Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Василь Пачовський
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Пачовський Василь
«…Пачовський нам виявляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий талановитий поет, що незвичайно глибоко вслухався в мелодію нашої пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто у нас, і вміє за одним дотиком порушити в душі симпатичні струни, збудити пожаданий настрій і видержати його до кінця».
І. Франко
Виходець зі священичої родини з села Жулич на Львівщині Василь Пачовський належав до того покоління, якому на час розквіту письменницького генія Івана Франка виповнилося 20 років (народився у 1878 році). Запальна вдача молодого юнака завжди була тим добрим оберегом, який не дав йому вести двозначну політику в національних питаннях. Національні болі українців були для нього настільки гіркими, що ще будучи слухачем 7 класу Золочівської гімназії, він виголосив над могилою померлого товариша промову, спрямовану проти польських шовіністичних професорів, які своїми цькуваннями загнали в могилу обдарованого юнака. За цей виступ В. Пачовський був виключений і гімназії, тому довелося закінчувати матуру екстерном у Львові. «Я спізнав, — напише пізніше В. Пачовський, — що в центрі Європи не все гаразд, коли охочого до науки виганяють зі школи, тому що він є сином окраденої нації».
Безкомпромісним у відстоюванні своїх національних інтереси» залишився В. Пачовський і під час навчання у Львівському університеті: «Я записався на медицину до університету. На другому році моєї науки вибухла молодь проти польського сенату виступом 19 листопада 1901 р., коли опанувала заборонену часть університету на вулиці Миколая і там ухвалено резолюції з домаганням ук ражської мови в університеті. На тім вічі я проголосив вірш, і за це мене вигнано зі Львівського університету разом з чотирма товаришами. Молодь вся виступила з університету у Львові і поїхала в університети Відня, Праги та Кракова. Саме тоді в 1901 році я видав свою першу збірку під назвою «Розсипані перли». На однім академічнім вічі я побачив Івана Франка серед громадянства, яке нас прощало на дорогу. Франко змірив мене і пригадав собі нашу першу зустріч. А говорив зі мною ласкаво, повен прихильності, і побажав мені щастя на дорогу до Відня. А опісля промовив свою пораду для молоді. В кілька днів пізніше довідався я, що Франко пише рецензію на мою збірку, і вона дійсно появилася в «Літературно-науковому вістнику»1. Після закінчення Віденського університету в 1909 р. В. Пачовський працює вчителем відомої академічної гімназії у Львові. Саме на цей час припадає активна діяльність В. Пачовського по створенню та формуванню естетичної програми літературної організації «Молода Муза», найплідніший період якої припадає саме на цей час.
Початок світової війни різко змінює ритм життя Василя Пачовською, як і всіх молодомузівців. Столиця Австро-Угорської монархії Відень, а далі праця викладача української мови та літератури по таборах військовополонених в Австрії та Німеччині, де працювали на той час Г .Лепкий, М. Возняк та інші українські діячі, що змушені були покинути Львів перед російською інвазією.
Короткий час Василь Пачовський перебуває у Кам’янці- Подільському, де у 1918 р. постає український університет, який, на жаль, пропрацював дуже недовго. Особливо плідною у 20-х роках XX ст. була діяльність В. Пачовського на Закарпатті, де разом з В. Бірчаком редагує журнал «Народ», веде значну культурно-освітню діяльність. Глибоке вивчення історії Закарпаття спричинилося до появи його поеми «Князь Лаборець» та казки «Золота Гвіздка».
В 30-х роках XX ст. В. Пачовський повертається до Галичини, працює на посаді заступника учителя в черемиській гімназії, але знову за виступ на шевченківській академії змушений покинути працю. По переїзді до Львова одержує невелику пенсію, якої ледь вистачало на прожиття сім’ї.
Вересень 1939 р. приніс В. Пачовському, з одного боку, працю у Львівському університеті, а з іншого — гірке розчарування тією національною політикою, що її проводила радянська адміністрація у Львові. Після письменницької поїздки до Києва від В. Пачовського хотіли почути про розквіт української культури в умовах Радянського Союзу. Безкомпромісний характер В. Пачовського проявився і тут. Як згадує Остап Тарнавський, на черговому засіданні Львівської письменницької організації, коли, головуючи, О. Корнійчук таки підняв В. Пачовського для слова про «рай» на радянській Україні, поет «Неохоче підвівся з крісла і, відстукуючи палицею за кроками, підійшов до трибуни й почав просто, без обиняків: «Що ж тут говорити? Я їхав в Україну, але ніякої України там не бачив. У Києві я й не чув української мови. Завели нас до школи, та й там дітвора говорила російською мовою. То де ж та Україна?..» Корнійчук вдивлявся в Пачовського з недовір’ям і тут таки не витерпів і перервав. «Що ви таке говорите, товаришу Пачовський?» А Пачовському якби того й треба було. Він тут же обірвав свою мову і вигукнув: «Не хочете, щоби я говорив, то й не буду. Я зовсім не просився говорити»2. Не скорився В. Пачовський у своїх національних переконаннях і в часи фашистської окупації Львова. Не бажаючи співпрацювати з новим окупантом, ледь існував на малу пенсію від українського допомогового комітету. В останні роки життя поет тяжко хворів. Помер В. Пачовський у квітні 1942 р. у Львові. Його похорон перетворився на величаву демонстрацію української людності м. Львова в часи гітлерівської окупації.
Непідробний талант В. Пачовського зауважив Іван Франко у щорічному огляді «Наша поезія в 1901 році». Критик писав, що й водночас застерігав молодого поета від того, що в нього виявилося «невелике кокетування з формою», «надмірна балакучість», «гра в звучні фрази без відповідного їх значення».
Творче кредо В. Пачовського того часу втілене у відомому вірші «Даменвальс»:
То є штука, я не пхаю
Тут ідей — настоєм маю
«Нашу душу» розбудить
Дослідники українського модернізму, часто цитуючи ці рядки, не звертають увагу на те, що до другого видання «Розсипаних перлів» В Пачовський не включив цього твору. Саме цей факт свідчить, що після програних визвольних змагань українського народу автор відійшов від плодів своєї «молодечої фантазії», однозначно ставши в ряди поетів національної ідеї.
А поза тим, модерністичне світобачення В. Пачовського виявилося в поезії «Баль»:
Шум-гульня не затихала,
Шумки гучно банда грала,
Поміст гнувся, трясся склеп —
Одна мамця з крісла встала,
Таткови на ухо шептала
Чо татунцю, йдеш так живо?
Та всі з нею бавляться —
Може то для неї жниво,
Всі балакають вічливо —
Дуже всі цікавляться!..
Легке поводження В Пачовського зі словом з одного боку насторожувало І. Франка, проте водночас найсуттєвішим було те, що «…життя переконає нашого автора, що титани виховуються в іншій кухні»3
Про високу оцінку поезій В. Пачовського того часу свідчить і той факт, що в антології «Акорди» (1903) Іван Франко помістив п’ять поезій поета. Серед них трагічна картина «Спів віддалених журавлів». Якщо у Б. Лепкого картина журавлів, що відлітають, пов’язана з еміграцією нашого народу за океан, то у В. Пачовського візійна картина журавлів навіює авторові прощання з життям:
В небі хмарка темна плаче,
В полі кавка чорна кряче,
В хаті тесля теше трумно —
Мому серцю чогось жаль,
Чогось сумно, дуже сумно…
Очі шлються в мрачну даль…
На що тесля теше трумно?..
Мому серцю чогось жаль.
На початку XX ст. одна за одною виходять поетичні книжки Василя Пачовського: «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Леді і марені — терновий огонь мій...» (1912). драматичні твори «Сон української ночі» (1902), «Сонце руїни» (1909), брошура «Українці як нація».
Рання лірика В. Пачовського насичена еротичними мотивами, але ця еротика досить своєрідна М. Степняк у 30-х роках XX ст. писав, що в еротичну поезію В. Пачовського з її рисами сексуальності входить «якась аскетична нота, якесь презирство до статевих радощів, що приневолюють дух»4.
Ой, забути я не можу,
Як ти дала мені рожу
Із тремтючих долонь —
І шептала про невинність,
З личка сяяла дитинність
А з усміху грав огонь!
З личка сяяла як зоря,
Серпе краялось віл горя,
В сльозах іскрилась печаль —
Як співала полу тихо,
Що спізнались ми на лихо —
Мені стало тебе жаль!
Розкіш еротики у поєднанні і аскезою ведуть до трагічного кінця ліричного героя В. Пачовського. Таким чином, еротичні мотиви у поета тісно переплітаються з есхатологічними вкрапленнями в його лірику.
Я ловив дівчат на утку,
Сипав перли слів на шутку
Про красу їх у пісні
Не було такої пави,
Щоб на словечко ласкаве
Не вкохалася в мені!
А ти сиплеш мов орішки,
Свої жарти, свої смішки
Про змінчивую любов!
Трапила коса на камінь
Та й прийдеться мені амінь
Я застрілитись готов!
Третя поетична збірка В. Пачовського «Ладі й Марені — терновий огонь мій» (1913) на відміну від попередніх вже не містить того прямолінійного фольклоризму, який був притаманний «Розсипаним перлам». Музичність вірша стає ще більше вишуканою, образи більше нагадують символістичні шукання модерністичної естетики.
Книга насичена еротичними образами. Врешті ці образи часто взяті ще з язичницької міфологіі, де «Лада — богиня шлюбу й родючості, Мареня — богиня смерті». Таким чином, поет ототожнив календарний цикл язичницької міфології з циклом людського життя від його зародження і до кінця. У такому контексті еротизм сприймається як філософський мотив, що спирається на єдність людини і природи, мотив, який згодом, через кілька десятиліть, набуде утвердження в українській поезії, зокрема у творчості Олекси Стефановича та Богдана Ігоря Антонича. Ось один із зразків еротизму:
Та сміх твій позволяє всі шовки розпинать
Яка ж ти красна, леле! — уста мої дрожать,
Уста мої цілують сніжну огненну грудь,
Волосся оксамитом рамена білі в’ють.
А русалка сміється в кушах.5
М. Степняк, а за ним і М. Ільницький вважає, що три перші поетичні збірки В. Пачовського стали лінією зв’язку між раннім українським модернізмом та пізнішою течією — символізмом, найяскравішим представником якого була поезія П. Тичини.
В 30-ті роки XX ст. критика зауважила виразний вплив естетики Василя Пачовського на символістичну поезію Павла Тичини. Проте П. Тичина, починаючи від збірки «Сонячні кларнети», є неповторно індивідуальним поетом-символістом, якою важко сплуати з кимсь іншим:
Де тополя росле,
Серед поля стою
І шумить, і співа
Житу думку свою
Шумить жито, співа,
Заохочує жить,
Вітерець повіва,
Жито хилить, п янить
Якщо у В. Пачовського маємо зіставлення радості від життя з есхатологічними візіями, іноді відчувається вболівання над начебто втраченим щастям загубленою юністю, то у П. Тичини ця радість життя, нічим не затьмарена, і жито своєю піснею заохочує жити ліричного героя. Це дало підстави М. Степняку стверджувати, що поезія Василя Пачовського була ланкою зв’язку між раннім українським модернизмом, який критик пов’язував передусім з літературною організацією «Молода муза» та символізмом, що його дослідник трактує як наступний етап модерного освоєння дійсності. Любовна лірика В. Пачовського найбільше дає підстав для такого ні звичайного трактування поезії. З цього приводу М. Степняк пише: «Його еротика часто підкреслено сексуальна, з такими фізіологічними подробицями, які стоять на межі дозволеного в друку (у поезіях «Сміється луг і річка» та «В обіймах твоїх забуваю» з кн. Ладі й Марені...» etc), а почасти й з відтінком демонізму [...| А поруч цієї еротики в Пачовського почувається якась аскетична нота, якесь презирство до статевих радощів, що зневолюють дух. Така подвійність у ставленні до жінки є вже явище символістичного порядку»6
Та найважливішою темою поезії Василя Пачовського після невдачі визвольних змагань 1918-1920 рр. стає тема визволення України від іноземних поневолювачів. Визвольна тема є магістральною і це видно ще з поезій початку XX ст. Віра в перемогу національного духу з’являється у В. Пачовського тоді, коли на Наддніпрянській Україні, що входила тоді до складі царської Росії, відбувалися революційні події 1905-1907 рр. Власне, настрій поета в той час найкраще виявляється у поезії «Вічний народе, генію туги...»:
Вся Україна в шумі пожежі
Від болю сиві волосся рвем,
Здавили горло чоло зтоптали,
Шаркають душу, та ми живем!
Зродиться месник
з кривавих тут,
Встане народ мій,
вічний наш дух!
А мариністичні візії, які не можна розглядати відірвано від мариністичних осінніх бачень інших молодимузівців, зокрема Б. Лепкого, породжують у В. Пачовського бачення в майбутньому українського флоту:
Аж вснув я: бачу синє море.
Йде сльота, наші всі прапори,
А більше сотні кораблів —
Їх імена десь Дорошенко,
Богдан, Мазепа. Гордієнко
Йдуть до індійських берегів!
Особливе місце в утвердженні України як держави займає драма В. Пачовського «Сон української ночі», в якій автор стверджує, що «до воскресення своєї держави українці мусять іти під державним гаслом». «Золотий вінець», який символізує втілення національної ідеї, превалює над «огнистим мечем», що є символом революційного розвитку суспільства. Символізм поета, який пізніша стане важливою рисою його творчості, був запліднений національною ідеєю, якій поет ніколи не зраджував протягом усього життя, незважаючи на всі незгоди, що довелося терпіти. І. Франко надто прямолінійно оцінив «Сон української ночі», стверджуючи, що В. Пачовський, «…крім збірки дуже музикальних віршів еротичного змісту («Розсипані перли»), написав велику драму римованими віршами «Сон української ночі», в якій довів майже до абсурду символізм модного польського поета Виспянського»7
Ідеї української державності, започатковані у «Сні української ночі», знайшли своє продовження у драмі «Сонце Руїни» (1908-1909), а ще більше у «містичному епосі» «Золоті Ворота» — творі над яким автор працював протягом кількох десятиріч і який так і за лишився незавершеним.
В. Пачовський з великим захопленням говорить про роль західних земель Української соборної держави у трагедії «Роман Beликий» (1918) та «Гетьман Мазепа» (1933). В. Пачовський уперше переклав українською мовою «Повість полум’яних літ», про що рідко згадують наші перекладачі, а в поемі «Князь Лаборець» поет щедро використовує ремінісценції зі «Слова о полку Ігоревім». Служити українському народові, піднімати його національну свідомість, відкривати героїчні сторінки історії України такий лейтмотив творчості В. Пачовського у 20-30-х роках XX ст.
Роздумуючи над рецепцією своєї містерії «Гетьман Мазепа» в українському суспільстві В. Пачовський писав у 1934 р.: «Я свідомий того, що поки ми є недержавна нація, що Європа чи Америка може подивляти наші «барви і лінії» на полотні, чи в тілі може захопитись акордами нашої музики, — але поезією, писаною чужою їм мовою, вони не цікавляться і не розуміють тепер, а тому я творю її тільки для свого народу. Найціннішою відзнакою для мене не слава, не признання від сусідів, а той лавровий вінець від молоді, який поставлю на своїм гробі. Той лавровий вінець від молоді дала під час вистави мого «Сонця Руїни» в Перемишлі дня 20 березня
1934 р. Самовільно молодь здебільшого селянська, що заповнила по береги салю «Народного Дому» і через цілу виставу сіяла чорніючими очима, зворушена до глибини душі»8 ..
Історіософські ідеї, закладені у драмі «Сонце Руїни» та у містичному епосі «Золоті Ворота», автор ще раніше задекларував у ряді публіцистичних виступів. Одним з таких виступів був реферат, читаний перед українською гримадою у Перемишлі під назвою «Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації». Пізніше твір був надрукований у Перемишлі під назвою «Світова місія України» (Перемишль, 1933).
Автор вважає що п’ять месіаністичних ідей України, нахабно забраних сусідами чи зневажених ними, мають такий вигляд:
Першу велику месіаністичну ідею княжої України — ідею Святої Руси від Володимира до Юрія II украла нам Москва, огілюгавивши її кров’ю азійського деспотизму.
Приблизно таким же чином Москва зневажила й ідею козацької України, що її автор називає «ідеєю лицарів, Христа Святого від князя Байди Вишневецького до Калнишевського»
«А третя месіяністична ідея української нації, ідея федерації всіх Слов’ян в формі конфедерації вільних народів, ідея Кирило-Мефодіївського братства висловлена в «Книзі Битія українського народу» пропала теж затоптана в болото та злегковажена сусідами. Тарас Шевченко оплакав її смерть кровавими сльозами та ставив нову Україну «без холопа і без пана» — а другий наш геній, Микола Гоголь, висміяв російською мовою сміхом руїни Росію Петра Великого і, навчивши росіян сміятися з держави, розвалював її для воскресення вільної України.
Та з проголошенням ідеалу Самостійної України наступає зворот в українській просвітянській літературі. В Галичині, окрім Стефаника, Мартовича та Кобилянської з Буковини гуртується під гаслом мистецтва для мистецтва гурт «Молодої Музи», в склад якої входили В. Бірчак, Б. Лепкий, О. Луцький, П. Карманський, В. Пачовський, С. Чернецький, С. Твердохліб та М. Яцків, прихиляючись до споріднених духом наддніпрянських поетів В. Філянського, О. Олеся і Г. Чупринки, які виступали під напрямом М. Вороного»9
Власне, тому як символ майбутньої української держави виникає образ Золотих Воріт, що мають поєднати ідеї Сходу і Заходу Європи. У цих візіях В. Пачовського помітні сліди впливу ідей О. Шпенґлера з його праці «Присмерк Європи». На це вказує і сама назва останньої пісні «Золотих Воріт», що мас назву «Сумерк Європи». Майбутнє європейської цивілізації В. Пачовський бачим у відродженні сильної української держави.
У XX ст., на думку В. Пачовського, ідея утворення самостійної України в її етнографічних межах є нагальною потребою: «І тепер найвищим імперативом української нації є держава зі столицею в Києві, в тім українськім Римі, де мусять стати Золоті Ворота дій ч світів — Сходу і Заходу і де виросте зі старіючої культури Європи та з глибин азійської Індії нова вища культура, бо елементи тих дім світів зберіг український народ з життя тисячоліть в своїм світогляді і зберігає їх до нинішнього дня»10. Не випадково символічний образ Золотих Воріт і прикрашає надгробний пам’ятник Василеві Пачовському на Личаківському цвинтарі у Львові. Напис на пам’ятнику «О Золоті Ворота. Стояти вам ще там, де ви стояли» найкраще характеризує поетичну візію майбутнього України, яку автор вимріяв у однойменному творі.
Василь Барка ставив «містичний епос» Василя Пачовського дуже високо.
«Дуже різко вибиваються скрізь, через усі пісні, погляд самого автора на події та історичні постаті. Його тенденція громадська і філософська вигострена, як лезо ножа, і в цьому можна помітити вкрай особисті уподобання чи відрази так ставалося досі, мабуть, в більшості широких поем. Автор докладно розгортає мережу своїх політичних міркувань в цілій системі прибічника одного напрямку, пов’язаного з великими гетьманськими і княжими традиціями. Але одночасно його поетична панорама, виконана пекучими барвами, містило зображення найбурхливішої реальності, вражаючі зображення багатьох епізодів українського життя, з виявами і «руїнного гріха» і відчайдушної героїки — через весь революційний вир, починаючи віл повалення царату»10
Ідея створення держави, «яка буде Золотими Воротами між Азією і Європою, а храм золотоверхий на них засяє як фенікс високої культури нового світу Євразії» веде Василя Пачовського до образу Марка Проклятого, щось на зразок «вічного жида», який неодноразово зустрічався у літературі. У творчості українського письменника XIX ст. Олекси Стороженка Марко Проклятий виступав як «зло», що постає своєрідним варіантом античного фатуму.
В. Пачовський має власні зауваги до цього образу: «Над усіма українцями тяжить прокляття бездержавності, почуття вини і гріх за розвал своєї держави, який жде відкуплений через жертви героїв. Над усіма тяжить первородний гріх нашої нації, що завалила свою державу за татарських часів татарськими людьми. Ось і ґенеза за Проклятого»12.
Події першої частини поеми, що має назву «Пекло України», відбуваються у 1917—1922 рр., коли у кількарічній анархії відбилася шестисотрічна епопея боротьби українців за свої національні права, за свою державу. Марко Проклятий — «роздвоєна вдача, як діяч і борець, що має відбудувати державу; він і герой «з лицем Святослава хороброго, лицаря великого чину нашої держави і одночасно — співець безверхих руїнників татарських» і якраз ця друга сторона перемагає в ньому, а перша обертається ніби в тінь з докорами сумління. Убитий своїми дітьми, він попадає в пекло і там бачить вовкулаків — великих людей, що перекинулися до націй, антагоністичних супроти власного народу і, вносячи дух заперечення до них самих, також пожирають і власний народ як людські істоти з вовчою душею»13.
Василь Пачовський чи не вперше широко представляє трагедію України, в тому числі і в новітній сторії, як от містичну картину кривавих Крут:
Не вкрили Круги первоцвіти білі —
Серед пісень Михайлик шестикрил
На бій вів триста хлопців у весіллі
Не на криваві маки для могил —
Несуть всі кров у жертву в Термопілі,
Щоб знов Ворота блисли тьмі без крил.
Курінь їх окопався в два крила
Обабіч залізничного шляху —
Під вечір стежа горе сповістила.
«Хоч бив з панцерки сотник без страху,
Орда с шість тисяч Пліски обсадила»»
Збіліла вість їх місця в біль жаху,
Засіли землянки друг коло друга
Ніхто не вийшов їм на стрічу з Крут —
Усім на серце сіла дивна туга
І всі мовчали. Чи довершать чуд?
На чола їх злетіла тінь моруга,
І ждало триста їх на страшний суд
Друга частина поеми має назву «Чистилище України», що складається з тридцяти трьох пісень на прикладі героїчної і трагічної історії, наближає твір до «Божественної комедії» Данте.
В Історії України значна роль належить жінкам, які часто змушені були народжувати і виховувати дітей, що принесли славу й повагу світу іншим народам. У шістнадцятій пісні «Хрест княгині Ольги» В. Пачовський говорить гіркі слова болю до тих жінок. Першою в цьому ряду була Анна-Ярославна, що прислужилася Франції.
Жінки, не одна з яких були «бісам у силі рівними», спричинилися до розвалу Київської Русі.
Хоч би Настася й Ольга Рюриківна,
Олена, іскра берестецьких мук,
Яненко Пріся і Кочубеївна
Мотруня й Скоропадська, білий крук!
Перед вела Гануся Ярославна,
Багровий рій князівен п’ятдесят,
Що віддані чужим царям віддавна
На чолах їм корони мерехтять
І не одна з них на чужині славна.
Та жалістю пісні всіх гомонять
«Ми не сповнили твого заповіту
Велика мати й жінко на столі!
Дали ми в дітях кров чужому світу.
Позволь же нам вернутись до землі,
Вітхни нас в тіло твердіне від граніту,
Осягнем Бога з сонцем на чолі!»
Леся Українка, Маруся Богуславка дали приклад того, як їм стала зразком патріотичного обов’язку «Романова княгиня».
Що йшла до Бога в вихові синів
Будь кожна хата ваша як святиня
Де він є жриці божеських вогнів.
У ваших дітях нації гординя,
Найвища ціль, що Бог вам повелів!
Природа будь вам Божа провідниця.
Що вкрила вас у всі принади крас
Будь кожна не орел, але вірлиця.
Плекайте в вічність цвіт найкращих рас,
Щоб храм держави наш міг становиться
На золотих воротах повсякчас!»
Третя частина «Небо України», що залишилася в чорнових ескізах, була незакінчена. В ній Марко мав би, як вважав автор, розв’язати загадку буття нації і свою як людини, бо, маючи державу, він може творити вищі цінності людського духу»14
Найрельєфніше оцінив роль міфологічного аспекту поеми для української літератури М. Ільницький: «Міфологічний пласт драматичної поеми В. Пачовського вигадливо переплетений з історичним: тут діють такі постаті, як Роксолана. Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Махно, Юрій Коцюбинський. Хвильовий, Шептицький та ін. З великою силою мов би вихоплено з широкої панорами української дійсності конкретні фрагменти життя України після того, як «звалився руський цар», битви зі звитягою і поразками, голодом на селі, що неначе передвіщують голодомор 1932—33 рр. тощо»15.
І за життя автора, й після його смерті поема не мала особливого успіху у читачів та критики. Може, найбільшою причиною неналежного успіху «Золотих Воріт» було те, що «містичний епос» фактично був незнаним серед широких читацьких мас. Тонкий лірик, секрети творчості якого зауважив І. Франко ще на початку XX ст., один з найталановитіших молодомузівців. Василь Пачовський став поетом національної ідеї, активним борцем за українську державність.
1 Пачовський В. Мої три перші зустрічі з І. Франком в студентські часи // Спогади про Івана Франка / Упоряд. Вступ. Ст. та прим. М. Гнатюка — Львів, 1997 — С. 100
2 Тарнавський О. Літературний Львів 1939-1944 — Львів, 1995. — С. 56
3 Франко І. Наша поезія в 1901 році // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982 — Т. 33 — С. 181
4 Степняк М. Поети «Молодої Музи» // Червоний шлях. — 1933 — № 1. — С. 189-190
5 Історія української літератури XX століття — К., 1993 — Кн. 1 — С. 53
6 Степняк М. Поети «Молодої Музи» // Червоний шлях — 1933 — № 1 — С. 189-190
7 Франко І. Южнорусская литература // Франко I. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984 — Т. 41 — С. 159
8 Пачовський В. Моя сповідь // Пачовський В. Зібрані твори: В 2 т — Філадельфія; Нью-Йорк; Торонто, 1985. — Т. 2 — С. 43
9 Пачовський В. Світова місія України — Перемишль, 1933 — С. 5
10 Пачовський В. Світова місія України — Перемишль, 1933 — С. 14
11 Барка В. Лірик-мислитель // Пачовський В. Зібрані твори: В 2 т – Філадельфія; Нью-Йорк; Торонто, 1985 — Т. 2 — С. 19
12 Пачовський В. Зібрані твори: В 2-х т Філадельфія; Нью-Йорк; Торонто — 1985 — Т. 2 — С. 17
13 Барка Б. Лірик-мислитель // Пачовський В. Зібрані твори: В 2-х т. Філадельфія; Нью-Йорк; Торонто — 1985 — Т. 2 — С. 18
14 Пачовський В. Зібрані твори: У 2-х т — Філадельфія; Нью-Йорк; Торонто, — 1985 —Т. 2. — С. 18
15 Ільницький М. Поет національної ідеї (Василь Пачовський) // Від «Молодої Музи» до «Празької школи» — Львів, 1995 — С. 58
