Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

«Сільський учитель — се загнаний, зморений чоловік, забитий нуждою»
Степан Васильченко

Всі публікації щодо:
Васильченко Степан

Такого висновку дійшов Васильченко в перші роки свого вчителювання. Художню аргументацію його знайдемо в оповіданнях про учителів і школу. Як справжній художник, Васильченко довіряє переконливій силі образу; як знавець дитячої душі, він відкриває в ній дедалі нові якості. Першою художньою спробою С. Васильченка стали «Записки вчителя» (1898 1905), де в нарисовій, щоденниковій формі, з документальною точністю зафіксовано конкретні спостереження, роздуми автора над долею сільського вчительства, відбито характерні факти власного життя. Назва другого зошита «Записок» «Обшарпана доля (Із життя сільських учителів)», відтак оповідання «Не устоял», «З самого початку», «Гріх», «Вечеря», «Над Россю» та інші дають повну уяву читачеві про становище сільського вчителя, його політичний статус. Матеріал цього щоденника — це своєрідні зарисовки пізніших творів на вчительську тему, опублікованих у 1910-1911 роках у газеті «Рада» та педагогічному журналі «Світло».

Атмосферу оповідань Васильченка про дітей і школі визначають лаконізм, експресія, душевно-теплі інтонації, внутрішня делікатність, що вирізняло його як новеліста на загальному тлі української прози першого десятиріччя XX ст. Доля народного вчителя привертала увагу українських письменників: О. Кониського та Б. Грінченка, які створили образ сумлінного сільського інтелігента — подвижника просвітньої прані для народу. І. Франко та М. Коцюбинський, А. Тесленко та Н. Кибальчич зображували діяльність учителя в соціальному плані, наголошували на цілковитій залежності скромного, беззахисного трудівника від соціально-економічних та політичних умов. Та все ж учительська тема в їхній творчості не стала, як у Васильченка, провідною.

Учитель із фахом за покликанням, Васильченко на собі відчув повний побутовий дискомфорт, політичне переслідування властей і поліції, причіпки шкільних інспекторів; деградацію і фарисейство своїх колег, повністю адаптованих до рабського стану. Все це майже фізично давило і водночас підштовхувало написати повість або оповідання, яке зворушило б вчительське серце. Так з’явилось оповідання «Не устоял» (1903), сюжетною канвою якого є душевні страждання молодого вчителя Василя Григоровича, «не поміченого» місцевим освіченим панством і тому вимушеного повернутися в компанію сільських п’яниць — старости, писаря, крамаря, багатія мироїда.

Дебютний твір Васильченка був далекий від художньої досконалості (відсутність мотивації вчинку вчителя, прямолінійність його рішень, переобтяженість розповіді неістотними розмовами; розтягненість описів єврейського шинку тощо). Аж через кілька літ оповідання в українській редакції вийшло під назвою «Вова» (1910) — з удосконаленою композицією, чіткішим і стрункішим сюжетом, переконливішим психологічним умотивуванням образу головного героя.

Постійне нервове напруження юнака, самотність штовхнули його в гурток п’яниць. Горілка, карти, п’яне життя, брудні розмови, непристойні анекдоти, нападки на мужика-гадюку не заспокоювали душу... У хвилини просвітління вона бунтувала. Щоправда, якось непомітно-сором’язливо і без наслідків: «Що я маю спільного з ними — я молодий, жадаючий просвіти, всього прекрасного і чесного в житті».

Подібна доля спіткала учителя Якова Малинку («З самого початку», 1911) — гнучкого широкоплечого хлопця з трохи подзюбаним обличчям, од якого «так несло ще веселою, вахлакуватою бурсою». Яків завзято заходився коло своєї праці, вечорами в класі «загули співи», загомоніли під школою дядьки, по хатах з’явилися новенькі книжки. Та не довелося вчителеві пожинати наслідків своєї праці. У куценьких штанях, позиченому в колеги старенькому сюртурці, необізнаний з світоглядними манерами, Малинка не сподобався поміщиці-попечительці, а отже, змушений був залишити школу.

Письменникові вдалося передати болюче зіткнення щирої наївності молодого вчителя з холодною байдужістю, жорстокою зневагою прислужників старого світу.

Про повну беззахисність народного вчителя, його залежність від начальства, страх утратити посаду йдеться в оповіданні «Гріх» (1912). Серцевиною твору є тривожні сновидіння молодої вчительки Насті Григорівни напередодні екзамену, де буде присутнім шкільний інспектор Завдяки такому художньому прийому новеліст вдало розкриває потаємні дівочі думки героїні, якій, зрозуміло, не чуже все людське, особливо в чарівну пору весни, але яка мусить приховати свої інтимні почуття.

Своєрідною є будова оповідання. Сновидіння героїні подані в характерній композиційній рамці. Вже на початку знайомства з учителькою впадає в око якась її збентеженість. Неясна тривога Насті, як виявляється, йде від хвилювання перед завтрашньою зустріччю з інспектором і не тільки за знання своїх учнів, а й через те, що «гріховно» її «лице, мов на лихо, шаріло, як калина». Тому й зникли з її столика «каламарчики та коробочки з дівочими чарами», томики віршів та романів, люстерко в квітках, а їх місце зайняли підручники та на стінах з’явилися «суворі голови якихось отців». У снах же розкриваються глибоко приховані почуття дівчини, її інтимні жадання й сподівання, виявив себе отой «Гріх», який вона намагалася притамувати.

Про нестерпні умови життя сільських учителів, про їхнє напівголодне існування йдеться в оповіданні «Вечеря» (1910). У Святий вечір, коли в кожній селянській хаті готують щедру вечерю, коли навіть бідняки хоч на мить забувають про свою гірку долю, вчителі Петро Недбай та Петльований свою вечерю влаштовують із знайдених під партами цвілих учнівських недогризків хліба, приправлених олією, купленою для приготування замазки. Картина цієї сумної вечері вражає ще гостріше тому, що за принципом контрасту подаються спогади героїв про щасливе дитинство, про хвилювання й радощі, з якими щороку зустрічалося Різдвяне свято.

Героями оповідання «Над Россю» с два антиподи — учителі Воблий і Райко. Письменник, показуючи різні характери вчителів, які й визначили їхні життєві долі, підводить читача до висновку, що обидва ї не зазнали справжнього щастя в житті. Воблий, намагаючись матеріально забезпечити собі старість, багато чого не встиг здійснити, багато чого безповоротно загубив, не даремно його тягне побути в товаристві свого давнього приятеля. У Воблого нема нікого близького — він так і залишився неодруженим, без родини. Тридцять вісім років віддав Райко учительській праці. Хоч сумлінно виконував свої обов’язки, усю душу вкладав в улюблену справу, проте багато лиха довелося зазнати йому від властей та шкільного начальства. «…Було — кого громада посилає до губернатора — Paйка, хто свариться з посередником або з приставом — Райко… Або, пам’ятаєш, якого наробив ти колись тарараму, коли виїздила екзекуція в Григорівку?» [1, 146], — з гаду’про діяльність вчителя його давній знайомий. Ніякі утиски не змусили Райка стати на шлях прислужування начальству.

Вісімнадцять разів переводили його з школи в школу через причіпки урядників, попів, інспекторів. Клопоти та злидні ще молодою звели в могилу його дружину, а він сам бідував з маленькими дітьми.

Щиро, правдиво, без будь-яких нарікань, оповідає Райко про своє невлаштоване життя. Ніби казка чи старовинна пісня-дума ллється з вуст старого вчителя — не стільки про себе, як про рідних та близьких, тільки тихий смуток «огортав його спогади, як відлуння в душі од колишніх гострих та пекучих пригод».

У молодості Райко не мирився з беззаконням, протестував проти несправедливості. Та нерівною була боротьба. Щоденні турботи за шматок хліба, безперервні сутички з властями, цькування й переслідування виснажили сили вчителя. І тепер на старість цей добрий, симпатичний чоловік з острахом думає про старість, що наближається, про небезпеку втратити єдиний засіб для існування.

Доля Райка ще раз підтверджує висловлений пізніше болісний роздум автора про те, що безправним, нещасний учитель, який мусить «бліднути перед всякими гудзями га кокардами», який щодня відчуває до себе погорду і зневагу, якому немає «пресвітлої години у боротьбі з нуждою», небагато зможе зробити для себе, для інших у тому страшному світі.

З любов’ю змальовано образ молодого вчителя Ярошенка в оповіданні «Чарівний млин» (1911) де конфлікт соціальний визначає його дії. У старому млині за селом вже не для однієї закоханої пари змололися чари. Та, мабуть, не для вчителя і попівни, хоч люблять вони одне одного. Батюшці не до вподоби «мужицькі» захоплення вчителя. Намагаючись приборкати непокірного вчителя, батюшка почав стежити за ним та писати на нього доноси. Щоправда, досить Ярошенкові було поступитися своїми переконаннями, де й поділися б його турботи — тим більше, що поруч кохана дівчина, попівна, у якої «тепер усе лице, мов з квіток підібрано». Та вчитель не зламався. Лише одного разу, в хвилину душевної слабості, майнула перед ним спокуслива думка:

«Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь з голови все те, про що марив самотніми ночами — будеш найщасливіший з усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у його коні — як змії, у його фаетони, у його буде тобі царство й панство» [1, 194-195].

Та в цю мить до вчителя долинули чисті голоси школярів. «Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса» [1, 195]. Учитель відчув, що довіку буде вірним другом школи, дітей.

У такому повороті теми Васильченко дуже близький до свого улюбленого письменника А. Чехова. В оповіданні з душевною щирістю йдеться про бідування чесного трудівника, проводиться думка про неможливість розквіту здібностей людини, крах її ідеалів у задушливій атмосфері.

Образи народних учителів постають в багатьох інших творах письменника («Божественна Галя», «Чарівний млин» «Талант» та ін.). Слід підкреслити, що їх трактування у Васильченка відмінне від зображення вчителів у творах О. Кониського, Б. Грінченка, молодого М. Коцюбинського. Нова доба, нові естетичні вимоги.

Про прагнення народних мас до знань, творчості, «про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл», розповідає «новелістична повість», як називав її Васильченко, «Талант». Над цим твором письменник працював відносно довго. Чорнова редакція повісті була завершена 1912 р., а опублікована — в 1924 р.

Уже епіграф до повість взятий, як зазначає автор, з «газетної хроніки», не тільки допомагає чіткіше окреслити тему, а й створює відповідний настрій. «В селі К. згубила себе з романтичного причинення церковна хористка... Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція».

Підзаголовок до повної чорнової редакції твору. «Про дні, що минули» вказував на те, що письменник знову обрав улюблений прийом спогадів від імені оповідача — безпосереднього учасника зображуваних подій, людини вразливої, душевної, поетичної, схильної до глибоких роздумів. Звідси та емоційна тональність, яка проймає всю розповідь.

Учителька початкової школи Тетяна од природи обдарована незвичайним хистом. Вона й співачка у церковному хорі, ревна аматорка любительських вистав і жартівниця-пересмішниця у стосунках з колегами. Не тільки яскравою вродою, а й невгамовною вдачею, прагненням до краси, намаганням нести людям добро, робити їх кращими запам’ятовується ця незвичайна дівчина. «Коли я вперше побачила зі сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю всіх людей од землі підійму», — каже Тетяна друзям. В цих словах відчувається її пристрасне прагнення творчого життя. Але всі двері до навчання творчості для дівчини-селянки зачинені. Вона переповнена бажанням розбудити селян театральним мистецтвом, радіє успіхові на сцені, вірить, що пани допоможуть їй розвинути свої здібності .Тому й було таким гірким і безнадійним те розчарування, що настало незабаром після коротких щасливих днів. Пани по-панському розправилися з довір’ям сільської дівчини: студент нав’язує Тетяні свою «любов», поміщиця, оберігаючи «честь» родича, закриває театр, виганяє дівчину з двору, професори-меценати байдуже відвертаються від неї. Зганьблена панами, зацькована попом, переслідувана передсудами, героїня не знаходить собі місця в житті і накладає на себе руки.

Тетяна загинула, але лишилися її друзі — вчитель Андрій, вчитель-оповідач. Вони організовують багатолюдний похорон Тетяни, який перетворюється на мітинг протесту проти гнобительської влади. Вони вірять у те, що незабаром життя стане світлим, радісним.

«…Вірилось… в свої сили, в свої ясні, радісні прийдушні дні… Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити. — Ге-ге! — сміявся Андрій, — пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербичу!

Реготали:

— В саквах…

На драбиняку!

— Гей-гей! — гукнув на всі груди кудись у поле, — одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!»

Як це взагалі притаманне Васильченкові, його твір порушує не одну проблему. 3 повісті постає жагуче прагнення сільських інтелігентів поглибити свою освіту. Письменник поетизує ревних трудівників освітньої ниви, які працю в школі поєднують з громадською діяльністю, мріють піднести культуру рідною народу, зробити її доступною для всіх людей. Ця праця їх зовсім не обтяжує, а навпаки, приносить радість. Все ж молоді вчителі болісно переносять обмеженість своїх професійних знань, мріють про університетську освіту. Вони вірять у власні сили, у світле прийдешнє свого народу. Повість хвилює читача своєю драматичною тональністю, зумовленою як трагічною долею щирої ентузіастки аматорської сцени, вбитої жорстоким світом байдужості та лицемірства, фарисейства та облудності, так тією соціальною несправедливістю, що неприступними мурами відгородила сільських учителів од здобутків культури, не допускаючи їх у храм освіти й науки.

Весь лад, уся образність творів Васильченка викінчені в пісенному емоційному ключі, що єднає їх з тією настроєвістю, яка була властива «новій белетристиці», репрезентованій М. Коцюбинським, В. Стефаником, Марком Черемшиною, А. Тесленком, Грицьком Григоренком, Дніпровою Чайкою. Настроєвість прози Васильченка особливо виявляється в протиставленні двох світів — вимріяного, поетично прекрасного і буденного, потворного, жорстокого.

Новаторство Васильченка в розв’язанні традиційної теми полягає насамперед у новому підході до трактування образу народного інтелігента. На відміну від багатьох белетристів, які виступали в жанрі різдвяного, «святкового» оповідання, він акцентує на тому, що вимріяні ідеали життя для народу міцніші за спокуси сімейною благополуччя. Взагалі відблиск доби революційного передгроззя характеризує ідейний пафос усіх творів прозаїка з життя народного вчительства.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.