Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Творчість. «...Поринаю у згадках минулого»
Андріан Кащенко

Прозова спадщина А Кащенка налічує близько тридцяти творів — повістей оповідань, памфлетів, нарисів, що друкувалися свого часу в журналах «Дніпрові хвилі», «Рідний край», «Літературно-науковий вісник», збірці «З неволі», в «українському декламаторі» «Розвага» тощо. Разом із поетичними й драматичними зразками, фольклористичними студіями та історико-краєзнавчими оглядами проза становить чи не найпомітніший крок на шляху творчого поступування письменника, відповідно забезпечуючи йому помітне місце в історії української літератури кінця XIX початку — XX ст.

Ім’я Кащенка з’явилося на літературному обри 1883 р., коли окремим виданням побачило світ його оповідання «Жар-птиця, або З паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи». Цей твір насичений морально-дидактичними настановами, а дійсність поглумачується тут у комічно-анекдотичному ключі. Основним завданням письменник вважав, очевидно, урізноманітнення фольклорних сюжетів, збагачення їх конкретними ситуаціями, наділення персонажа певними індивідуальними рисами. Умілою трансформацією уснопоетичних мотивів цікаве й оповідання А Кащенка про могили-кургани Близнюки, опубліковане в «Екатеринославском Юбилейном листке» 1887 р. Його сюжет заґрунтований на каркасі народних легенд і переказів.

Уже значно пізніше А. Кащенко звернувся до художнього моделювання актуальних проблем з сучасного життя. Маємо на увазі відтворення складних взаємовідносин інтелігенції й народу (оповідання «Мрії і дійсність», 1906), показ кричущих колізій між бідністю і багатством (оповідання «Дим», 1906), пошуки особистостей, здатних повести Україну до «національної окремності» (оповідання «Щирі малороси», «За що?», обидва — 1906) і т. д. Помітно, що національна платформа, окреслена у названих творах, не обмежується українським народом, бо письменник порушує також питання космополітизму та націоналізму і, демонструючи переважно просвітительські погляди, ставиться до репрезентанта «нових сил» як до реального типу своєї доби.

Однак основною темою прозових творів А. Кащенка була історія України від початків козаччини, визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького до заснування Задунайської Січі. Наполягаючи на передусім романтичному світобаченні А. Кащенка, П. Єфремов зауважував: «Не сіра буденщина минулого нашого народу його цікавить, не народні маси з їх повсякденними інтересами, турботами і радощами, а епохальні моменти, монументальні фігури та різні історичні «ефекти в собі» приковують до себе увагу нашого письменника»¹

Першим твором А. Кащенка на історичну тему можна вважати «дитяче оповідання» «Сіркова слава» (1903). Згодом з«являються такі твори, як «Запорозька слава» (1906), «Сіркова могила» і «На руїнах Січі» (обидва 1907). З сумом згадуючи славну Запорозьку Січ, белетрист цілком у дусі романтизму різко протиставляє лицарську минувшину нікчемності й мізерності сучасності, коли, на жаль, ні в кого «повчитися громадської справи й вільного життя». У центрі цих оповідань — легендарна постать славнозвісного кошового отамана Івана Сірка, який зажив широкої популярності у народі як безкомпромісний борець проти його національних ворогів, сміливим воїн і талановитий військовий керівник. У численних уснопоетичних зразках відтворено образ козацького ватажка — нещадного до супротивника й чутливого до свого покривдженого люду, його улюбленця кумира. Саме отаман Сірко, за народними переказами, підписав відомий лист-відповідь запорожців турецькому султанові Мухамеду IV:

«Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люцифера секретар! Який ти в чорта лицар? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!..»

Образ Сірка в оповіданнях А. Кащенка спирається насамперед на фольклорні традиції і романтичні засади художньої атестації особистості. Ідея тут, по суті, підпорядковується образу, на перший план виступають аксіологічні, емоційно-оцінні начала. Письменник окреслює характерну романтичну опозицію героїка Запорожжя, лицарство козаків — нікчемне животіння їх нащадків. Щоб акцентувати полярність між славним минулим України і гнітючим сьогоденням, А. Кащенко приводить героя оповідання «На руїнах Січі» до могили Сірка. Більше того, з-під землі лунає таємничий голос легендарного кошового. Автор не прагне до історичної правди чи заглиблення у внутрішній світ героя: Сірко виступає своєрідним ясновидцем. Звертаючись до своїх послідовників, які ведуть запеклу боротьбу вже проти «московських недоляшкш», отаман пророкує: «...Коли я ще і вами був, то передчував час сконання Січі! Знайте ж не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби й землі потрібні цареві Петру, що послав на вас велике військо! Земель у нього — безмежний обшир. Не треба йому й скарбів. Воля ваша йому очі коле… і по неї послав він те велике військо!». Могила Сірка у Кащенка є патріотичним символом колишньої слави України, покликаним воскресити історичну пам’ять народу. Романтична фантастика, що буквально пронизує оповідання, ґрунтується на міфологічних мотивах пробудження й виходу з могил народних оборонців, героїв, які заснули. Візії-враження, віддзеркалення уболівання автора — ліричного героя надає оповіданню «На руїнах Січі» рис імпресіоністичного світобачення.

З листів А. Кащенка довідуємося, що «мішанину» історичних елементів з «вигадкою» письменник вважає обов’язковою в будь-якому історичному творі. Окрім того орієнтуючись передусім на молодь, белетрист прагнув збагатити знання українців про їхнє миле, пробудити національну самосвідомість. Тому його твори органічно сполучають у собі пізнавальні й виховні завдання, актуальні для «української справи». Зауважимо, що проза Кащенка повністю виконала у той важкий час свою благородну місію. При цьому не можна не погодитися з висновком В. Бєляєва, що «А. Кащенко не був ніколи самостійним дослідником-аналітиком вітчизняної історії, лишаючись її активним популяризатором»². На цьому, до речі, акцентували ще сучасники белетриста — В. Біднов та Л. Старицька-Черняхівська. А. П. Єфремов писав: «He знайдете у А. Кащенка і локальної історичної колоритності, певного тавра місця і часу в мові героїв, як, наприклад, у О. Левицького, — того, сказати б так, душку архівів, який іноді робить велике і дуже вражіння на читача, зачаровуючи його, надаючи оповіданню життєвий тон, характер безперечного художнього реалізму... У А. Кащенка цього немає: його історія з других рук…»³. Незважаючи на це, заслуговує схвалення уже сам факт звернення письменника до мистецького осмислення переломних подій багатостраждальної вітчизняної історії за глухої доби бездержавності української нації. Просте й щире слово А. Кащенка було, сказати б, одним із «механізмів» збереження національної своєрідності етносу. Думається, саме під таким кутом зору мусимо нині й сприймати художню концепцію минулого, висунуту письменником.

Художні дослідження А. Кащенка з української історії продовжило його оповідання «Славні побратими» (1913), яке умовно можна розділити на дві частини. У першій описано штурм козаками польсько-шляхетського замку в містечку Красному на Поділлі, друга ж відтворює настрої повсталого селянства після підписання Хмельницьким Зборівської угоди (серпень 1649 р.), за умовами якої польський король мусив визнавати усі козацькі права, а урядування на значній частині етнічної території України доручалося українській шляхті. Договір, ратифікований сеймом 1650 року, польською стороною не виконувався, що, звичайно, викликало новий вибух народного обурення.

В оповіданні діють гетьман Богдан Хмельницький та його сподвижники — полковник реєстрових козаків Станіслав Морозенко (Мрозовський), козацькі полковники, визначні воєначальники Максим Кривоніс і Мартин Небаба, інші історичні особи. З любов'ю виписує письменник і постаті матері Нечая, його джури Петрика, молодої вдови Прісі Мельниківни та ін. Центральні персонажі твору полковник Брацлавський Данило Нечай і Вінницький полковник Іван Богун, образи яких уже мали багату традицію в українському фольклорі. На неї й спирається Кащенко, моделюючи образи чи не найпомітніших діячів тієї доби.

Тут слід зауважити, що традиції народної культури завжди були вагомим чинником оживлення як тематики, так і поетики літератури. Письменство спирається на усну народну творчість передусім як на глибинну поетико-етичну традицію, повсякчас переосмислюючи її. Саме в такому енергійному сприйнятті традиції продовжується поступування самої національної культури.

Отже, цілком спираючись на уснопоетичну концепцію історичних подій та осіб, А. Кащенко зображує Нечая «орлом», свідомим власної величної місії народного заступника. Показати величезну силу, витривалість, безстрашність Данила його високі прагнення письменнику допомагає запозичена з фольклору гіперболізація і самохарактеристика героя: «…Гостра шабля — то моя вірна дружина, темний байрак — то моя хата: зелена травиця — то моя постеля». Ватажок змальований не лише як вправний полководець, готовий на смерть битися за всенародну справу. У його грізній поставі помічаємо й звичайне людське щиросердя, якусь душевну розкутість, і здатність по-справжньому кохати. Нечай загинув «серед пекельної січі» від підступної кулі, що влучила під саме серце. Розлючені поляки не дали селянам поховати його по-людському: шматки порубаного тіла полковника «культурники» повкидали в річку. Але Петрику вдалося вкрасти голову свого «названого батька», і побратими героя поховали його за козацьким звичаєм.

Іван Богун помстився польським завойовникам за смерть побратима А. Кащенко в деталях виписує його переможний напад на ворожий стан. Загалом же, в інтерпретації белетриста, Богун — добрий тактик, який у кожному бою демонструє філігранну військову виучку, безприкладну мужність, одчайдушність і талант воєначальника.

Характерно, що А Кащенко в цьому оповіданні, прагнучи до максимальної індивідуалізації образів двох національних героїв, вдається до спроби порівняльної характеристики їх:

«Ці два запорозькі ватажки мали кожен окрему вроду і вдачу: Нєчай був велетень, що його не всякий кінь видержував на собі, Богун же був не дуже великий, але кремезний і такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги, Нечай був веселий і жартівливий гультяй. Богун же трохи суворий і гульні не любив, Нечай нічого не страхався і, воюючи, кидався на ворога осліп, Богун же завжди обмірковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб і самому лишитися цілим, і не вигубити товариства…

Запорожці дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу і дуже поважали Богуна за його спритний розум. Ніколи не було кращого побратимства для військової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєві поради, як перемогти ворогів, а той перемагав.

Обидва козаки давно покинули рідні оселі й пішли на Січ, бо тільки там і воля була, звідтіля тільки й можна було допомагати рідній Україні. Не було ні одного повстання, щоб у йому побратими не брали участі. Вони ходили на поляків, на Крим та на турецькі землі, і в тих походах та війнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смерті».

Якщо в оповіданні «Славні побратими» А. Кащенко лише пунктирно окреслює постать Івана Богуна, то у повісті «Борні за правду» (1913) він вдасться до серйозної спроби відображення щільності славетного козацького отамана, що відіграв помітну роль и історії національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетської експансії. Уже в переддень всенародного повстання Хмельницький доручає Богуну керівництво обороною вхідних територій України від зазіхань поляків. Вінницькому полковникові часто доводилося вступати в бої з переважаючими силами ворога, та він знову і знову із честю перемагав. «Ой наточив Іван Богун невірам вина. // Та було ж їх сорок тисяч, а тепер нема», — так оцінювали діяльність ватажка творці усної історії народу.

Богун був учасником більшості вирішальних битв визвольної війни за створення Української Держави, наочно демонструючи всі якості, з яких і викристалізувався хист справжнього полководця. У критичні години польської облоги близ Берестечка козаки проголосили Богуна наказним гетьманом. Його кмітливість і мужність, організаторські здібності сприяли тому, що основна частина козацької

армії у битві під Берестечком не була знищена. У ході блискучої військової операції (березень 1653 р.) Богун ущент розгромив добре озброєну польську армію під орудою Стефана Чарнецького біля містечка Монастирища на Брацлавщині. А його перемогу під містечком Купчиці невідомий автор «Історії Русів» описує так:

«Богун намагався різними маневрами вивести Поляків у поле на відкритий бій, але успіху в тому не мав, бо тримались вони окопів своїх, не висовуючи голови. Богунові не лишалося інших способів вигнати Поляків з табору, як лише зробити на нього формальний приступ. Але кмітливість його відкрила для того найвигідніші шляхи, і він… розділивши корпус свій на три частини, повелів двом з них приступити з двох боків до табору Польського на світанку і робити фальшиву на нього атаку… а третій частині з добірних Козаків утвореній, підповзти до монастиря і заволодіти ним за всіляку ціну. Та колона під час утвореної від фальшивих колон стрільби і навмисного ґвалту пробилася до монастиря і здобула його дуже вдало, а по зробленою нею сигналу наблизились до неї і дві інші колони,і витягнутою на монастирські будівлі артилерією вчинено всередину табору сильну стрільбу на Поляків, і вони, не змігши через це діяти своєю артилерією, приступили були до монастиря з самими шаблями і карабінами, але їх зустрінуто і перекинуто мушкетами і списами Козацькими. Відступ їх назад, всередину табору, супроводжувався також списами від козаків, і вони повернені були в тил величезними купами, решта врятувалась втечею через свої окопи з тим лише, що при собі мали, а обози їхні з усіма запасами та артилерією зосталися в таборі і були багатою здобиччю Козакам та їхній старшині»⁴

Уже після смерті Богдана Хмельницького, в умовах польської окупації Правобережної України, Іван Богун готував народне повстання проти чужоземного поневолення, але був заарештований і ув’язнений. Готуючись до нового походу на Лівобережжя, Ян Казимир намагався використати і авторитет Богуна, але той виношував плани згуртування українського війська для розгрому поляків. І знову — арешт. А 17 лютого 1663 р. славетного народного ватажка поляки стратили.

У повісті «Борці за правду» А Кащенко з багатьма подробицями прослідковує діяння Богуна на вельми значному часовому вирізку — від початку 1648 р. до розстрілу неподалік Новгорода-Сіверського у 1663 р. Через витворення героїчної долі легендарного полковника письменник здійснює фронтальний зріз важливих історичних подій, втілюючи в його образі власні ідеали, свою позитивну «програму». Іван Богун Кащенка — це високодостойний представник повсталого українського народу, уособлення його найшляхетніших цінностей і національно-визвольних прагнень. Відмовившись від зобов’язань перед російським царем у Переяславі, Богун рішуче заявляє: «Московському цареві я не присягнув, але не через те, що бажав би служиш королеві, а через те, що вільному народові, як ми зараз, не личить нікому присягати. Булави од короля я не приймаю, бо вільному народові не личить приймати клейноди з чужих рук».

А. Кащенко показує Богуна досвідченим військовим керівником розумним і стриманим, спроможним приймати найвідповідальніші рішення, до дрібниць продумувати хід бойових акцій. Так, за його планом козацьке військо виходить з оточення під Берестечком, сам же полковник у кожному бою виявляє хоробрість і пітливість, загартованість воїна й винахідливість. З часу Берестецької битви, як читаємо у повісті, «…поляки почали клясти Богуна, як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, зважаючи за характерника, через те, що його не брала ні куля ворога, ні шабля». В аналогічному ключі Богун змальовується й у сценах битв під Жовтими Водами, Збаражем, Монастирищем, Жванцем, Уманню…

Цікаво, що у повісті А. Кащенка Богун є не тільки одним із сподвижників Богдана Хмельницького, а й його політичним опонентом. Відстоюючи позиції козацької маси, полковник дорікає гетьманові за поступки полякам, за дипломатію компромісів стосовно Речі Посполитої, за небажання «добувати Варшаву» тощо. Це значною мірою посилюй драматизм оповіді, увиразнює ідейне спрямування твору. Такій же меті слугує і створена белетристом опозиція Богун — гетьман Тетеря. Як відомо з історії, Павло Тетеря, прийнявши булаву в безпорадного Юрія Хмельницького, потрапив у цілковиту залежність від польської шляхти, що уможливило її нове панування в Україні. Ясна річ, почалися козацькі заворушення, тому Тетеря змушений був утікати до Польщі. Богун у творі Кащенка різко негативно оцінює зрадницьку політику гетьмана Правобережної України. Що ж це ти робиш, пане гетьмане? Ми з славної пам’яті тестем твоїм, Богданом все життя своє билися з ляхами за волю України і річки рідної крові пролили, поки визволили її з панського ярма… а ти оце знову напустив у рідний край наш польського війська та ще хочеш і панів напустити, щоб знову ярмо на людей наших надіти. Не по правді ти, гетьмане, чиниш і не про Україну дбаєш, а... про власну свою користь!. Мені однаково чужі й поляки, й московці. Мені любі славні українські козаки, і на їхню силу та на міць українського люду годиться гетьманові спиратися, а не на чужинців». Примітно, що Олександр Соколовський у романі «Богун» (1931) також акцентує на несумісності політичних переконань Богуна й Хмельницького. Тут тактичні дії гетьмана асоціюються у полковника із зумисним марнуванням часу і мало не з ігноруванням національних інтересів українського народу. Аналогічну думку проводить і Яків Качура в повісті «Іван Богун» (1940). З погляду козацького ватажка, Хмельницький «обважнів», а тому чинить «не гаразд».

Постать Івана Богуна подається А. Кащенком не лише у суспільно-політичному контексті доби, а й у внутрішньому зростанні. Цьому сприяє, зокрема, засіб ретроспективного відтворення подій, до якого він часто вдається. Зображуючи уславленого ватажка, письменник, як і в інших творах, щедро послуговується уснопоетичними мотивами, спирається на романтичні традиції. Не відмовляється повістяр і від сентименталістських фарб. Йдеться, зокрема, про зображення багаторічного кохання Івана й Марини Михнюківни — «шляхтянки українського роду», яка, пройшовши через гарем кримського хана Іслам-Гірея, стає дружиною Богуна й помирає на батьківщині.

Відомо, що цілковите покріпачення й полонізація українців досить швидко стали державною політикою Речі Посполитої. Польські «культурники» вважали кріпаків-українців бидлом, здатним лише до тяжкої фізичної праці, брутально зневажали їхні права і людську гідність. З кінця XVI ст. додається ще одна форма пригнічення українського народу — релігійна. Вона мала, як згодом виявилося, далекосяжну мету. Почалося насильницьке впровадження унії, тобто об'єднання православної церкви з католицькою і визнання верховної влади папи римського. Гоніння на православну віру, на народ, що її сповідував, розгорілося з новою силою. Впроваджуючи політику планомірної та всеохопної колонізації, польська шляхта «цілилася» насамперед в українське православне духовенство. У зв’язку з цим звертає на себе увагу невеличка сцена із повісті «Борці за правду», де А. Кащенко показує паніку серед посполитих під час нападу на їх табір польського війська. Практично не озброєним українським селянам не допомагають навіть благання священика Іосафа. «Збилися українські недобитки з косами біля владики, і той, піднявши хреста, благословляв їх на смерть. Всі полягли косарі, віддав Богу душу разом з ними і владика Іосаф, порубаний шаблями ворогів православної віри».

З історичних джерел довідуємося, як Богун, щоб вирватися з оточення під Берестечком, вирішив спочатку вибити поляків з тилу козаків. Через переправу полковник вивів із табору частину артилерії й піхоти, що викликало замішання з-поміж ватажків селянських загонів, які не знали планів Богуна. Більшість повстанців кинулися до переправи, тому декілька тисяч із них загинуло. Отже, це історичний факт. Тому мусимо критично поставитися до висновку В. Бєляєва про, мовляв, «хибні трактування» письменником поведінки селянства, «його завзяття в боротьбі».

При цьому А. Кащенко чимало уваги приділяє відображенню повсталого селянства, що діяло у надзвичайно відповідальний період свого історичного розвитку. У селі Демівці, за повістю, навіть

«… діти засипали полякам піском очі, жінки й дівчата обливали їх кропом, а селяне рубали сокирами, різали косами й кололи вилами. Цілий день, всю ніч і ще півдня тяглася ця різанина, поки вулицями потекла кров, як після дощу тече вода, а трупи лежали вже скиртами. Демівці додержали свого слова… всі вони полягли за рідний край разом з жінками й дітьми».

У фіналі твору «український богатир» Богун виступає уособленням стоїцизму українського народу, що став в оборону власного права на життя. Герой зустрічає смерть без покаяння й розпачу. Характерно, що художні висновки А. Кащенка у повісті «Борці за правду» збігаються з оцінками того ж історичного періоду, репрезентованими М. Старицьким у романі «Руїна» (1899). Душі застрелених жовнірами Чарнецького Богуна і його побратима Довбні линуть «у горішнє царство шукати правди на тім світі» (Кащенко). Богун Старицького, усвідомлюючи, що навколо панує душевна порожнеча, а світ стоїть на порозі моральної катастрофи, починає навіть заздрити померлим: «…ніби круг нього не було більше вже ні людей, ні землі, ні світу, ні неба, а одна лиш чимала, непроглядна темрява. Холод заледенив його тіло і стиснув болісно серце...»

Ще на початку 1630-х років польський уряд приймає рішення про будівництво на правому березі Дніпра міцного укріплення, яке б дозволяло суворіше контролювати козаків, заступивши їм вихід до Чорного моря й Дону. Таким бастіоном стала Кодацька фортеця, збудована під керівництвом талановитого французького інженера Гійома Левассера де Боплана 1635 р. біля гирла річки Самари поблизу Кодацького порога. «Запорожців одтяли від українського народу, з якого вони черпали свою силу, й крім того, польська залога в Кодаку робила козакам усякі перешкоди в їхніх степових промислах», — писав відомий педагог і публіцист Г. Наш (Никифор Григоріїв)⁵. 1636 р. козаки під проводом гетьмана Івана Сулими вщент зруйнували Кодак і знищили великий гарнізон польської охорони. Ця історична подія послужила сюжетним каркасом твору А. Кащенка «Над Кодацьким порогом (Про гетьмана Івана Сулиму)» (1913). Там автор визначив жанр твору як «історичне оповідання». Однак така жанрова дефініція видається малопереконливою. А. Кащенко вдався до викладу найважливіших, етапних моментів із життєпису Івана Сулими з метою популяризації серед широкого загалу героїчної діяльності цього українського гетьмана. Окрім того, можна припустити, що письменник, на відміну від, скажімо, А. Чайковського чи Б. Лепкого, активно не використовував історіо-графічних джерел. Натомість легко помітною є його постійна апеляція до фольклорної «правди». Отже, «Над Кодацьким порогом » вважаємо белетризованим нарисом історичної тематики. Прагнення автора мислити художніми образами вбачаємо тут насамперед у наявності описів природи і зовнішності героїв. Наведемо для прикладу одну з пейзажних картин:

«З моря вставала рожева зоря, розмальовуючи його безкраю просторінь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими чайками рожевий, сріблом гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще з моря, послало свій промінь під небо на білі хмарки й затопило їх рожевим кольором з золотими розводами. Весело глянули і хмарки в блакитне море, як у дзеркало… і не можна було пізнати тепер, де море, а де небо. Нарешті з морської пелени виникло й саме сонечко та заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом із сонцем прокинулося й море і заграло дрібною хвилею. 3 півночі подихнув вітерець і, понадимавши на чайках вітрила, погнав їх туди, куди направляли керманичі — на схід сонця».

Композиційно цей невеликим за обсягом твір складається з двох розділів. Центральним місцем першого розділу є розповідь про підготовку і штурм козаками на чолі з Судимою багатого турецького міста Азова. Як і в більшості своїх творів, А. Кащенко оминає відтворення батальних картин, обмежуючись загальними на зразок: «Вдарили козаки… і до півночі... у місті запалав базар, а на річці піднялися вогнем галери». Детальніше йдеться при тактичні дії гетьмана, його військові хитрощі й нестримне бажання визволити співвітчизників з турецької неволі. Тут же у ретроспективному віддзеркаленні стисло подається історія життя Сулими: участь у славних походах під проводом гетьмана Сагайдачною на Кафу, Трапезунд і Царгород, довгорічна служба галерника у турецькому полоні, обрання кошовим отаманом Запорозької Січі. Важливо, що письменник, удаючись до лапідарних історико-політичних коментарів, пояснює причини невдоволення Сулими польськими «порядками» в Україні. Усвідомивши, що український народ несе на собі тягар національного поневолення, гетьман вирішує боротися з поляками на смерть. Перед штурмом Кодака він веде запорожців на турка, щоб зміцнити козацьке військо здобувши в Азові озброєння й гроші.

Основним засобом характеристики Івана Сулими А. Кащенко обирає відображення його вчинків. Водночас зустрічаємо тут і поданий у героїко-романтичних тонах опис зовнішності отамана:

«Велика й могутня була постать запорозького ватажка. Засмалене вітрами обличчя з великими блискучими очима та пишними над ними бровами одбивало завзяттям, довгі вуса й сивий оселедець скрашали те обличчя ознаками досвіду й спокою, а срібна булава, що блищала з його дужій руці, нагадувала всім про велику владу запорозького кошового отамана».

Користується белетрист і прямою мовою. Переважно це монологи Сулими, в яких розкриваються його наміри, викладаються плани бойових дій і т. п.

Сюжетним осердям другого розділу нарису є показ руйнування «необоримої фортеці» — Кодака. За версією А. Кащенка, за два тижні перед цією подією на багатолюдному січовому майдані козаки одностайно обрали гетьманом Івана Сулиму. Новообраний гетьман до дрібниць продумав складну операцію, і несподіваність нападу увінчалася тріумфом козацької зброї й запорозького духу. Примітно, що письменник ніби завуальовує індивідуальні риси Сулими, акцентуючи насамперед його гостре усвідомлення фатального впливу Речі Посполитої на українське національне життя. Характерна його промова, виголошена на козацькій раді перед походом на Кодак:

«Неправда панує на Україні! Реєстрових козаків усе зменшують, та й тих пани за гайдуків собі мають і примушують допомагати їм наших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, не визнають за козаків, і як тільки хто піде з Січі на Україну, зараз того пани собі в підданці беруть, церкви православні на уніатські повертають і людей до унії наших утисками примушують. Та ще мало полякам і тієї неправди, так намислили вони винищити нас, запорозьких козаків, і для того збудували на нашій одвічній землі… велике замчище… Чи не час нам панове-брати, нагадати полякам, що козаки вміють не тільки боронити їх, але й за честь і права свої стати?».

Знищивши ненависну фортецю, Судима звернувся до товаристві із закликом визволити всю Україну «з лядської неволі».

У нарисі «Над Кодацьким порогом…» зустрічаємо ряд згадок про найближчих сподвижників Івана Сулими. Таким, скажімо (і це відповідає історичній правді), виступає гадяцький полковник Буриш, що згодом брав участь у походах Б. Хмельницького й загинув 1648 р. під Збаражем. Прибічником гетьмана показаний і Павло Павлюк (Бут, Михнович), який був активним учасником штурму Кодака. Уже по смерті Сулими Павлюк став на чолі великого антипольського повстання, що спалахнуло влітку 1637 р. і поширилося на Лівобережну Україну. Козаки Павлюка були розгромлені під селом Кумейками військом польського гетьмана Потоцького у грудні того ж року. Сам ватажок через зраду потрапив у полон і був страчений у 1638 р. Згадки про ці події містяться у широковідомій народній пісні «Про Сулиму, Павлюка, ще й про Яцька Остряницю»:

…Силу ж панів перебила

Голота бурлацька,

Та не хтіла в одно стати

Старшина козацька⁶

У цьому ж фольклорному творі оспівується зруйнування Кодака і згадується про страту Івана Сулими («Наробили вражі лани // У Варшаві дива, // Як помирав на майдані // Курінний Сулима»). Характерно, що нарис Кащенка буквально пересипаний виразами з народних дум і пісень «братів своїх з неволі визволяти», «невольників на білий світ випускає», «на тихі води, на ясні зорі, на рідну Україну» тощо

Письменник у, так би мовити, конспективному плані розповідає про полонення й смерть Сулими. Намовлені польським коронним гетьманом Конецпольським старшини реєстрових козаків за обіцяні привілеї схопили гетьмана й передали до рук ворога. З-поміж «споляченої» козацької старшини А. Кащенко називає імена Ілляша й Барабаша — реальних історичних осіб. Навряд чи це відповідає істині. Цікаво, однак, що і черкаський полковник Іван Барабаш, і військовий осаула Ілляш (Ілля Караїмович), перекинувшись на польський бік незадовго до повстання Хмельницького, були скарані козаками за зраду поблизу Кам’яного Загону 1648 р.

Смерть Івана Сулими відтворена А. Кащенком у патетичній тональності. Після тривалого перебування у Варшавській в’язниці герой виходить на страту без почуття страху. Душа його сповнена гіркоти від того, що доводиться гинути не в лицарському двобої, а через зрадництво вчорашніх побратимів. Останні слова гетьмана звучать як грізна пересторога усім ворогам України: «Прощайте, панове, та сподівайтесь лиха, бо моя кров вам дурно не минеться!»

В ідентичному ключі написано й нариси, присвячені іншим героям вітчизняної історії : «Про гетьмана Сагайдачного» (1915), «Про гетьмана козацького Самійла Кішку», «Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя» (обидва 1917). Однак тул помічаємо більш активне (порівняно з нарисом «Над Кодацьким порогом..») використання балетристом уснопоетичних мотивів. Так, скажімо, у творі про Самійла Кішку письменник повністю наводить текст відомої народної думи, в центрі якої образ цього славнозвісного українського гетьмана, що героїчно загинув на чужині.

Наведемо тут і уривок з народної пісні про Костя Гордієнка, записаної Я. Новицьким наприкінці XIX ст., і донині не опублікованої. Гордієнко був кошовим Запорозької Січі, послідовним противником російської політики в Україні, прихильником гетьманів Івана Мазепи, а згодом — Пилипа Орлика. Ідеалізація героя, властива цьому фольклорному творові, легко помітна і в нарисі А. Кащенка:

…Гордієнко — храбрий молодчина,

Моторний для ворога хлопчина,

На коника вороного спаде —

І попереду, як метіль, мете⁷

Опертя на традиції А. Кащенка помічаємо в повісті Теодора Микитина «Над Кодаком» (1970), у центрі якої — художнє осмислення періоду гетьманування Івана Сулими. Проте, на відміну від Кащенка, Микитин чимало уваги приділяє відтворенню інтимного життя гетьмана — сильного почуття до Катрі. Окрім того, письменник розповідає про жорстокість німецьких найманців, які разом із поляками охороняли Кодацьку фортецю.

У минулому України А. Кащенка цікавили передовсім найгероїчніші етапи, найвідповідальніші моменти, поворотні періоди, коли безупинно вирували суспільні пристрасті, протидіяли різноликі психологічні, соціальні, національні типи, а відтак глибинно розкривалися людські натури. Свідченням цього є зокрема, його повість «Під Корсунем» (1913), у якій природно співіснують романтична патріотика й осмислення переломних подій вітчизняної історії.

На початку твору письменник відтворює картини затишного життя сім’ї реєстрового козака Данила Цимбалюка. Уважно придивляючись до побутових деталей, А. Кащенко ніби відтінює у постатях господаря, його дружини Ганни, дочки Прісі й зятя Микити Галагана риси української ментальності, природний центризм, розсудливий оптимізм, потяг до узвичаєних народних ідеалів працелюбності тощо. Ці образи включають і такі психологічно вартісні складники, як звичка розраховувати на власні сили, віра у свою спроможність долати будь-які труднощі, покладатися на здоровий глузд. Таким чином окреслюється ідилічний мотив заможного родинного гнізда, в якому все було «гарно та любо».

Цю ідилію зруйновують польські гусари гетьмана Калиновського, що зупинилися в Корсуні на шляху до Жовтих Вод.

«Після того дня у хаті Цимбалюка життя повелося невеселе й пригнічене. У дворі, по хаті ходили чужі люде й хазяйнували, як хто хотів. 3 першого дня у Ганни почали зникати всякі харчі, далі не ставало птичини, а нарешті черга дійшла й до свиней. Ганна плакала й сварилася з уланами, але це було ні до чого, бо вони лаяли її і робили ще гірше… Замість пісень тепер тут (у Корсуні, — Авт.) вчувався плач та жалі. 3 усякої хати жінки й дівчата приносили свої кривди, образу й ганьбу, що їх зазнали од поляків: по хатах поляки гуляють та пиячать, б’ють і нівечать хазяйське збіжжя… грабують добро, ріжуть худобу».

У своїх оцінках цих подій А. Кащенко, що важливо, ніде не відступає від історичної правди. В історичних документах знаходимо сотні свідчень того, як населення України страждало не лише від необмеженої сваволі магнатів, шляхтичів, старост, підстарост і орендарів, а й від розгулу польських військ, розквартированих по багатьох селах і містечках. Не випадково польське «господарювання» в уяві Прісі асоціюється зі Страшним Судом Божим. Яскравим уособленням загарбницької політики Речі Посполитої на українських землях у повісті Кащенка є не тільки коронний гетьман Микола Потоцький — запеклий ворог, кат українців, а й молодий хорунжий Квіцінський, який «мав Україну за завойовану Польщею землю».

Отже, буремна історія силоміць вривається у мирне життя родини Цимбалюків, затягує кожного з них у вир трагічних подій, змушує визначитися, прийняти відповідальне рішення. Чи не найтрагічнішою у повісті є постать Данила Цимбалюка. Свого часу він козакував, брав участь у визвольних походах Сагайдачного, вправно бив ворога, виручаючи краян з бусурманського ярма. Уже з тих часів козак був переконаний, що поляки — «брати», а тому українцям слід жити з ними в мирі. Через це Данило з осудом поставився колись до тих запорожців, які згуртувалися під прапором Тараса Трясила, і навіть був серед учасників змови проти Івана Сулими. А. Кащенко показує процес входження Цимбалюка в іншу «віру» зрештою герой усвідомлює, що «...поляки напосілися на Україну, щоб примусити всіх українців стати поляками». Тому, коли військо Хмельницького приходить під Корсунь, Данило вирішує прислужитися всенародній справі. Ніби сповідуючись перед власним сумлінням, він іде до ворожого табору, щоб намовити драгунів-реєстровців перекинутися на бік повсталих українців, власне, перейти до своїх братів. Цю ризиковану місію Данило виконує успішно, але поляки, помітивши, що драгуни переходять через Рось до козаків, розкрили наміри емісара й скарали його смертю. В останні хвилини життя «…Цимбалюк скидався не на бранця, а на переможця, бо душа його святкувала перемогу й помсту… Свою справу він тепер скінчив — гріх спокутував і помирав спокійно». Виконавши обов’язок перед Україною, старий козак і помер достойно, по-козацьки…

Сюжет повісті А. Кащенка розгортається на тлі історичних подій, пов’язаних із початком повстання Хмельницького. Гетьман, за його ж словами, основне завдання вбачав у звільненні народу від польської кормиги и засилля тих, хто винищував «душу українську». До цієї шляхетної місії долучається й герой повісті «Під Корсунем» Микита Галаган, в образі якого письменник втілив насамперед ідею самопожертви, готовності покласти життя на вівтар Вітчизни. Козак «з діда й прадіда», Галаган здобув добру освіту в бурсі Київського братства, потім брав участь у повстанні під проводом Павлюка, через що позбавився реєстру, поважної спадщини і був записаний «у хлопи» польських панів Вишневецьких. Але «бидлом» Микита не став. Він тікає на Запорожжя, бореться проти ляхів у загонах Остряниці та Гуні, а по десяти роках «змагання за свої права» повертається до Канева вільним міщанином і одружується з Прісею Цимбалюківною.

На початку повісті Микита показаний добрим господарем, для якого мирна праця була «любимим відпочинком». Коли ж до Корсуня дійшли звістки про початок Хмельниччини, Галаган замислюється над власним місцем у збройних змаганнях за волю, своїм обов’язком перед рідним краєм. Слушна година настала. Обороняючи честь Прісі, Микита вбиває шляхтича Квіцінського, що виявиш «звірячу похоть» до неї, й утікає з Корсуня.

Через деякий час читач зустрічає Галагана у війську Хмельницького. Героїко-романтичними барвами виписано сцени, в яких поляки піддають героя жорстоким, «вишуканим» тортурам. І все ж Микитівдається завести ворога в пастку, що забезпечило перемогу козаків.

Ідейний сенс, основний зміст образу Прісі Цимбалюківни — у відтворенні зовнішньої і внутрішньої краси звичайної українки, її здатності до глибоких почуттів, її патріотизмі, духовній витривалості, жіночій чистоті. Тому сюжетну лінію цієї героїні письменник насичує романтичним пафосом ідеалізації високоморальної особистості, яка своєю поведінкою і вчинками наочно репрезентує найшляхетніші людські чесноти. У молодої жінки «буяла по жилах козача кров», тому вона, забувши про небезпеку, самовіддано обороняє чоловіка й себе від польських гайдуків після вбивства Микитою шляхтича Квіцінського, з нежіночою мужністю зносить щоденні збиткування й поглум у замку Стефана Потоцького. Навіть польський полковник Друцький визнає: «Таких жінок небагато є на світі». Щоб відвернути від себе хтиві домагання панів, молода козачка випадково знайденою в коморі голкою нівечить чоло і щоки. "Ніщо у цій почварі не нагадувало красуні і тільки чорні як ніч очі з пекучим докором дивилися на нього (Друцького — Авт.) з сумних руїн колишньої краси». Дізнавшись про цей випадок., Богдан Хмельницький з повагою знімає перед Прісею шапку.

В образі Цимбалюківни А. Кащенко втілює й високу ідею гуманності, людяності нашого народу. Розшукуючи Микиту на рясно вкритому трупами полі, Пріся натрапляє на важко пораненого польського хорунжого Бляся. Цe він колись силоміць притягнув її з рідної хати до ненависного замку. Тепер же, побачивши стікаючого кров’ю поляка, українка не зважає на особисту кривду, а прагне допомогти, її серце проймається жалістю до згасаючого молодого життя. Жінка притуляє до спраглих уст хорунжого випадково знайдену пляшечку з вином, а під голову Бляся кладе сідло.

Український народ завжди був противником жорстокості навіть у ставленні до своїх заклятих ворогів, повсякчас виступав проти марного кровопролиття. Ця гуманна сутність народної етики виражена в афористичних висловах типу «Людська кров не водиця — проливати не годиться», «Ой не подобає, панове-молодці, з неживого глумиться» тощо. Навіть в умовах жорстокої конфронтації національних, соціальних і релігійних сил українці, як це видно, наприклад, з численних фольклорних зразків, стояли вище міжнаціональної ворожнечі. У той час, коли польська шляхта і «придворні» історики, виправдовуючи дії завойовників, звинувачували наш народ у дикунстві, невігластві, жорстокості, національному фанатизмові, творці усної історії українців висловлювали співчуття загиблим ворогам:

Прилетіли на Вкраїну із Западу гуси,

Погинули на Вкраїні невиннії душі.

Погинули депутати шляхетної вроди,

Навіть тая дрібна шляхта, тії хлібороби.

О Боже мій нескончений, що ся тепер стало

Як то віра, так то віра, а милості мало!

О Боже мій нескончений, дивитися горе,

Що тепера, на сім світі, віра віру боре!..⁸

У фіналі повісті «Під Корсунем», як і на її початку. А. Кащенко подає ідилічну картину родинного життя Микити й Прісі: тут знову панують любов і достаток. Козак з однією рукою і вродлива жінка з рубцем на чолі, багато перетерпівши на своєму віку, справді заслужили щастя, вони вибороли право на нього. У такий спосіб письменник приводить ідею непереборності й безсмертя українського народу, яка, власне, пронизує увесь твір.

Однією з найтрагічніших подій вітчизняної історії було зруйнування Запорозької Січі — останнього осередку волі й національної непідвладності українців, оплоту самоврядування в краї. Запорожжя — «школа войовничості нескореного ніким народу» (Г. Колісник) — було тим світовим феноменом, саме існування якого ось уже протягом понад двох століть активно осмислюються кількома поколіннями науковців.

На початку червня 1775 р. більш як стотисячне московське військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі за таємним наказом Катерини ІІ, зруйнувавши укріплення й будівлі, несподівано оточило Січ. Росіянам вдалися досить швидко окупувати Запорожжя, чому сприяла неочікуваність нападу й малочисельність січової охорони — тритисячна залога і 20 невеликих гармат. На вимогу «братів» козаки склали зброю...

Січове майно було пограбоване, а церква, курені, пушкарня й скрабниця зруйновані. Творці й носії українського фольклору справедливо вважали цей підступний акт наступом Москви на життєві інтереси вільного народу, всієї України:

Ой з-за гори, з-за лимана

Вітер повіває;

Кругом Січі Запорозької

Москаль облягає⁹

Практично відразу російський уряд почав репресії з-поміж січової старшини. Найбільше постраждав кошовий отаман Калнишевський. За свідченням історичних і фольклорних джерел, син козацької вдови Петро Калнишевський (1682—1803) потрапив на Січ іще дитиною. Там, пройшовши шлях від козацького джури до кошового отамана, своїм розумом і відвагою здобув славу й визнання, став видатним політиком і воєначальником тієї доби. Відомо також, що після зруйнування Запорозької Січі Калнишевського було відправлено на Соловки, де в жахливих тюремних заслінках він провів двадцять п’ять років. В указі, підписаному московською монархинею, зокрема, йшлося: «…Вышеозначенных узников Калнышевского в Соловецкий монастырь принять, и в содержании его безвыпускно из монастыря, и о удалении его не только от персписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения… и о поступаний с ним во всем так, как в ведений Правительствующего Сенати предписано»¹⁰. На Соловках останній кошовий Січі й помер, маючи від роду сто дванадцять літ. Упродовж багатьох десятиліть про Калнишевського писали як про володаря численних земельних угідь, представника інтересів козацької верхівки, вірного слугу Катерини II і російсько го уряду. При цьому не зважали навіть на факт розправи Москви над ним — довгорічного ув’язнення, не брали до уваги внесок Калнишевського у скарбницю духовної культури українців (зокрема будівництво церков), його військові заслуги тощо.

«…Запоріжжя було тією силою, яка стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяжних степах збиралися втікачі з усієї України… Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених російським царатом та Польщею», — писала Н. Полонська-Василенко¹¹. Тому чимало козаків, які не хотіли оберталися на «грязь Москви», втікають із зруйнованого Запорожжя й засновують у турецьких землях Задунайську Січ, подібну до знищеної в Україні. Тут побудовано укріплення й церква, утворено 38 куренів. Про те зовнішньополітична ситуація для українських козаків була вкрай несприятливою. Це зумовлювалося насамперед тим, що султан час від часу вимагав участі колишніх запорожців у походах проти Москви, яка в боротьбі з турками використовувала козацькі формування (Усть-Дунайське військо). Задунайці, звісна річ, не хотіли обертати зброю проти співвітчизників. Розкол з-поміж задунайських козаків відбувся в ході російсько-турецької війни 1828-1829 років. Йосип Гладкий, якому судилося стати останнім кошовим отаманом, разом зі своїми прихильниками, забравши січовий скарб і військові клейноди, перекидається на бік Росії. Турецьке військо у відповідь зруйновує Задунайську Січ. Згодом Гладкий став на чолі так званого Азовського козачого війська, яке розташувалося між містами Маріуполем і Бердянськом. Та січового устрою тут уже не було, колишній кошовий і старшина стали звичайними панами, а рядові козаки — селянами. Подій пов’язані із зруйнуванням Запорозької Січі і втечею козаків за Дунай, стали історичною основою творів А. Кащенка «З Дніпра за Дунай» і «Зруйноване гніздо» (обидва — 1914). Об’єднані фактично одним ідейним задумом, персонажами, це оповідання та повість сприймаються як своєрідна дилогія.

«3 Дніпра за Дунай», що тяжіє до жанру тенденційного оповідання, являє собою спробу синтетичного художнього осмислення трагічних подій другої половини XVIII ст. В основі його сюжетної організації — відхід запорожців у турецькі володіння, за Дунай. Нескореність і патріотизм козацтва, формування нової генерації борців за волю України, наступність поколінь запорожців — такі тематичні обрії творі, що виявляються посередництвом чергування окремих картин, тематично пов’язаних з останніми роками існування Січі та її знищенням.

Поворотні історичні події А. Кащенко відтворює й оцінює переважно через сприйняття десятирічного Василя Рогози, який разом із старшими братами після смерті батьків потрапив на Запорожжя і хлопчина, відданий старшим братом Петром на допомогу січовим кухарям, заздрить «запорозькому молодику» Гнатові, який служить джурою у полковника Порохні, і прагне виховати в собі якості справжнього козака. Розповіді про минулу славу, почуті від бувалого козака Очерета (а до нього Василь ставився як до рідного батька) навчили хлопця «шанувати хист і завзяття». Його змужніння починається з пошуку відповіді на складне для дитини питання: чому запорожці змушені кидати свої одвічні землі? Отже, в образі Василя А. Кащенко показав становлення нового покоління захисників Вітчизни, що відбувалося на ґрунті героїчних традицій запорозького козацтва.

Утверджуючи патріотичну ідею, белетрист насичує оповідання символічними струменями. Вирушаючи неї чужину, Очерет набиває ладанку рідною землею і разом із Василем вклоняться могилі «щирого лицаря» Костя Гордієнка. У розмовах запорожці з пієтетом згадують Байду і Самійла Кішку, Сагайдачного і Сулиму. До серйозних роздумів спонукає п’ятнадцятирічного Гната Рогозу відвідування могили Івана Сірка. Тут помічаємо звернення А. Кащенка до фольклорних символів природи. Могила Сірка поросла тирсою й пирієм, та з-поміж них нестримно пнуться до сонця барвінок, мак, дошки, «…немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної розпуки». Як образи-символи гнітючого душевного стану вигнанців сприймаються їхня журлива пісня, що лине над Дніпром, і золотий хрест січової церкви, який поволі зникає з очей запорожців.

За художньою версією А. Кащенка, до втечі за Дунай козаків значною мірою спонукав арешт кошового отамана Калнишевського. З цією метою письменник уводить у твір розповідь «очевидця» — старого діда Лимаря: «Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпни, як кошовий, від'їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на возі, оточеному донцями, обернувся до Січі и перехрестився на святу січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали кайдани». Як бачимо, автор утримується від власних коментарів, передаючи слово оповідачеві з козацького cередовища. У цьому неважко помітити прагнення А. Кащенка до створення ефекту граничної життєподібності зображуваного, що грунтується на традиціях української прози першої половини XIX ст. Важливе місце в оповіданні посідає сцена суперечки між старшими братами Василя Рогози —Петром і Демком. Двадцятирічний Демко відмовляється йти за Дунай, бо маєс намір одружитися За традиційним же звичаєвим правом, яким керувалися запорожці, дівчат і жінок на Січ не приводили і у зв’язки з ними не вступали. Тому Петро, який виступав безкомпромісним виразником козацької самосвідомості, називає брата «нікчемним бабієм» і пророкує йому долю кріпака. Позиція старшого Рогози однозначна «Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм, та ще и кріпаком... Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати».

Образ Демка Рогози в оповіданні «З Дніпра за Дунай», по суті, затушовується, виступаючи наперед в одному з найбільших творів А. Кащенка — «Зруйноване гніздо. Повість з часів скасування Запорозької Січі». Назва повісті символічна. Сплюндроване родинне гніздо старого запорожця Дмитра Балана, понівечене подружнє щастя Демка й Галі, пошуки козацтвом долі за Дунаєм — це уособлення занепаду українського національного життя, який при несли на своїх закривавлених багнетах натхненні російською імператрицею солдати Текелі. «Жаль за втраченою козацькою свободою збільшувалася в народі., тим, що в краю безпосередньо почали заводитися кріпацькі порядки, які були повним контрастом до тих, які існували за запорозьких часів... Задунайська Січ стала принадою всіх тих, хто не хотів миритися з новими порядками на колишньому Запорожжі», — зауважував відомий історик діаспори Д. Дорошенко¹².

А. Кащенко відтворює у повісті початок тих трагічних для України часів, які Б. Будзиновський свого часу назвав «лихоліттям московським». Відразу після зруйнування Січі починається розподіл запорозьких земель між Азовською та Новоросійською губерніями, продаж і роздаровування їх фаворитам Катерини II і поселенцям, впроваджується кріпацтво й рекрутчина.

Трагізм зруйнування Запорозької Січі письменник посилює шляхом відтворення глибоких переживань Дмитра Балана — людини з колосальним досвідом визвольної боротьби (був учасником походів під проводом Гордієнка й Богунa), особистості, позбавленої найменших хитань і сумнівів. У його невеселих роздумах — погляд сивовусого запорожця на гіркі обставини, в яких опинилися українці з волі «захожих московських людей». Уже після першої зустрічі з драгунами Текелі, які виявилися профанними грабіжниками, Дмитро говорить: «Нащо вже татари, та й ті ніколи не лишали чоловіка в дорозі без харчів, візьмуть, було, скільки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; отсі москалі неначе й не люде! » Але не підкорився гордий і волелюбний козак новим порядкам, за що московська «челядь» за наказом управителя закатовує його на брудній стайні.

Підгрунтям ідейно-художньої концепції образу Балана є морально-етична проблема, чітко забарвлена національним змістом, патріотична думка белетриста про передовсім моральну вищість українців перед завойовниками. А. Кащенко художньо деталізує всю глибину національних суперечностей, які закономірно збуджували в українському народі спротив російській колонізації. Письменнику вдалося виділити з-поміж багатьох подій найсуттєвіше — те, чим обумовлений розвиток магістральної сюжетної лінії повісті. Таким визначальним моментом стає прибирання до рук зимівників Балана, Лантуха та Лубяного російськими кріпаками на чолі з князівським прикажчиком. Чужинці починають порядкувати на запорозькій землі, розселяються у господі Балана.

«Ніч, що вже заходила, спіткала всю сім’ю Балана на дворі, випханою з своєї власної хати. Спати в хаті було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою російські люде. Рогоза з Галею й Миколкою пішли на пасіку. Отуманів світ в очах старого козака, і, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволікся він до своєї пасіки й упав під куренем на солому. Усю ніч гнітили… думки козака, і всю ніч не заплющував він очей, благаючи Бога, щоб він або одвернув геть цю чорну хмару тяжкої недолі, що нагнітила їх, або прийняв його до себе. Не спали цю ніч і діти старого. Вони до світу просиділи… під куренем, щоб не тільки не бачити того, що робилося в хат, а навіть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю й стали їх ворогами».

Ще більше обурює козаків розпорядження управителя про кріпацьку повинність; змиритися з цим не дозволяли базові моральні принципи козацтва й звичайна людська самоповага.

Твір вибудовується на гострих зіткненнях. Зародження, наростання та розв’язка конфлікту між зневаженими українцями й підступними, жорстокими московитами становить власне, основу сюжету повісті. Це можна прослідкувати за розвитком опорних подій: смерть Дмитра від московських канчуків; помста за батька Івана Балана і його втеча; катування Демка Рогози за «гайдамацтво» (обороняючи своє добро, вдарив прикажчика), його перебування в пікінерському полку і втеча на Задунайську Січ; рішення Галі Баланівни втікати від кріпацького лиха і хтивих домагань підпанка; повернення Демка за дружиною й сином. У сюжеті увиразнюється й символіка назви повісті: з бажанням відбудувати «зруйноване гніздо» (наскрізний символ), воскресити потоптану волю пов’язані всі перипетії твору.

Привертає увагу своєрідність композиті «Зруйнованого гнізда». Розповідь оправлена тут в оригінальну композиційну рамку: в експозиції — заможне життя на зимівниках старих запорожців, мир, праця, злагода й кохання:

«Галя ще з дівоцтва була дуже пильна до свого господарства, тепер же, після одруження, ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй у праці коло города й баштана, і хоч був не призвичаєний до того, а проте, скоро почав привчатись до господарювання, а тут у Галі знайшлася й дитинка — маленький син Миколка».

У фіналі ж повісті — картина від’їзду запорожців із родинами на чужину. Примітно, однак, що письменник, залишаючи віру у перспективу героїв, не сповнює фінальних акордів твору мотивом безнадії.

«Галя не шкоділа тепер за тим, що рідної оселі скоро не видно буде, бо та оселя була місцем її нелюдських страждань. Всі думки молодої жінки линули тепер за море по Дунаю, в ту привітну сторону, де, як розказували люде ще працювали тільки на себе та жили так саме вільно, як жили колись запорожці понад Дніпром».

Слід зауважити, що аналогічне «обрамлення» має й повість А. Кащенка «Під Корсунем», де йдеться про польське панування в Україні.

В основу сюжетно-композиційної організації повісті «Зруйноване гніздо» покладено хронотоп дороги: весільна подорож Демка і Галі до Самарського монастиря, що прилягає через зимівник давнього побратима Балана — Глоби, й сутичку з «царськими людьми» ——драгунами, поїздка до церкви Старого Кодака на хрестини сина Миколки, де молоде подружжя натрапляє на «московського унтера», твердо переконаного в тому, що: «Немає запорожців, не повинно бути й їхнього вбрання!»; відвідування Дмитром і Демком руїн Запорожжя, яке супроводжується показом глибокого уболівання старого Балана; шлях Демка за Дунай, на якому відбувається його друга зустріч і Пилипом Хведоровим — колишнім запорозьким кошовим, а нині — скарбничим Самарського монастиря; похід задунайців (на чолі з Петром Рогозою) до Базавлуцьких хуторів, щоб визволити Галю й Миколку з кріпацького ярма, коли виявляється розум, кмітливість і хитрість Петра. Такі варіювання у побудові тексту дають А. Кащенку можливість не тільки розширити часово-просторові межі повісті, висунути цілий ряд художніх оцінок, а й значно сприяють індивідуалізації персонажів.

Загалом же, персонажів повісті письменник чітко «розводить» між двома антитетичними таборами, у протиборстві яких і реалізується той непримиренний конфлікт, який є пружиною сюжету. Характери вибудовуються на грунті відтворення сильних почуттів, пристрастей і здебільшого шляхом контрастних зіставлень.

Центральне місце у повісті посідає Демко Рогоза. Свого часу він не пішов «під турка» (як це бачимо в оповіданні «З Дніпра за Дунай»), одружився з Галею і став господарювати. Так А. Кащенко протиставляє його брату Петрові, який є втіленням козацької енергійності активності й непокори. Перша сутичка з російським прикажчиком закінчується для Демка катуванням, і вчорашній хазяїн вирішує більше не обороняти свого господарства, аби тільки жити в хаті й не бути кріпаком. При цьому в інших тонах зображено Івана Балана: він убиває ненависною прикажчика й подається за Дунай. Акцентує письменник і певну пасивність Рогози, його здатність до компромісів. Спроба відмовитися від роботи на панщині спричинила нові тортури, невдалою була і втеча. Демка схопили й відправили в пікінери. «У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би… бравого запорожця Рогозу. Очі йому глибоко позападали, ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите синяками від мордування». Таким Демко втікає з Самарі на Задунайську Січ, де й зустрічається з братами. В образі Демка, з нашого погляду, А. Кащенко прагне втілити дидактичну ідею. Відтворюючи драматичні повороти в долі героя, письменник ніби вчить: патріотичні почуття повинні вивищуватися над особистими пристрастями, особливо коли йдеться про загальнонаціональні інтереси. Розвиток характеру Галі Баланівни проходить у повісті кілька етапів — від романтичного захоплення Демком, відчуття сімейного щастя до тяжкого усвідомлення свого статусу безправної й приниженої кріпачки. Чужоземці примушують жінку виконувати найбруднішу роботу, проти волі хочуть видати її заміж. Галя неспроможна усвідомити, як москалі наважуються вінчати жінку «од живого чоловіка». Це, за письменником, не співвідносилося і з приписами християнської моралі, відвічно сповідуваної українським народом. Мужня козачка вирішує позбавити життя себе й дитину. Трагічно звучить сцена переховування молодої матері з немовлям на руках, проте тільки з-поміж вогкого очерету Галя відчула себе вільною й щасливою. Вона навіть не боїться русалок і лісовика, бо окупанти переконали, що люди — страшніші, нещадніші. Перед нами — звичайна українка, яка в ході важких життєвих випробувань зберігає високу моральність. В образі Галі відчувається певна доля ідеалізації, але загалом він не випадає ні зі свого часу, ні із справді шляхетних світоглядних підвалин самого белетриста.

Характерно, що плин часу А. Кащенко старанно відбиває у детальних описах зовнішності своїх героїв. Чи не найкраще це видно у зображенні Галі. Перший її портрет виписаний у народнопоетичній тональності —з використанням постійних епітетів, порівнянь і пестливих слів. Згодом письменник психологізує зображення, поєднуючи портретний опис з ущільненою характеристикою внутрішніх якостей молодої жінки. Останній портрет Галі фрагментарний, він, власне, відсутній. Натомість письменник передає ніби опосередковану характеристику її зовнішності. «Сердешна молодиця сама приймала муки не менші за чоловіка і за останній день так змарніла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пізнав би своєї укоханої дитини».

Портрет у повісті виступає важливим засобом типізації позитивних персонажів. А. Кащенко зазвичай акцентує на найвиразніших деталях їхньої зовнішності. Так, Дмитро Балан — «сивовусий дід» з поораним глибокими зморшками обличчям, а міцного Петра Рогозу боялися навіть січовики, і щоб запанував лад, «...досить було показати йому свого великого та, як довбня, важкого кулака на товстій... руці». Іван Балан — «...зовсім ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим обличчям і блакитними веселими рухливими очима», а очі колишньою запорозького кошового Пилипа Хведорова «…світили з-під довгих сивих брів тим вогнем, що грав ще замолоду».

Одним з прийомів характеротворення у «Зруйнованому гнізді» є часові екскурси в минуле героїв (наприклад, Дмитра Балана, Пилипа Хведорова, Демка Рогози), важливе місце у структурі твору посідають розлогі описи зруйнованого Запорожжя, Дикого Поля, Задунайської Січі тощо. Розповідаючи, скажімо, про устрій Січі за Дунаєм, письменник устами одною із запорожців оцінює їхнє ставлення до нового життя: «Яку землю дав нам султан?.. Отсі болота, що ні до чого нездатні? Яка се Січ, що з неї конем не можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи? Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці!»

Ніяких коментарів не потребують пісні, які наш народ складав у часи, відтворені А. Кащенком в «Зруйнованому гнізді»:

Москалики, соколики!

Поїли ви наші волики,

А як вернете здорові,

То поїсте ще й корови¹³

Концептуально спираючись на аналогічні фольклорні зразки, А Кащенко у повісті спостережливо досліджує ставлення Москви до українського населення. Це було насамперед ставлення завойовників, що прагнули «проковтнути» Україну, стерти з лиця землі цілий народ. Патологічний егоцентризм, загребущість, цинізм, хитрість, недалекоглядність — ось визначальні типологічні риси репрезентантів ворожого табору. Російських колонізаторів письменник, на нашу думку, найкраще характеризує через показ прикажчика. Коли старий Балан і Демко заявили, що вони — вільні запорожці, князівський посіпака «...глянув на козаків неймовірно й з посміхом. Він зріс у кріпацтві, знав, що й батько, й дід його були кріпаками, і не міг собі уявити, що на світі були якісь вільні люде, опріч панів». Тут белетрист неначе переконує читача у неспростовності античної мудрості — «Рабство — в’язниця душі» («Апігпае sermium servitus»).

Вражаючі вияви суцільно негативного знаходить письменник у вчинках і поведінці безіменного управителя, головне для якого вибити з козаків «гайдамацтво», підкорити їх. Це він цинічно заявляє волелюбним запорожцям: «Вашого нема тепер нічого. По указу цариці всі ці землі й усе, що на їх є, себто ваше добро, й навіть ваші душі, тепер є власність князя... Ви його кріпаки!». У плані протиставлення українцям розгортаються й образи прикажчика, який будь-що домагається прихильності Галі Баланівни, злого російського «унтера» з вилученими очима, тупого, обмеженого кодацького городничого Шостака, для якого головне випити і поїсти тощо. Зіткнення вихованих на славних запорозьких традиціях українців з представниками «нової» влади значно драматизує зображення, сприяє активізації напруги протистояння, на якій тримається головна сюжетна лінія повісті.

Значення «Зруйнованого гнізда» вбачаємо передовсім у тому, що А. Кащенко підніс тут високу ідею непідвладності українців, які самохіть не скорилися поневолювачам, бо справедливо вважали себе державною козацькою нацією, над якою вчинене нахабне історичне насильство.

Дія найбільшого за обсягом твору А. Кащенка — повісті «У запалі боротьби» (1914) — відбувається за часів Хмельниччини. Прозаїк проводить своїх героїв шляхами великого повстання — від перемог під Жовтими Водами і Корсунем до поразки під Берестечком. Ці історичні події репрезентовані здебільшого в авторських коментарях, послужили тлом для зображення кохання козацького полковника Івана Чорноти і красуні-польки Галини, доньки вихідця зі старовинного шляхетського роду пана Януша. Історія цього великого і водночас трагічного почуття стає, по суті, основою сюжетного устрою твору.

Найбільше уваги белетрист приділяє постаті Івана Чорноти, в особі якого представляє одного з активних носіїв ідеї української державності, що не мириться з польською експансією й виношує плани цілковитого «знеможенни» Речі Посполитої. 3 цією метою автор послідовно протиставляє Чорноту Богданові Хмельницькому, який у стосунках з поляками часто йшов на всілякі компроміси. Після невдалого штурму Замостя полковник відверто говорить гетьману:

«Так це ти помстився? Добра ж у тебе помста: на мене розлютувавсь, а вигубив кільки тисяч неповинних людей!.. Тих, що покинули і жінок, і дітей та віддали своє життя тобі до рук... Тих, що, як на Бога, покладали надію на тебе, сподіваючись, що ти виведеш їх з ярма на волю… Геть же від мене, Каїне!Не побратим ти мені…»

Звичайно, у цих докорах чимало слушного, але з окремими категоричними висновками А. Кащенка щодо політичної оцінки Хмельницького погодитися не можна, оскільки вони суперечать історичній правді. Як свідчать дослідження авторитетних українських істориків, гетьман свідомо й послідовно закладав підвалини української державності, силою свого авторитету «пробудив» українців на збройні змагання за національне розкріпачення. На цьому шляху, звісно, не обійшлося без помилок і прорахунків.

Між тим, у повісті А. Кащенка звертає на себе увагу виписана в урочистій тональності сцена в’їзду Хмельницького в Київ на Різдво 1649 р., коли увесь народ зустрічав його, як «українського Мойсея», що звільнив співвітчизників від польського поневолення. Ще до Кащенка цю тріумфальну історичну подію Леся Українка назвала «святом згоди» у замовчуваному донедавна вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя!..» (1904).

Іван Чорнота у повісті А. Кащенка — герой ідеалізований, наділений винятковою відвагою, витривалістю, політичною далекоглядністю. Окрім того, він виступає романтизованим уособленням «доброчесного персонажа любовної колізії» (В Бєляєв). Іван — син багатого польського пана і звичайної українки, «хлопки» — свого часу здобув добру освіту в єзуїтській школі, але не перейнявся чужими ідеалами, залишившись «українцем у серці». Чорнота бив поляків ще у загонах Павлюка, а після перемоги під Жовтими Водами Хмельницький «доручив йому полковницький пернач». У цьому образі письменник втілює насамперед гуманістичну ідею: Іван врятовує, від смерті Галю і її батька — відвертого ворога українців пана Януша прощає зраду Лейбі, виступає проти марного кровопролиття («ніколи не мордував неузброєних ворогів», «його вадило од криві неузброєних людей»). Чорнота демонструє вищість моралі українця, що веде справедливу боротьбу, над мораллю загарбників, які прийшли на чужу землю з підступними намірами.

«Панове-товариші, славні мої діти... — почав говорити Чорнота з сумом у голосі. — Чи на те ж ми взялися за шаблі, щоб польське добро грабувати? За волю свою й дітей наших ми повстали, не стерпівши кривд, що їх завдавали нам гнобителі наші. От про це треба весь час пам’ятати!» — Це несхитна позиція українського полковника, оборонця скривджених і принижених.

Для повісті «У запалі боротьби» характерна гостра конфліктність. Розкриваючи національні суперечності, А. Кащенко показує, як глибоко проникають вони в інтимну сферу персонажів. Чорнота з першого погляду закохується в Галину і зізнається їй у цьому. Дівчина відповідає взаємністю своєму рятівникові. Життя польської панни після знайомства з Чорнотою набуває нового змісту. Вона втікає від батька, міняє «римську віру на грецьку» і стає дружиною козацького ватажка. Так у повісті утверджуються небуденні духовні вартості, високі морально-етичні ідеали.

Але фінал цього самовідданого кохання виявляється трагічним. Через деякий час в Україну приїздить пан Януш з метою помститися дочці й Чорноті. У відсутність Івана Януш жорстоко вбиває Галину та Христю — жінку-українку, яка колись замінила матір його дочці, вигодувала її своїм молоком і виховала. У цій трагічній сцені виразно помітне прагнення письменника до граничного відтворення психологічного стану персонажа. Старому шляхтичу ввижаються тіні убитих жінок, він усвідомлює, що навіть такою дорогою ціною не врятував честі свого роду, а тому й закінчує життя самогубством.

Після смерті дружини Чорнота повністю втратив віру в Хмельницького, відмовився від виконання обов’язків військового обозного і «сам шукав собі смерті на покривавлених окопах». Під Берестечком він потрапив у полон і мужньо загинув.

Як і в більшості своїх творів, у цій повісті А Кащенко утверджує волелюбність, героїзм і високу духовність українського народу. Водночас письменник з осудом ставиться до виявів людської жорстокості, кровопролиття загалом. Особливо це видно у сцені бою козаків із загоном німецьких найманців:

«Люде, що до сього дня ледве чули про існування один одного, тепер качалися у боротьбі по скривавленій землі і, поламавши всю свою зброю, гризла один одного зубами… І стогне повітря од гомону людського, прокльонів та вигуків розпуки... Не одна німкеня одягне жалобу після сього дня по синові або чоловікові, та не одна й дівчина на Україні заридає гіркими сльозами, почувши, що немає вже на світі її милого козака…»

Отже, тематика більшості прозових творів А. Кащенка пов’язана з героїчною історією українського козацтва. Події і постаті тієї доби чітко групуються навколо двох тематичних центрів національно-визвольна війна 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького і зруйнування Запорозької Січі (1775). У цих хронологічних межах письменник і розвиває свою пізнавально-патріотичну прозу — белетризований нарис, оповідання, повість.

Найчастіше А. Кащенко звертався до вальтерскоттівської традиції сюжетобудови: початок твору — зображення героя в дорозі, фінал — детальна розповідь про долі центральних персонажів, переважно історичних осіб. Важливу роль відіграє тут авторська характеристика і романтичне забарвлення у змалюванні позитивних героїв. Переважно у реалістичних тонах зображено негативних персонажів, іноді белетрист вдається до окремих елементів «окарикатурення» їхніх постатей (як, наприклад, у повісті «Зруйноване гніздо»). Слід зауважити, що в деяких творах (скажімо, «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо») «присутність» діячів вітчизняної історії обмежується наявністю їхніх імен, авторськими коментарями й оцінками діяльності. У такий спосіб утворюється історичне тло, сформовується сюжетний каркас твору.

Спираючись переважно на власний досвід в осмисленні історичних фактів, А. Кащенко часто насичував сюжет своїх творів авантюрно-пригодницькими елементами таємні зустрічі і листи, переодягання і переховування, несподіване врятування героя, небезпечні подорожі тощо. Крім того, у більшості творів письменник детально відтворює душевні поривання персонажів: Нечай — Пріся

(Славні побратими»), Богун — Марина («Борці за правду»), Чорнота — Галина («У запалі боротьби»), Микита Галаган — Пріся Цимбалюківна («Під Корсунем») та ін. Примітно, що така посилена увага до приватного життя героїв (особливо реальних історичних осіб) негативно позначається на глибині художнього віддзеркалення переломних історичних подій, покладених в основу твору, затушовує його чільну проблематику.

Разом з тим письменнику вдалося не тільки художньо втілити провідні закономірності політичного життя України за козацької доби, а й представити життєві позиції різних верств тогочасного критського суспільства. Читач зустрічає в його творах гетьманів, кошових отаманів і запорозьких полковників (Хмельницький, Сагайдачний, Сулима, Нечай, Богун, Кривоніс, Морозенко та ін.), окремих представників рядового козацтва, селянства і духівництва. Справді колоритними у творах А. Кащенка є постаті українського жіноцтва: Галя Цимбалюківна («Під Корсунем»), Христина («У запалі боротьби»), Марина Михнюківна («Борці за правду») та ін. Доповнюють образний ряд творів репрезентанти ворожого табору польські шляхтичі і російські урядовці.

Образне мислення А. Кащенка спирається на традиції української прози XIX ст. Пошуки нових засобів художнього моделювання дійсності, властиві для літератури початку минулого віку, не знайшли втілення у його творчості. Головне для белетриста — актуалізувати лицарські сторінки минувшини, суголосні, з його погляду, сьогоденню, висунути патріотичну ідею «української окремішності» (Іван Франко) — запоруки повнокровного розвитку поневоленої нації. Саме тому в умовах широкомасштабного ідеологічного пресингу радянських часів, що мав на меті втримати під суворим наглядом духовне життя народу, на твори А. Кащенка було накладено табу.

Сучасник белетриста, член Центральної Ради і відомий український письменник Володимир Винниченко свого часу писав: «Воістину. ми за тих часів були Богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ». Своєю «негучною» творчістю до цієї благородної справи прилучився і А. Кащенко. Яскраве свідчення благотворного впливу творів письменника на українську молодь, національна свідомість якої формувалася на початку XX ст., залишив у своєму романі «Третя Рота» Володимир Сосюра. «Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт проти дончаків… Ви розумієте, як це впливає на повного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини… А тут вона жива… Воскресла моя

синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами…»¹⁴

Нині, коли пишуться перші сторінки історії нового тисячоліття головне для нас, українців — утвердитися на своїй споконвічній землі, щоб залишитися тут завтра, назавжди. Про це мріяв Адріан Кащенко, виступаючи проти політичного і духовного рабства. Саме тому сьогодні його твори знаходять зацікавленого читача.

¹ Юноша В. (Єфремов П.) Вказ. праця — С. 943

² Бєляєв В. Вказ. праця — С. 618

³Юноша Я. (Єфремов П.) Вказ. праця — С. 946

⁴ Історія Русів / Пер. І. Драча — К., 1991 — С. 151-152

⁵ Наш Г. Історія українською народу — К., 1993 — С. 107

⁶ Історичні пісні / Упоряд. І. Березовський, М. Родіна, В. Хоменко — К., 1961 — С. 177-178

⁷ Фонди інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського — Ф. 4-2 — Од. збер. 48 — С. 5- 6

⁸ Історичні пісні / Упоряд. І. Березовський, М. Родіна, В. Хоменко — К., 1961 — С. 521

⁹ Історичні пісні / Упоряд. І. Березовський, М. Родіна, В Хоменко — К., 1961 — С. 563, 564

¹⁰Островський Олєлько. Атакування Нової Січі — К., 1918 — С. 105

¹¹ Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — К., 1995 — Т. 2 — С. 138

¹² Дорошенко Л. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992 —Т. 2 — С. 239, 240