Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

«Я благословляю життя...»
Володимир Винниченко

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

«Я благословляю життя...»

Володимир Винниченко народився 16 (28) липня 1880 р. в м. Єлисаветграді Херсонського повіту (нині Кіровоградської області) в сім’ї Кирила Васильовича і Євдокії Онуфріївни Винниченків. Змушені тяжкою працею заробляти ні шматок хліба, батьки не мали можливості приділяти особливої уваги дітям. Але ті короткі паузи в роботі, заповнені материнською любов’ю і батьківським теплом, робили хлопчика невимовно щасливим. Через десятки літ не забуде Винниченко давно минулі дні, коли поруч з батьком спав під возом на сіні, «яке кололо часом шпичками в бік крізь ряденце. Гарно, затишно, любо до того під теплим, сильним боком тата, що хотілося тоненько, тоненько і захватом і щастям запищати» 1.

Тепло батьківських рук, краса і музика села, в якому пізнавав світ, не раз тривожитимуть його уяву й пам’ять, навіватимуть сум і тугу, радість і щастя, переноситимуть у чудесний, щемливо поетичний, сповнений загадок, сповитий вінком пісень край. «Я з болем пригадую села над Дніпром, старовинні, затишні, де вулички, як коридорчики, а в коридорчиках пахне гноєм, коровами, кропом з городів, квітками від хат. У тих вуличках, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну одежу і, патріархально-чисті, добродушні, чесні, всі говорять українською мовою» [1, 68].

Серед них — його батьки, які щедро наділили сина чутливим серцем, рідкісним талантом відчувати і творити красую Це вони заклали в його душу внутрішній голос любові до України, що давав йому силу вистояти, прямо і гідно, не згинаючи колін, коли вистояти було майже неможливо. Знущання пана Бодіска над батьками, свідком якого був маленький Володя, заронили в душу майбутнього письменника ненависть до гноблення, визиску, приниження людської гідності, прагнення встановити справедливість, гармонію, рівновагу в стосунках людини з людиною; визволити з-під панського гніту усіх працюючих, усіх обдурених. Відтоді він мріяв про той час, «коли можна буде схопити Бодісок і, нарешті, визволити з під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених...» [1. 353]. І він це зробить — пізніше, після того, як сам перенесе голод і холод, наругу і знущання, переслідування, арешти, тюрми, каторги, гоніння.

Йому нічого не давалося легко. Все, крім блискуче закінченої сільської народної школи, бралося «штурмом, ціною неймовірних моральних, інтелектуальних і фізичних сил. Уже перший серйозний крок люті Винниченка (вступ до Єлисаветградської гімназії) не обійшовся без проблем. За навчання треба було платити, а грошей батьки не мали. На щастя, виручив старший брат, що служив у друкарні робітником-складачем, поділившись своєю платнею з молодшим.

Перший рік навчання був складний і несприятливий, хоча в гімназії Винниченко був першим учнем. Селянський син, увійшовши до гурту аристократів і багатіїв завдяки своїм розумовим здібностям, став предметом насмішок з боку учнів-паничів. Зневагу, глум, зверхність, фізичні розправи були типовими у шкільних закладах Східної України і Галичини. «Найсуб’єктивніші» оповідання І. Франка, Б. Грінченка про дітей і школу, спогади Марка Черемшини, К. Устияновича, М. Яцківа про гімназію, спроба самогубства В. Стефаника у 1-му класі Коломийської гімназії з тієї ж причини — найкращі цьому докази.

Доля Винниченка-учня майже повторює долю старших колег по перу. На насмішки панських дітей він відповідав відкритою демонстрацією свого мужицького походження. Спілкувався з учнями та вчителями винятково українською мовою, не цурався, в особливих випадках, застосовувати і фізичну силу. Вже в гімназії він почав задумуватися над нерівністю людей; вже тоді усвідомив, що в тому суспільстві єдиним мірилом гідності людини є багатство; вже тоді відчув цинічність заборони материнської мови. Не міг покоритися цієї забороні. Надто шанував власну гідність. Не міг перемогти у цій нерівній боротьбі. Усвідомивши це, він не бачить сенсу продовжувати навчання. 3 першого учня свідомо стає останнім, сподіваючись на виключення. А його залишають повторно у другому класі.

Протистояння триває, тепер уже не в самоті. До нього приєднується група товаришів, організованих у гурток, мета якого — захист прав гімназистів, а ширше — всіх скривджених. Можна вважати, що це була перша школа політичної боротьби, в результаті якої формувався світогляд Винниченка, викристалізувалася головна ціль його життя.

Конфлікт Винниченка з педагогами і керівництвом гімназії дійшов кульмінації у 7-му класі. Сповнений енергії й бажання працювати для народу, в ім’я його свободи і прав, Винниченко покинув гімназію. «Одягнений в просту селянську одежу, з торбинкою за плечима і палицею в руках іде він од села до села, од економії до економії та придивляється до справжнього людського життя, — писав Ю. Тищенко. — Заробляючи в подорожі на прожиток поденщиною, він старанно занотовує собі все, що бачить. Літо подорожі дає йому стільки знань людського життя, скільки не могла дати за сім чи вісім років гімназія. Помимо знань ця подорож направила Винниченка на той шлях, яким йдучи до сього часу він так уславився не тільки серед українського, а й серед інших народів. Ця подорож дала йому багатий матеріал до письменницької роботи і в той же час дала напрямок цій роботі»2

Однорічна мандрівка по Україні не відбила бажання Винниченка стати освіченим чоловіком. Але без свідоцтва про закінчення гімназії двері університету були закриті. Винниченко екстерном складає іспити в Злотополі (1900). Поява в гімназії юнака в селянському одязі шокувала «високу» публіку, українська мова — обурила українофобів, а ґрунтовно вичерпні відповіді — здивували всіх. Свідки екзаменування розповідали легенди про феноменальні знання Винниченка, його поведінку, зовнішній вигляд, манеру триматися

Блискуче витримавши іспит, він вступає до Київського університету на юридичний факультет (1900). Саме на цей рік припадає створення харківською групою студентів першої в Російській імперії політичної партії РУП (Революційна Українська Партія), програма якої ставить життя і духовний розвій нації у пряму залежність від державної самостійності України.

Ідейні домінанти національної самосвідомості не були однозначними для всіх членів РУП. Одні поділяли і підтримували ідеї соціального визволення, другі скептично ставилися до теорії «соціалістичної революції», не сприймаючи концепції диктатури пролетаріату; треті, заперечуючи диктатуру пролетаріату, відстоювали ідею децентралізації, федеративності, самостійності. Інші ж намагалися обстоювати ідею самостійної але соціалістичної України. До останніх належав В. Винниченко.

Як демократ, захисник пригноблених, противник царського самодержавства, Винниченко був «запрограмований» на соціалізм. Закономірно, отже, що він став одним з організаторів РУП і активним пропагандистом її програми, за що був виключений з першого курсу університету з забороною проживати в Києві (1902), заарештований і відправлений до Лук’янівської тюрми. За браком доказів Винниченка швидко випустили на волю.

Улітку 1902 р. Винниченко їде на Полтавщину, офіційно — домашнім репетитором дітей однієї поміщицької родини, насправді — для політичної роботи. Він швидко знаходить спільну мову з робітниками і селянами, організовує всілякі зібрання, агітує за єдність у боротьбі за кращу долю. «Знання простого народу, лагідність в обходженні з людьми, — писав Юрій Тищенко, — товариська вдача роблять його на селі улюбленим товаришем парубків і селян, а йому дають змогу ще глибше заглянути в душу їх, ще краще пізнати їх життя. Проводячи час на селі, Винниченко поруч з працею як репетитор і агітатор робить і письменницьку роботу. З-під його пера виходять такі речі, як «Біля машини», «Антрепреньор Ґаркун-Задунайський» і інші»3

Восени 1902 р. Винниченко служить у війську, де продовжує пропагандистську роботу серед солдатів, а вечорами, переодягнений йде у гурт робітників. Часті відлучення з казарми за умов тотального шпіонажу, культивованого в царській армії, не могли лишитися непоміченими. Перспектива арешту змусила Винниченка тікати за кордон (1.II.1903). Товариші допомогли йому дістатися до Львова, де він ще з більшим завзяттям займається політичною роботою виступає в соціалістичних газетах з статтями, видає окремі книжечки і прокламації, нелегально пересилає їх в Україну. За чергової спроби перевезти власноруч соціалістичну літературу Винниченка заарештували і привезли знову до Київської тюрми. Нагадали про дезертирство і відправили його у камеру-одиночку, де він просидів півтора року. Знову планує втекти — за будь-яку ціну, будь-яким способом. Та його камера-фортеця така міцна і недоступна, а поліцейська опіка така «любовна», що реалізація плану дорівнювала нулю.

Спроби товаришів організувати втечу Винниченка шляхом переводу в тюремну лікарню також закінчилися безуспішно. Винниченко симулює, божевілля, та на тюремне начальство це не впливає. Ще один відчайдушний крок (інспірація повішання), який чудом не закінчився фатально. Його знімають із зашморгу — посинілого і притомного — і цього разу переводять до лікарні. Втекти не вдалося. Через пару днів повернений в камеру, Винниченко пише свій знаменитий твір «Голота».

1904 р. у Миколи II народився син. На честь царевича було видано царський маніфест про амністію. Проте, замість звільнення, Вінниченка забирають до дисциплінарного військового батальйону, рівнозначного, фактично, каторзі (Свої враження про солдатську службу Винниченко покладе в основу оповідання «Боротьба»). Знову втеча. Знову боротьба, вимушена зміна помешкання (1905).

Наближати час соціальної революції, ігноруючи національні інтереси, чи працювати па користь національного відродження і державності України, ризикуючи вступити в конфлікт з соціалістичними рухами інших держав, зокрема Росії — така дилема стояла пере діячами українського соціалістичного руху і Винниченком зокрема.

Адже загальновідомо, що всі російські політичні сили — від украй лівих до вкрай правих — сприймали Україну як інтегральну частину російських земель, а український рух як штучний, видуманий, другорядний, отже, такий, що не має права існувати самостійно. Така дилема стояла і перед першими сповідальниками соціалістичних ідей, українофілами, які, за влучним висловом сучасників, в одній кишені носили «батька Тараса», а в другій «Капітал» К Маркса4.

Пізніше Винниченко застерігав від апеляції до марксизму-ленінізму, коли йшлося про «передові» ідеї матеріалізму, атеїзму, соціалізму. «Ми навіть посилалися на Маркса, не знаючи його учення, — писав він, — не знаючи, що большевизм був не що інше, як послідовний, чистий марксизм, що большевики здійсняли до літери те, що Маркс і Енгельс теоретично викладали в свойому вченню, що вони мало що нового вносили після досвіду Парижської комуни»5.

Провід Революційної Української Партії у своїх ідейних орієнтаціях віддавав перевагу марксівському соціалізмові, а гасло самостійності України вважав другорядним політичним завданням, що призвело до розколу партії. Через два роки РУП проявила нездатність до серйозних конструктивних рішень і в іпостасі крайової організації приєдналася до РСДРП і, за сумною традицією, розпочала справжню війну проти своїх колишніх колег. На ІІ з’їзді (1905) знесилена розколом, стала під протекторат РСДРП і розчинилася в ній, змінивши основний пункт своєї програми — боротьбу за самостійність України на гасло боротьби за національно-територіальну автономію у складі Росії, активним пропагандистом якого був Винниченко.

«Царський уряд це знав, його жандармерія ганялась за мною по всій Україні, і я мусив майже щотижня міняти фальшиві паспорти й місце проживання, навіть час від часу переїздити з України в Росію. Те саме робили і мої товариші по роботі»6. Крім Росії, Винниченко перебував у Франції, Австрії, Швейцарії, Італії, але ніде не засиджувався довго. Якась невидима сила буяла в ньому, спонукаючи йти на смертельний ризик задля користі народу. Бо, «коли і справді хочу послужити народові, його пригніченим, поневоленим класам, коли я, дійсно, соціяліст, і щиро, чесно і послідовно хочу нового життя людей, знищення бруду й нечистоти його, то треба йти до тих, які за це борються, і іменно тоді йти, коли їхня перемога є під сумнівом, коли моя участь загрожує моїм особистим інтересам, коли я можу сподіватися тільки на труднощі, на страждання і, можливо, смерть. Але так померти є честь» [1, 397].

Восени 1906 р. Винниченка заарештовано втретє. «І знову — Лук’янівська тюрма, камера, в якій разом з ним — Сергій Єфремов, Юрій Тищенко, Андрій Жук, Володимир Степанкіський. Винниченко вчить англійську мову, трохи пише. Суд мав відбутися 12 жовтня 1907 р. Євген Чикаленко, відомий меценат, добився, щоб Винниченка випустили на поруки під заставу в 500 золотих карбованців. Так що коли підійшов день суду, друзі-політв’язні вже перетинали австрійський кордон»7.

Знов еміграція тепер уже семирічна. Живе у Львові, Відні, Женеві, Парижі, Флоренції, на о. Капрі, час від часу з великим ризиком, під чужим прізвищем приїжджає на Україну. Він не боявся ні труднощів — своїх незмінних супутників, ні смерті, холодну руку якої відчував на собі не раз. Він ішов, де найважче і найнебезпечніше, красномовним підтвердженням чого є «Довідка», своєрідний реєстр «злочинів» за членство в «Київській громаді», в РУП, за які кілька разів піддавався обшукам у Києві, але безрезультатно. Відбуваючи згодом військову повинність як військовонайманий в 5-му саперному батальйоні в Києві, Винниченко 1 лютого 1903 р. втік з батальйону, через що і був занесений до циркуляра про розшук від 2 квітня 1903 р. за № 3280, за агентурними даними, проживав у Львові, де займався літературною працею.

У липні 1903 р Винниченка заарештовано на прикордонному пункті Волочиськ із паспортом на ім’я австрійського підданого студента Львівського університету Ярослава Долинського, причому в нього виявилося 3 пуди нелегальної літератури, видання «Української революційної партії».

З огляду на ці факти у серпні 1903 р. Винниченко був притягнений Київським губернським жандармським управлінням до дізнання по 250-252 ст. Уложення про покарання. В тюрмі Винниченко робив спробу самогубства через повішення. На підставі Всемилостивішого Маніфесту 11 серпня 1904 р. зазначене дізнання стосовно Винниченка було припинено.

За відомостями за квітень місяць 1909 р. по Полтаві про Український Союз «Спілка» зазначається, що Володимир Кирилович Винниченко відомий в організаціях під кличками «Вольдемар» і «Деде», притягувався до слідства, був потім під заставою і перебував за кордоном.

У березні 1910 р. Винниченко входив до складу «Паризької Української Громади»8.

І в таких неймовірних умовах Винниченко встигав скрізь: вчасно включався в політичну боротьбу: дивував найвибагливіших критиків першими літературними працями; зашкавлював і шокував театральну громадськість своїми незвично-новаторськими п'єсами тратив моральні і фізичні сили на полеміку з всеросійським читачем і критикою; закохувався і був коханим, зраджував і був зрадженим.

1911 р. він одружується із студенткою медичного факультету Сорбонського університету Розалією Яківною Ліфшиць (1886-1959). Навіть найповажніший особистий крок — одруження — відбувається в еміграції і не мислиться Винниченком поза загальнолюдським, суспільним сенсом.

«Я хочу, щоб вона (сім’я — Авт.) давала і мені, і громадянству, в якому я живу, користь і благо… І поки що я, особисто, це й маю. Я можу працювати. Я став здоровий, а значить, і більш корисний для других. Моя свобода нічим не зв’язана, і тому я чую себе зрідненим з своєю дружиною. Коли в мене будуть діти, то я зможу свідомо і щиро сказати: ми зробили все, що могли, щоб дати громадянству корисних членів. Цe є завдання сім’ї, на мою думку, а тому приплітати до неї все те, що уродує її, я не зможу вже. Так я тепер думаю, а що буде далі, не беруся предрікати. Життя більше за нас, таку несподіванку може підсунути, що тільки рота роззявиш»9

Він ожить за Україною і цю тугу вгамовує невтомною роботою для неї і заради неї. Довга розлука з Батьківщиною, з своїм народом, відсутність інформації виснажують. Він знову ризикує, тепер уже і житіям своєї дружини. Обоє, переодягнені в селянський одяг, з чужими паспортами, перетинають кордон, пєреїжджають л місця на місце — то в Київ, то в Москву, то в Катеринослав.

У Катеринославі застала їх Перша світова війна. Руїни, каліцтво, смерть, голод, мародерство, погроми справляли гнітюче враження. Надія на швидке закінчення війни не справдилася. Газети безсоромно брехали про незчисленні подвиги російських солдат. Складалося враження, що російське воїнство якесь фантастичне, чародійне: «воно проходить крізь кулі и бомби ворога так же без шкоди для себе, як Христос по водах Генісаретського озера» [1, 81].

Особливо обурили Винниченка кореспонденції В. Брюсова і О. Толстого за їх великодержавний дух. «Валерій Брюсов до того патріотично вознісся, — записує він у щоденнику 22 07.1914 р., — що в нього все перекрутилось догори ногами. Він навіть у тому, що в німців в окопах знаходять масу всякої літератури (…) — навіть це він ставить їм у мінус. А граф Алєксєй Толстой балакає і має взаємини, розуміється, тільки з офіцерами, та й то, що повище. Шкода, що він по графству своєму і по стану продажного писаки, якому треба тільки восхваляти, не може побалакати з солдатами, з тими хто на своїх плечах виносить безумство інших. Вони б йому освітили питання і з другого боку. Тоді правда була б інша» [1, 161].

Цікаво, що, незалежно від Винниченка. Є Чикаленко в своєму щоденнику зробив подібний запис:

«Газети були до бридоти переповнені хвастливими оповіданнями про великих фантастичних героїв-козаків, як, наприклад, про козака Кузьму Крючкова, що «одним махом сто душ побивахом». Місцева інтелігенція з захопленням переказувала слова головнокомандуючого великого князя Миколая Миколайовича який, начебто, почувши, що Вільгем збирається вже обідати в Парижі, самовпевнено сказав, що він пообідає в Варшаві, а в Берліні піде до виходу і т. д., і т. д. А тим часом по селах потихеньку розказували, що наші солдати цілими ротами здаються в полон»10.

До хаосу, розрухи, деморалізації військових і цивільних московський уряд окайданив українське політичне життя, заборонивши все, «що можна заборонити. Слово «українець» навіть вважається недозволеним. Міністер закордонних справ С. Д. Сазонов у своїй урочистій промові перед всією Росією назвав нас запроданцями, перед усім світом наші прагнення, наші вистраждані здобутки назвав мошенством. Галичина зруйнована, це тепер край старців, які з голоду справді продаватимуть і честь, і мову, і віру, називаючи себе всім, що захочуть володарі становища. Ми всі бадьоримся, будучи разом, а в кожного, мабуть, тяжким передчуттям стискається серце; важка, руйнуюча, шкідлива боротьба стоїть перед нами… І нема тону душі для писання» [Запис за 2. 02. 1915. — 1, 757].

Обшуки, арешти, виселення до Росії та Сибіру стали характерною ознакою доби. Русифікація набувала тотального обсягу. Закрита газета «Рада», затримані готові до випуску журнали «Світло», «Літературно-науковий вісник»; конфісковані українські книги, а їх автори та видавці віддані під суд. 9 січня 1915 р. вийшла постанова про припинення усіх українських періодичних видань.

«Навколо українців та українського питання почалась та и досі триває якась вакханалія, суд і осуд, підшіптування і підморгування, обплутування тенетами хитрих інтриг, навмисне вигаданих чуток, наклепів і легенд, безглуздих та фантастичних, — писав С. Петлюра у редагованому ним тижневику «Украинская жизнь» — За українців увесь час думали, за українців ухвалювали постанови, українцям підсовували й приписували чужі думки і чужі погляди, а проте за ці погляди їх судили, звичайно, безжально, і виходило нібито по заслузі. А підсудний увесь цей час, уже цілий рік, мовчить безсилий навіть заперечити «суддям», сказати про себе правду, відкинути з огидою і бридливістю обвинувачення, які йому закидають. Тим часом хвиля обвинувачень підносилась щораз вище, заливаючи і топлячи культурну роботу, культурні цінності й досягнення»11.

У цьому ж номері «Украинской жизни» на захист української справи виступив В. Винниченко зі статтею «В чем наша сила?».

У 1914-1917 рр. Винниченко живе нелегально то в Україні, то в Москві, ховаючись від царської поліції і співробітничаючи з московським журналом «Украинская жизнь» (1912-1917). У Москві за нього зразу ж «вхопилась громада, як за свій якір спасіння», — згадував М. Грушевський, — і він дав кілька сильно написаних статей, які зробили тоді сильне враження. Коли стало неможливим видавати українські часописи на Україні, явилась гадка спробувати налагодити український журнал в Москві, де сподівались легшої цензури. На Винниченка рахували як на головну літературну силу»1 2.

Тижневики «Украинская жизнь» і «Промінь», навколо яких зібрався цвіт українських громадсько-культурних діячів (С. Петлюра, В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов, Дмитро Дорошенко, О. Олесь, П. Тичина, Григорій Чупринка та ін. ) ставали на захист української справи, переконуючи, що «українці мають право на те, щоб у час, який вони переживають із рештою населення Росії, число обмежень і жертв було якнайменше, а тим паче, коли ті жертви нічим не викликані, зайві та шкідливі, як для тих цілей, в ім’я яких змушують їх терпіти, так і для того, хто терпить. Занадто довго терпіти такі жертви українцям тяжко»13, — писав С. Петлюра.

Петербург і Москва знову стають українськими культурними центрами. Проте і під час війни царська жандармерія не давала спокою Винниченкові, змушуючи його змінювати місце проживання — то в Росії, то в Україні. Тоді притулок письменник знаходив в маєтку Є. Чикаленка (1914, 1915, 1916). «В квітні місяці, — писав Є. Чикаленко, — коли зовсім розвеснилось, приїхав Винниченко і прожив у мене з місяць. Він викопав собі «фотель» на березі ріки і провалля за садибою і, сидючи в ньому цілими днями, писав на великому листі картону, як на столі. Для моціону ж викорчовував щодня по годині дикий вишник у мене в саду, на якому ми потім посадили персики (бросквини), назвавши ту частину саду — «дядьковим куточком», бо до революції Винниченка ми всі в родині (...) називали «дядьком»; після революції вже відверто ту частину саду називали «Винниченковим куточком»14.

Він багато працює: пише романи, оповідання, п’єси малює, веде переговори з видавцями, редакціями, театральними діячами про видання своїх творів, про постановку своїх п’єс на російській та українській сценах, полемізує з критиками і читачами, редагує «Робітничу газету», співпрацює з московським журналом «Украинская жизнь»; бере активну участь у революційних подіях на Україні, в побудові Українсько Народної Республіки (УНР), цікавиться ходом війни.

Чутки з фронту, газетні публікації, свідчення очевидців засмучують і обурюють його Він уявляє фронт, де тисячі людей осатаніло й люто з допомогою науки й техніки, темноти, неуцтва, обману вбиваю, калічать себе, і доходить висновку, що ніякі патріотизми і роздмухані настрої того страхіття не вартують таких неймовірних людських жертв. Торжество Росії з нагоди взятого міста Винниченко порівнює з торжеством мишей, які облягли чоловіка, прив'язаного до стовпчика, «загатили собою все поле і радіють, гордяться, що чоловік упав від голоду з стовпчика. Бідні миші, жалюгідні росіяни (…) беруть кількістю, натовпом, загачуванням своїми трупами доріг для ворога (...). А ми, нещасні, злякані, затуркані, зацьковані хохлики? Ми що? Ми сидимо в норках і вусиками боїмось поворухнути, щоб орел не хапнув. Болить серце оброгою, жалем, люттю на безпардонних володарів шпани» [1, 177].

У такі хвилини опускаються руки, огортають сумніви в доцільності літературної праці. Чи варто витрачати сили на нікому не потрібне писання? Все написане раніше тепер здається невдалим дискредитуючим ім’я українця, приреченим на осуд сором і ганьбу. Хотілося вийти на майдан, стати на коліна, покаятись, ступити на новий шлях, дати клятву написати такі речі, за які не буде соромно жодному українцеві. Відчув дух святого хвилювання, тремтіння й завзятість душі, силу і мужність, щоб вийти самому і вивести свій народ на найвищий гребінь України. А якщо на шляху до свободи нації знадобиться життя, він без жаху й жалю віддасть його. Бо «не смерть страшна, а страшно кидати те, чого ще не зазнав. Я благословляю життя, я побожно цілую руки його, я стаю навколішки перед ним і через те приймаю все, що є в ньому» [1, 272].

1  Винниченко В. Щоденник. Том перший 1911-1920 — Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. — С. 69. Далі, посилаючись на це видання, в дужках зазначаємо том і сторінку

2 Тищенко Ю. Хто такий Винниченко: Біографічний нарис — К., 1917 — С. 100

3  Тищенко Ю. Хто такий Винниченко: Біографічний нарис — К., 1917 — С. 11

4   Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка — Ловів, 1913 — С. 183

5 Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р. ) — К., 1990 —Т. 2 — С. 107

6 Винниченко В. Заповіт борцям за визволення — К., 1991 — С. 24

7 Панченко В. «Бо я — українець» // Винниченко В. Раб краси — К., 1994 —С. 13

8   Літературна Україна. — 1990 — 25 жовтня

9  Винниченко В. Лист до Є. Чикаленка від 30 жовтня 1911 р // Чикаленко Є. Щоденник — Львів, 1931 — С. 241

10  Чикаленко Є. Щоденник. — Львів, 1931 — С. 451-452

11  Петлюра С. Рік мовчання // Статі — К., 1993 — С. 169

12 Грушевський М. Спомини // Київ, 1989 — Ч. 8 — С. 107

13 Петлюра С. Рік мовчання // Статті — С. 170

14 Чикаленко Є Щоденник — Львів, 1931 — С. 479







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.