Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Сатира на виборчу систему
ЛЕСЬ МАРТОВИЧ (1871—1916)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

В багатьох творах Мартовича («Ось поси моє!», -Війт», «Смертельна справа», «Хитрий Панько» та ін. ) змальовано селян, з їхньою громадянською гідністю, що пройшли школу радикального виховання, не піддаючись на підкупи, не зважаючи на погрози, й вибирають до ради своїх людей. Багато сил й енергії віддав Мартович питанню виборів до галицького сейму і австрійського парламенту, організовуючи віча, агітуючи за українських кандидатів, виступаючи з публіцистичними статтями і художніми творами. Вибори були однією з найважливіших соціально-політичних проблем у Галичині. Австрійська конституція не давала політичних прав українцям як національній меншині. Існуюча куріальна (виборча) система, дія різних цензів, маєткового, вікового, осідлості, позбавлення голосу військових і жінок усе це надавало привілеї великим землевласникам, буржуазії і насамперед польській шляхті. Один селянський депутат виступав від 75 тисяч населення, тоді як один панський — від 50-ти осіб. Але й ці ампутовані права порушувались терором, шахрайством, підкупом під час самих виборів.

Не дивно, що громадсько-культурні діячі, письменники, радикальна преса піддавали нищівній критиці австрійську конституцію з її наскрізь фальшивими деклараціями про рівність і свободу. Оповідання Мартовича засвідчують, як багато зробив він у розв’язанні завдання всебічного політичного викриття і сатиричного висміювання австро-цісарської влади з її виборчою системою та підготовки селянства до революції.

Оповідання «Квіт на п’ятку» і «Смертельна справа» написані як антитеза на одну й ту саму поему — роль і потреба агітації у національно-політичному прозрінні мас. І в першому, і в другому оповіданнях зображено темних неосвічених селян-виборців Миколу Підпаленого і Петра Підошву. Обидва вони і голосують за українського кандидата. Перший — з намови попа, несвідомо, другий — під упливом агітації, усвідомлено.

На соборчику в отця декана принагідно обговорювалася і справа виборів. Отець Альойзій розкрив свою політичну орієнтацію, що зводилась до заперечення всяких передвиборчих віч і агітацій. «Мужикові забагато накладається до голови тими вічами», — твердив він. Цілком достатньо підготувати одного виборця, відданого отцеві, написати картку з прізвищем українського кандидата і він проголосує як найсвідоміший виборець. Так він і вчинив, відправивши на вибори свого наймита Миколу. Зворушений від любові до того простого народу, ладний розцілувати його, уявляв, як той проголосує, і смакував свою перемогу. Та, побачивши зажуреного Миколу, що повернувся з виборів, охота цілуватися відпала, хоча велика прихильність до нього ще не зникла. «А єгомость же як мені квіт написали? — з болем докоряв попові наймит. То як писар із Вишнева виписав квіт, то в дверях виплачували по п’ятці, а як я свій показав, то той якийсь комісар ізгікав на мене. «Так тобі, каже, виписав піп, то, каже, кольку дістанеш, не п’ятку».

Це, власне, єдина і принагідна згадка про підкупну систему виборів до австрійського парламенту, яку вжито для того, щоб показати повну громадянську глухоту народу, якому політична агітація потрібна, як хліб, як сонце, як повітря. Перейнятий «патріотичним» почуттям, отець намагається переконати наймита в аморальності брати гроші за голос. Микола має протилежні переконання, він утратив єдину можливість одержати суму, на яку вони з дружиною стягнутися неспроможні. Сатиричний ефект досягається тим, що обидва співбесідники не розуміють один одного і говорять «різними мовами». Оточення, де діють демагоги типу о. Альойзія, не сприяло організації громадянського суспільства з усіма випливаючими звідси наслідками.

Мартовича цікавила соціальна і політична побудова суспільства, життя селянства, придушеного гнітом, доведеного до нікчемності і темряви, психологія і поведінка усіх соціальних груп; вигини національною українського «я», тріщини народної вдачі, і та гнилизна, що отруювала народ, зменшувала його сили, творчу міць. Звідси й складні ідейно-художні концепції, широкооб’ємні синтетичні замисли, проблемна розлогість, складна жанрова природа, що не підлягає ніяким канонам. Звідси — вдало й плідно використані журналістсько-публіцистичні звороти, образи радикалів-амтаторів, їхня діяльність і вплив на психологію селянства.

В оповіданні «Смертельна справа» (1903) показано, як під впливом агітації в громади села Тупівці пробуджується самосвідомість, почуття людської гідності і громадського обов’язку.

Сама назва села визначає рівень свідомості його мешканців. Життя і «виборна кампанія» проходили за випробуваним звичаєм: «На правибори в селі Тупівцях прийшов лиш війт і сім радних, бо в селі навіть ніхто й не розумів, що воно таке ті вибори й до чого вони». Кожного разу обирали виборцем війта, який за відповідну плату давав свій голос за тих, хто міг заплатити, тобто за шляхту.

На цей раз кожен із семи радних забажав бути виборцем, бо війт «уже доста наївся тих десяток, що брав за голос. Нехай пустить і другого. Нехай би й другий собі заробив». Пообіцявши одному радному «клинчик на отаву», а іншому «п’ятку», Петро Підошва зібрав собі три голоси і став виборцем.

Та перед самими виборами тупівчани зібрались на народне віче послухати сторонських бесідників — і не пожалкували. Промовці роз’яснили тупівцям суть та «механіку» проведення виборів.

«Браття, — каже, — зачекайте, я зараз іскінчу, лиш іще скажу я слово до того, хто бере гроші за голос, та й до того, хто боїться з нами голосувати. «Ти, брате, возьмеш гроші за голос, та й здається тобі, що трохи запоможешся. Але ти вибрав послом пана, твого найлютішого ворога. Пан скине щотяжий податок зі своїх плечей та поставить на твої. Та й зрабують у тебе порося, в сусіда корову, в брата кожух, а в сестри ялівку. Відоб'ють собі на тобі, на твоїй громаді, ще й твою громаду і твій край зрабують. Маєш чистий рахунок».

Після такої агітації тупівці переглянули свою політичну орієнтацію. Петро Підошва клянеться громаді проголосувати за руського кандидата. У іншому разі його чекає смерть. У дусі народного гумору Мартович показує, як два здоровенні вартові, озброєні грабовими булавами, «погнали Петра Підошву навперед себе до міста, до голосування».

Мартович виявив блискучий талані гумориста, прекрасного знавця психології селянина, його побуту. Він неабиякий майстер комічних ситуацій, портретних характеристик. Йою гумор то добродушно-лагідний, то ущипливо-колючий, то гостро-саркастичний. Старий дід, почувши, що в цьому році за голос будуть давати в десять раз більше, побожно каже: «Довідалися найясніші пани, що нарід дуже бідує, та й світла канцелярія хоче народу допомогти…». Зростання політичної свідомості всієї громади, що «була в цілім повні найтвердша та й при жадних виборах не йшла старості на руку», спостерігаємо в оповіданні «Війт». Громада послідовно перебуває в опозиції до уряду, за що з такою ж послідовністю піддається покаранню штрафами: за закладену читальню; за вечорниці в читальні, за скликане віче; за те, що рада ухвалила писати до урядів по-українськи. Все це перераховував війт радним після одержання чергової кари, намагаючись скинути це прокляте війтівство, бо платити штрафи уже не може, а пристати до хрунів не хоче.

Радні приходять до оптимально мудрого рішення обрати війтом чоловіка, який би нічого не мав й «ніякої кари не боявся». Ним виявився громадський пастух Петро Коваленко, що жив у солом’яній буді на громадській толоці. «Ти тепер найстарший у громаді, гримів Степан. — Що ти скажеш, так має бути, а всі тебе мають слухати. Але ти ніякої кари не бійся, бо ти на те війт у нашій громаді, аби тебе карали. А при виборах голосуй заодно за нашого мужицького кандидата», — намовляли новообраного війта радні та екс-війт Степан. І Петро Коваленко прислужився громаді, проголосувавши за українського посла.

Число громад, здатних протистояти владним виборним «технологіям» невпинно зростало. Поступово позбувається рабської психології не тільки молодь, а й люди старшого покоління. В оповіданні «Ось поси моє!» селянин Семен замислюється над глобальними проблемами: чого люди ворогують між собою, ненавидять одне одного, намагаються, аби «кого вкусити». Зрозуміло, це були підсвідомо-риторичні питання, відповіді на які Семен не міг знайти, бо належав до людей, що «не виділи більше світа, як своє рідне село», мали «наївні дитинячі погляди на все окружаюче», «ненавидили нову породу людей». Виступ промовця на народному вічі про темний народ, що сам собі кривду робить, вразив Семена. Адже хиби, на яких наголошував оратор, були притаманні і йому. Нарешті він дістав відповіді на питання, що мучили його день і ніч. «Прозріння» героя було підготовлене і психологічно вмотивоване. «Я той темний нарід, що сам собі кривду робить. Ця я той нещасливий нарід, що намість рятувати себе, то він собі ніж до горла прикладає Я такий нарід, що сам собі загибель лагодить».

Цікавий у цьому плані є образ селянина Панька з оповідання «Хитрий Панько», яким усвідомлює свій громадянський обов’язок. Громада вперше обрала його «виборцем на посла до віденсько» ради». Панько радіє і боїться водночас. «Уже ж я знаю за громаду постоять. Коли громада мені таку честь повела, то я за неї хоть у вогонь!». Проте боявся непередбачених перешкод. Адже він уперше віч-

на-віч зустрінеться з ворогом, «звички» якого знає «теоретично». Знає, що можуть відібрати в нього картку до голосування, підкупити, арештувати, побити , а може, й убити. Про все це на казали йому читальники ще вдома, а український адвокат у місті підтвердив. Та ніщо не зупиняло Панька. Сповнений рішучості і твердого наміру виконати почесне доручення громади, Панько опинився біля будинку повітової ради. Тут-то «теоретичні» знання виборчих «технологій» збигатилися особистою практикою. Зустріч Панька з «рядовими лицями» налякала його смертельно. Старий спрацьований, беззбройний чоловік — проти здорових, професійно підготовлених катів, озброєних жандармів, захищених державою і правом. Сили були явно нерівні, тому «перший раунд» закінчився повною капітуляцією Панька. Вигнаний і побитий, він «стояв на одному місці покірно, як жебрак перед панською хатою». Довелось скинути чоботи і, ранячи затерплі від холоду ноги і руки, перелазити паркан заввишки в півтора хлопа. «Майнув Панько до сіней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних виборів».

Образ Панька — новий в українській літературі. Розвинене почуття громадського обов’язку вирізняє його з-поміж інших літературних героїв бідних, чесних, пригноблених, покірно-податливих, трагічно-нещасливих, або, в кращому випадку, здатних на миттєвий вибух пасивного протесту, як Юсип («Раз мати родила!» М. Черемшини) чи Федір («Палій» В. Стефаника). Панько стає на прю зі зграєю визискувачів народних і перемагає. Тому важко погодитися, що він смішний впертістю «виконати свій обов’язок. Йому для цього не вистачає хоробрості і рішучості, він багато разів до всього приміряється (…). І наполегливість саме такої людини виглядає смішною»1.

Нічого комічного в самому образі і смішного в упертості і наполегливості Панька немає. Це не тупа впертість Грицька і Семенихи («За межу»), Семена Заколесника («Ось поси моє!») чи селян із «Стрибожого дарунка». Панькова впертість має благородну основу. Йою поведінка й учинки гідні подиву і захоплення. Бідний чоловік, для котрого грудка сиру — святочний делікатес, не тільки не лакомиться на легкий заробіток при виборах («А п’яткою він мене не загулить (…) Най він собі купить мотузок за ту п’ятку»), а й готовий витримати побої, понести матеріальні збитки: «Най уже коштує, а голос треба віддати», каже він Іванові з готовністю відкупити шапку за свої гроші, якщо її пошкодить жандарм Панькові жертви — моральні приниження, фізичні побої — виправдані. За громаду ж!

Оповідання Мартовича, в яких головними героями виступають прості люди, зворушують глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душевною красою. Чи спроможний, ментально волелюбний, але заангажований рабським комплексом малоросійства, українець її досягти? У низці «антивиборчих» оповідань («Смертельна справа». «Війт», «Хитрий Панько», «Квіт на п’ятку» та ін.) Мартович проводить думку, що єдино надійний шлях народу до свободи — це свобода внутрішня, усвідомлення себе самодостатнім великим народом звільненим від рабської психології, народом, який не дозволить, над собою знущалися, скине з себе ганьбляче ярмо.

Письменник вірив, що реалізацій сподівань на щастя селянства невіддільна від радикального руху, який дедалі більше охоплює селянську масу й має відчутні результати у боротьбі за конституційні права. Під впливом радикальної пропаганди прозрівають селяни — герої «антивиборчих» оповідань.

Натхненні любов’ю ідеї відродження людини народу, нації становлять пафос творчості Л. Мартовича — письменника з яскраво вираженим сатиричним стилем, людини зі сформованими суспільно-політичними переконаннями, моральними принципами і естетичними поглядами, художніми симпатіями і антипатіями.

Серед творчої спадщини Мартовича с низка «скомплікованих» творів, для яких є характерною комбінація різних літературних видів: новели й оповідання («Грішниця», «Відміна»), оповідання й повісті («Мужицька смерть»), новели й драматичної сценки («За топливо», «За межу», «Зле діло»), що с складним «сплавом» найрізноманітніших наративних форм. Композиційно-наративна свобода надала можливість Мартовичу «синтезувати» ліризм із сатиричним способом відображення дійсності, поєднувати їх «мостом» вільних авторських публіцистичних відступів.

Автор використовував (у різних комбінаціях) майже всі ефективні засоби дотепу, що сприяло повнішому відтворенню не тільки інтенсивного духовного життя інтелектуально розвиненої людини, а й убогого, примітивного внутрішнього світу знелюдненої людини, або й цілої громади. Проте повсякчас і в усіх випадках Мартович не втрачає почуття міри і такту, досягаючи потрібної досконалості викладу як за змістом, так і за формою.

Які б сумніви й розчарування не переживав письменник у зв’язку із пасивністю селян, він ніколи не втрачав віри в пробудження їхньої свідомої активності, так яскраво відтвореної в оповіданнях «Війт», «Смертельна справа», «Хитрий Панько», «Ось поси моє!» та ін.

Внесок Л. Мартовича в удосконалення структури малого жанру був досить вагомий, що за висловом професора Гаморака визначило місце малої прози Л. Мартовича між І. Франком, М. Коцюбинським, В. Стефаником і Марком Черемшиною: «Від Франкової новелі вона вища не лише психологічною глибиною і багатством обсервації, але й удосконаленою технікою; від новел Коцюбинського і Стефаника вона різниться тим, що їй бракує вривчасто стислої композиції, композиційної викінчености, ляпідарности слова і напруженого драматизму. Тому в розвитку української новелі місце Мартовича не після Коцюбинського, Черемшини і Стефаника, але перед ними»2

Сатира Л. Мартовича набула характеру не тільки соціально-психологічного, а й соціально-політичного, філософського. Вона стала зразком для наступного покоління українських письменників: Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Чернявськиго, Дніпрової Чайки, П. Капельгородського, М. Кузьменка, в творчості яких зростала сила сатиричного викриття, розширювався і поглиблювався предмет сатири, дедалі більше різноманітними і досконалими ставали її художні форми й засоби.

Великою мірою завдяки Л Мартовичу українська література в основній своїй масі відходить від змалювання селянина як безголосого страдника, від ідилічного зодбраження чеснит мужика. Концепція людини в ці роки включає в себе розуміння складної взаємодії світла і гіней. Поступово утверджується підхід до змалювання життя в усіх його складнощах і суперечностях. Почався рух проти «ідолопоклоніння» перед народом.

На основі художнього досвіду малих жанрів починає визрівати й епічна сатирична проза. «Мужицька смерть», «Стрибожий дарунок» внесли чимало нового в жанрову структуру повісті «Забобон», над якою письменник почав інтенсивно працювати.

1 Шахтський С. Муза полум’яної сатири // Мартович Л. Твори — К., 1963 — С. 16.

2 Гаморак Ю. Талант без середовища (Життя і творчість Леся Мартовича) // Мартович Л. Твори: В 3 т. — Краків; Львів, 1943 — Т. І — С. LII