Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Світло і тіні галицького села
ЛЕСЬ МАРТОВИЧ (1871—1916)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Коло тем, які цікавили Л Мартовича, щораз ширшало, і водно час було інтенсифіковано пошуки відповідної художньої форми, що могла би вмістити і висвітлити «злобу дня» і стати гідним суперником сатиричних жанрів доби. Так виник задум створити трилогію про галицьке село. Проте було написано лише першу частину оповідання «Мужицька смерть» (1898), що охоплювало широку сферу селянського побутового життя і світогляду. «Ядерним опис, переплітання живим діалогом в чистім дусі мужицьких характерів дає сьому творові незалежне, гарне становище в нашій літературі»1, — зазначав М. Яцків.

Прийом спокійної нарації з широким залученням снів, марень, внутрішнього мовлення, нове емоційне забарвлення — все це створило нову, оригінальну художню зональність і впритул наблизило сатирика до засвоєння великої епічної форми — сатиричної повісті. Знаменно, що сатиричні стріли оповідання адресовані соціальним верхам (сарказм і зневага) і соціальним низам (біль і сміх крізь сльози).

Оповідання ввійшло у потік світової художньої практики Ч. Діккенса, Т. Манна, М. Гоголя, які спростували офіційне твердження про комізм, гостре, нищівне висміювання негативних явищ, моральних хиб людей як головну ознаку сатири. Трагізм «Мужицької смерті» досягається комічною передачею окремих сцен і ситуацій, частина яких насичена глибоким сумом, інші пройняті гіркою іронією, проте всі вони викликають сміх. В одних випадках цей сміх є виявом жалю, співчуття, в інших — виявом глуму.

«Мужицька смерть» — зразок гармонійного поєднання комічного з трагічним, що являє собою синтез двох різних тенденцій моделювання дійсності — як життєствердне позитивне начало і як руйнівна сила. Характер сміху Мартович визначив таким, що «тільки голос ніби сміється та й губи стягаються, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх». Легкого сміху немає в Мартовича, бо «щирий сміх дуже рідкий та й неприличний. Щирим сміхом сміється, приміром, дівчина до хлопця з любощів. Але люди кажуть, що вона не сміється, тільки шкіриться».

Герої оповідання не мають ні причини, ні підстав для «щирого сміху». Та й ситуація ніяк не сприяє йому. Помирає людина, така ж обездолена, як вони. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його: кожний розповідає про свої біди, «бо все легше, як видиться чоловіка нещасливішою від себе» [40].

Вдумаймося в слова тої розради і нас вразить жах становища селян, їх холодна філософія сприйняття його, спокійна урівноваженість суджень про трагічні речі. Говорять усі про все. Несподівані повороти в розмові — від безнастанно-цинічного віщування Грицихи скорого чоловічого кінця до економічного стану і готовності стати перед страшним судом кожного із присутніх. «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. 3 вас сьогодні тягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак умреш» [43].

Виникає враження невимушено-приридної імпровізації. Кожний веде свою мелодію яка вливається в спільний багатоголосий хор. Подиву гідна злагодженість звучання йою, плавність переходу мотиву в мотив, «виконавська» оригінальність. Трагічний у своїй основі зміст мотивів передається в мажорній тональності. Маневр несподіваний, але художньо вмотивований.

«— Ану, аби так пани або крамарі, — сказав малий Микита, — то хоть най усі вимирають щодо ноги, то ніхто їм не заперечить. Хоть най їх холера витисне до лаби, то кождому зась [42] .

— Або най конає й десять літ, то вільно. А мужикові ні, бо зараз коштує. Або махай зараз, а ні, то вставай до робота» [43]

Гриць Банат не може «по-людськи» ані хворіти, ані вмерти. І не в тому річ, що він не мас коштів на лікування чи, скажімо, позбавлений елементарного «комфорту», яким найбідніша родина мала би оточити смертельно хвору людину останні дні. І, звичайно, не в тому, що кожному жаль прощатися зі світом. «Гриць хотів умерти, бо чувся вже зайвим на цім світі. Але хотів умерти так, як люди, не крадьки» [50]. Та померти так, як люди, Гриць не міг. Засобів на прожиття родині не залишав, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс удвоє, так що й годі повернути його. Лихвар посягає на помірочок, котрий годує родину Гриця. Перспектива видатків на похорон мучила йою ще більше, ніж хвороба чи смерть. «А звідки я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?» — голосила над живим ще чоловіком Грициха.

У її словах — жахлива правда мужицького життя і смерті. Жінка як і Гриць, прекрасно знає, що чоловік «хоть би подужав, то нічого не порадив би». Тому вибух нестримного жалю и докору адресується не Грицеві, а існуючому австро-цісарському ладові з його законами, які «за бідними людьми, за каліками не обстають».

Оповідання було опубліковане у газеті «Свобода», що виходила українською мовою в США, російською мовою в журналі «Жизнь» (1899, квітень), естонською мовою в перекладі Е. Дольфа в журнал «Рахва либу-лехт» («Народний розважальний листок»). Сам І.Франко включає ім’я Л. Марковича в огляди української літератури, написані ним для російської енциклопедії, для німецької і чеської періодики, бачить його в «китиці» найталановитіших новелістів, вихованих на кращих зразках європейської літератури.

В оповіданні «Мужицька смерть» Л. Мартович виступив із власним, цілком сформованим індивідуальним стилем. На цей час уже склалася особлива система засобів: іронії, їдкого сарказму, гротескових умовності, образів і політичних узагальнень, зоологічних уподібнень тощо.

Об’єктом сатиричного викриття в оповіданні «Стрибожий дарунок» (1905) є вся сільська громада.

Сатирик переживає небувале творче піднесення, проявляє невичерпну літературну винахідливість. Він мовби не встигає за могутнім напливом вражень, ідей і картин, поспішає заглянути в ті нові сфери, що відкривалися його свідомості, доторкнутися до нових пластів життя і художньої творчості, зафіксувати картини, закласти начала втіленню нових замислів.

Кожен з одинадцяти розділів оповідання додає шкіц до її соціально-духовного портрету. Село Смеречівка таке забите, безпорадне і покірне, що сам Перун без особливого страху і вагань вибирає його для здійснення далекоглядного задуму. Свідомість громади — у сповиточку. Вона навіть слово «політика» не розуміє. Та й громадою смеречівчан можна назвати умовно — лише за спільністю території. Тут кожний живе для себе і про себе. Страх перед панами, взаємна озлобленість, стан «суспільної непритомності» — домінуючі риси громади, підкреслені письменником вдалими порівняннями, то зі стадом індиків, то з голодними качками, то каркаючими воронами, то з курчатами. Егоїзм, відчуженість, темрява, моральна деградація стали природно-звичними. Така громада, переконаний Перун, не може мати «політичних» бажань та й не збагне справжньої ціни «стрибожого дарунку», зробленого про людське око. Тому, власне, й посилає Стрибога в це село зробити для людей «усе, пір собі лиш забажають».

Мартович використав різноаспектне, всеохопне (від автора), пряме (від «я»), підтекстове (від оповідача, персонажа) мотивування. Найфантастичніший задум в оповіданні Мартовича слугує першим поштовхом до зав’язки сюжету. А згодом події розвиваються природно, в межах імовірного припущення. Моральний стан персонажів — це тільки їх уявлюваний стан, не стільки природний, скільки ідеалізований. Оскільки насправді персонажі опинились у тенетах аморальності суспільно-соціальних обставин, то сам по собі формотворчий засіб фантастичного припущення з його масовою моралізацією обертається неабияким джерелом комізму.

Своєрідним композиційно-стильовим прийомом в оповіданні є добір ситуацій, що набувають значення комічних парадоксів — переважно внаслідок монтажу фантастики з історичною дійсністю, що є виявом багатоплановості і багатозначності параболічного осмислення доби. Сатиричний ефект цих прийомів знаходить свій вияв у разючій невідповідності намірів і наслідків. Намір найстаршого божка Перуна зробити щось для свою бідного народу загнав найсильнішого з найсильніших у глухий кут. Непідвладний нікому ні на землі, ні на небі, наділений, здавалося б, необмеженими можливостями, всевладно-могутній і всезнаючий, Перун боїться володарів земних, потрапляв «в халепу», виплутатися з якої може тільки способами, далекими від небесних, божих, способами, що ними користуються грішні люди-шахраї. І хоча він сам не є «технічним» виконавцем шахрайських способів, усе ж давно вже узаконив свої дії у своєму небесному царстві, навіть канонізував їх. Тому не викликає ні подиву, ні заперечення, ні обурення (навіть подумки) його терміновий виклик до себе молодшого божка Стрибога, який, у ранзі першого міністра царя, в «аварійних» ситуаціях умів «так закрутити, що й вовк був ситий, і коза ціла» [116].

Своєї нещирості, лицемірства філантропічних намірів Перун не приховує: «Бідний мій нарід докучає мені віддавна просьбами та молитвами. Я мушу щось для нього зробити, хоч про людське око, бо вже зачинає на мене нарікати, та боюся, що ще забереться під іншого божка».

Парадоксально звучить і мотивація причини часткової реалізації наміру (облагодити не весь бідний нарід) і вибору села Смеречівки:

«Для цілого краю не можу нічого вдіяти, бо не хочу мішатися до політики та й таки ніяк мені зачіпатися з тими, що над народом панують. Але для одного села та й можна.

Є в горах село Смеречівка. Воно зовсім відбите від світу, дороги туди нема, а дістатись до нього — треба брести двадцять і чотири глибоких річок. Нема там ні шкоди, ні пана, ні жадного уряду. Тим-то я думаю, що нікому нічо не завадить, як я в Смеречівці зроблю народові вигоду. А на мене потім ніхто не сміє нарікати, бо я скажу зробив я усе, що було треба» [там само].

Це вже не просто насмішка, глузування над об’єктом зображення, а сатиричний гротеск найвищого класичною звучання з характерними ознаками деформації вираженої фантастичною метаморфозою психіки.

Гротескний прийом раптової метаморфози світоглядних і моральних принципів персонажа одна з найхарактерніших рис поетики Мартовича. Як формотворчий засіб він виконує й естетичну функцію. Створюючи пародійну ситуацію, сатирик досягає комічного ефекту, викликаючи в читача емоційну співучасть в оцінці певного явища

Розглянемо парадоксальні ситуації зустрічі Стрибога із смеречівською громадою, яка, сприйнявши йою за комісара, перелякалася, бо не могла визначити, від чого такий комісар. Ідейний зміст парадоксальних епізодів та ситуацій полягає в тому, що автор змальовує кричущу невідповідність сприйняття народом представників влади і «небесної» «канцелярії».

«Не бійтеся! цe не комісар, це божок.

Але не всі так зараз і повірили. Якийсь там крикнув.

— Що за божок! Може, чортяка

— Нехай і чортяка, але не комісар!» [117]

В українській літературі тема відчуження народу від влади ставилася переважно в драматичному плані, тимчасом як Мартович «освоїв» цю тему в плані іронічно-гротескному. Безіменний персонаж («якийсь крикнув») репрезентує селянську масу, чим пілкреслюється його роль як анонімного виразника народного мислення. Громадська свідомість у формі народно-колективного мислення стала для Мартовича провідним засобом і критерієм оцінки реалій життя.

Прийом колективно-анонімної оцінки суспільних явищ не новий, до нього вдавалися письменники вже в часи Пушкіна й Шевченка («народ безмолвствует» — «Борис Годунов»-«на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує» — «Кавказ»). Однак для Мартовича цей прийом стає визначальним, проте не єдиним способом художнього відображення.

Розкриття проблеми «народ і влада» у низці випадків поглиблюється прямими узагальненнями, що їх здебільшого висловлює хтось із персонажів.

«Бо нарід бідний, нещасний, та от при могоричу забуде своє горе, — обґрунтовує вдова Варвара бажання смеречівської громади дістати шість відер горілки. — Та й таки при частунку погодяться люди й будуть у злагоді жити (… ) А нарід дуже ненависний ворогує одно на другого.

— А мужикові що треба? — заговорив і грабар — Аби відро повне, та й роби ним, як коли волом.

— Що правда, то правда, але нарід дуже темним, — притакнув війт і показав рукою на громаду» [128].

У «Стрибожому дарунку» всеохоплюючу форму мотивції використано двічі: під час обгрунтування переляку селян (втеча від комісарів) і замішання Стрибога, коли він почув загальне бажання громади отримати шість відер горілки.

«Десь-то хтось якось колись, мабуть, казав, що божки, либонь, ніколи не журяться. Звичайне: готова в них ложка й миска, палива їм не треба, одягатися не одягаються, податків не платять, до суду не ходять, повітової ради нема, чим би й журитися? Отже Стрибог, таке почувши, відай, зажурився (так потім розповідала Параска при могоричу удові Варварі)» [127].

Низкою неозначених слів, лінійно використаних в одній фразі (десь, колись, якось, либонь). Мартович своєрідно пропонує альтернативу читачеві — вірити чи не вірити в повідомлюване, використане ним імовірнісне мотивування допускає не одну, а кілька відповідей, уточнюючих чи заперечуючих одна одну, отож, кілька шляхів наближення до істини. Підхід автора до мотивації дій, поведінки героїв суворо детермінований: на питання — «чому кожний з героїв висловлює саме таке бажання?», дається одна тільки пряма відповідь у формі діалога.

Засобом мотивації пояснюються й причини недолі селянства: їхня роз'єднаність, темнота, затурканість, пасивність, покірність, їх особливий індивідуалізм. Контраст сильних і слабких сторін селянства — постійне й головне джерело вболівань сатирика, його душевних тривог. Проявляючи неабиякий героїзм і живучість у подоланні несвітських труднощів і підневільної праці, селянство, разом з тим, діатоністично сподівається на якусь зовнішню допомогу, чим дивує навіть Перуна: «Бо нарід хоче заєдно від нас якоїсь правди, а не розуміє, що як сам собі правди не зробить, то завсіди буде кривдний» [116]. І в цьому божок Перун мав також цілковиту рацію, що стверджено всім перебігом подій — багатообіцяючих на початку розповіді, та з нульовим результатом наприкінці її.

Негативні прояви психологи і поведінки селян, перенесені на сторінки оповідання, сповнені то ліричної туги, (то щемливого суму, то печального гумору, то гіркого обурення. Сукупно завдяки їм компонується збірний образ сільської громади смеречівчан. Основну його сутність змальовано в хвилюючих поетичних картинах-епізодах, яких в оповіданні одинадцять. Кожна з них містить характеристику смеречівчан у певному ракурсі, чим відтворено багатобічну й глибоку, сповнену драматизму, картину життя галицького селянина, обідраного податком, притлумленого цісарською владою, доведеного до стану робочої тварини.

Покірність і страх перед панами, безпросвітна темнота і затурканість, забобонність сільської громади наклали свій відбиток на їх духовний світ, визначили їхнє моральне єство, психологію і поведінку, вирізнені за допомогою засобу «зоологічного» порівняння і зіставлення. Реакцію громади на «ультиматум» Стрибога вибрати одне якесь добре бажання Мартович передав таким чином.

«Це хіба би порівняти до стада індиків, як вони при їді. Тоді всі індики вразно йойкають і півкають, і хоч розходяться від них усілякі голоси, так не знати допевне який саме голос від котрого індика йде. Аж тут нараз ізчепляться два індики за коралі, тягаються завзято, та поки нарікають тонким гавканням, а далі у сварку. Отоді-то всякий дослухається, що та сварка йде поміж тими двома індиками, що б’ються» [126].

Мартович дбав про психологічну та історичну правду зовнішню й внутрішню мотивацію ситуацій, дій та вчинків героїв, у розвиткові подій дотримувався логіки, природності, переконливості; уникав примітивізму, спрощенства, грубих фарсів, мотивуючи вчинки людей їхнім характером, звичками та інтересами.

Збірний образ сільської громади — яскравий доказ того, що душевний примітивізм письменника — незрівнянно «складний», а моральне потворство має свої неповторні грані і відтінки. Внутрішня убогість людини, на думку Марковича, може виявлятись так само різнобічно, як і її внутрішнє багатство. Примітивний внутрішній світ підпорядкований певним психологічним закономірностям. У духовно збідненої людини також є свої прагнення розчарування, заповітні бажання. Семен бажає пару красних воликів сусіда Петра, мотивуючи це тим, що «сусід Петро запомагається, а він дуже злий чоловік. Він не варт і курки мати коло хати. Як уже найясніші боги не хотять мені ті коники дати, то нехай вони Петрові поздихають» [119].

Удова Варвара кипіла з люті, коли просила Стрибога, щоб відьма Параска «дістала зараз отут, на майдані, перед цілою громадою, двадцять і п’ять київ на голе тіло. Більше нічого не хочу!» [121]. Бідний чоловік просить, щоб людей більше помирало, до того ж влітку «Чи ти подумав, чоловіче, над своїми словами? Нащо ж тобі придалася людська смерть?

Бо я грабар, — відповів чоловік, так як люди будуть більше мерти, то я більше зароблю. А взимі та мені дуже тяжко гроби копати» [122].

П’ятнадцятилітній хлопець просить булаву, щоб мати право вбивати нею мухи, де лиш їх побачить. Мухи ж на кожного сідають, а він бив би, кого схоче: «Всі би мене боялися, а я нікого. Так говорив Івась та аж почервонів із радості» [123].

Сафат був сердитий, говорив сердито — не просив, а вимагав:

«Я вже п’ять літ із братом у процесі за хату та й більше вже правуватися не хочу. Я свою половину хати дарую найстаршому божкові Перунові, але най він собі забере таки зараз, тепер. Нехай трісне в неї своїм громом, нехай моя половина спопеліє, а попри мою й братня. Я собі жадаю, аби це зараз ста лося» [там само]

Прохання війта збігається з бажаннями односельців, вирізняючись від тих бажань лише своєю масштабністю: «Нашому селові треба, аби до нас прийшли пани та й крамарі, а всі люди аби на жебраків посходили. Та й іще нашому селові треба, аби було вольно киями їх бити. Отак буде найліпше» [ 124].

Як бачимо, в кожного свої важливі стимули, якими визначається моральне обличчя, психологія й поведінка. Різні за формою, проте єдині за спрямуванням — зло, заздрість, ненависть, кривда — увесь цей «букет» «подарунків» призначався ближньому, а то й рідні. Закономірно, що громада з таким рівнем свідомості воліла вибрати й особливий «подарунок» — шість відер горілки, — що шокувало самого Стрибога й ощасливлювало всю громаду, яка «не зводила очей із Стрибога та й слідила цікаво й терпеливо, що він зробить. Голодні качки не зазирають цікавіше в руки господлині що вийде на подвір’я з решетом» [128].

Дочекавшись позитивної відповіді, всі до одного порозбігалися додому «шукати за відрами. Отак достоту розбігаються курята з току по корчах, коли когут крикне: «Яструб над нами!» [там само]. Діяли злагоджено і щиро, допомагаючи один одному як «мурашки, коли зносять подушки до гнізда перед тучею» [там само].

Порівняння громади зі стадом індиків, з голодними качками, з курятами, мурашками викликають у читача весь комплекс ознак, який асоціюється з войовничою пихатістю громади (індик), ненаситністю (качки), глупістю (куряти) працьовитістю (мурашки).

В оповіданні «Стрибожий дарунок» автор викрив політичну пасивність селянства, його роз’єднаність та індивідуалізм, намагаючись розбудити потенційну силу, закуту в покірність й поступливість. Сатира Мартовича виконувала суспільну функцію демократизації громадянського призначення народу, що усвідомлює себе соціально і національно.

1 Яцків Мю Лесь Мартович // Шляхи. — 1916 —- Ч. 5 — 15 лют. — С.146