Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Мистецтво сатири Л. Мартовича. Рання творчість. Традиції і впливи
ЛЕСЬ МАРТОВИЧ (1871—1916)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

27 оповідань, що увійшли до трьох збірок («Нечитальник» (1900), «Хитрий Панько і інші оповіщання» (1903), «Стрибожий дарунок і інші оповідання» (1905), сатирична повість «Забобон», публіцистичні праці, незавершені твори — ось увесь доробок Мартовича.

Він не дав нам стільки, скільки міг би дати за інших, сприятливіших обставин, але те, що дав, належить до найвищої проби. Багатогранна загальна й естетична культура, широта суспільно-політичного кругозору, місткість художнього узагальнення — все це дало підстави І. Франкові визнати А. Мартовича самобутнім, незрівнянним сатириком на зламі віків. «Як ніхто інший, уміє він примітити в життіі нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону»1

У ранніх оповіданнях Мартовичу ще бракувало широти погляду на світ і вміння художньо-узагальнювати суспільні явища. Його «Нечитальник» — це копія (як тонко підмітив М. Павлик) нового селянина, нової епохи, зроблена в кращих зразках української традиції та традиції М. Гоголя. Проте суто зовнішні традиційні прийоми Мартович не переносив механічно в свою творчість, а органічно поєднував із засобами і прийомами, властивими українській народній Й творчості, виробивши нову якість, новий синтез — своєрідну мартовичівську форму, хоча досконалість, витонченість її не була для нього самоціллю. Вже в «Нечитальнику» Мартович піднісся до відкриття основ австро-цісарського ладу. При зображенні найскладніших суспільних явиш Мартович вміє не підкреслювати авторської позиці, робити зображення сатиричним, не втручаючись у розповідь, розкривали внутрішній, притаманний йому комізм якось безсторонньо.

Якісно новий крок у плані художньої майстерності бачимо вже у другому оповіданні Мартовича «Лумера» (1891), де реальні картини живої дійсності, або схоплені у дзеркалі своєї душі карикатури часто є ближчими до дійсності, ніж самі портрети. Сатиричне розвінчування реалізується як у формі комічної невідповідності, так і у вигляді позакомічного відображення потворного страшного. Гумop та іронія переплітаються в його творах із дотепом та їдким сарказмом.

Іронія — ознака світосприйняття письменника, який добре знав багато з того, що до цього вважалось таємним, не пізнаним, що спиралось на віру, ілюзію, культ. Митець може все пояснити, однак не має сили все змінити. Усвідомлення свого безсилля надає його іронії драматичного відтінку. В своїй загальній філософсько-естетичній суті іронія проростає з усвідомлення недосконалості світу, з несумісності мрії і дійсності добра і зла, смішного і драматичного, розумного й алогічного.

Мартович задовго до Г. Гессе намагався «найти вираз для двоєдності» людського життя, в якому постійно відчувалася б мелодія і контрмелодія, а «багатогранність супроводжувала би єдність, жарт серйозність». У деяких творах йому вдавалося наблизити обидва полюси життя: добра і зла, радості і смутку, життя і смерті. На грунті долання труднощів і суперечностей такого двоголосся формувалась індивідуальна своєрідність письменникової манери.

Іронія передбачає певне інтелектуальне і емоційне налаштування письменника, його здатність реагувати на іносказання. Їй великою мірою властиве двопланове вживання слова водночас у прямому і тропеїчному (переносному) значенні. «Жав Іван Притика із своєю жінкою, Аницею, на попівськім лані за снопи. Сонце вже зайшло, а вони все не покидали роботу, бо ті, що жнуть за снопи, раді би ще хоч кілька снопів докинути».

Письменник вдається до іронічної інтонації, що виростала з усвідомлення недосконалості світу, несправедливості його укладу, з несумісності мрії і дійсності. Насправді ж голова Івана Притики була повністю зайнята думкою про їжу. «Скільки раз уже його охота забирала шпурнути серпом та хоч побалакати за їду (усе відвів би душу), так же не міг ізважитися» [5]. Спроби притлумити відчуття голоду думкою про снопи, розмовою про поросятко виявлялись марними. З легким гумором розповідає Мартович про голодні муки Івана Притики, про його бажання вгамувати голод хоча б холодним голим борщем. Письменник відтворює зміни складних душевних станів героя: терпіння, обурення, злість, сором, надія. Та у будь- якому психічному стані Іван виявляє гідне подиву уміння контролювати й об’єктивно оцінювати свої дії і вчинки. Йому хочеться хоч поговорити про їжу, але дружину обсіли зовсім інші думки, як перезимувати,

«острішок поправити, бо завсіди затікає. Іван на це бовтне що бовтне, а всередині аж кипить:

— Що ця, — говорить д’собі, розбалакалася, як із храму йдучи? Тото я їй зараз хавку заткаю. Та що ж бо я (сам себе уговкує) жінка тут не винувата, її. Ігі (так сам до себе). Воно мені з голоду так чи що? Це, відай, не голова моя таке прибандурює, але жолодук!»

По такій галці стало Іванові омпно (соромно — Авт.). Він ухнюпився замовк, як води в рот набрав, та й мовчки приплентався домів» [6].

Перед нами людина добра, тактовна, делікатна. Приховуючи свій справжній настрій, він підтримує розмову, знаходить справедливі причини своїх «крамольних» думок проти невинної дружини. Мартович вживає ремарки-коментарі, дієслівну синоніміку, розгорнуті порівняння, що часто переростають у самостійний художній образ, але жодного разу при цьому не глузує: («І в гадці не мають, що сьогодня лиш раз їли, як коли ті лани не зважають на ціну напитків, чи вони дешеві чи дорожчі, але п’ють загалом, як уже розсмакують», «Як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдирає. Що як він і вагою тягне помало рівненькою дорогою, а під гору йому і стримуватися при ходиться. Але зате на самій горі стає віддихуватися. » [6].

Здається, зображення рухів, міміки, жестів, поз дано для того, щоб читач бачив і розумів героя у світлі авторської концепції. Власне, змістовий бік цієї концепції письменника свідчить і про його світогляд, і душевний стан, дає змогу осягнути ідеологічне й естетичне наповнення твору і своєрідність його героїв. Симпатії автора повністю на боці скривджених. Він усім серцем прагне бачити своїх героїв багатими і щасливими, але не може грішити проти істини і показує «Івана, як старця, лице його почорніле, застелилося синими пишками, очі запалися, ноги не служили, а до того Аниця одягла його в старий дірявий сардак та й веде босого» [14]. До вже відомого віку обох героїв, виснаженисті, бідності, Мартович долає портретні штрихи колір обличчя (почорніле, бліде), етнографічні деталі, що вказують на місце дії — Покуття (сардак, перевесло замість пояса, перемітка). Тут знову натрапляємо на прийом, використаним у «Нечитальнику», невідповідність підкреслено-ввічливого стилю особі, якій він адресується. На Покутті називають ґаздів на «ви», але Іван Притика — наймит, його одяг нічим не відрізняється від жебрацького, тому фраза «ґазда вийдуть із хати та примістяться на возі» просякнута гіркою іронією.

Ще кілька портретних штрихів Івана додає Аниця. Намагаючись хоча б чимось зарадити хворому чоловікові, вона звертається за порадою до знахарки, кількаразово повторюючи: «Вони в мене маломовні, так уже бачу, змаленьку. Слабі вони й до роботи, й до бесіди не говіркі» [15]; «А Йван, маломовним він та й слабий до роботи, тілько й робить, що знемагає раз у раз» [16], «хоч маломовні, та щире в них серце» [там само].

Даючи характеристику Іванові, Аниця саморозкривається. Вийшла заміж за немолодого вдівця, бо сподіватися на парубка бідній дівчині не доводилося, а в Івана добре серце, то «може чого й доробиться». Нічого, однак, «не доробилося», та вона не нарікає на долю. Аниця вміє побачити й оцінити чесноти свого чоловіка і сторицею відплачує щирістю за щирість. Не за коханим побивається вона. За людиною, такою знедоленою, як сама. Побивається щиро, зворушливо, саможертовно. У цьому її висока духовна краса.

Мартович створив привабливий образ темної (одержавши рецепт, вона питає, чи з хлібом його їсти, чи з водою пити; перекручує слово «читарня»), забобонної («Це якесь наслання. Це пороблене. Хтось і нам завидує, не діждав би днинки святої побачити»), проте благородної жінки. Вона не боїться ні злиднів, ні фізичної праці. Та й людський поговір її не вразить. Тяжко журиться вона через хворобу чоловіка («Та хоч вороги й підіймають їх на сміх, що це дєдя (батько —Авт.) з донькою живе, хоч гірко їм хліб приходить, то вона все собі не міркувала би, лиш коби не слабість»).

Глибоке співчуття викликають долі цих щирих, добрих, чесних людей, обідраних цісарським урядом, позбавлених елементарних людських прав. Вони шукають виходу і знаходять його в службі. Одне ярмо змінюється на інше, а мужицькі лумера невідступно йдуть слідом за ними. Звідси трагічний фінал надій (тяжка хвороба) і філософський висновок героя про життя всього селянства, змушеного жити «лумерами»:

«Перше лумеро — мужик оре, друге лумеро — мужик волочить (…) осьме лумеро — мужик несе… ба ні! Гидно: тут знов інакші лумера перше лумеро — мужик несе, де кажуть, друге лумеро — мужик несе…, третє та цих, мой, таких лумерів. що звізд на небі, що піску в морі!» [17].

Мартовичу вдалося відтворити перехідні моменти між буденним і «віковим», щоденним і постійним, комедійним і трагічним в душі селянина — іронію, що знаходить вихід своєму болю в курйозних ситуаціях. У ставленні автора до свого героя поєднуються серйозність і іронічність, однак з домінантою співчутливості. Врешті-решт — вийшов не гоголівський сміх крізь сльози, а сміх крізь біль, усмішка крізь сум. Таке переплетення смішного й драматичного стало визначальною стильовою рисою художнього почерку сатирика.

Елементи нової дійсності, дедалі настійніше утверджуючись у житті, потребували видозміни, збагачення й уточнення самого реалізму, їх відтворення потребувало зовсім інших художніх картин, інших образів, прийомів, інших слів і виразів, а також поглиблення самої сутності драматичного конфлікту.

Оповідання Мартовича вагоме підтвердження того, що драматичні конфлікти можуть створюватися на вістрі соціально-політичних та економічних зіткнень персонажів, а не лише у сфері родинних стосунків — між чоловіком, батьком, матір’ю, дружиною, коханим і коханою, батьками і дітьми і т. ін. Мартович намагався залучити до процесу художнього зображення соціальні стосунки. В його оповіданнях у гострих зіткненнях постійно опиняються персонажі пануючої верхівки і пригноблені маси (Аниця та Іван Притики — отець Кабанович («Лумера»); спролетаризований Гриць Банат, селянська маса — війт, лихвар, збирачі податків («Мужицька смерть»), муссікуси — паннуси і поппуси («Винайдений рукопис про руський край»), селяни — судова влада («За топливо» «За межу») та ін.

У центрі конфліктів поставлено нові соціально-моральні колізії, продиктовані часом, а також ті «вічні» проблеми, які стосуються самого сенсу людського буття, стосунків людини із суспільством, зі світом, з історією. Як журналіст Мартович завжди перебував на бистрині часу, тому конфлікт у його творах позначений гостротою, актуальністю, соціальною орієнтацією. Сатира Мартовича позбавляє громадянських прав тих, хто потрапляє піл дію її суду. Сміх у Мартовича стає формою виявлення правди, способом, яким істина відмежовується від брехні.

Художнє дослідження внутрішнього світу, проблем особистості в підкреслено сфокусованому освітленні зумовили суттєве оновлення відображення світу і людини, різнобарв’я художньої мови. Відображальні завдання у сфері художньої творчості дедалі надійніше змінювались на виражальні, експресивні.

Показовим у цьому плані виявилось зростання інтересу до фольклору, легенд казок, до біблійних сюжетів, тобто до форм передусім містких і доступних, до жанрів, в яких стихія ліричних почуттів найдивовижнішим чином поєднувалась з епічною розлогістю і філософською заглибленістю.

На грунті розвитку літературних і фольклорних жанрів, які помітно вплинули на розробку Мартовичем різновидів малої форми, виник самостійний літературний жанр сатиричної казки, кращі зразки якої позначені гумором, дотепом, іронією, сарказмом: «Стрибожий дарунок» (1905), «Пророцтво грішника» (1913), «Жирафа і Ладо» (1914) та ін.

Захоплення письменника казковою формою було викликане його давнім, прищепленим ще в дитинстві, інтересом до усної поезії як важливого джерела пізнання народного життя. У сміливих казкових, фантастичних образах Мартовича збережено внутрішню правду, відкриту й акцентовану гіперболічними окресленнями. В жанровому та ідейному сенсі автор використав казку, перевівши її з моральної алегорії у пекучу сатиру, засновану на реальних фактах («Лумера», «Іван Рило», «Винайдений рукопис про руський край», «Смертельна справа», «Ось поси моє!» та ін. ).

Спираючись на кращі традиції, що склалися у світовій і українській літературі, українському фольклорі, письменник пішов далі від своїх попередників і став одним із найбільших майстрів реатлістичної сатири, створивши її неповторні зразки. Дослідники справедливо відзначають розвиток Мартовичем традицій М. Гоголя і М. Салтикова-Щедріна, вплив гоголівської наративноі манери та стилю на українського письменника. Проте виявляються вони не в наслідуванні, запозиченні певних образів, ситуацій, а в спільності тем, підходу до викриття соціальних явищ, принципів сатиричної типізації.

У ньому плані цікаве оповідання «Іван Рило», написане в час «становлення» сатиричного голосу Мартовича, що нагадує гоголівську манеру «Повести о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем», поемы «Мертвые души». Проте вже в цьому оповіданні пробивається власний хоч іще й не міцний голос. Літературним праобразом «Івана Рила» (1891) не без підстав можна вважати сатиричну казку І. Франка «Свиня». Вихідним моментом для розвитку сюжету, образної структури, фабульних ситуацій обох творів послужили народні силогізми, що мають у собі елемент іносказання: «Заліз, як свиня в болото», «Коли свиня в болоті, то мовить, що красна», «Свиню чеши і мий, а вона все в болото полізе», «Не будь тим, що город риє» і т. ін. Письменники творчо доробляють народну фразеологію, падають ій гострого політичного звучання, наповнюють соціальним змістом.

Тема оповідання продиктована подіями політичного життя — проходили вибори в австрійський парламент — і розрахована на потреби поточної громадської кампанії. Сутність політичного явища — у прізвищі центрального обраду. В цьому узагальненому типі висміяно як перевертнів, перекинчиків, підкупних «хрунів», так і тих, хто підкуплює. Австро-угорська парламентська система була багата і на тих, і на інших. Термін «хрунь» стає називним упродовж дії австрійсько-цісарської конституції.

Усіх, хто тримається за старе, відживаюче, хто не знаходить у собі достатньої сили протистояти спокусі переступити межу дозволеного, особливо коли це стосується громадських інтересів, письменник застерігає від Івана Рила, який «вскакує» в чоловіка, по-казковому перетворюючи його або на свиню, або на зайця: «Цими часами Іван Рило дуже бушує поміж нарід. І ходить він помежи люди, як длень, так ніч, та все міркує, в кого би вскочити. Особливо в часи виборів він має великі міць. Стережіться, добрі поди, Івана Рила, бо він як та мушка, в око впаде, так він у чоловіка вскакує» [37]. Гротескний прийом раптової метаморфози світоглядних і моральних принципів персонажа один із найхарактерніших і для поетики зрілого Мартовича. Зустріч із таким самим фантастично переродженим Семеном, який на просте запитання «Читаєте газети?» «затрясся, як зів’ялий листок на вітрі», з Ахтемієм. котрий на пропозицію кума подумати про вибори, «мов з пістоля відрізав: «Наплювати мені на ваші вибори! Ви мені сплатите? Не хочу я вже з вами вести товариство, я собі таких знайшов, що мені за кожде слово гроші дають!» — це не лише окремі клітинки образів Івана Рила — багатоликого і всюдисущого, не лише комізм ситуації, а й соціальність сатиричного сміху письменника. Це сатиричний гротеск класичного зразка з характерними ознаками деформації, втілений у фантастичну метаморфозу психіки. Цими епізодами Мартович пародіює достовірні факти несподіваних еволюцій деяких громадсько-культурних та партійних діячів, які нерідко змінювали свої ідейні засади, особливо під час виборів.

Такий прийом крім формотворчої виконує ще й естетичну функцію. Створюючи ігрову пародійну ситуацію, сатирик досягає комічного ефекту, викликаючи в читача емоційну співучасть в оцінці певного явища. Важливо зауважити, що ефект емоційного впливу подібної фантастичної ситуації на читача ґрунтується на реальних аналогах.

Фантазуючи, Мартович не вигадує основних сюжетних колізій макро- і мікросвіту кожного епізоду, а лише пародіює їх життєві прототипи, як це спостерігаємо в оповіданні «Винайдений рукопис про руський край» (1897), де в образах фантастичних істот паннусів, поппусів і муссікусів, їхнього життя, побуту, праці і взаємин подано сатиричний розріз тодішнього суспільства, гола правда про рабське становище українського селянства.

У творі використано принцип двоякого (звичайного і перетвореного, оберненого) сприйняття реальності, в якому з достатньою виразністю розкривалась суспільна природа сатиричного способу, образного мислення. Спираючись на реальні факти дійсності й даючи водночас широкий простір своїй нестримній творчій фантазії, письменник «мовою сюжету» показує, до яких воістину геркулесових розмірів доходить деградація всього суспільства, побудованого на беззаконні, злобі й несправедливості.

Гротескно-алегоричний сюжет в оповіданні «Винайдений рукопис про руський край» не стільки відтворює важливі життєві колізії, скільки моделює їх, переводячи з політичного і соціального плану у фантастичний чи «зоологічний». Невелике оповідання знаменне глибиною замислу, широтою узагальнень, місткістю і концентрацією художньої структури. Однією фразою Мартович дає вичерпну характеристику країни «для своїх же жителів ворожої». Живуть у тій країні люди (панпуси і поппуси) і неймовірно дивовижні тварини муссікуси, які дуже подібні до людей, однак тільки зовні: ходять, одягаються, говорять, «будують собі гнізда» і розмножуються, як люди. Цим їх подібність вичерпується.

Спосіб та умови життя в них гірші, ніж у худоби, хоч користь людям вони приносять більшу, ніж

«коні або воли, або мули, або осли. Тільки м’яса з тих муссікусів не їдять, кажуть, що дуже тверде й несмаковите.

Ці муссікуси ніби орють, і сіють, і збирають збіжжя, а зібране віддають людям, собі ж нічого не залишають.

Ці муссікуси жиють ніби посполу з кіньми, волами й вівцями та й дбають також про них більше як про себе. Бо збіжжя те, що не дадуть людям, то дають коням, або волам, або вівцям, собі ж нічого не лишають, як хіба тілько, щоби жити, більше ніколи, менше дуже часто» [19]

Яким щемливим болем просякнута ця розповідь! Значною уявляється і філософська ідея, закладена в ній! Муссікуси - це живе уособлення народу, його трудолюбства, безправного, каторжно-рабського становища. Це — розповідь про великий, але поневолений народ, забитий, політично пасивний і безмежно терплячий і витривалий.

Сатирик досяг класичної висоти, змалювавши гротескно-сатиричний світ паннусів, попуссів, муссікусів, давши широке узагальнення головних закономірностей життя сучасного йому суспільства, характерні риси якого виросли до символа уособлюючи антинародність австро-угорської держави і влади загалом.

Мартович бачив у селі не те, що зазвичай бачила в ньому тодішня інтелігенція, а те, що в ньому відбувалося насправді і що ламало всі ілюзії стосовно реального селянського життя. Ніколи — ні до, ні після критика слабких сторін селянства не досягала такої гостроти, такої сили обурення з любові, як у «Винайденому рукописі про руський край»

У ранніх оповіданнях моральний критерій становить частину образного змісту — не в якості дидактичного імперативу чи абстрактних логічних категорій, — а в реалістичному розкритті певного погляду на життя людини і суспільства. Саме тому моральне почуття невіддільне ні від епічного повіствування, ні від викривальних начал.

«Винайдений рукопис про руський край» — це двобічна за характером сатира: на суспільний лад і політичну пасивність народу. Перша знаходила надійну опору в другій. Погрібний був удар, який розвінчував би владу й одночасно вказував би народові на ті хиби, що заважають йому зрозуміти, а отже, й реалізувати своє громадянське призначення. Якщо в ставленні до паннусів і поппусів сатира мала характер нещадного й повного заперечення, то в ставленні до народу вона відзначалася просвітницьким характером

Образи ранніх творів Нечитальника (однойменне оповідання), Кабановича («Лумера»), Івана Рила (однойменне оповідання), паннусів, поппусів, мyceiкусів («Винайдений рукопис про руський край) — це не довільні псевдоніми і алегорії, а побутові обрали політичних порядків, створені з глибоким знанням дійсності художньою винахідливістю і блискучою дотепністю. За ними стоять конкретні явища політичного життя тої епохи — повне політичне безправ’я, щохвилинна небезпека бути запідозреним у «неблагодійності» й опинитися трагічною особою в комічній ситуації, випробувати на собі адміністративні репресії (податки, штрафи, дармова праця, фізичні розправи під час голосування, арешти тощо і, нарешті, постійно тремтіти в чеканні «несподіванок» довільних урядових розпоряджень і дій. Використані для характеристики політичних явищ і думок побутові образи і риси подано в такому узагальненому і загостреному вигляді, що за ними відчувається власне політична система з в порядками.

Л. Мартович володів багатим арсеналом засобів, використання промовистих прізвищ, що вказували на домінантну рису характеристики персонажа (Кабанович, Деришкірський, Книш, Рило, Тупі Голови та ін.); піднесено-величавого тону для нісенітниці; серйозність для буденщини; цілком спокійний, урівноважений тон — для ренегатства, невігластва, «політичного циганства», завжди досягаючи комічного ефекту чи сатиричного викриття, засудження зображеного.

Письменник досліджує можливості людської особистості, її здатність до духовного зростання, його приваблюють живі, природні людські почуття, але викликає відразу всяка імітація, підробка, фальш людського переживання, благородного стремління. «В цілій своїй письменницькій діяльності він безвпинно сміявся, — зазначав Б. Данчицький, — часом щиро, сердечно говорив і селянином, як брат з братом, часом сміявся крізь сльози, часом кепкував, стискаючи руку, часом кидав стріли іронії на найнижчі інстинкти хлопа на ненависть, запеклість, зависть, хитрість, одначе все, коли персонажами виступають селяни, бачимо його по їх стороні»2

Пародійно-іронічний прийом відображення дійсності з використанням умовності і фантастики, як і вся палітра формотворчих засобів у Мартовича, з більшою чи меншою виразністю відбивають особливості світоглядної позиції письменника. У «Винайденому рукописі про руський край» гротескно-сатиричний світ виявився широким узагальненням життя українського суспільства. Цей етап увібрав у себе характерні риси епохи, уособлюючи Австро-Угорську імперію в цілому.

Характерною особливістю стилю письменника є майстерне використання масок. Вони в Мартивича — рухливі відносні, мінливі. Часто письменник свідомо виходить з образу героя, і тоді читач натрапляє на міркування й судження письменника-демократа («Винайдений рукопис про руський край»). У таких міркуваннях подано переважно пряму оцінку зображуваного, що віддзеркалює погляд самого автора, а не оповідача. Такі авторські «відступи» ніяк не виділяються з мови оповідача. Фактично ж його устами вже промовляє сам автор:

«Справді, коли муссікус чоловік, за кого ж нам мати тамошніх людей, що ніби муссікуси кличуть їх паннус або поппус? Або де ж не може бути, шоби чоловік допускався такого звірства й так зневажав свого ж брата. Дійсно, наколи муссікуси люди так тамошніх людей уважати б нам хіба за скажених вовків! Авжеж, боги не коїли би людям такого лиха та й не поганили б так людської природи» [23]

Характер конфлікту неодмінно зумовлює спосіб виявлення життєвих програм персонажів, саморозкриття їхніх характерів. Конфлікт зумовлює напрямки і ритміку сюжету.

Усі комічні ходи в оповіданнях Л. Мартовича серйозно пов’язані з темою «ідіотизму» селянського життя, що заважає селянам вийти за поріг соціальної свідомості й активності. Роки навчання в останніх класах гімназії водночас із громадсько-політичною діяльністю та працею в адвокатських канцеляріях задля шматка хліба переконали Л. Мартовича, що життя селянства не змінюється на краще, а село цілком віддано на поталу різним п’явкам чужого і рідного пошибу, що доки селянство по-рабськи, байдуже ставитиметься до власних інтересів, воно мимоволі буде сліпим знаряддям, з допомогою якого колоніальна влада визискуватиме його до жебрацтва і голодної смерті.

В оповіданні «Винайдений рукопис про руський край» Л. Мартович уперше виступив сатириком по відношенню до народу (селянства), не побоявшись сказати правду про рабську звичку до послуху, аж до втрати людської подоби: (…) «Через то ці муссікуси запрацьовуються на смерть, і смерть завсіди находить їх при роботі» [19], «Живиться муссікус недоїдками. Віддає іменно все збіжжя людям, волам, коням і вівцям, а собі лишає самий послід» [1, 44]

Л. Маркович нанизує картини народної біди, кривди селян, які мовчки, як самозрозуміле і природне, переносять глум і знущання над собою, над елементарним людським правом називатися людиною. Ніколи — ні до, ні після — критика слабких сторін селянства не досягала такої сили, як у «Винайденому рукописі про руський край». Можливо, саме тому оповідання не вдалося опублікувати за життя сатирика.

Своєрідним співвідношенням образів Л. Мартович розкриває різке протиріччя між потенційними можливостями і фактичною роллю народу в суспільно-політичному житті. Твір розрахований на безпосередній вплив на селянство, яке має замислитися над своїм становищем, оскільки не може бути,

«щоб людина людину ж, себто брат брата (бо всі ми браття), зважилась так оскорбляти і понижати. Щоб людина людині робила таку пакість. А з другого ж боку — чи може бути, щоби людина дала над собою так знущатися та й не скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити» [1, 451].

«Винайдений рукопис про руський край» це підсумок восьмилітніх пошуків і нових художніх відкриттів, зроблених у процесі роботи над утіленням складного за ідеєю й гострого за політичною спрямованістю задуму. Оповідання є важливим етапом у літературній еволюції сатирика. В ньому бачимо опанування Л. Мартовичем тією вільною сатиричною формою, яка органічно охоплювала і сучасний, і історичний матеріал, поєднуючи із звичайними прийомами реалістичного письма гіперболу, фантастику, сарказм, пародію тощо.

Ранні оповідання демонструють уміння сатирика схоплювати явища всебічно, в повноті їх соціальних зв’язків політичних причин і наслідків, у гостроті породжених ними конфліктів добра і зла, любові і гніву. Ідеї відродження людини, народу, нації становлять пафос творчості Л. Мартовича — письменника з яскраво вираженим сатиричним стилем, людини із сформованими суспільно-політичними переконаннями, моральними принципами і естетичними поглядами, художніми симпатіями і антипатіями

1 Франко І. Українська література // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 33 — С.143

2 Даницький Б. [Федорців Ф.] На лаві обжалованих (Л Мартович «Забобон» Повість) — Львів, 1917 // Шляхи — 1917 — № 11 — 12 (листоп — груд) — С. 741