Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Життєвий шлях і формування поглядів
Микола Вороний
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
Цінним джерелом біографічних відомостей є — при вимушеному випадку втілити в ньому «марксівський підхід» — лист, написаний Миколою Вороним у 1928 р. до Олександра Білецького. Розлога інформація призначалася для використання у вступній статті цього вченого до видання «Микола Вороний. Поезії» (К., 1929). Лист засвідчує, що майбутній літератор народився у Катеринославській губернії (нині Дніпропетровська область) 7 грудня 1871 р. в сім’ї міщанина Кіндрата Вороного.
По освідченній і чулій матері пестунчик-одинак (оскільки брати померли в дитячому віці) походив із давнього роду. Він свого часу дав Україні ректора Києво-Могилянської академії Прокопа Колачинського — втілювача у життя планів гетьмана Мазепи. На одній давній гравюрі цього мужа зображено «у панцирі на чолі фаланги київських спудеїв.
За рекомендацією Франка недовгий час Микола Вороний працював режисером професійного театру Товариства «Руська бесіда», що започаткувало в творчій діяльності Вороного новий — театрально-режисерський і мистецтвознавчий напрямок. Оскільки ж обставини цієї роботи були складними, а Вороний тужив за Наддніпрянською Україною, то він відгукнувся на запрошення М. Кропивницького. Так почалося мандрівне життя імперією акторів українських труп (Кропивницького, згодом Саксаганського і Садовського, Ратмирової й Васильєва), а також російських (Петрова-Краєвського, Петіпа, Форкаті) театральних колективів.
Віршів писав у «період бурхання й боротьби двох покликань чи до літератури, чи до театру» [5.95] небагато й мимохіть. Не мав змоги шліфувати їх, до того ж засади модернізму передбачали поетизацію мінливих динамічно змінних переживань і хвилинних вражень. Це призвело до того, що подекуди в поетичній спадщині Вороного надибуємо дрібнотем’я і прохідні речі. Входження початківця в літературу відбулося 1893-го року, коли львівська «Зоря» вмістила його присвяту «Дівчині» («Не журись, дівчино...»), написану на громадську тему в народнопісенному дусі. Поет підписувався псевдонімами і криптонімами: Віщий Олег, Арлекін, Кондратович, Homo, Sinus, Микольчик, М.В, М-У-ко й ін.
Приєднавшися до РУП, актор був під час переїздів кимось на зразок політичного емісара, транспортував українську революційну літературу. Належав також до одеської «Старої громади», а в Українській соціал-демократичній робітничій партії з Лесею Українкою і М. Коцюбинським вони становили «літерацьку секцію». Партійної дисципліни не дотримувався, бо і в революційних змаганнях шукав поезії. Акторський побут, Шопенгауер і захоплення французьким символізмом (насамперед Бодлер, Верлен), ненормальний спосіб життя «з компромісами Бахусу» розладнували нерви. Вороний упадав у чорний песимізм. Його навіть переслідували галюцинації, особливо після болючого удару долі розпаду (1904) нетривалого шлюбу з Вірою Вербицькою-Антіох (донькою поета Миколи Вербицькою), з якою лишився улюблений син Марко. Відгуки цих переживань оформилися в поетичні цикли «За брамою раю» і «Разок намиста» — ліричну драму, споріднену з «Зів’ялим листям» Франка.
Вороний працював службовцем у Катеринодарі, Харкові, Одесі, Чернігові. Тут письменник земський статистик, заступник голови Просвітив і свого приятеля Коцюбинського, посприяв поетичному становленню семінариста Павла Тичини. Збереглося одеське фото 1903 р. Вороного з Василем Стефаником. Перший довірливо поклав ліву руку на плече покутянина-європейця в сурдуті, зі стоячим комірцем і краваткою. Сам же Вороний — гарний світловолосий чоловік із високим відкритим чолом, у вишиванці. А пізніше фото з антології «Українська хата» показує митця інакшим, у його вже не національній, а європейській іпостасі — з артистичним довшим волоссям і вусами, в капелюсі та з богемним бантом замість краватки.
З 1910 р, він урешті осів у Києві. Був конторником, діловодом в «Окрузі водних шляхів». Ще до війни опублікував збірки «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913). Їх захоплено привітали критики («радяни», «вісниківці», «хатяни») — за високу художню культуру. Вірша, довершену форму, «європеїзм» і музичність, мовне багаство. Недовго працював у театрі Миколи Садовського, викладав у Театральному училищі, проте жив, як мало хто інший, із літературного заробітку: в «Раді», ЛНВ й інших виданнях. Один із перших українських мистецтвознавців, Вороний 1913 р. видав книжкою під назвою «Театр і драма» свої театрознавчі праці. Це була практично єдина тоді солідна праця про театр і літературу для нього. Розвідки театрознавця, додамо, крім рідної, друкувалися ще й французькою і польською мовами.
Поет був активним учасником революції не в 1905, а в 1917 році, коли його захопила атмосфера національного визволення і державного відродження, воскресіння з попелу українського слова. Влаштовував мітинги, сприяв організації Центральної ради. Став директором-режисером першого державного Національного театру, відкривши його діяльність виставою «Пригвождені» В. Винниченка. А 1919 р. відбулося ціле національне свято — відзначався чвертьвіковий ювілей творчої праці Вороного. Його вітали на урочистій Академії лідери Директорії Володимир Винниченко і Симон Петлюра, який назвав ювіляра «отаманом духа».
Йому було призначено пенсію, з якої ні копійки не одержав, наступали більшовики, їхній переворот режисер Вороний не сприйняв, за радянської влади бідував. Із неохотою, але кинув-таки намір розпізнати ближче червоного сфінкса, полишив рідну землю і виїхав із українською владою, військом Генерального отамана С. Петлюри і його польськими союзниками. В еміграції у Варшаві цікаво спілкувався з польськими письменниками Л. Стаффом, Ю. Тувімом та іншими, видав із власною передмовою збірку вибраних поезій Шевченка мовою Міцкевича. Працював аташе посольства УНР, секретарем і співредактором «Української трибуни».
Впродовж 1920 — 1926 років М. Вороний жив не тільки у столиці другої Речі Посполитої, а й на Волині та у Львові. Був у місті Лева директором Драматичної школи при консерваторії, викладав риторику на правничому факультеті Українського таємного університету. Видав збірку «За Україну» (1921, роком раніше в Черкасах вийшов том перший його «Поезій»), книжку «Пензлем і пером», нарис «Драматична примадонна» та підручник «Режисер».
Хоча матеріальні умови були нормальними, потерпав від ностальгії і докорів сумління. Не прийнявши пропозиції праці на кафедрі Вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі вирішив повернутися. Повірив у можливість залучення колишніх емігрантів до культурного будівництва в УРСР. Та це була омана над Відродженням 20-х років уже збиралися хмари.
Вороний повернувся навесні 1926 р. Завідував літературною частиною при Харківській опері, викладав у Музично-драматичному інституті. Коли з першої посади його скоротили, жив переважно літературною працею, зокрема перекладами з російської (в той час поширена форма ескейпізму чи «утікацтва» літераторів задля порятунку). 3 1927 р. мешкав у Києві, виступав як перекладач і театрознавець, писав спогади. Критика 20—30-х років його незаслужено знецінювала.
Встиг іще 1929 р. у видавництві «Рух» з нагоди 35-ліття літературної діяльності (на цей ювілей М. Рильський відгукнувся акростихом «Вороному») видати останній і найповніший свій збірник творів під назвою «Поезії». Однак у цей присмерковий час уже почав розкручуватися маховик сталінських репресій проти української інтелігенції, зокрема творчої.
Навесні 1934 р. за стандартним звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» його заарештували. А діяльність цю склав, окрім «гріхів» світоглядних і літературних, необережний виступ над свіжою могилою Степана Васильченка. В тій промові Вороний згадав, як у голод 1933-го Васильченко, вмираючи, не міг ні в кого допроситися хоч би кришеника улюбленою сала…
Не допомогло Вороному й те, що він був українським перекладачем партійного гімну «Інтернаціонал». Його вислали за адміністративні межі України (Воронеж). Відбувши це заслання 1937 р., мусив перебувати у теперішній Кіровоградській області. Тут знаному літераторові відмовили в роботі вчителя-словесника. Як «ідеологічно ворожий» елемент, він не міг здобути хоча б місця коректора на довгий час. Залишалася хіба що літературна праця, але забезпечити шмат хліба вона не могла — тим більше в умовах терору влади і її компетентних органів». Опинився в їх лещатах син Марко — вельми обдарований письменник Антіох. Так злочинна влада не тільки робила Вороного-старшого особою без певних занять, а й назавжди позбавила його надії врятувати сина. Марка запроторили на Соловки.
1938 р. Миколу Кіндратовича знову заарештували, провели обшук і конфіскували частину книжок. «Браві» чекісти, створивши в затишку службових кабінетів «контрреволюційну українську військово-націоналістичну організацію» селян Піщанобродського району Одеської області, приплюсували до неї письменника та змусили шістидесятисемилітнього Вороного зізнатися у вербуванні кадрів для цієї міфічної організації. Не заступилася за відомого літератора, на жаль, Спілка письменників України, тільки очорнивши його перед усесильними органами.
7 травня 1938 р. «трійка» НКВС виконала вирок про розстріл, підписаний її секретарем Фішманом А злочинний режим іще довго фальшував рік смерті (буцімто 1942-й) нещасного батька, сина якого було знищено ще раніше. Приятелю ж Вороного Павлу Андрієвському за спогад про нього в «окупаційному» виданні дали десять років таборів. Трагедією репресованої родини є і страдницьке життя серед злигоднів Віри Вербицької, що зберегла архів колишнього чоловіка та сина. Якщо біографії людей, продовжуючи думку Тараса Шевченка, — частка історії їхньої батьківщини, то колишня радянська вітчизна виявилася лютим катом тієї колишньої родини в числі мільйонів інших… Пам’ять Миколи і Марка Вороних не вшановано й досі.
