Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Я не тільки літератор, а і журналіст, людина партії»
ЛЕСЬ МАРТОВИЧ (1871—1916)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Уже в ранній період творчості Мартович зрозумів, що успіхи и поразки окремих людей, їхнє особисте горе надто часто були зумовлені обставинами політичного життя й економічними реаліями а драми індивідуального життя були витіснені драмами соціальними і політичними, і людина під їх впливом повніше і яскравіше виявляла свій характер, до того ж не в домашньому колі а в зіткненнях на публічній арені. Старі прийоми художнього дослідження й зображення сутності через приватне буття виявились недостатніми.

Художник кінця XIX — початку XX ст. не міг обмежитися ні фіксацією минулого, ні натуралістичним зображенням сучасного. Його завдання полягало в тому, щоб, узагальнюючи новонароджене, ще не всіма помічене, втілюючи його в яскравих художніх образах, допомагати кристалізації типів нових людей, наближувати бажане майбутнє.

Мартович зробив дуже багато дія поєднання мистецтва з реальним життям звичайної людини, пізнання цього життя, розкриття його закономірностей. Він не малював світу ідеального, недоступного, який, за словами І. Франка, «будить у нас лише неохоту й відразу до світу дійсного», але намагався подати наш світ і життя гарним і цікавим. Він учив «нас любити людей таких, які вони є»1.

Багато з побаченого вражало письменника своїм алогізмом і викликало обурення. Він гостро й бурхливо реагував на будь-які прояви несправедливості, туподумства, зради, фальшивого народолюбства, використовуючи всі відтінки сміху, всі засоби висміювання, починаючи від нищівного сарказму до гіркої іронії, від пристрасного памфлета до гротескного перебільшення. Засобами сатири веде письменник боротьбу за народне пробудження, утвердження людської гідності в усіх сферах життя, насамперед в соціальній та політичній.

З 1890 р. Мартович член радикальної партії, програма якої вимагала «повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління … автономії громад, повітів, країв». Для реалізації програми потрібна була партійна трибуна. Нею стали журнал «Народ» (189001895), газети «Хлібороб» (1891-1895), «Громадський голос» (1895- 1910). Л. Мартович не лише активний кореспондент партійної преси від початку її заснування, в якій друкує низку публіцистичних статей, що стосуються проблем радикального руху, а й помічник редактора «Хлібороба» (1893), відповідальний редактор львівської газети «Громадський голос» (грудень 1897-серпень 1898).

Не маючи свого помешкання, Мартович ночує у редакції, живе впроголодь, але газету видає регулярно і без запізнень. Із номера в номер (без підпису) у рубриці «Вісті з краю і й світа» подає коротенькі дописи з галицької периферії і відомості з політичного життя світу, опрацьовані у формі гуморесок, дотепних жартів мініатюр.

Тут зустрічаємо короткі оповідання, історії, характерні поєднання різнорідного словесного матеріалу в межах єдиного стильового комплексу, що неминуче веде до комізму: «На нашого панотця Козакевича з Угнова людці дуже вже звикли нарікати, так якби вони (панотець —Авт) вже нікому нічого доброго не зробили. Чую, проте, обов’язок подати до публічної відомості, що мені в крайній потребі, як я служив у війську, видали благословенно витяг метрикальний, без котрого не був би-м ся вирекламуван; направді мусив батько ходити дві неділі, направді мати мусила занести голову цукру і 2 з[олотих] р[инських], але все-таки для мене «витяг» був важніший і я не зважав на те, що від мене панотець «витяг»2

Особливою гостротою, точністю і місткістю сатиричного слова відзначались «повідомлення» про політичних опонентів — радикалів. Тут Л. Мартович проявив неабияку майстерність у створенні сатирико-комічного ефекту шляхом поєднання, здавалося б, несумісних величин, сміливого зіткнення різних планів «високого» і «низького».

Як важливий структурний елемент сатиричних образів, цей прийом поширюється і на лексичні фразеологічні та синтаксичні форми, поєднуючи різнохарактерні лексичні шари, невмотивоване переміщення вислову з одного стилю мови в інший функціонально далекий, що сприймається як різкий дисонанс або як засіб комізму: «Нагло, але здавна сподіваною смертю умерла дня 19 мая 1898 року Народовська партійна ідея. Небіжечка, купаючись у ставку, званім Консолідація (Мартович має на увазі об’єднання в опозицію поляків і українців у 1870-1880 рр. проти австрійського режиму, що закінчилася поразкою — Авт.) потонула в москвофільськім болоті.

Допомагаючи їй утонути, з нею разом пішли на дно проф. Юліан Романчук, бувший посол, бувший народовець, бувший батько нової ери, співвластитель Консолідації, а також д[октор] Теофіл Окуневський, бувший радикал.

Нехай з Богом спочивають!

Про остатні хвилі тих політичних небіжчиків подамо обширнішу відомість в найближчому номері»3

Дописи з галицької периферії мали конкретного адресата і супроводжувались дотепно-уїдливими редакторськими коментарями, що викликало відповідну реакцію «череватих патріотів», послів «панських підлизнів», партійних опонентів, яка виражалась у білих смугах шпальт газети з написами «конфісковано». Але й без коментарів і пояснень цілком очевидна бойова актуальність мартовичевих «дописі в-мініатюр», насичених політичними подіями свого часу. У них знаходимо численні прозорі натяки, реальний підтекст, зрозумілі сучасникам асоціації, які розрізняли конкретний об'єм пізнавали знайомі обличчя, факти, явища.

Журналістсько-художня діяльність Л. Мартовича присвячена винятково злобі дня. Зайнятий політикою, він віддавався їй усією душею і часто писав не тільки публіцистичні, а й художні твори з думкою про їх практичне призначення. Як член радикальної партії, свідомий громадянин, талановитий письменник Л Мартович намагався поєднати художню вартість з актуальними погребами суспільного моменту. Мартович завжди відчував себе активним учасникам суспільної боротьби, не відділяючи літератури віл пропаганди розквіту своєї літературної діяльності він був у водоверті журналістики і міг сказати словами М. Салтикова-Щедріна: «Я не тільки літератор, а і журналіст, людина партії»4

В процесі публіцистичної і художньої практики Л. Мартович виробив свій власний стиль і досить багатий специфічний словник для сатиричного означення різних негативних явищ у тодішньомусуспільному житті, створив низку колоритних слів-неологізмів для влучної характеристики негідної, антинародної за своєю суттю поведінки панівної верхівки, що постійно була об’єктом сатиричного викриття і осуду.

У публіцистичних працях Л. Мартович намагався відтворній загальний характер галицького суспільного життя. Ці своєрідні розмови з читачем за викладом були близькі до белетристичної манери, а за змістом нагадували його художні твори. Гнівом і гіркотою сповнювалось слово, коли він писав про холодну байдужість галицької інтелігенції до народних справ, до питання піднесення соціально- національної самосвідомості народу, до кричущих явищ сваволі, яка повсюдно панувала. Публіцистичність стала однією з характерний рис творчості Л. Мартовича, органічним ідейно-художнім компонентом його творів.

1 Франко І. [Джеджалик]. Поезія і її становисько в наших временах // Львів — Друг — 1876. — С. 47

2 Громадський голос — 1898 — № 6 — С. 48.

3 Там само — № 15 — С. 118

4 Салтыков-Щедрин М. Е. Неизданные письма — М., 1932 — С. 91