Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Образ України
Олександр Олесь
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Другій збірці автор дав назву, не прийняту царською цензурою, «Будь мечем моїм!..» (1900). За оцінкою Миколи Жулинською, вона сповнена «особливої драматичної напруги і глибини». В її осередді тема викриття зрадників (типово символістський вірш «Тіні»), образ України — «безславної руїни». Скажімо, у візіонерських « Тінях» каталізатором психологічною напруження стають «чиїсь» співи — як виглядає, батька-батьківщини. В них художньо ефективно розвінчано ренегатство її синів:

«Ой синочку, порадничку,  

Ой де ж ти був, мій зрадничку,

Як в бік мене улучено,   

Як в’язано і мучено,

І топтано, і палено,

І глиною привалене    

Чому не йшов хоч віченьки

Стулить мені на ніченьки…»

Малюючи за допомогою анафори вивезення на Сибір ізранених «велетнів народних» (борців 1905 р.), Олесь у вірші «Везли їх, зранених в борні з солдатами...» драматизує їх гуртовий образ. Досягає цього, не інше показуючи прощання з рідним краєм як довічне. Він, майстер зачину і викінчення твору, занотував у фіналі зустріч поглядів. Засланці, що принесли себе в жертву «сліпцю-народу бідному», побачили в очах селян, які лузали під ґратами насіння, саму лише злорадність. Цим вірш-протест проти самодержавної політики, покликаної «Крилаті іскри погасить, І знов дурити і душить», набув додаткових смислів. краху ілюзій борців, метафізичної байдужості обивателя.

Особливо важливі і широкознані в другій збірці вірші «Яка краса: відродження країни!» (датована 1908 р.) та «О слово рідне! Орле скутий!..» (1907). Вони належать до групи текстів присвячених долі України та її мови. В першому автор розгорнув своє естетичне «будівництво» на засновку протиставлення колишніх — і новітніх переможних часів, доби пробудження ще недавно сплячого орла-народу.

Два з половиною століття українського минулого лірик конденсовано й поетично виразно передав кількома взаємопідсиленими елегійними образами: «Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів. Мовчали десь святі під попелом руїни. І журно дзвін старий мертвому гудів». Причому «олітературену» «думку високу закуто в таку ж високої вартості артистичну форму, що творить разом ту гармонію, якої ми раз у раз шукаємо в поезії»1. Це, зокрема, римований ямбічний дванадцятискладник із обов'язковими наголосами на шостому і дванадцятому складах, що є близьким до класичного олександрійського вірша і звучить особливо урочисто-понуро.

Олесь цілком справедливо бачив в українському слові відбиті рідної історії, коли писав про недоброзичливе ставлення чужинця до слова — оберегу національного духу, про забуття його дітьми Вкраїни, або й схвильовано вітав повернення рідної мови в рідну школу, бажав матірній мові цвісти і сяяти, вже державний.

У кожному випадку вражає нарощуване розмаїття художніх озачень рідного слива: скутий орел, співочий грім батьків, шум де рев і музика зір, спів степів, «левій рик» Дніпра, меч, сонце, судний дощ над рідним краєм (остання метафора розвиває образ слова, що судитиме Україну, з вірша Панька Куліша). Ораторські інтонації звертань і вигуків надали віршу «О слово рідне!..» особливої експресії, емфатично увиразнили його.

Символічною значення історичних доль України та її дітей на був вірш 1908 р. написання «Ой була на світі та удівонька…». Його автор самостійно і глибоко опрацював тему народної думи «Про бідну удову і трьох синів» (відома в багатьох записах, зокрема Павла Чубинського, Лесі Українки). З цього твору про непоштивість до матері, що карається Богом і людським осудом, Олесь перейняв хіба що культ матері та загальну схему: мати не прощає синам і не повертається додому.

Поет по-своєму розробив характери синів, у думі взагалі безіменних. В Олеся Івашечко «килимом під чоботи панські послався», Василечко «неньку свою бідну обікрав». А найменшого сина Незнаїчка стріли люди, «розколоти груди, На очі наклали полуди».

Драматичніше вмотивовано зрадництво старших браті. Якщо в душі вони, вже одружені, бояться через матір осоромитися перед панами, то у вірші зрікаються її за принципом «моя хата скраю», дбають про себе, а також про іншу матір (Росію).

Трагедійної сили українського «Короля Ліра» — епізод, у якому голодна матір марно плаче-ридає, схудлі руки до вікон невдячних синів простягає. Хресна дорога матері й Незнаїчка степом і селами, де «На те голосіння Дають їм каміння, Лушпиння з насіння», стала узагальненим «зліпком» трагедії батьківщини, опосілої зрадниками і черство-сердитими людьми. Політично-етична трансформація думи розкриває один із принципів «роботи» Олеся з різнорідними джерелами.

Біль патріота пройняв уже не підтекст, як в «Ой була на світі…», а сам текст діалогізованого монологу «поза збірками» «Говориш їм — знущаються сміються...» (1909). Структура твору оригінальна, зміст — актуальний. На прохання тих людей, які не приймають українські визвольні змагання та мову в живому вжитку, але буцімто люблять «пісні малоросійські — душа, мелодія, чуття…», співець виконує пісню «Повій, вітре, на Вкраїну». В Олесевій пісні небагато залишилося від оригінального тексту Степана Руданського. Він же, як відоме не тільки фильклоризувався, а й став об’єктом літературних переробок — у ту добу, наприклад, окрім Олеся, ще й поета Автонома Худоби.

Вже після знаменитого заспіву пісня в Олеся різко ламається. Співається в ній уже не про тугу за милою. Натомість розкривається багатостраждальна любов до батьківщини — «безславної руїни, Що сконала в лютих муках І знайшла труну в онуках». Ще тільки раз випливло навіяння пісні літературного походження, а саме топос долини, де стоїть хатина. Та зразу ж образ зазнав кардинального переосмислення під пером Олеся. Виявилося та хатина — зовсім не помешкання «голубоньки-дівчиноньки», як у Руданською. Ця «пустка гола і похила» «то моя Вкраїна мила…».

Пісенну анафору «повій, вітре» в Олеся замінила контрастна апострофа-тавтологія «не вій, вітре, не вій, вітре». Сильною є при тому мотивація — адже в Україні отруєне повітря, брати волочуть ланцюги, «чужинцеві поклони б’ючи». Примножуючи в шевченківському дусі інвективну силу, Олесь експресивно вивершив образ вітчизни ударним «шлюсакордом» там «недолюдки-каліки» мішки продають Вкраїну, «ганебную руїну»...

1 Єфремов С. Муза гніву та зневір’я / Єфремов С. Вибрані твори — Гейдельберг, 1989 — С. 52







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.