Марко Черемшина помер у розквіті творчих сил. Прожите ним життя сповнене великим громадянським змістом, життя цікаве, багатогранне і прекрасне, як земля, що його народила, як буйно-пишне оточення, що його викохало, як села, що обдарували тугою тужною, красою красною, любов’ю ніжною, болем тяжким.

1 Музичка А. Марко Черемшина (Іван Семанюк) — К., 1928 — С. 265

2 Інститут літературу ім. Т. Шевченка НАН України — Ф. 12 — № 107 — Арк. 3.

3 Дей О. Українська народна поезія календарно-обрядового циклу // Українські народні пісні — К., 1963 – С. 34