Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Сатирична повість «Забобон»
ЛЕСЬ МАРТОВИЧ (1871—1916)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Перше десятиріччя XX ст. знаменне приходом у літературу нового покоління перехідної формації, з європейським літературним смаком, новочасними суспільними і політичними поглядами, з душею, що рветься до суцільної гармонійної і широкої діяльності, дійсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини»1.

Л Мартович був одним із тих, душею рвійних, які все житті долали ці «урізки, щерби і прогалини» дорогою ціною, інколи й життям. З цих причин Л. Мартович переривав літературну творчість, але в умовах інтенсивного літературного розвитку, повертаючись у свій художній світ, кожною разу чутливо реагував на зміну літературної орієнтації, неодмінно збагачуючи арсенал художніх засобів та жанрів. Не дивлячись на тяжку хворобу і невлаштованість, Л. Мартович до останніх днів свого життя зберіг нев’янучу художню силу і рідкісну в таких випадках творчу активність. Бажання найбільш адекватно передати реальний плин життя і хід часу відродили його давній намір написати повість, форма якої мала б значно ширші можливості для ґрунтовного аналізу і синтезу, зображення різних сторін дійсності в багатьох ракурсах і вимірах. Нереалізовані задуми трилогій до оповідань «Лумера» і «Мужицької смерті» не знищили його потягу до великих форм, хоч умов для реалізації задуманого, як завжди, не було.

З часу виходу третьої збірки оповідань «Стрибожий дарунок» письменник пережив важливі події, як позитивного, так і негативного характеру. В кінці листопада 1911 р. Л. Мартович передав рукопис для публікації в «Літературно-науковому віснику». Після узгодження з М. Грушевським М. Гнатюк вислав рукопис до Києва. Повість майже два місяці невідомо де «блукала» й наприкінці січня 1912 р. потрапила нарешті до адресата М. Грушевському. В лютому того ж року дирекція Видавничої спілки ухвалила видати повість окремою книжкою. А в березні Лесь Мартович уже просить повернути рукопис, намагаючись пояснити причину такого рішення, проте робить це так незграбно, заплутано і завуальовано, що дослідники й понині не можуть розгадати тої загадки.

Повість уперше побачила світ 1917 р. накладом Української Видавничої Спілки у Львові з переднім словом В. Гнатюка і мала великий резонанс у галицькій суспільності, що виявився в численних рецензіях найповажніших критиків України, насамперед В. Гнатюка, М. Грушевського, Б. Данчицького, І. Свєнціцького, Л. Мишуги, А. Могилянського, М. Рудницького та ін.

На рубежі ХІХ—XX ст. в європейських літературах культивувалося чимало різновидів типу сатиричного роману і повісті. Їх незначні досягнення синтезували в собі усе краще, що було в попередників. Серед інших назвемо гумористичні романи і повісті англійського письменника Джером К. Джерома «Троє в човні (не рахуючи собаки)» (1889), «Троє на велосипеді» (1900), романи німецького письменника Г. Манна «Учитель Унрат» (1906) і «Вірнопідданий» (1914), філософський сатиричний роман А. Франса «Острів пінгвінів» (1908), який продовжив традиції інтелектуальної сатири Вольтера, сатиричну повість Я. Гашека «Пригоди бравого солдата Швейка», що виникла на ґрунті органічного поєднання чеської народної сатири і літературними традиціями К. Гавлічека-Боровського, гумористичний роман з життя провінціального суспільства югославських сатириків Б. Нушича «Дитя общини» і С. Сремаца «Піп Чира і піп Спіра». Яскраво виражені сатиричні елементи проглядають й у творах російських письменників О Купріна (повість «Поєдинок»), О. Толстого («Диваки» і «Пригоди Растьогіна») та ін.

В українській літературі цього періоду переважали жанри малої сатиричної форми оповідання, новела, памфлет, пародія, епіграма та ін. Три збірки оповідань були ніби підготовкою Л. Мартовича до написання великого жанру, де його сатиричний талані оповідача знайшов якнайповніше виявлення.

Водночас із успішним і багато в чому новаторським розвитком малих прозових форм у сатирі й гуморі українська проза опановувала і такою формою сатиричного узагальнення, як сатирико-гумористична повість або епічна повість з більш чи менш визначеними елементами комічного. До таких належали: повісті «Пропащий чоловік» (1880) M. Павлика, «Перекинчики» (1897) Є. Ярошинської (1868—1904), «Залісся» (1897) О. Маковея, сатирична повість «Забобон» (1911) Л. Мартовича. Всі вони дуже добре знали життя, побут, правове й матеріальне становище сільського духовенства Галичини і Буковини і найшвидше усвідомили, що українська православна церква остаточно омосковилась, перетворилася на наймогутнішу опору царя-імператора, фарисейськи оголошеного главою православної церкви. Втиснуте в склад державної адміністрації зовнішнє управління церкви втратило суто церковний характер і слугувало не Богові, а державі й цареві. Не відставало від нього й галицьке духовенство, впливові кола якого підтримували староруський напрямок, тоді як уніатські митрополити та єпископи часто запобігали перед австро-польською адміністрацією краю.

Саме таке духовенство піддав критиці М. Павлик у повісті «Пропащий чоловік». І зробив це так яскраво, що змушений був від повідати за неї перед судом.

Повісті «Пропащий чоловік» М. Павлика, «Перекинчики» Є. Ярошинської, «Залісся» О. Маковея», «Забобон» Л. Мартовича порушували одну з найактуальніших і найболючіших проблем — проблему моральної деградації людини (священика, інтелігента) — відступника від своєї віри, від свого народу; злочинної ролі клерикалів у ленаціоналїзації.

Перше десятиліття XX віку характерне загальним занепадом української літератури. Естетична культура дійшла до застою, до тої межі, де треба або капітулювати, або починати самовиховуватися. Запанував загальний настрій якоїсь в’ялості, творчого вичерпання, втоми.

Найбільш повні уявлення про тенденції української літератури цього часу дають критичні огляди М. Євшана. Порівнюючи стан літератури останніх десятиліть минулого століття з сучасним, критик наголошує на нових, незрівнянно вищих вимогах до письменників та завдань літератури. Раніше мати найменше вміння розповідати відгукуватися на найважливіші полі, культурного і суспільного життя, відтворювати нові типи громадських діячів, проповідувати національні ідеали — було цілком достатньо, щоб називатися чільним письменником, який іде в ногу з життям, добре виконус свою соціальну функцію і знає своє завдання. Таким способом викрісталізувався тип «письменника-патріота», репрезентанта органічно-непоборного лінивства власної душі і «національної гордості» та самопізнання; тип врівноважено-ситого та задоволеного володаря дум, стремлінь цілих поколінь. І коли творці інших країн Європи постачали духовний корм народу з своєї крові, життя, самопожертви, то наші творці відразу зрезигнували без болю з усіх інших завдань — «і відбивали в собі життя».

«Коли з того боку поглянути на літературу нашу останніх років, — то не можна заперечити, що її культурне niveau (рівень — Авт), її потенціальна енергія та розмах, її лінія страшенно понизилися: вона більше убога була в останніх роках в пориві та духові стремління, вона більше зрезигнувала з своєї висоти, як в давніших роках, коли ще на ній були цензурні пута»2, — такий невтішний висновок робить М. Євшан 1910 р., в час творчої перерви покутських письменників.

Критик звернув увагу не так на конкретних письменників, як на творчу атмосферу, ґрунт, на якому зростають і мають стояти митці. «А ся літературна атмосфера стала в останні часи міщанською до неможливих розмірів, стала просто страшною безоднею, в якій далі несила була жити»3. Коли старі сили міцно оперті на грунт традиції, могли протистояти загальному настрою мертвої сплячки, то нові люди дуже часто виступали водночас і старими, а то й мертвими. Більшість з них насамперед симпатики певних суспільних течій, партій, програм, а потім митні. Естетичний принцип занедбано. Точку опори перенесено за межі творчого матеріалу, який стає лише ілюстрацією до наперед заготовленої ідеї, думки. Деякі ветерани нашого письменства замовкли, деякі доспівали свою лебедину пісню, доостанку віддавши силу таланту на збагачення рідної літератури. В такій атмосфері писав Л. Мартович свою повість «Забобон». Період між виходом у світ «Пропащого чоловіка» М. Павлика і Мартовичевого «Забобону» обіймає більше трьох десятиліть, але проблеми залишалися одні й ті ж самі: «На широкому полотні ще раз проходять перед нами сумні герої галицької провінції, інтелігенти й селяни, читальники й нечитальники, українці й поляки, а разом з цим ще раз оживають усі проблеми й конфлікти, сьогодні забуті, майже історичні, що хвилювали й обурювали колись бойових провісників нашого відродження» [1, XXXVIІ].

Естетичним ідеал М. Павлика і О. Маковея збігався з програмою української радикальної партії: в економічних справах було передбачено заміну способу виробництва відповідно до здобутків наукового соціалізму, тобто до колективного устрою праці й суспільної власності («Роздобудь для села сто тисяч, радить Дорош Славкові Левицькому, господарюй ними розумно, не давай їх, борони Боже, в руки хлопські тілько дай їм їсти, одягни їх і справ їм музики — а станеш заліським пророком»4), в політичних справах метою партії була повна свобода особи, слова, зборів, товариств, друку й сумління, забезпечення кожному, незважаючи на стать, якнайповнішого впливу на розв’язання всіх питань політичного життя, автономія громад, повітів, країв у всіх справах, що їх торкалися, надання кожному народові змоги повного культурною розвитку.

Та для Л. Мартовича цей ідеал у «Забобоні» зазнав відчутих змін, відповідно до тих що відбулися в галицькому суспільстві з початку XX століття, а саме обрання графа Андрея Шептицького (1805-1944) на галицький митрополичий престол (1900) 3 його іменем пов’язані заснування нових чернечих орденів літургійні реформи; ідея заснування українського університету у Львові, на підтримку якої він виступив в австрійській Палаті панів (1910). «Той факт, що греко-католицьку церкву тепер очолювала важлива персона й водночас виразна, яскрава особистість, — зазначає І. Лисяк-Рудницький, — дав українському національному рухові певності у своїх силах»5.

У січні 1907 р. було проведено виборчу реформу, в результаті якої більш ніж утроє збільшилось парламентське представництво. 1907-1913 роки ознаменувались політичною боротьбою за реформу крайового статуту, зокрема, закону про вибори до сейму.

У 1908 р. український студент Мирослав Січинський (1887-1980) вбив галицького намісника графа Анджея Потоцького.

Кооперативний рух, започаткований у 80-х роках, досяг свого апогею в 1914 році, коли весь край був покритий густою мережею кредитних спілок, кооперативних магазинів, товариств для продажу сільськогосподарських продуктів, кооперативних молочарень тощо.

Всі ці події знайшли відображення в повісті «Забобон», названої Ю. Гамораком монографією галицького політичного життя. Не відкидаючи в принципі жодного з пунктів програми радикальної парти, Л. Мартович показав відірваність радикальної інтелігенції від народу, слабку організацію, невміння підпорядкувати свою волю вимогам цілісності і найголовніше — нездатність радикалів зорганізувати селянські маси та повести їх до свідомого політичного життя.

Отець Матчук, його син Славко («Забобон» Л. Мартовича) навіть не знають, що в їхньому селі Вороничах закладається читальня. Надії читальників почути від Потурайчина, як змінити свої давні звичаї, «щоби стати до боротьби зі старим пережитим світом», «обновити життя», не виправдалися. Промова, на яку чекали селяни з увагою і завзяттям, не відзначалася ні новизною ідей, ні практичними порадами:

«Потурайчин говорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів до кінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духу. Те, що треба голосувати за Сосновича, а не на кого іншого, вони вже знали. В самій промові хотіли ж дослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, шоби переродитися на нових людей. Для того більше цікавили їх ті частини промови на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме поклик до боротьби, до єднання мужицьких сил. Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партії нічого більше слухачам не роз’ясняв. Не почував навіть потреби дати їм щось більше понад таке роз’яснення. А зрештою, не був навіть свідомий того, чого прагне мужицька душа від нього довідатися. Та ще питання, чи мав би він чим заспокоїти те бажання своїх слухачів» [2, 318]

Об’єктом своєї повісті Л.Мартович обрав не дрібні побутові те ми, а суспільно-значущі явища, що само по собі знаменувало дальший розвиток сатири. Повість присвячено гострому розвінчанню антинародної політики австро-угорської монархії, діяння реакційних партій, «свинській» конституції, а найбільше — деградації, виродженню української інтелігенції, її псевдопатріотизмові, духовній убогості. Тип такого здеградованого до карикатури інтелігента виведено в образі Славка Матчука — гнилої колоди із запитами живота і плоті — типу без знання, без світогляду, без життя.

М. Рудницький вважає, що «в характері «героя» — Славка, Л. Мартович схопив не одно власне переживання — можна зрозуміти, скільки глуму і їди вмів він добувати з себе, щоби глядіти на людину таким стуленим оком!»6, з чим можна погодитися лише частково. Проникнення в зміст творів будь-якого письменника фактів і портретних рис рідних, коханих і приятелів — типове явище, властиве і Лесеві Мартовичу. Так, деякі риси матері письменника вгадуються в образі їмості — єдиної з персонажів повісті, що зберігає рівновагу і здоровий глузд. Ще помітніші автобіографічні відгуки статусу «залізного правника» в образі Славка. Йою внутрішній світ, моральні муки через не складені іспити, комплекс неповноцінності як людини і чоловіка, що не заслуговує на увагу не тільки служниці Пазі, а й сільської повії Варвари — виписані з тонким осягненням і з великою силою живого особистісного почуття презирства, оповитого співчуттям. Так, без сумніву, міг написати автор, який опанував цим типом не лише як художник, а й як людина, що сама мала тривалу й безпосередню причетність до подібної проблеми.

Постійне відчуття ущемленості запаморочили думку і розум Славка такою мірою, що він поповнив групу тих людей, до котрих значення розмови доходило лиш «рік над нею подумавши, та й то лиш тоді, коли затямлять собі нехотячи слова тої розмови. Якийсь туман, якась хмара відділює їх розум від слуху. Заки той туман розійдеться, то слух уже глухий: не має що розумові передати» [2, 222].

«Інколи Славко дивувався, де інші находять час до якоїсь науки? Хіба ті люди ніколи не їдять, не сплять і не спочивають?

Ні! Тут щось інше мусить бути, — роздумував собі Славко. — Певно, інші розумніші від мене. Їм вистачить раз прочитати та й уміють. А я йолоп і туман. Де мені братися до науки?

Від таких думок мав себе за посліднього дурня. Уважав себе за гіршого від усякого іншого товариша. Тратив відвагу й охоту до життя» [2, 195]

Деякі факти особистої біографії письменника справді допомагають з'ясувати генезис Славка Матчука і пояснюють, чому в XX столітті такий тип остаточно визрів у творчій свідомості письменника. До появи «Забобону» в творчості Л. Мартовича не було такого вичерпного розкриття психіки здеградованого інтелігента, що і в 24 роки марнує своє життя, не спромагаючись навіть на спроби вийти з інфантильного стану. Картини повної відсутності певних моральних засад постали перед читачами повісті в усій своїй наготі.

В образі Славка Л. Мартович вивів сотні інтелігентів, які, закінчивши гімназію, застрягли в болоті сільською життя, без охоти до будь-якої праці, навіть до думки відрізані від культурною центру, чекали якогось спасіння, якогось припадку або просто чуда, що мало їх повести в дальшу життєву мандрівк.у «Озираючи своє існування лиш на заспокоєнню найконечніших (головно жолудкових і їм подібних) потреб, попавши в стан мужиковатости, одначе без тих додаткових сторін, що є гарними прикметами наших гарних селян, без ніякої яснішої мети в життю, загулюкані, прибиті, несмілі, без ініціативи, вони вегетують як живі, відсташуючі для окруження приклади з титулом «залізного правника». Ся хвороба так була в нас поширена, що треба жалувати, що так пізно переведено її аналізу в повстевій формі»7

Л.Мартович наголошує на причинах деградації патентованої псевдоінтелігенції, найголовнішою з яких є духовний занепад суспільства, домашнє та шкільне виховання. Після гімназії чи семінарії сильніші духом (їх меншість) ідуть до університетів, записуються в академічні, просвітні товариства і тим поповнюють прогалини гімназійної науки; більшість випускників виходять звідти духовно бідними, не підготовленими до самостійної праці, «попадають дуже скоро в зневіру и нидіють» 8. До останніх належав і Славко Матчук. Гімназіальна наука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді не потребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблював собі той світогляд Але яке життя — такий світогляд. Дотеперішнє життя не дало Славкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд» [2, 198].

Ідейно-тематичною спрямованістю і багатством засобів сатиричного аналізу твір Л. Мартовича істотно збагатив естетичну платформу української літератури. Якщо повістям М. Павлика, Є. Ярошинської, О. Маковея за всього індивідуального підходу авторів до висвітлення конкретної теми властива зовнішньоописова манера зображення подій, то Л. Мартович у «Забобоні» вирішує важливий суспільно-значущий конфлікт на основі принципу соціально-психологічного аналізу явищ життя, за допомогою глибинного проникнення у внутрішній світ персонажів. Такою манерою зображення визначалися і «рамки» опрацьованого матеріалу, і сутність об’єкта викриття. «Вибір засобів сатиричного викриття певною мірою визначався і своєрідністю таланту письменника, — робить цікаве слушне спостереження Ф. Білецький, — який, трансформуючи чималі художні досягнення попередників, убираючи в себе справді ноноваторському нове, що вже з’явилися в українській сатиричній прозі, вносив також свою частку в збагачення реалістичної прози романно-повістевої форми. Ось чому в повісті «Забобон» так органічно поєднуються гіпербола і гротеск, іронія і шарж з надзвичаино проникливим зображенням внутрішнього світу персонажів»9

Панорамність сатиричного змалювання життя, глибина розкриття суперечностей між справжньою суттю персонажів і їхніми претензіями — друга ціха повісті, що відрізняє її від попередниць. «Забобон» вніс чимало нового і в жанрову структуру великої сатиричної прози.

На відміну від своїх попередників, в яких головні герої задумувались як нові, в цілому позитивні люди, яких навколишнє середо вище всмоктувало в «прозу» побуту, а то й у болото життя, Л. Мартович робить героєм повісті здеградованого інтелігента. Звпьнившись від ваги і відповідальності оповідання, письменник вільно оперує аналізом, оцінкою й уособленням усіх елементів суспільства, виявляючи при цьому приховані в ньому хвороби. Його велика форма органічно пов‘язані з новою тематикою, визначеною життям у новому столітті з переломним, кризисним його характером.

На фоні великих епічних форм сатирична повість «Забобон» Л. Мартовича своєю формою, змістом, сутністю створених характерів і способом їх змалювання, колоритом і мовою вирізняється новаторським характером, виражаючи філософію народу, його соціальні політичні, етичні й естетичні устремління.

Зіставлення образів повісті Л. Мартовича з образами творів його попередників і сучасників засвідчує, що формування в творчості автора «Забобону» великого художнього жанру щільно пов’язане із створенням цілісного художнього сатиричного світу. Такою ідейною і художньою цілеспрямованістю, внутрішньою цілісністю і узагальнюючою силою, такою політичною гостротою не відзначалася жодна з повістей першого десятиріччя XX ст.

Ця повість наочно показала, які величезні можливості відкриває український великий художній жанр сатиричного спрямування, з його художньою послідовністю, яскравим відображенням дійсності під строго визначеним кутом зору й узагальненням політично гострих фактів.

Створена Лесем Мартовичем сатирична повість означала, в порівнянні з повістю XIX віку, що засвоєні за допомогою засобів мистецтва теми і проблеми, раніше розроблювані, головним чином, публіцистикою, були актуальними й на початку XX століття.

Своєю політичною гостротою, суспільно-естетичною значущістю проблематики, яскравістю форми сатирична повість «Забобон» Л. Мартовича піднялася високо над панівними в той час малими сатиричними жанрами: оповіданням, фейлетоном, пародією, новелою тощо.

Народ як втілення ідей демократизму, вічна основа національного життя, могутня сила історичного поступу — був головним героєм Мартовичевих творів. «Доктор хлопістики», як любовно називали письменника за глибоке знання етнопсихології, не мав жодної ілюзії стосовно свого народу, його історичного минулого та менталітетую Увага Мартовича зосереджена на внутрішньому комізмі як окремої людини, так і суспільного організму в цілому; предметом його сатири є соціальні верхи і демосю Водночас письменник поводиться, як добрий, люблячий педагог- він не тільки критикує селянську темноту, роз’єднаність (оповідання «За межу» «За топливо», «Зле діло»), моральну деградацію цілих громад («Стрибожий дарунок», «Забобон»), а й відтворює шлях до виправлення, допомагаючи тому, в кого свідомість прояснилася від каяття.

Характерною особливістю сатири Мартовича є широке узагальнення дійсності, зображення і в історичному русі, в закономірних зв’язках із минулим і майбутнім. Сатирик винятково уважний до потреб дня, до всього того, чим жило і хвилювалося суспільство, до корінних проблем епохи, від вирішення яких залежала доля мільйонів. Назвемо лише кілька первнів, що структурують його доробок як цілісну художню систему: українська мова, українська справа, християнська традиція, яка, всупереч атеїстичному шабашу і тотальному блюзнірству, тривалому і цупкому диктату нерідної церкви, все ж таки вижила.

Мартович нещадно розвінчував, висміював, засуджував все, що ставало на перешкоді людям бути людьми, що тримало в неволі його народ, заважало національному поступу. Сатира письменника не втратила своєї актуальності й нині. Відгукуючись на злобу дня, він намагався зачепити найголовніші проблеми життя людини. Його гострий проникливий розум ніколи не зупинявся на поверхні життя а проникав у глибину явищ, в їх сокровенну сутність.

У художніх творах Л. Мартовича відсутній світ ідеальний, недоступний, який, за словами І Франка, «будить у нас лише неохоту й відразу до світу дійсного»; його світ і герої не позбавлені краси і цікавості, здатності вчити нас «любити людей таких, які вони є»10.

Л. Мартович сам умів любити людей — свідомо, сильно, чесно. «Щоби щось так любити, треба його знати, розуміти, відчувати і тут Мартович попри Стефаника був найбільший»11, — писав М. Яцків.

Наділений геніальним талантом відтворювати душу, думи і голоси своїх краян, їхні жалі і турботи, інтелігентність серця і силу творчого розуму, Мартович став сумлінням народу, його любов’ю та його сміхом.

1 Франко І. 3 остатніх десятиліть XIX віку // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984 — Т. 41 — С. 516

2 Євшан М. Куди ми прийшли? // Євшан М. Критика. Лїтературознавство. Естетика. — К., 1998 — С. 248

3 Там само

4 Маковей О. Залісся // Маковей О. Твори: У 2 . — К , 1990 — Т. І — С. 469

5  Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — К., 1994 — Т. 1 — С. 437

6 Рудницький М. Лесь Мартович // Мартович Л .Забобон. Повісті — К., 1928 — С.13

7 Данчицький Б. [Федорів Ф.] На лаві обжалованих (Л. Мартович «Забобон». Повість — Львів, 1917) // Шляхи — 1917 — № 11-12 (листоп.—груд.) — С. 742

8 Мишуга Л. Реалізм в творах Леся Мартовича (3 нагоди виходу посмертної повісті «Забобон») // Вісн. політики, літ. й життя — 1918 — Ч. 10 — С. 150

9 Білецький Ф. Жанрова своєрідність реалістичної повісті. На матеріалі української сатири кінця XIX — початку XX ст. Навч. посібник — Дніпропетровськ, 1979 — С. 17

10 Франко І. [Джеджалик]. Поезія і її становисько в наших временах // Друг. — Львів, 1876 — С. 47

11 Яцків М. Лесь Мартович // Шляхи — 1916 — Ч. 5 — 15 лют. — С. 146