Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Ліро-епічна поезія
Микола Вороний
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
До сформованого Вороним розділу «Балади й легенди» ввійшли, крім «Балади моря» та «Срібного сну», ще кілька творів імпонуюча автору означених сюжетних жанрів. Є серед них і слабші, як написана в Анапі рання «Балада козацька» на «запізніло»-романтичну традиційну тему самогубства самотнього знедоленого юнака. Серед кращих згадаємо «Легенду» (1905) та баладу «Найдорожчий скарб». Два ці твори звучать тріумфом відповідно материнської любові і подружньої відданості, по-cвоєму «націоналізують» французьким і німецький середньовічні мотиви.
Так, легенда є напіворигінальним переспівом твору Жана Рішпена. Власне, джерелом сюжету Рішпенові й Вороному послужив міжнародним фольклорний мотив убивства родича (отруєння брата як у романтичній баладі «Вивідка» Левка Боровиковського, чи вбивства матері, як у Вороного) за намовою коханки.
В історію кохання юнака до вродливої, проте лихої дівчини і страшного його злочину (провагавшися лише три дні і ночі «Мов кат, витяг серце у матері син...»). Вороний уклав увесь безмір материнського почуття. Цього разу, на жаль, сліпого. Адже тоді, коли син спіткнувся й упав на порозі, то «серденько неньчине кров’ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло...: «Мій любий, ти впав… Чи тебе не болить?».
Сила враженого чуття втілила поетову тугу в виразно національну форму, мовну і поетичну. Бо, наприклад, епіфора-вигук «Ой леле!» не тільки надає ритмічної стійкості, виразності строфам легенди, «обростає» з плином розповіді все новими смисловими відтінками, а й є питомо українським за своїм колоритом, мовною картиною світу.
Актуалізація сюжетів з історії
Проекції в авторський час, надання творам універсально-позачасового значення прикрасили баладу і поему Вороного. Вістря балади «Найдорожчий скарб» (1912), присвяченої подіям із німецького середньовіччя, — несподівано гумористичне. Сюжетно це історія облоги військом імператора Конрада баварського міста, яке мужньо захищають чоловіки і жінки. Вражений вояцькою доблестю останніх, Конрад дарує їм життя і навіть дозволяє винести найцінніше.
Як закінчив баладу в дусі історичного анекдота автор, усе військо наступного ранку лягло з реготу, коли побачило на тендітних жіночих плечах їхали верхи чоловіки, «уславлені герої». Та чи всі українці мають право й собі сміятися, риторично перепитав Вороний? Автор серенад і епіталам, «середньовічних» вишуканих віршів про кохання, поет, як бачимо не цурався гумору як щирий українець, критикував супроти власної тендерної ролі чоловічу вдатність надій покладатися на фізично слабшу чарівну частину людства.
Значну літературну історію мас «Євшан-зілля» — патріотичне майстерне опрацювання легенди з Іпатіївського літопису, яку творці осмислили також Іван Франко, Микола Чернявський, Леонід Moсендз. Написана в 1899 р. і присвячена лідерові «тарасівців» поету Іванові Липі, поема ввійшла до розділу «З хвиль боротьби», загальна назва якого не цілком відповідала кільком творам.
У Вороного сюжет про полоняника князя Володимира Мономаха і половецького ханенка (він зріс у розлуці з рідним краєм, збайдужів до нього, і лише запах степової трави, а не рідне слово й пісня навіть, повернув йому патріотичну пам’ять, а його самого батьківщині) став матеріалом ідейно-естетичної трансформації. Поет надав йому композиційного «фреймового» обрамлення, пов’язав цим давноминулі події легенди зі своєю сучасністю.
Вже літописний епіграф і перша частина художньої «рамки» адресували повчальну історію тим українцям, хто шукає слави на чужині, занедбавши рідний край. Чарівне євшан-зілля набуло в поемі сили патріотичної пам’яті, самою духу, так потрібного нашому народу в усі часи. В безпосередньому звертанні автора до України (заключна частини обрамлення» саме й звучить ідея патріотичного збирання української сили, що допоможе й саму Вітчизну направити «на певний шлях». Однак сама дійсність, у якій немало синів назавжди відцуралися материзни, сповнила болем голос Вороного «Де к того євшану взяти..?».
Артистично одна з найдовершеніших версій сюжету, поема звучить вічним «пам’ятай» усім живим і ненародженим:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати.
Ці афористичні катрени іпостасованого хорея, що є поетичною версією епіграфа з Іпатіївського літопису, будили серед українців ближнього і дальнього зарубіжжя сердечний щем у розлуці з рідною землею, єднали із нею бодай духовими мостами єднання патріотичної пам’яті.
Поступаючися за мірою достовірності витворення літописного джерела, широтою розгортання теми поемі «Євшан-зілля» І..Франка (друга її редакція мала назву «Ор і Сирчан»), однойменний твір Вороного тісніше пов’язаний і з авторським часом. Якщо Франко прокреслив ці зв’язки тільки в піснях Ора, то його молодший побратим безпосередньо апелював до України в пошуках зілля-привороту на гідний державний шлях. Водночас в обидвох поемах спільним є те, що вони розширили інтелектуально-чуттєвий характер давнього переказу, творчо його підпорядкували високохудожньому вислову національної патріотичної ідеї.
Тож заслугою Вороною є надання літописному мотиву мистець кого нового життя сам артистизм опрацювання, вищим, аніж виявлений попередниками. Половецька степова сага стала під пером поета підоймою для піднесення патріотичного духу, так потрібного, на думку автора, його українським сучасникам. Недаремне Вороним уміщував поему в усіх своїх збірках (окрім «В сяйві мрій») та альманахах «З-над хмар і з долин» та «Українська муза». Після цензурної конфіскації «за націоналізм» — опритомнюючого закінчення твору у харківському виданні 1929 р. поема в СРСР не видавалася.
