Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Біографія: життя, дальність, творчість
ЛЕСЬ МАРТОВИЧ (1871—1916)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Біографія: життя, дальність, творчість

Народився Олекса (Лесь) Мартович 12 лютого 1871 р. в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у родині сільського писаря Семена Мартовича та дочки поміщицького службовця з буковинського села Шипінці (нині Кіцманський район) Олени Яківни Десяковської. У подружжя Мартовичів, окрім Леся, було ще три дочки: Марія (1861), Вікторія (1863) і Людмила (1880). Жили в середньому достатку, набутому тяжкою працею батьків «без нічиєї кривдивди»1 мали 15 моргів поля, гарну xaту на три кімнати, пасіку і сад.

З рідного дому майбутній письменник виніс здорові моральні засади й естетичний смак. Від батька успадкував зовнішність (середній зріст, світле волосся, сірі, лагідні очі) й головну рису характеру — гумор, що в найскрутніших життєвих ситуаціях допомагав не втратити людську гідність «Сміх і сатира це була йою стихія»2.

Бажаючи синові кращої долі, батько видав його у місцеву початкову народну школу (1878-1879) під опіку свого приятеля Лева Козанкевича, продовжив навчання у сусідньому селі Топорівцях (1879-1882). Після успішно витриманих іспитів Лесь Мартович став учнем польської чоловічої гімназії в м. Коломия (1882- 1890). Навчання Леся припало на час небувалого національного гніту, репресій, приниження людської гідності вихідців із сільського демократичного середовища. Фабрикою «неробства й дармоїдства», де «тисячі молодих душ кривляться і ломляться на ціле життя, тисячі голодних мріють про свободу та краще життя, а тисячі ситих пустують безпечно!»3 назвав М. Яцків тодішні гімназії, в яких українським дітям було створено нестерпні умови з боку польської професури та шляхтичів-гімназистів.

Атмосфера в Коломийській гімназії була вкрай несприятливою «У великій салі першої класи, — з гіркотою згадував В. Стефаник, ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися»4.

Завдяки турботам батька, який «оплачував квартиру з харчем і справляв йому завсігди добру одежу»5, Мартович уникнув такої наруги і «місто прийняло його, як свого», проте «гостре око спостерігача швидко показало йому різницю між гниллю міста і здоровою стихією села» [1, VIII], антилюдяність, дисгармонійність і не справедливість ставлення учителів до українців-мужиків.

У такій ситуації Мартович не міг бути ані стороннім спостерігачем, ані покірним споживачем. Дійова, неспокійна натура штовхала його у вир громадсько-освітнього руху, що охопив гімназистів, готових слугувати новим ідеям, проголошеним М. Драгомановим та І. Франком. Власне, таку мету поставила перед собою учнівська молодь, об’єднуючись у «тайні зв’язки, сходини і товариства»6, де можна було «вправлятися завчасу в праці на якім-небудь полі, вчитися спільно, щоби бути на будуче корисним суспільності»7.

Гуртківці готували звіти з дискусіями, виробляли плани політико-просвітньої агітації серед селян, цікавилися творами Т. Шевченка, І. Франка, М. Шашкевича, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, М. Гоголя, Д. Писарєва, Л. Толстого, Е. Золя, Лессінга, Ч. Дарвіна та багатьох інших письменників, філософів, учених. «Те, що ми самі читали або слухали у своїм кружку, зовсім не було таке безідейне і пусте, як для учеників, —писав Осип Маковей. — Дехто, що не пережив з нами всього руху в кружку… погребував потім цілих літ блукання, заки, нарешті, опинився в тій самій партії, до котрої ми вже в гімназії належали… Основи до національної свідомості — і то не вузенької — ми могли винести з гімназії і винесли»8..

У записній книжечці Л. Мартовича знаходимо солідний список прочитаних ним творів української, німецької, польської та російської літератури (в оригіналі і «всі видання Драгоманова у Женеві. Качали «Poiityka Polakow wzglеdem Rusi», Бродовича «Widok przernocy», Достоєвського «Вина і кара», а також «Крейцерова соната» в німецькій мові. Всіх книжок було записано 487»9.

Восени 1988 р. делегат Львівського таємного товариства прибув до Коломиї з рефератом «Духові скарби українського народу», який завершувався закликом: «Ідіть у народ і добувайте з його душі ті скарби», щоб показати «світові, що ми не бездушна етнографічна маса, але старий культурний народ». Доповідь справила величезне враження на студентів, які з ентузіазмом узялися збирати усну народнопоетичну творчість різних жанрів.

Підготовлений родинною фольклорною наснагою, Мартович записував народнопоетичні твори, виступаючи в маловідомій ролі збирача гумористичних творів (анекдотів, оповідок, жартівливих та сороміцьких пісень і коломийок) і громадянсько-патріотичного характеру (пісні про Нечая, Морозенка, «Ой у містечку у Тимбові», «Гей козаче, гей, ти, брате мій» та ін.) Під їх упливом сам складав гумористичні оповідки та вірші.

Якщо зважити на притаманний Мартовичу гумор, веселу вдачу і нахил до «видумування» гумористичних оповідань, жартів і юнацьких авантюр ще в молодших класах гімназії, то перші літературні спроби в сатиричному жанрі є цілком логічні. Вони засвідчують, що творча думка його формvвалась, утверджувалась і розвивалась під впливом літературно-фольклорної традиції.

У гуртку Л. Мартович зблизився з В. Стефаником та Левком Бачинським. Разом з ними проводив культурно-освітню роботу серед селян; закладав читальні, брав участь у виданні літографованої учнівської газети «Збірка»; робив доповіді з питань культурно-просвітницького руху, українське мови, історії українського народу тощо. Все це зіграло велику роль у формуванні молодого літератора-громадянина, занепокоєного проблемами соціального і політичного влаштування суспільства.

Бесіди серед селян, викриття читалень, виступи на вічах, на зборах, виборна агітація увійшли чи не в щоденний побут гімназійної молоді. Вона ніби виправляла помилки організаторів австрійського робітничого руху в 70-х роках, які не вміли чи не хотіли «поставити робітницький рух в Австрії відразу на австрійськім, отже, міжнароднім і в консеквенції федералістичнім грунті» і не вміли та й не намагалися навіть «втягти до руху найбільшу масу, сільську, рільничу людність, зовсім не таку темну, неподвижну та недоступну для поступової агітації», як уявляли собі проводирі робітницького руху в Австрії10.

Селянська проблема стала пріоритетною в громадсько-просвітницькій, політичній, творчій діяльності молоді 80—90-х років. Мартович спостерігав небувале пожвавлення селянського руху, масове пробудження самосвідомості і громадянської гідності у «нечитальників», серед яких з’явилися прекрасні бесідники (оратори). Віча, які ще донедавна бувшій одне-два на рік, тепер систематично відбувалися у різних повітах; нові гасла загальне голосування, свобода друку, податкові та аграрні реформи - не тільки сприймалися селянством, а й з більшим чи меншим успіхом реалізовувалися. Все це відбилося в художній спадщині Мартовича, частково в оповіданні «Нечитальник» (перша назва «Рудаль», 1888).

Доля «Нечитальника» могла повторити долю десятків інших, розказаних однокласникам, не зафіксованих на папері... і навіки забутих оповідок. На щастя, оповідання потрапило до гімназійного професора Грушкевича, який заохотив гімназиста до дальшої праці. Окрилений Мартович прочитав свій твір М. Павликові, якого вважав еталоном борця «супроти неправди і визиску», взірцем «характерності та посвяти особистих інтересів для загального добра»11.

Захоплений «новонародженим Гоголем», М. Павлик повіз рукопис до Львова з наміром опублікувати його в першому номері журналу «Товариш». І. Франко відхилив оповідання, як згадує В Будзиновський, з нищівним вердиктом: «Напишіть хлопцеві, щоби пера не брав до руки, бо він ніколи нічого не напише». Цей «вирок» з рукописом оповідання М. Павлик, наче, надіслав Лесеві Мартовичу, а той уже мемуаристу, який, ніби за словами самого Л. Мартонича, описав його реакцію. «Павлик звернув мені рукопис з допискою, що Франко взагалі заборонив мені писати (..) Я послухав і більше не писав»12

Та М. Павлик усе ж не покинув надії надрукувати такий талановитий твір і звернувся до найбільшого тоді для галицької молоді авторитета М. Драгоманова: «Цими днями вислано буде для Вашої оцінки невеличке оповідання, котре в ред. комітеті викликало велике невдоміння, — читаємо в листі до М. Драгоманова від 17 липня 1888 р. — По-моєму, це штука прекрасна, просто Гоголівська, і авторові ученикові 6 гімн. Кл. можна би віщувати з того велику будучність. Оповідання загально подобалося і в комітеті, і навіть далі, та Франко вперся... Тепер же й він, і особливо я цікавий, як воно Вам подобається? (..) Мені, скажу Вам, дуже досадно, що через Франка воно не пішло в 1 ч., як заслугувало. Додам ще, що я написав був до оповідання пояснення і назвав його «Нечитальник». Воно з того теперішнього народного руху, в читальнях, про котрий у мене чималий матеріал, і з того, а також з особистого знакомства з сторонами Коломийськими я можу Вас упевнити, що по змісту й мові оповідання майже фотографія»13

Водночас із намаганнями М. Павлика переконати І Франка надрукувати оповідання, і незалежно від них, Л. Мартович коштом В. Стефаника видає оповідання в Чернівцях під назвою «Нечитальник» (1889), похитнувши тим самим довір’я до спогадів В Будзиповського.

Чи клявся Л. Мартович послухати критики метра? Однозначно — ні. Не виявлено ні листа М. Павлика до Мартовича такого змісту, ні відповіді Мартовича до Павлика з «клятвою» не писати. Навпаки: всупереч «забороні» Мартович-таки видає «Нечитальника», надсилає дописи до «Буковини» (1889), журналу «Народ» (1890), друкує оповідання «Лумера» (1891) і низку кореспонденцій у «Хліборобі» про нагальні проблеми радикального руху (1893) та ін. Все це аж ніяк не підтверджує «його» беззастережної слухняності («я послухав і більше не писав»).

Чи радив І. Франко Мартовичеві «не брати пера до рук»? Навряд. У стосунках із творчою молодію І. Франко ніколи не опускався до сумнозвісного «художника»-пророка, який свого часу забракував твори Шевченка через відсутність у нього таланту навіть до шевства. Молодь горнулася до Франка, знаходячи в ньому «гаряче серце на терпіння і долю нашого народу, запал до вселюдського поступу, до науки і свобідної думки… сміле слово і живі духовні інтереси»14 У Галичині «не було чоловіка, що мав би такий вплив на сучасну молодь, який мав свого часу І. Франко… Знайомість з Франком вводила нас, молодих, зовсім в інший світ, його незвичайне на тодішній вік очитання, його бистрий погляд на речі і сувора, але дотепна критика сучасних відносин імпонували і єднали для нього молодь. В моїм життю, — признавався Є. Олесницький, — не мав я другої доби таких рішучих еволюцій у світогляді, яку пережив я як студент перших двох літ університету під впливом І. Франка»15.

Мартович не залишив згадок у листах, як В. Стефаник, ні спогадів, як Марко Черемшина, Євген Олесницький та ін. Проте його громадсько-політична і літературна «кар’єра» зі злетами та прорахунками, від початку і до кінця великою мірою пов’язана з політико інтелектуальним полем І. Франка.

Отже, причина відмови могла мати суто «технічний» характер. М. Павлик читав «Нечитальника» на початку червня, за місяць до випуску журналу, коли матеріали першого номера було відібрано й упорядковано, а журнал «вже почав набиратися, — як видно з листа І Франка до дружини на початку червня 1888 р. —- Надіюсь, що перший номер буде гарний»16.

Мета і завдання журналу, як видно із звернення редакції до читачів, були вельми високі, зокрема «Не сходячи ані на хвилю з грунту народного русько-українського по змозі прикладати до пізнання того грунту сучасні європейські методи наукові і літературна, а заразом прояснювати дальшу нашу роботу показом на ті дороги, якими йде тепер наука і література в других, освічених краях Європи»17 (виділення наше — Авт.).

Чи відповідало оповідання Л. Мартовича цим вимогам? Також ні. Юний автор явно не впорався з композиційними проблемами, використавши наративну монологічну форму — монолог п'яного мужика, натуралістичне копіювання мовлення, тенденцію деяких попередників зображувати селянина як «якусь напівідіотичну фігуру, котрій десь-десь, вряди-голи вирветься якесь наївно-дотепне слово»18

У цьому контексті не можна випустити з уваги логіку наукового методу оцінки літературних творів, чітко визначеного Франком: «Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності — писав він, — завідтак як факт індивідуальної історії даного письменника, тобто стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і корисного для нас, тобто попросту, чи і наскільки даний автор і даний твір стоїть того, щоб ми його читали, ним займалися, над ним думали і про нього писали»19

Вірогідно, що І. Франко як вимогливий критик міг висловити чимало лретензій до початківця, про що, крім іншого, свідчить оглядова стаття «Українська література за 1899 рік», де він, ознайомившись лише з трьома оповіданнями («Нечитальник» (1889), «Лумера» (1891), «Іван Рило» (1895), відзначив відсутність в автора почуття міри, наявність зайвих епізодів, відчутну стильову залежність від М. Гоголя. Не можна лишити поза увагою той факт, що від пертого числа новоствореного часопису, його редактора та автури великою мірою залежала дальша його доля. Чи варто було наражати журнал на ризик публікаціями твору нікому не відомого початківця? Детальний розгляд історії видання «Нечитальника» спростовує закиди дослідників, зокрема Ю. Гаморака, про фатальний вплив «критики» І. Франка на Мартовича, його «змарнований» талант, «малопродуктивність» і навіть «десятилітню літературну мовчанку», спричинену, мовляв, самим Франком, «що в 1888 р. відмовив будь якої вартости його першому оповіданню» [1, VIII].

Справжньою причиною «малопродуктивності» Мартовича були об’єктивні обставини й альтруїзм письменника. Дилему — праця на себе чи задля добра громади — Мартович завжди вирішував на користь другої. Його коротке стражденне життя дає чимало фактів такого альтруїзму. Так, маючи феноменальну пам’ять і непересічні здібності до науки, Мартович залишається повторно в п’ятому класі гімназії через громадсько-освітню роботу серед селян. Його тішить, «що нарід будиться, а чи його до цього біда спонукує, чи що інше, то вже річ меншої ваги, доста того, що нарід починає заходжуватися коло поліпшення своєї долі. Отже, його заходи марно не підуть, бо нарід гуртом усе може перебороти».

У сьомому класі (1889-1800) Мартовича виключено з гімназії. Після конфлікту і учителем-поляком директор гімназії Емануель Вольф порадив перейти до іншої гімназії. На початку лютого 1891 р Мартович уже учень Дрогобицької німецької вищої реальної гімназії ім. Франца-Йосипа. Тут познайомився з І. Франком і став одним з найактивніших членів створеного ним і М. Павликом радикальної партії (1800), був співавтором програмових документів партії, невтомним пропагандистом її, повністю поділяв устремління ідеали І. Франка, на яких фактично зростав як письменник, журналіст і громадський діяч.

«Директор гімназії (народник і культурний діяч О. Борковський — Авт.) остерігав учеників щоби надто явно не шлялися по селах, — згадував приятель Мартовича і Стефаника Левко Бачинський. — Діялося це тоді, як по других гімназіях (Станиславів, Тернопіль) много учеників вигнано і гімназії, а навіть передано їх судові»20, та Мартовича і це не зупиняло. Він одразу ж відреагував на проголошені 1891 р. сеймові вибори і «прибіг до директора і заявив, що вибори йдуть і він мусить іти агітувати. Як не перемовляв його Борковський, як не переконував — нічого не помогло. Цей крок, що дає гарне свідоцтво патріотизмові Мартовича, коштував йому ще один протрачений рік»21. Виконавши громадянський обов’язок, Мартович повернувся до гімназії і здав матуру на рік пізніше (1892).

У червні 1892 р. Мартович — студент права Чернівецького, а згодом Львівською університетів. Вибір юриспруденції зроблено не з професійних інтересів чи за покликанням, а з огляду на матеріальні можливості (правничий факультет був найдешевшим). Після одруження і відвінування дочок Мартович-батько не міг утримувати сина в університет. Розраховувати довелось на себе. Вільне відвідування лекцій і нелімітований час складання іспитів дали йому змогу заробляти і на прожиття, і на платню за навчання. Працюючи «писарчуком», помічником адвоката задля шматка хліба в різних містечках Галичини, Мартович не залишає й громадської роботи.

Він — член культурно-просвітницького товариства студентів «Союз», член проводу радикальної партії у Снятинському окрузі, незмінний передвиборний агітатор 1894 р. писар в адвокатській канцелярій Шефера у Снятині з оплатою 20 гульденів на місяць. У 1895 р. — редагує газету «Хлібороб», також за 20 гульденів на місяць, буквально задихаючись від злиднів, канцелярщини в глухих закутках краю Зрозуміло, що за таких обставин вчасне складання університетських іспитів було виключено, а відтак мрія відкрити адвокатську канцелярію, покращити своє становище і соціальний статус ставала недосяжною. Матеріальна скрута заганяє його на рік добровольцем до австрійської армії (1895).

Наприкінці 1896 р. працює в Кутах в канцелярії товариша но партії доктора С. Даниловича, але заробляє так мало, що ледве вистачає на прожиття. С. Данилович клопочеться про призначення Марковича на посаду редактора газети «Громадський голос» (у Львові). Живе в одному помешканні з І. Макухом; зближується з молодими письменниками та вченими М. Яцківим, В. Щуратом, В. Будзиновським, В. Гнатюком, М. Шухевичем, К. Бірецьким, М. Заячківським, І. Кунцівим та ін.

1898 р. — агітує на виборах за І. Франка (Тернопільщина). За дорученням партії залишає редакторську роботу й очолює Снятинський відділ радикальної партії. В «Літературно-науковому віснику» друкує оповідання «Мужицька смерть».

1900 р. — Мартович влаштовується на роботу в канцелярію доктора Лонгина Озаркевича в містечку Городок під Львовом. Відсутність коломийського, львівського оточення пригнічувала молодого чоловіка. Розраджував себе щосуботніми поїздками до Львова, де зустрічався з М. Шухевичем, В. Гнатюком, В Будзиновським, М. Заячківським У неділю повертався назад. Розлука засмучувала обидві сторони. Якось директор «Видавничої спілки»; В. Будзимовський попросив Мартовича записувати свої розповіді, пообіцявши за кожне оповідання гульден (1,4 долара) у рахунок гонорару, а коли оповідань назбирається на том, то «Видавнича спілка» видасть їх книжкою22. І. Мартович, і Будзиновський дотримали слова 1900 р. вийшла перша збірка оповідань «Нечитальник».

1900-1905 рр. найактивніший період творчості Мартовича. Він видав ще дві збірки — «Хитрий Панько і інші оповідання» (1903). «Стрибожий дарунок і інші оповідання» (1905), прихильно сприйняті у підросійській Україні (Л. Українка. М. Коцюбинський) та Буковині (О. Кобилянська). І. Франко включає ім’я Л. Мартовича в огляди української літератури для російської енциклопедії, німецької і чеської періодики, зараховуючи його до «китиці новелістів», вихованих на кращих зразках європейської літератури.

О. Кобилянська, працюючи над перекладами оповідань І. Франка, Н. Кобринської, О. Маковея, Лесі Українки, Олени Пчілки, В. Стефаника для антології української новели німецькою мовою, включила у видання й «Мужицьку смерть» Л. Мартовича.

М. Коцюбинський запрошує В. Стефаника і Л. Мартовича до участі в альманасі «Дубове листя». «Я таки не хочу погодитися з думкою, що ні Ви, ні д. Стефаник нічого не дасте до мою альманаху, хоч Ви не були ласкаві одповісти на запросини, — пише М. Коцюбинський Л Мартовичу. — Я такий прихильних Вашого таланту, так люблю перо Ваше, що вже бодай для того варто щось мені надіслати. Нетерпляче чекатиму, бо вже час посилати до цензури»23. Обидва письменники переживали не найкращі часи особистого характеру; альманах вийшов без їхніх творів

Незавершене навчання в університеті, постійні переїзди, особиста невлаштованість виснажували письменника вкрай. Творець безсмертних образів жив знесилений мандрівним, напівголодним життям. Проте і в таких драматичних ситуаціях сприймав світ по-філософськи, з властивим йому гумором. На питання допитливих, чому й досі не одружився, відповідав жартома «Мене сильно тягне тільки до трьох «П»: до письменства, до пива і до парубоцтва. А це такі три «П», які дуже тяжко погодити з четвертим «П» з подружжям»24.

Особиста невлаштованість, а ще більше мовчання критики (на дві останні збірки не з’явилося жодної рецензії) остаточно зламали Мартовича. Зневірений і розчарований, він засумнівався у доцільності своєї літературної праці: «Я досі не бачу причин, для кого і для чого ми пишемо? На лихо воно кому здалося! Чи для тих 500 передплатників Літературно-наукового вісника? Чи вони сего потребують?» Це був крик болю, типовий не для одного покоління українських письменників. Проте життя тривало і попри все повнилося знаковими подіями.

1909 р. — закінчив університет. Причиною 17-річного (1892-1909) студенства Мартовича була «боротьба за кусок хліба та праця на народній ниві. Таких залізних правників («довгожителів»-студентів — Авт.) було у нас дійсно багато і то почавши від хлопоманства 60-х років аж по нинішній день. Тим саме правникам, що відложили особисті інтереси, а пішли на службу народові, маємо завдячувати се, що народ наш прозрів»25

Письменник активізує свою роботу. У нього багато планів і творчих задумів. Його твори видають, перекладають 1910 р — у Коломиї вийшла антологія «Вибір нарисів і новел Василя Стефаника, І. Семанюка, Л. Мартовича», упорядкована А. Крушельницьким, у Москві вийшли оповідання «Войт и другие рассказы» (1910, 1911) в перекладі О. Назаріїва і з його передмовою. Зворушений глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душевною красою оповідань Мартовича. О. Назаріїв назвав його народником у найкращому розумінні цього слова. Крізь «гіркий сміх» автора всюди пробивається його глибока, щира любов до знедоленого і пригніченого злиднями, темнотою та безправ’ям українського народу, сердечний біль з-за хиб і пороків героїв його оповідань, скорботна печаль з приводу негативних рис сільською життя»26.

1911 р. Мартовича висувають кандидатом до віденського парламенту від 64-го округу, що охоплював підміський Львів, Винники, Щирець та Городок. Однак Мартович зняв свою кандидатуру, «щоби не розбивати українських голосів і не причинитися до вибору ворога народу»27, представивши ще один показ альтруїзму.

Час «позитивних емоцій» перервала хвороба шлунка. Мартович залишається без роботи, без даху над головою, без засобів до існування. Врятував з безвиході І. Кінців, забравши товариша у свій маєток «на постійний побут до с. Улицьке Зарубане коло Рави Руської», де й прожив Мартович «решту свого життя» [1, XXV].

Оточений любов’ю та увагою, Мартович мовби заново народжується багато читає, жадібно ловить кожну новину інтелектуального і громадського життя, готується до докторату. «Творчий антракт», на щастя, не мав негативних наслідків для письменника, свідченням чого є написаний на одному подиху найвизначніший твір української літератури — «Забобон» (приблизно 1910, 1911). Крім художнього значення, повість багато важила особисто для Мартовича, матеріальний стан якого посяг катастрофічної межі. «Скажу Вам, як свому знакомому, — пише В. Гнатюкові, пролонуючи повість до друку, — що я тепер у великій потребі. Як бачите, сиджу на селі в товариша д-ра Кунцева. Та се би ще байка, але я якраз хорую на жолудок (…) й лежу в ліжку. Думав поїхати до Львова й не знаю, коли виберуся. Очевидно, чоловіка без посади всі тиснуть. Так і мене тепер притисли вірителі й перуться до моїх ручителів, a я не маю чим поповнити ані одної рати. Біда. Про це, очевидно, не кажіть нікому в редакції, чоловік потребуючий тратить у людей половину своєї вартости» [2, 338].

Редколегія схвалила твір до друку і визначила найвищий гонорар, якого не удостоювався навіть І. Франко. Проте сталося зовсім непередбачене й несподіване. На початку березня 1912 р. Мартович забрав рукопис назад і сатирична повість «Забобон» вийшла 1917 р., вже після смерті письменника.

Тяжка тривала недуга лишила страшний слід, він схуд утратив колишній гумор, став мовчазніш і тихий. «З давнього Мартовича, якого всі так дуже любили, — згадувала дружина Левка Бачинського, — не залишилося й тіні»28 Знемагаючи від болю Мартович захищає докторат права (1914), з надією відкрити власну адвокатську канцелярію. Та і ця надія не справдилася. Почалася війна. Улицько- Зарубане було окуповане солдатами російської армії. Письменник не лише був свідком убивств, каліцтв, грабунків, переслідувань національно свідомої інтелігенції, а й сам двічі побував під гарматним вогнем: «Чотири години стріляли тоді москалі прямо на те місце, де ми сиділи, бо біля нас стояла австрійська артилерія. Лопали над нами шрапнелі, але ми осталися живі»29.

Війна, — згадує І. Кунців, — дала Мартовичу «невичерпне джерело спостережень на людськім матеріалі з обидвох боків бувшого кордону та сильно збагатила його і так незвичайно обширні відомості філологічна і етнопсихічні», але «зменшила близько наполовину його недруковану спадщину. При вчиненім у моїй хаті погромі в дні 13 вересня 1914 р всі рукописи покійного опинилися на подвір’ю, в городі, в саді, на слоті, порозкидані й потоптані солдатськими чобітьми. Визбирані вже потім картки виказали вже багато браків (недостачу сторінок. — Авт.). В цілості осталася згадана вище повість (з віддертим заголовком і половиною першої картки...) та коротші оповідання: «Народна ноша», «Пророцтво грішника» і «Жирафа і Ладо». З інших оповідань та драматичних нарисів остали лише всякі уривки. Покійний вже не зібрався повикінчувати їх наново»30.

Восени 1915 р. Мартович клопочеться лро місце адміністратора у с. Радруж. «Не знаю, як станеться, але буцім обіцяли. У нас бранки ще не було. Я хорував цілу зиму дуже тяжко, то й не знаю, чи мене візьмуть, хоч тепер мені зовсім ліпше, і я приходжу до сил»31.

Наказ Мартовичу з’явитись для загального ополчення на 31 січня 1916 р. запізнився на 20 днів. 11 січня 1916 р. заплаканий солдат-полонений постукав у двері сільської господи Олекси Павловича Лемішка і сказав, що Мартович «на стукання в двері і вікна його кімнати не відзиваються. Я з місцевим війтом Думичем Гнатом негайно удались у школу, зломили замок у дверях кімнати, де спав Л. Мартович. і застали Л. Мартовича в ліжку мертвим. Я зробив список майна з померлого, виявилось грошей 514 австрійських корон, постіль і покриття на ліжко, два комплекти убрань, один плащ, три пари білля, книжки та рукописи. Гроші тимчасово, як і список, забрав війт, а пизосталі речі доручили під опіку солдатови. Як на інтелігента, було то скромне майно»32.

Кілька приятелів, селяни, три полонені провели покійного в останню дорогу, в сусіднє село Монастирок, на круту гору, порослу високими деревами. Три священики відспівували його душу. Білий сніг лягав на груди. Зимовий вітер захлинався від жалю і розносив трагічну новину у Львів, Київ, Чернівці, Відень. Столітні липи берегли його вічний сон і не дали зрівняти з землею його могилу. Українська громадськість забула його. Чи гарматні постріли оглушили її пам’ять, чи далась взнаки сумна традиція українців шукати пророків на чужих землях?

Двадцять років знадобилося на розшуки забутої могили, щоб нарешті поставити скромний напис на пам’ятній плиті: «Л. Мартович. Доктор прав, кандидат адвокатури. Письменник. Автор «Нечитальника», «Хитрого Панька», «Мужицької смерті» та інших образків хлопської долі. Роджений дня 12 лютого 1871 р. в Торговиці-Пільній Городенківського повіту. Помер дня 11 січня на Зубейках в Погариську, а похоронений тут дня 13 січня 1916 р. Пам’ять славного хлопського сина не загине!».

Ознакою певного розвитку громадянства можна вважати відзначення (вперше за 85 років після смерті) 130-річного ювілею від дня народження сатирика. На жаль, лише на регіональному рівні, на Прикарпатті. Суспільність незалежної України ще дуже бідна на приклади громадянського духу, самопожертви, справжньої любові до кращих своїх синів. «Любити цю історію дуже тяжко бо майже на кожному кроці треба хіба плакати над нею». - зізнавався І. Франко, продовжуючи любити історію і Україну.

Батьківщину, як матір, не вибирають Вона єдина віками гноблена і гака маєстатично красива, рідна і дорога! Мартович любив її беззавітно, віддано — до смерті.

1 Стефаник В. Перший твір Леся Мартовича (Спомин) // Стефаник В Повне зібр. тв. У 3 т. — К., 1952. — Т. 2 — С. 22

2 Гаморак Ю. Талант без середовища (Життя і творчість Л. Мартовича) // Мартович Л. Твори: У 3 т. — Краків. Львів. 1943 —Т. 1 —С. 111. Дапі, посилаючись на це видання, в тексті зазначаємо том і сторінку

3 Яцків М. Огні горять // Яцків М. Вибрані оповідання — Львів, 1953 — С. 27

4 Стефаник В. Автобіографія // Стефаник В. Повне зібр. тв.: У 3 т. — К., 1952. — Т. 2 — С. 13

5 Равлюк Василь. Лесь Мартович. Спогади з шкільних років // Рад. література — 1940 — Кн. V – С. 154

6 Франко І. Конкурс «Зорі» // Франко І. Зібр .творів: У 50 т. — К, 1930 —Т. 29 — С. 472.

7 Рудницький М. Письменники зблизька — Львів, 1958 — С. 92

8 Маковеи О. Історія одної студентської громади — Львів, 1912 — С. 90

9 Ровлюк Василь. Лесь Мартович. Спогади з шкільних років // Рад. Література — 1940 — Кн. V — С. 155

10 Франко І. 3 історії робітницького руху в Австрії // Франко І. В наймах у сусідів. — Львів, 1914 — С. 34

11 Ювілей 30-літньої діяльності Михайла Павлика. — Львів, 1905 — С. 37

12 Будзиновський В. Некар’єрович (Із споминів про Леся Мартовича) // Нові шляхи — Львів — 1930. — № 2 — С. 319-323

13 Павлик М. Лист до М. Драгоманова від 17. 07.1888 р. // Переписка М. Драгоманова з М. Павликом (1876-1895). Зладив М .Павлик — Чернівці, 1912 — Т. 5 (1886-1889) — С. 230

14 Олесницький Є. З-перед четвертини століття // ЛНВ —1904 — Т. 27. — Кн IX. — С. 130-131

15 Там само

16 Перший номер «Товариша» на другий день після виходу (31липня 1888 р.) поліція конфіскувала за недотримання формальності — не було підпису видавця (вийшов через два тижні, 24 липня)

17 Франко І. Лист до О. Ф. Франко, початок червня 1888 р. // Зібр. творів: У 50 т. — К , 1986 –Т. 49. — С. 164.

18 Від редакції // Товариш. Письмо літературно-наукове — Львів, 1888 — Ч. 1 — С 1-2.

19 Франко І. Літературні письма. Письмо IV // Друг. — 1876 — № 20 — С.350

20 Життя і змагання т. Льва Бачинського (Автобіографія) // Громадський голос — 1930 —№ 16 — 19 квітня

21 Лозинський М. Л. // Діло — 1916 — № 16 — 28 січня

22 Будзиновський В. Некар’єрович. Із споминів про Леся Мартовича // Нові шляхи — 1930 — № 2 — С 320-321

23 Коцюбинський М. Лист до Л. Мартовича від 28 травня 1903 р. // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. — К., 1975 — Т. 6 — С. 287

24 Рудницький М. Письменники зблизька — Львів, 1958 — С. 92.

25 Др. Лука Мишуга. Реалізм в творах Леся Мартовича (3 нагоди виходу посмертної його повісті «Забобон» // Вісник політики, літератури й життя —1918 — Ч. 10. — С. 150

26 Назаріїв О. Лесь Мартович // Хрестоматія критичних матеріалів — Т. 3 —К., 1949 — С. 166

27 Громадський голос — 1911— 15 червня

28 Життя і змагання т. Льва Бачинського (Автобіографія) // Громадський голос. — 1930 — № 16 — 19 квітня

29 Мартович Л. Лист до Левка Бачинського від осені 1915 р. // Громадський голос — 1916 — № 5. — 10 квітня

30 Кунців І. Лесь Мартович // Діло — 1916 — № 32. — 3 лютого

31 Там само

32 Там само