Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Специфіка малої прози
Богдан Лепкий
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан
Мала проза Лепкого кінця XIX — початку XX ст., здебільшого відповідна великій традиції класичного реалізму, с неонародницькою. Можливо, іноді дрібнотемна («Помста»), вона зате завше етіологічна (тобто така, що відтворює соціальні й людські норови), високо гуманна. З реалізмом ХІХ ст. вона споріднена малюванням людських доль у зв’язку з громадськими обставинами, щирим, як мовив Рильський, «демократизмом батьків» (маємо на увазі продовження Лепким традицій оповідання з народного життя «Горить» Марка Мурави). Твори письменника привертали увагу суспільства до негативних сторін буття простолюду та необхідності їх усунення.
Герої реалістичних оповідань «Матвій Цапун», «Дочекався» й інші — селяни. Їх тяжким тиском борсання у злиднях, смертей дітей тонко випробовує життя. Одних робить непривітними і замкненими в собі та господарюванні, а мужніших пориває на бунтівні вчинки(«Закутник»). Є серед героїв Лепкого з простолюду типи чесних і благородних праведників, як старий Скрегота («Дідусь»). Зустрічаються й свідоміші за односельців Іван Медвідь із однойменного твору та молодий Яцко («В глухім куті»). Згідно з визнанням Лепкого, більшість із них люди, з якими він перебалакав не одну годину. «Де кінчиться їх власне «я», а де починається моє не знаю», — стверджував письменник-демократ.
Знавець психології українців, він умів майстерно відтворити фаталізм і забитість селян, вимушену чи то ощадливість, а чи скупість, стоїчність під ударами долі. Мав хист до малювання буденних, але колоритних і живих постатей простого селянина, сільського вчителя, священика — лідера і вихователя громади.
Лепкий не прикрашував тяжку дійсність, малюючи несправедливість чи темноту, а відтворював світло й тіні людського життя. Наприклад, виявом останніх є ворожість «нечитальників» на зразок Яцкового тата до «Просвіти», книжок із газетами. Але водночас Лепкий відтворив нові риси народного буття, з симпатією зобразив образи «нових» селян, що ставали до змагання проти спільної біди. Крім уже названих Івана та Яцка, це і Микола Миколишин із твору «Дочекався» — він уже аж перед смертю дождався черги голосувати на виборах. Ці мотиви пробудження свідомості, «нові» селяни типологічно зіставні з відповідними образами у творчості І Франка — зокрема, роману «Великий шум», із персонажами-«бесідниками» його оповідань, прози «Покутської трійці».
Лепкого завше вабили сильні вдачі чоловіків і жінок. Так, як Василя («Пачкар») або Насті — страдниці з однойменного твору, що є власною версією тих життєвих драм, які ввійшли у фольклор та п’єсу «Украдене щастя» Франка. Імпонувала епіку благородна самозреченість, євангельська мудрість возлюбити ближнього. Так, в оповіданні «Для брата» дівчина Марійка зі свяшеницько-вчительського роду йде наймитувати, щоб її брат міг вивчитися і вийти на власні хліби. Своєрідною моделлю дальшої долі юнака може стати оповідання «Звичайна історія» — «монографія долі» вмираючої від туберкульозу вчителя.
За власним визнанням, прозаїки Лепкого цікавили боротьби старого села з новим, конфлікт між батьками і дітьми — але не з соціально-економічного, а з культурного погляду. В реалістичний оповіданнях Лепкого читачів приваблює можливість пізнати часини минулого життя нашого народу, його боротьбу за виживання. Для творів епік вибрав визнану за відповідну форму добротної старої об’єктивованої розповіді з природніми діалогічними «вкрапленнями», непомітним переходом до внутрішнього мовлення героя (рибалки Матвія у «Над ставом»), народною поліфонією («Щаслива година») як і житейської «сторії»-оповіді від першої особи. Зрідка виклад подій зроджував співчуваючі авторські коментарі. Симпатичною і нечастою ознакою селянської прози є м’який гумор ситуацій (оповідання «Підписався», «Барометр» — останнє побудоване на комізмі епізодів, пов’язаних із недовірою селян до технічних винаходів).
Варта уваги колоритність картин і образів Лепкого, побутових подробиць або й комічних, а не лише драматичних чи трагедійних, ситуацій. Наприклад, та, що склала основу «Оповідання дяка», заснована на одній з життєвих «практик» поручинського дяка Гната Янчанського, відмінного від типу «затабачених» дяків, — йому автор і присвятив цей твір. Виповіджена в ньому історія першоджерельно розкрила курйозну причину вірності героя старій опанчі й остаточної відмови від спокуси зради свого стану через перехід по «дрібнопанськості». Меншою мірою властивими класичному реалізмові XIX ст. були притаманні прозі Лепкого вияви містики. Взагалі до забобонності селян автор ставився критично, але при тім визнавав існування «тонкого» — ірреального — світу. Тому змалював сонні видіння й різні парапсихологічні стани у творах «Під лісом», «На мості», «Старий двір».
Оповідання з народного життя розкрили майстерність автора в творенні небагатьма засобами цілого крайобразу (села — в оповіданні «Іван Медвідь»), узагалі хист Лепкого-пейзажиста (картина ранку, в якому все живе вітає «молоду днину» з «Над ставом»). Природа в нього може виступати красою, байдужою до людських трагедій. Лепкий — вправний ув описах, добрий портретист, майстер деталі (ілюстрація: лице, «як у двірської собаки», панського будного у тому ж творі). Стислий опис вроди синьо- та сумноокої Марійки незвичний «ботанічною» нотаткою розповідача: «Квіти, що ростуть у глухім лісі, мають подібний вигляд».
Такого типу філософські поглиблення, наліт містики й візіонерства надають прозі про селян і інтелігенцію Лепкого, традиціоналістській у своїй основі, перехідного до модерни характеру, споріднивши її з модерніщими писаннями старшої («пізніший» Тимотей Бордуляк, Осип Маковей) чи молодшої (Осип Туринський) генерації галицьких письменник. Розвиваючися, Лепкий висловив і концепції «чистої води» символізму — наприклад, життя і людей, як шляху безпритульних мандрівців, кинутих «потужною рукою» на безконечну путь.
Успішним слід визнати звернення письменника до жанрів подорожнього («На Сокільськім») та «фізіологічного» («В корчмі») нарисів, поезії в прозі («Сон»), зворушливого оповідання про долю тварини (собаки у «Босому»). Привертає увагу мова творів Лепкого, в устах персонажів автентична проесторічністю подільських діалектизмів, ужиток народною етимологією. Мовна ж партія автора — зразок літературної мови краю межі століть. Із часом епік наближався до літературної загальноукраїнської мови.
Добрим знавець життя і побуту різних суспільних станів, Лепкий висвітлив життя священиків, службовців, людей «вільних» професій, як-от художника (напівавтобіографічний Рута з новели «Образ»). Прототипами до сюжету про божевілля вичерпаного митця, якого не розуміє цинічне і грубе оточення, і тому він нищить свій витвір, Лепкий знаходив у Кракові поміж українськими і польськими малярами. Взагалі ж епік не сприймав відступу інтелігентів від колишніх високих ідеалів та потрапляння у полон кар’єризму (радники з новел «Ювілей» і «Прикрий сон»), гонитви за самим лише добробутом (стоматолог Русович, «Перша зірка»), зради їх рідному народові (Коробкевич із оповідання «Аванс»), хай і не назавжди. Проза про духовну інтелігенцію промовисто виявляє симпатії Лепкого до знайомих йому змалку гарних і добрих священиків, які поєднували душпастирську, громадську діяльність і просвітницьку працю. Показує і його антипатії до осіб знедуховлених, егоцентричних — незалежно від їх стану і статусу. Трапляються в його поезії та прозі й ідеальні, водночас життєві, священицькі постаті, як-от митрополит Шептицький (поема «В храмі Св. Юра») чи парох із оповідання «Старий двір» — справжній богатир, володар слова і пісні, улюбленець пастви. Але знайдемо в нього й священиків матеріалістів («Стріча»), спраглих суєтної слави («Звичайна історія»).
В «молодомузівський» період Лепкий створив мініатюру «Кидаю слова» (1907, опубл. 1911) у стефаниківськім дусі, якою відкрив однойменну книжку і том II «Писань». «Кидаю слова» — модерністське за формою осмислення завдання мистецтва і митця на крутозламах історії. Цe також лірична сповідь у вірному оранні своєї ниви під ярмом життя, далеко від рідних. Прогностична мініатюра, крім того, — свого роду тривожний дзвін українцям збудитися до праці, рятуватися спорудженням високої захисної гаті довкруг рідного краю для захисту від моря ворогів. Власною «пайкою» в оборонній споруді бачить ліричним герой —автор пригоршні кинутих «дрібних слів», хай і не знаючи, де вони ляжуть і яку функцію виконають. Сподіванням на краще завершується ця ритмізована (сегментацією речень рядків, внутрішніми римами) програмна модерна поезія в прозі.
Її продовженням можна вважати опубліковану Ж. Ляховою поезію в прозі «Хочу писати». Як і у «Карбах» Марка Черемшини, тут виявлено як складність здобути адекватний очікуванню митця результат (у Лепкого йому творити заважає шум вулиці), так і благословенний стан появи музи, коли літератор над аркушем білого паперу раптом увіходить у себе самого й у процес творчості. Тобто лейтмотивом мініатюри прочитуємо самовідлучення творця (в цьому разі від міської суєти), його самозаглибленість у візіях мистецької уяви.
Війна поглибила драматизм і конденсованість художньої прози Лепкого, розбудувала в нових емоційно-естетичних регістрах тему відданості людини рідній землі. Воєнна буря наснажила творчість вищою, як раніш, емоційно-експресивною концентрацією відтворення долі роздертої по живому нації, батьків і дітей («У таборі»), трагедійністю людських історій («Втікати?») модерною узагальненістю («Allegro patetico» — картина опустілого міста, постать старця, котрий живиться самою росою з рослин), прямим виразом авторської позиції («Під Великдень»).
Характеру документа, осмислення пережитого надало «воєнній» прозі опертя на дійсні факти, свій досвід розповіді очевидців. Набутою прикметою цих писань є сила їх ліро-трагедійності, розмаїття прийомів сюжетотворення. Автор не крився з ідейними оцінками дійсності воєнних літ, образно оскарживши устами статечного господаря з оповідання «Перші стріли» російський загарбницький мілітаризм. «Замало їм (царським воякам. — Авт.) подільської пшениці, хочуть напитися угорського вина. Червоного вина».
Тим ціннішими за таких обставин є вияви людяності («Кутя»), всепрощення («На порозі», зображені ситуації опритомнення військовиків («Свої»: портрет Шевченка примусив грабіжників у військових одностроях схаменутися). Часом автор видавав бажане за дійсне. Але кожну живу душу, як і оповідача автобіографічного ескізу «Моя вина», настільки змучила взаємна ненависть людей, якою переповнено й книжки того часу, що особливо вражає картина приязні й згоди біологічних ворогів — собаки і кошеняти.
Нову грань хисту автора - вміння працювати у модерністському руслі стислої, суґестивно-настроєвої прози на зразок новелістики Стефаника чи Яцкова — розкрила збірка нарисів і мініатюр «От так собі» (1926). Видана у Львові, мистецьки виразна поетикою контрастів і символів, вона показала: й у Кракові Лепкий плідно працював для розвою рідної літератури, болів українськими проблемами. Три її цикли знайомлять із повоєнною дійсністю Галичини.
В книжці сполучилися критика родових хиб українства з сумним розмислом над знедуховленням людей («Метаморфоза»), непривітаністю збайдужілими читачами кращих українських книжок і часописів. Так, у вигадливій умовністю і гіркій змістом новелці «Наші книжки» автор розкрився як «культурник», який вважає мірою цивілізованості ставлення до книжки, мистецтва і митців. Колоритні постаті й дотепний гумор («Філософ») сусідять із психологічними «тихими драмами» «стоголової гідри» великого міста — трагедіями матері («Ах, як же цей папір палить »), артистки («Співачка»).
