Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Інші грані, значення творчої діяльності
Микола Вороний
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
В обсяг хисту Вороною входили й інвективний тон («Мерці»), гумористична тональність, що не користувалася в добу попередньої поважно-серйозної поезії всіма «правами громадянства» (розділ «Гуморески» включив і «віршовані дрібниці», як висловився академік О. Біленький), а також дошкульна сатира.
Її об’єкти — традиційні ті ж самі живущі, проти яких спрямовували вістря своїх творів ще Шевченко, Франко і Леся Українка, Грінченко і Самійленко, Маковей і Олесь. Це вірний слуга царату російський політикум, ренегатство деяких «патентованих» псевдо-патріотів різних поколінь (диптих «Старим патріотам» «у стилі Beранже» та «Молодий патріот», що, як і Самійленкова сатира «На печі», саркастично переакцентувала «Ще не вмерла Україна»). Й усе ж, попри окремі осяги, сатирична творчість не склала вагомої часини літературної спадщини митця.
Широким є жанрове коло творчості Вороного (елегія, медитація, балада, легенда, поема, послання, пісня, епіграма, епіталама й поезії, інших нагод, віршовані епістола і тост, драматичний етюд). Вороний продемонстрував бездоганне володіння давніми канонічними формами октав, рондо, різнорідних сонетів (подвійний, «безголовий»), рідкісних тріолетів. Варто відзначити й багатство різнотипних ритмотворчих повторень, музичних відгуків, у тому числі автобіографічно прикладених ремінісценцій пісень, казок і дум.
Свіжими були його розкриття неодноплановості образу, символічного сенсу предметного світу, демонстрація можливостей узаємодії поезії з суміжними мистецтвами. Випередили свій час мого експерименти зі зміною розмірів і кількості стоп у рядках, розмаїття і новаторство строфічних побудов і римування (коли, наприклад, літературні оповиті рими охоплюють паралельні народнопісенні), що засвідчують численність евфонічних (неординарність внутрішніх рим, нагромадження дієслівних для відтворення динамічного руху) та версифікаційних знахідок поета.
Нерідко концептуальним був його звукопис. Так, аби передати рокотання струн лютні трубадура, Вороний удався до алітерації на «р»; «Рожеве проміння на краплях роси Брильянтами грає». Тож не випадково низку його творів було покладено на музику.
Майстер поетичних імпровізацій, він міг, експромтом зреагувавши на чиїсь слова, зразу ж записати готовий вірш на корі берези («Nie wolno!»). Слабшим же його місцем варто визнати надмірне вживання улюблених епітетів (як-от «розкішний»), — імовірно в силу того, що поет, пориваючися до прекрасного, не завжди побоювався небезпечних для лірика лексичних красивостей.
Натомість безперечно авторитетний для українських модерністів поет збагатив читачів «фірмовими» образами, цементуючими літературну форму й під його впливом особливо частотними в художніх словниках інших поетів XX ст., —насамперед метафорично згущених весни, зір та похідних від них образів.
Осмисленням власного досвіду роботи в театрі, ідеології українського театру, світових здобутків драматургії від античності та сучасних її перспектив, діяльності знакових постатей сценічного мистецтва стали книжки Вороного «Театр і драма» (ймовірно, це частина так і не написаної «Історії українського театру»), «Режисер», «Драматична примадонна (До характеристики сценічності Любові Ліницької)», статті «Драма живих символів», «Сучасний український театр у Києві», «Український театр під час революції», «Михайло Щепкин», «Марко Кропивницький» «Вій» у драматичніи переробці М. Кропивницького».
Поет був глибоким знавцем малярства, графіки, скульптури («Сергій Васильківський» — перша поважна українськомовна стаття про мистецтво, розвідка «Олександер Архипенко», присвячена українському скульптору світової слави, міркування про графіку П. Ковжуна, Г. Нарбута, відгуки на експозиції Всеукраїнських мистецьких виставок).
Для Вороного-перекладача характерні ґрунтовна обізнаність у культурному набутку інших народів, законах поетичного ремесла, зокрема перекладацького (бо ж перекладач-поет — не раб, а суперник автора оригінального твору). Він «привласнив цілу поетичну культуру нашій мові, нашій версифікації», вправно передав рідною мовою кращі зразки творчості внутрішньо близьких собі французьких «парнасців» і їх продовжувачів, російських і польських модерністів, хоча назагал ці дві останні літератури не любив.
Завзято працюючи як перекладач «В інтересах поширення нашого літературного обсягу, розвитку і удосконалення художньої форми, в зв’язку з виробленням самої української мови, що ховає в собі великі можливості для малювання в тонких нюансах переживань і вражень творців вищої чужеземної культури»1, Вороний насамперед спопуляризував в Україні ціле гроно франкомовних поетів — Верлена, Сюллі Прюдома, Рішпена, Бурже, Мореаса, Метерлінка, передав поезії в прозі Мандеса та ін. Рецензент останнього зі згаданих перекладів Микола Зеров наголосив удатність інтерпретації та важливість таких видань для виховання культури слова.
Тож переклади Вороного — не просто засвоєння і відтворення французької культури вірша, а справжнє привласнення гальської поетичної культури рідним мові, віршуванню. Немалою мірою до цього прислужилася редакторська праця над так і не виданою «Антологією французької поезії від найдавнішого епосу до лірики. Крім того, поет переклав масові революційні пісні: «Варшав’янку» І. Свєнцицького. «Інтернаціонал» Е. Потьє.
Цікаво: не маючи французького оригіналу, перекладач зінтерпретував інтернаціональний пролетарський гімн із німецького тексту, а згодом порівняв оригінал і свій переклад та подивувався мірі їх близькості — результат скрупульозної точності школи перекладу. Як показав О. Білецький, зіставивши переклад Вороного одного з ранніх віршів П. Верлена, цей переклад зручний, але з меншою увагою до конкретики першоджерела. Певне, річ у тому, що й оригінальна поезія українця, прикметна «абстрактно-умовним характером» (О. Білецький) стилю, частіше черпала з філософської умовності, з книжок, а не з конкретики живих особистих вражень.
Серед інших перекладів і переспівів згадаємо високопоетичне відтворення «Беатріче» Данте й пролог до трагедії «Ромео та Джульєта» В. Шекспіра, низку віршів Г. Гайне, манера якого до певної міри позначилася на циклах Вороного про кохання, «Маленькі трагедії», «Серенаду» й «Іспанський романс» Пушкіна, поезії Ф Тютчева, А. Фета, М. Волошина) та ін. Інколи вибір перекладача визначала зазначена мета. Так, поезією в прозі «Поріг» І. Тургенєва Вороний намагався прищепити галичанкам саможертовну відданість великій справі та об’єктивно сприяв цим вихованню таких нових жінок-патріоток, як Олена Степанівна чи Ольга Басараб.
Прозою Вороний переклав і «Ткачів» Г. Гауптмана. Митець увійшов і в екзотичний світ, знайшов різномовний еквівалент для східної класики —староіндійської «Хітопадеші», віршів перса Румі й японця Охара-То-ко. Російською ж мовою популяризував твори Франка, Коцюбинського.
Вороний був активним рецензентом, вимогливим, але й толерантним до книжок Г. Чупринки, В. Винниченка, Б. Лепкого, П. Грабовського, С. Черкасенка, Л. Пахаревського, Н. Кибальчич, X. Алчевського, М. Семенка й інших авторів. Не втратили своєї цінності виступ Вороного («Зі споминок про М. Костомарова») та статей «З сумної подорожі», присвячених П. Кулішу. «Вдумливістю і глибиною аналізу» (Г. Вергес) суспільно вагомих явищ показова публіцистика Вороного («Політичний хамелеон»).
Можливо, не все з написаного тонким ліриком і поетом-патріотом Вороним перейшло випробування часом, та й змінилися вже від його доби століття й тисячоліття. Проте з плином років очевидною стає значущість творчої праці митця — дороговказу для «молодомузівців» й інших поетів. Без «Блакитної панни» Вороного, вірша — свого роду містка до дерзновенного новаторства молодого Тичини, можливо, не народилися б його «Арфами, арфами». Водночас перегук двох поетів у робітничій темі, згаданий О. Білецьким, у посттоталітарну добу сприймається вже інакше — доказом вищої життєвої правдивості й прогностично, зіркості "Dies іrаs» Вороного в порівнянні з тичининським «Псалмом залізу».
Гарний художній підсумок того, що дав поет людям, належить іншому видатному лірикові Олександру Олесеві. Він у посвяті «М. Вороному» (1919) означив дарунок поета як «звуки сонячно-небесні», «слова нечувано-чудесні». З розкиданих ним у «кожну пісню, в кожні груди, В кожний скривджений куток» осяйних квіток читачам слід сплести подячний вінок митцю, зусиллями котрого, як і І. Франка, Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської, Стефаника того ж Тичини, українська література, приречена в чужих державах на провінційне нидіння, зуміла надолужити втрачене, синхронізуватися з поступом розвинутих західноєвропейських письменств. Творчий набуток Миколи Вороного в кращій —основній — частині є мистецьким надбанням масштабу, значнішого за національний.
1 Цит. за кн. Зеров М. Українське письменство — К., 2003 — С. 207
