Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Негромадська лірика. Ліро-драматизм мотивів і образів
Микола Вороний
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Вороний Микола

Речник краси кохання, мистецтва, рідної природи, заслуханий у земні й небесні вияви «музики сфер», співець міста Вороний залюбки культивував негромадські (особистісні, пейзажні тощо) мотиви.

Багате розмаїтими почуттями серце його ліричного другого «я». Воно то стискається від голоду і жаху, вкарбованого в очах люду нещасної землі «Краю мій рідний!..»), то стліває на попіл, ізнеможене, втративши крила, саму життєву снагу (рефлексія «Vae victis!», лат «Горе переможеним!», 1904 — один із сильніших у післябайронічній ліриці виразів драматичної самотності). То зливається з блакитним простором могутнього і звабливого моря, вільного і бунтівливого, як дума співця (пеан «До моря»). То посилає жалі в зоряний простір, знаходить розраду в щирій приязні у «любий час Зелених Свят, Коли вквітчається Вкраїна». А то й прикипає до «дзбана любовних Ізольди і Трістана (в поета чимало образів античного чи середньовічного походження, що надали його творам неокласицистичного відтінку й «європейськості»).

Крім образів Ізольди й Трістана, Ікара, знайдемо в лірика образи-символи Антея, Харона, Гіменея, Психеї й Ерота, «семи самоцвітів зоряного грона» Плеяд, Сивілли, Афроддти, Лаокоона, Арімана. Ці базові художні «семи», як і латинські чи французькі заголовки віршів, долучали творчість українського поета до культурної традиції вселюдства й були суголосними культивованим високоінтелектуальними поетами тієї доби Франком, Лесею Українкою.

Знайдемо також у Вороного, як і в Олександра Олеся, трафаретиний «арсенал поетичних значимостей» (Олександр Білецький), до і кого належали зорі, квіти, казки, мрії, солов’ї, феї, німфи. Це те епігонство старого романтизму, як стверджував Микола Зеров, що трималося в поезії довго, опускаючись усе нижче. Талант Вороного й у цю відому образність удихнув нове життя.

Тема кохання здебільшого заступлена в поета чулим ліризмом вишукано-куртуазного страждання («Чорне доміно», цикл «Фата моргана» чи «Інфанта», вкраїнський аналог відповідних мотивів Верлена, блоківських віршів про Прекрасну Даму) чи згущено-драматичного виразу втрати дружини (цикли «За брамою раю» і «Разок намиста»).

Група куртуазних віршів показова романтичністю — мотивами лицарської вірності й екстатичного служіння ліричного героя «укоханій богині», по-європейськи вигадливою «кучерявістю» й водночас галантним, цнотливо-еротичним оспівуванням сердець у полоні любовних чарів («Паж і королівна», «Ельф і фея»), ліричною пасторальністю («Пастух і пастушка» з того ж циклу «Фата моргана»).

Бал-маскарад, коштовні «Оксамит, і єдваб, і вуаль, і плюмаж», вишуканий танець падеспань, фатальна зустріч мрія, зустріч-згуба самотнього ліричного героя з чарівною незнайомкою в чорному доміно, котру годі не впізнати за її промінними очима, округлими плечима й «звабливістю розкішного стану», — таким є художній антураж віршів 1906 р з циклу «За брамою раю». Зникла знайома незнайомка, лірична героїня поезії, асоціюється не так із Вірою Вербицькою чи «блакитними трояндами», її сучасницями, як із ідеалом прекрасної жінки, вимріяним чоловіками впродовж поколінь. Дбайливо дібрана форма «Чорного доміно» прикметна майстерністю обрамлення, мелодійністю (чергуються рядки чотири- й тристопних анапестів, здатних передати атмосферу балу й інтенсивність ліричних переживань героя).

Аналогічно наступний вірш циклу, «Скрипонька», зумів передати катарсисну дію на людське серце справжньої навали різнотонних музичних звуків якогось нового Паґаніні, котрому підвладні й українські фольклорні тони (рядки «Скрипонько-зрадонько, Люба принадонько, Тихо-помаленьку грай…» суголосні присутнім у народній «Казці про дивну сопілку», яку записала Леся Українка). Взагалі це один із тих творів, де найбільш чулий ліризм підноситься, за словами Вороного, «на хвилях екстазу до імперативного пафосу».

Куртуазні вірші сприяли відродженню втраченої вже в часах Вороного традиції вишуканої любовної лірики. Поет вніс до неї нові мотиви, забезпечивши більшу повноту української літератури, своїм шедевром «Інфанта», що оформився внаслідок захоплень французькою лірикою. Він увійшов до циклу «Лілеї й рубіни». Лілеї в образному лексиконі лірика означають тут давні коштовні почуття, не здатні назавше відцвісти у серці Рубіни — емблема поодиноких дарів коханої й воднораз ображених гордощів фатально закоханого.

«Інфанта» є різьбленим сном ліричного героя про неначе вчорашню зустріч у згасаючий день, коли «На землю тканками прозорими Лягли осінні дерева». Незнайомка як сон, укоханий міф пройшла величною інфантою (інфанта —іспанська принцеса) повз зачарованого героя. Відтоді його спокій був збурений подібно до того, як туманно-синя замріяність обрію при заході сонця зайнялася «килимами вогнелунними». Астральна символіка працює на створення враження таємничості, піднесеності, чистоти почуттів ліричного суб’єкта.

Реакція героя на фатальну зустріч мало не релігійно-екстатична як у середньовічного лицаря. Його «дух сполоханий», у серці — «чуття побожної хвали». Артистична метафора на позначення зустрічі поглядів увиразнила це куртуазне враження:

Ви усміхнулись яснозоряно

Холодним полиском очей. —

І я схилився упокорено,

Діткнутий лезом двох мечей

Правда тільки, що цей ефект почасти руйнує фінальна згадка про революцію, «перемикаючи» увагу на цю — іншу — незнайомку (Вороний дописав вірш, початий у 1907 р., уже в еміграції). Проте нова для української літератури XIX — початку XX ст. любовна лірика поета засвідчила можливості поновлення куртуазної лінії популярної в поезії 10-20-х років («Ізольда Білорука» Лесі Українки, твори М. Рильського) та в письменстві наступних десятиліть (згадаймо популярний жанр лицарського «фентезі» від Мері Стюарт, Урсули е Гуін до Гая-Юлія Орловського).

Взагалі кохання Вороний розумів як високий, а то й оргіастичний лет двох душ в «неосяжні високості», як горіння, приклад для нащадків, як процес уливання всіх духовних сил у «світовий процес і миріння» («Чи зумієш?» із циклу «Ad astra» —лат. «До зірок»). Тим-то так болюче він сприйняв розрив із незабутньою дружиною. Свідченням цьому є драматична пульсація любовної теми в ліриці Вороного в міжчасі 1904-1910 років. Утілюючи її, автор піднісся до високомистецькою рівня «Зів’ялого листя» Франка — повновагого естетичного канону й художньої моделі для власного творення.

Поет виповів свої тяжкі настрої і вселенську тугу в циклах «За брамою раю» (тут двадцять віршів, — між іншим, стільки, як і в «Жмутках» «Зів’ялого листя» Франка) та «Разок намиста» (дев’ять поезій). Разом вони складають надциклову ідейно-естетичну єдність, зумовлену єдністю життєвих вражень і мистецьких підходів. Артистична композиція ліричної трагедії «За брамою раю» включила зачинну віршову «Присвяту» «згаслій зіроньці», вірші-гімни коханню («На скелі», «Хвиля», «Палімпсест»), де його життя в серці зподібнене рухові погожого моря, а образ коханої не стирається в душі, як напис на пергаменті. Мінорний мотив самоти започатковує перипетії циклу (малюнок «На бульварі»), спершу заглушені милуванням чистотою краси («На озері»), щоб одразу вибухнути акордами розпуки («Нічого!..», «Зрада» «мила... Мій рай оганьбила»).

Болісне переживання втрати раю поетом і його героєм, які відчули себе за його брамою, є емоційним стрижнем центральних у лірично-драматичній структурі віршів «Твої уста!» і «Ти не любиш мене...». Останній із них — благання до Бога зжалитися, вможливити повернення до раю. Ліричний суб’єкт глибоко прочув без коханого «личка ясного» йому «весь вік туманіти». Справжньої сили і природності досяг лірик у рядках

Розлюбити тебе, розлюбити тебе,

Та чи ж сонце розлюблюють квіти?

Та чи ж можна примусити серце слабе

Те, чим б’ється воно, не любити?

Обожествлення коханої; пам’ять про минуле; муки любові, й втихаючі з плином років, ридання «безпритульного поета» і його молитва про чудо; бажання і неможливість порвати кайдани почуття: прагнення відродитися до життя, врешті відтворити «сіянням чистим ясним» у піснях красу любого образу — такий діапазон і перебіг почуттів до «Finale» циклу.

Новими його рисами було розмаїття самоототожнень (герой відчуває себе то рабом, божевільним, то пілігримом перед брамою святою) згадана самобутня для української поезії образність — пов’язана з маскарадом («Чорне доміно»), владою музичних образів серед нічного міста («Скрипонька»), ритмічно-строфічні експерименти.

Мистецьки багатими була поетика лірики Вороного, її віршові розміри та ритми. Так, у його «Весняних елегіях» відлунюють стиль, лексика і ритмомелодика веснянок («Прийшла весна, прийшлі красна» — відповідний змістові двонаголошений восьмискладник або шумка). Наспівність віршів поета засвідчують справедливість його пояснення своєї творчої робітні-лабораторії: «Я починав не так од образу, як од звука. І справді, мелос, спершу примітивний, далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша (виділення M.B. — Авт.). Справді, більше навіть за словесні образи для лірика важила музика вірша.

Свою роль у ліриці Вороного відіграв фольклор, гармонійно поєднаний з літературними поетизмами. Наприклад, у циклі про кохання «Amoroso», багатому на народнопісенну образність («гай розмай», «Гемна нічка — рідна мати», ліричні звертання «Ой дівчино чорноброва». «Ой козаче-небораче»), поет повністю оволодів творчою манерою народної лірики кохання. Водночас пейзажні вірші, в яких Вороний виявив себе добрим майстром, показують виразний національний колорит його образного мислення.

Taк, елегійний триптих «Осокорі», що належить до значних індивідуально-поетичних версій символіки дерев нарівні з віршами Івана Франка, Лесі Українки чи Миколи Філянського, настроєво виразний у контрастному малюванні дерев у різні пори року, звуковому асоціюванні шуму буйних дерев із гомоном старих чуприн-дарів-запорожців, тужливим паралелізмом ліричного малюнку і драматичного переживання.

Весняна краса рідної землі та її природи у другій із «Весняних елегій» під назвою «Соловейко» — не всевладна, як у славнозвісних «Чарах ночі» Олеся. Розчинитися серед цього казкового «тихого раю» герою заважає свідомість митця, не здатного співати, затуливши очі, коли його розкішний край у ярмі. Такого ж типу елегійність формує виражальний ряд поезії «Сонце заходить...», у якій Вороний, подібно до автора «Вечірньої пісні» В. Самійленка, вільно почувається в стилістиці «дитячого» вірша.

Символістськи-візіонерські «Тіні» з циклу «Співи старого міста» повніше розкрили особливий психологічний стан самотнього ліричного героя. Йому ввижаються загадкове-звинні примари, умовний окісний крайобраз із гидкими потворами, який автор не реально бачити з вікна ростовської хатини. Це проекція внутрішніх «змор», для яких могла дати чимало імпульсів українська дійсність 1918 р., коли вірш написано, данина стереотипній уже в поета темі нудьги.

Сум і безнадію постбайронічного героя (коріння лірики Вороного — в романтизмі, зокрема «запізнілому») не здатні розвіяти артефакти світового малярства, скульптури, музики, поезії: «Голівка Греза. ескіз Родена, Меланхолійний ноктюрн Шопена, Фрагменти віршів Сюллі-Прюдома, Псалми Верлена... Яка утома!».

Орієнтований на музику, співність поезії, в тому числі й народної з її поділом рядка на частини-коліна, майстер звукописних алітерацій та асонансів Вороний у багатьох частинах «Тіней» ще перед Тичиною («Закучерявилися хмари») надав автономності піввіршам-«гемістихам». Іншими словами, рядки вірша можна читати й не тільки традиційно зліва направо, а й двічі по піврядка згори донизу — сенс не втрачається. В результаті маємо зразу три вірші — зліва, справа від середини й від початку до кінця рядків. Наприклад, як у опису станів душі героя:

А перед нею в хиткім тумані

Пливуть малюнки, примари тьмяні,

Лягають смуги, снуються тіні,

Мигтять уривки в повільній зміні…

(порівняймо із сегментацією рядка в «Пісні про Байду» «Де я мірю, там я цілю, Де я важу, там я вражу»). Тож Вороний, як бачимо, наснажує лірику музично, переймає діалогічну структуру фольклору, в «Тінях» неначе паралельно співають два голоси.

Свіжим було також його артистичне вміння передати гру світло тіней («Разок намиста» й ін.), навалу музичних образів із їх навіювальною силою, гідною італійського музики-генія Ніколо Паґаніні («Скрипонька»), продемонструвати модерний естетико-символіський спосіб опрацювання джерел («Срібний сон»). У «серпанку срібнотканому» цього різдвяного вірша 1913 р написання психологічні переживання ліричного героя здобули імпульс від «херувимської» колядки «Нова радість стала, Що на небі хвала». 3 цим піднесеним співом резонує не лише його душа — на нього гучним акордом відповідає вся земля. Твір, породження розколисаної уяви, заснований на чергуванні візій і навіянь, зміні зловісних символістських картин, в яких водила мана, гедоністичною сценою з коханою.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.