Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Біографія: життя, діяльність, творчість
АРХИП ТЕСЛЕНКО (1882-1911)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

«Тесленко —найкращий тип літературного самовродка, яких чимало появляється, але яким тяжке життя рідко коли дозволяє дійти до найвищого розвитку часом небуденної сили. Щось од Грінченкового Зінька (…) єсть у тому Тесленковому шуканні чистого, хорошого, ідейного життя серед скаженої дійсності, що обгорнула цю тендітну рослину, скрутила її і зламала. Але єсть у йому і щось гравдиво своє, оригінальне, чого в ніяких зразках не знайти. Це, насамперед, своєрідний чисто селянський стиль і та запашна народна мова, секрет якої, на жаль, утратили всі сучасні наші письменники. Це кришталева чистота душевна й щирість, що широко розплющеними очима поглядає на вас з сторінок Тесленкових оповіданнів»1

С. Єфремов

Біографія: життя, діяльність, творчість

Народився Архип Юхимович Тесленко 2 березня 1882 р. в селі Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в родині підписаря. Батько, Юхим Якимович, був інвалідом і не міг виконувати важкої селянської роботи; знав трохи грамоти, напам’ять часословець і переказував щосвята людям. Мати, Явдоха Сидорівна Строй — жінка лагідна, добра, наділена природним розумом і вмінням цікаво, образно розповідати, знала безліч казок, приповідок, пісень. Довго наймитувала у поміщицьких економіях. Успадкувавши невеличкий шматок землі, клуню і садок, оселилася в с. Харківцях — найкращому в повіті селі. «Ось вийдіть на наш вигін літом коли, — писав захоплено А. Тесленко, — а вигін у нас високий такий, та гляньте униз: широчезна долина; у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де це криті й залізом, клуні, хліви... Єсть і школа второкласна у нас хлоп’яча. Там красуня така, в два поверхи, щеглова, стоїть, запишалась на вигоні»2

Любляча мати хотіла кращої долі для сина, то й віддала його в однокласну церковнопарафіяльну школу, яку він успішно закінчив (1894) і вступив до харківецької церковно-учительської школи. Малий Тесленко виявив неабиякий хист до науки і до красною письменства. Під впливом маминих пісень та казок він складає байки про однокласників.

Читає багато, переважно релігійної літератури. Не все в ній було йому зрозуміло. Тоді звертався до своїх наставників. Та замість відповіді чорносотенець-законоучитель виключає хлопця зі школи (1898) за «вільнодумство» і «безбожність».

16-літній юнак залишається на узбіччі життя: починаються страшні злигодні й поневіряння: поховано мрію про освіту, втрачено надію влаштуватися на вчительську роботу. Щоб не бути зайвим ротом у родині, він звертається до дядька по матері Григорія Строя, щоб той пособив «исходотайствовать место» в Маріуполі, за що обіцяв бути вдячним «во всю свою жизнь» [487] —безрезультатно.

На початку 1899 р. він знайшов місце волосного писарчука у Лохвиці. Високомірство, «низькопоклонство та хабарі» остогидли юнакові, він кидає писарчукування й 12 серпня цього ж року переходить у контору повітового нотаріуса Ф. І. Кисловського. Проте й тут довго витримувати наругу, знущання Кисловських, особливо примхи Кисловської, А. Тесленко був не в силі. Найгірше дошкуляло переслідування за читання книжок. А читав він дуже багато, не досипаючи ночами. Свої враження віл побаченого, пережитого пробує занотовувати віршами російською мовою («С праздником!», «С душой полной смиренья»).

3 серпня 1901 р. Тесленко виїжджає на станцію Долинську Південно-Миколаївської залізниці — вчитись на залізничного телеграфіста. Читання ночами при слабкому світлі дали свої наслідки, виявлені через чотири місяці перевіряючим лікарем: «слабість на очі», що стало причиною його звільнення. Голодний, обірваний і босий Тесленко повертається до батьків. Допомагає їм, водночас продовжуючи підготовку до складання екзамену на право вчителювання. Тут сходиться з місцевим учителем, з бібліотеки якого бере книжки українських і російських авторів, недоступних йому до цього часу. Розмови з учителем, прочитані книжки, живі спостереження життя пробудженого народу формували світогляд А. А. Тесленка, напрям якого відбився у його віршах. «В моем жилище», «Нищий», «Как мучительно терзаться» та ін.

Під упливом «Вечорів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя Тесленко пише етнографічно-побутовий нарис «Ночь на Ивана Купала в с. Харьковцах» і лірико-публіцистичний роздум «На досветках» (1902), який він називає «живым, радостным праздником золотой благодатной юности» [470]. Злидні і сльози сільської бідноти викликали в душі юнака спротив, потребу дії, чину для «загального добра». Знайомство з Миколою Дьяковим — режисером аматорського театру в Лохвиці, допомогло йому обрати сферу діяльності — громадсько-культурну ниву. За прикладом Лохвицького драматичного гуртка, Тесленко організовує аматорський гурток у Харківцях. На початку липня 1903 р. він просить дозволу в комісії і організації народних розваг при Народному домі на постановку вистави «Невольник» М. Кропивницького. Кошти від вистави пішли «на користь погорільців із Харківців». Вистава відбулася 17 серпня і мала великий успіх, значною мірою завдяки блискучій грі А. Ю. Тесленка у головній ролі сліпого Степана. Про це довідуємося з відгуків у пресі: «Останніми часами в Полтавщині аматорські вистави українські зробилися явищем досить звичайним, як по селах, так і по містах, особливо канікулами, коли вільна буває шкільна молодіж. В Лохвиці теж були вистави і концерти... Були вистави й по деяких селах (пр. В Харківцях, Лохв. Пов. та інші)»3; А. Тесленко як артист може зробити «честь будь-якій, навіть і не сільській сцені»4

Під впливом драматургії І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького Тесленко пише для Харківецького аматорського театру п’єсу «Горобина ніч» (втрачену згодом) і «Не стоїть жить» (п’єса на 5 дій, українською мовою). Останню він посилає на суд М. Кропивницькому, батькові українського театру. М. Кропивницький, як свідчить лист-відповідь, відзначивши талант («іскру Божу») А. Тесленка, вказав на прорахунки п’єси початкуючого драматурга: «багато в ній зайвого, непотрібного і білими нитками шитого, хоча немало є й цінного і зауважного», мелодраматизм і невмотивованість самогубства семінариста, який «не повинен би так легко розв’язуватись з життям», натомість похвалив А. А. Тесленка за «гарне діло» — постановку спектаклів для народу, бо «це їство народові надто смачне і потрібне, найпаче історичні твори». «Хотів би я побачити хоч один Ваш спектакль. Списуйте пісні народні, казки, поговірки, прислів’я, бо все те, на горе, — вимирає, а їх місце заступа солдатчина та фабричність. Певно, ми таки скоро побачимось. Прихильний до Вас Марко Кропивницький»5.

Підтриманий М. Кропивницьким, А. Тесленко активізує свою громадсько-культурну діяльність: бере участь у розвитку культурно-освітніх земських заходів, стає одним із організаторів та активних членів «Селянської спілки», веде агітаційну роботу серед селян, поринає у бурхливі події 1905 р. «Заворушилися люди. Кличуть до боротьби за ревність, братство, свободу! Боже! Боротьба за рівність, братство, свободу! Так ось де я знайду собі і ціль життя, і карі оченята, і щось гарне, велике! Ухопився за це я. Розказую селянам, книжечки їм читаю» [157]. Разом з робітником Пимоном Бурдою Тесленко поширював революційні ідеї, читав бідноті заборонену літературу. За це в 1905 р. його заарештовують. І хоч просидів у в’язниці недовго, гоніння й переслідування не закінчилися.

На цей час А. Тесленко написав п’ять оповідань («Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько»), що склали рукописну збірку, і на початку червня 1905 р. повіз її в «Киевскую старину». Редактор В. Науменко відмовився їх друкувати, вважаючи «невиразними, невиробленими», до того ж написаними «мовою поганенькою». Рукопис збірки потрапив до Б. Грінченка, на той час редактора «Громадської думки», який мав протилежну Науменковій думку про оповідання невідомого письменника. Опублікувавши їх 1906 р., він познайомив читачів з новим письменником.

17 жовтня 1905 р. вийшов царський маніфест, на який покладали надії мільйони людей. Проте дійсність розбила ілюзії тих, хто пов’язував із маніфестом мрії про свободую Вже через місяць на Полтавщині було оголошено стан посиленої оборонию А у грудні селяни організували сходку, на якій вимагали відмінити посилену охороную

14 грудня 1905 р. А. Тесленко бере участь у революційному виступі лохвицьких робітників, ремісників та селян Під час заворушень загін драгунів поранив 9 селян, троє з яких померли. «По багатьох селах трушено лікарів, учителів, фельдшерок, селян…. почалися арешти», — повідомляла «Громадська думка». 7 лютого 1906 р. А . Тесленко залишає село, їде до Києва — без паспорта, грошей і знайомих. «Жив поміж босяками, по монастирях жив. Хліб у Лаврі місив, картоплю чистив» [538]. Нестерпно важкою була для нього та зима, адже щодня доводилося думати, де переночувати наступну ніч. Майже півроку змушений був тулитися по різних нічліжках та монастирських «страннях». Деякий час мешкав у приміщенні редакиції газети «Громадська думка», фактичним редактором якої був Б. Грінченко. Переживаючи неправду, лихо, співчуваючи людському горю пише оповідання «Любов до ближнього», «у схимника», «У городі», «Наука». Б Грінченко опублікував їх у київських газетах «Громадська думка» та «Рада» (1906). Для переслідуваного письменника ці публікації були єдиною відрадою.

24 жовтня 1906 р. Тесленка знову заарештовано. Вночі, коли батько й мати заснули, становий з козаками «приїхав робити трус. Але як не пильнував становий, та знайти нічого не знайшов. Тоді і н узяв старе Євангеліє і став його перелистувати. Старий батько Тесленко не витерпів і гримнув на станового: «Та що це ти й Святе Письмо будеш рештовувати? Oцe пождались!» Начальство образилось такою неповагою й звеліло катувати нагаями старого хворого чоловіка», — повідомляла обставини арешту письменника газета «Рада» 12 листопада 1906 р. Згідно із сфабрикованим куркулями громадським присудом разом з іншими п’ятнадцятьма селянами письменника мали вислати на два роки до Вологодської губернії, однак слідство в справі його участі у лохвицьких грудневих заворушеннях 1905 р. ще не завершилося 3 лохвицького арештантського будинку його переводять до гадяцької, а потім миргородської тюрми. Нарешті за розпорядженням міністра внутрішніх справ А. Тесленка висилають до села Бісерово Глазовського повіту Вятської губеринії. Хворого письменника відправляють етапом через московську Бутирську тюрму і Ярославський централ на північ. Проте не встиг він прибути на місце заслання, як у жовтні 1908 р. його повернули до м. Лубни на Полтавщині, де знову слухалася справа про лохвицькі події. На суді письменника було виправдано, але його знову висилають на північ відбувати до кінця строк заслання. Знову допити, етапи, тюрма, в якій просидів Тесленко «весь 1907 і восьмий — більше двох років» [538]. Далі хвороба на тиф та плеврит. Тільки на початку січня 1908 р. Тесленко, виснажений і хворий, повертається до батьківської хати. Не застав нікого з колишніх друзів та однодумців. Процвітали, як і раніше, його вороги-донощики підступні, цинічні і всюдисущі — «ні книг не читають, ні газет не виписують. «Те, кажуть, хліба не дасть і не доведе до добра». А хто «занімається» цим, то «підозрений», у їх «демократ», не хазяїн. «Демократів» не люблять вони, о, не люблять!» [456]/ Це вони продовжують переслідувати письменника, намагаючись знову вислати його подалі від рідних місць/

З вересня 1909 по травень 1910 р/ у київських газетах публікувались дописи А. Тесленка (під псевдонімом «Селянин») «Демократи», «На селі», «Тюрма», «Грабіж», «Малюнок селянського життя», «Комета», «Скрутне становище» і три кореспонденції під одним заголовком «С Харківці. Лохвицького повіту (на Полтавщині)».

За всієї локальної значущості фактів (дописи А. Тесленка основані на дійсних фактах, так чи інакше пов’язаних із життям письменника) вони, безумовно, типові й для інших місцевостей України. З них читач довідувався, що куркулі утверджувались доносами та наклепами на А. Тесленка та колишніх учасників визвольного руху на Лохвиччині, звинувачуючи їх у крадіжках, у підпалах, у грабунках. Священне для письменника слово «демократ», з яким він пов’язував «велике» в житті, харківецькі дукарі зловтішно перетворювали на «домократ»: «Домократ, значить злодій, — товкують вони. Сидить, значить, дома і краде. «Домо», — кажуть — дома, а «крат» — краде» [451].

Але і в публіцистиці, як зазначає В. Півторадні, Тесленко залишається художником. «Ліричний пейзаж, діалог, мікросюжет, портретні зарисовки, метафора чи порівняння, окремий влучний епітет, навмисна незакінченість кореспонденції («без кінця») органічно входять в стильові засоби публіцистики А.Тесленка. За добором фактів, за документальною основою кореспонденції А. Тесленка публіцистика, а за формою, за стилевою манерою вона невіддільна від художньої прози письменника»6

На початку січня 1910 р. померла мати письменника — єдина опора і порадниця знемагаючому від туберкульозу письменникові. Тепер Тесленкові потрібно було щодня думати як жити. 3 листів письменника до М. Грінченко постає гнітюча картина фізичних і моральних страждань в останні місяці життя.

Смертельно хворий Тесленко живе з калікою батьком у холодній хаті, не тільки без ліків, а інколи й без шматка хліба. «Знаю що сухота ізв’ялила мене, знаю, що вмирати треба і не можна запомогти моєму горю, а все ж не здолаю задавити надії, хоть малої в прекрасному світі, бо ще ж мені сей світ широкий не надокучив. Що мені сей світ широкий, в якому одвела мені доля невеселий темненький куточок з горем та нуждою, все ж він здається мені чарівним, і так шкода, як би ти знав, кидати його…»7

На прохання Грінченків записує весільний обряд («Харківецьке весілля»), місцеві ліричні пісні, колядки, щедрівки, новорічні «посівальні» побажання, петрівчані пісні. На жаль, ці фольклористичні записи десь загубилися, хоч із листа до брата Яреми (кінець березня 1911 р.) видно, що їх чорновий варіант підготовлений письменником повністю.

Тесленко відчуває подих смерті. Знесилений, розбитий морально і фізично, він переносить свій настрій і на художні твори: «Поганяй до ями!», «Немає матусії», «Прощай, життя!», «В тюрмі», «На чужині», «Що б з мене було?», «В пазурях у людини» та повість «Страчене життя», опубліковані у київських періодичних виданнях, переважно в «Раді».

Та здоров’я його підірване, організм виснажений до останньої межі 28 червня 1911 року на 29-му році життя А. Тесленко помер від туберкульозу. Похований у с. Харківцях.

1 Єфремов С. Історія українського письменства. —— К., 1917 — С. 485

2 Тесленко А. Повне зібр. творів — К., 1967 — С. 456. Далі, посилаючись на це видання, в тексті в дужках зазначаємо сторінку

3 Аматорські вистави в Полтавщині // ЛНВ. — 1903 — Кн. XII — С. 242

4 Полтавський вестник — 1903 — 14 жовтня.

5 Кропивницький М. Лист до А. Тесленка // Кропивницький М. Твори. В 6 т. — К., 1960 — Т. 6 — С. 496-497

6 Півторадні В. Архип Тесленко. Життя і творчість — К.,1992 — С. 92

7 Тесленка А. Лист до С. Васильченка // Грудницька М., Курашова В. Степан Васильченко. Статті і матеріали. — К., 1950 — С 204, 207