Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Драматургія
Спиридон Черкасенко
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Черкасенко Спиридон
Найбільшим, проте, успіхом користувався Черкасенко як драматург-неоромантик і символіст.
Драматичну спадщину митця, різножанрову й широку за проблематикою, становлять одноактівки «Жах» (ескіз, 1908) і «Повинен» (драматичний етюд, 1908, окреме . 1918), драми «Хуртовина» (1908), «Северин Наливайко» (1928), «Ціна крові» (1931), драматичні поеми (1913-1914), п’єси для дітей.
Мініатюри «Жах» і «Повинен», що відбивали драматичні й трагічні події революції 1905-1907 рр., написано у виразно-символістській манері. Конкретних героїв тут заміняють образи-символи: Батько, Мати, Сини, Дочки, Невістка, Шахтар, Бабуся та інші, які, проте, досить виразно репрезентують такий чи інший характер. Широко використовується тут прийом недосказаності, натяки, багатозначний підтекст, умовність загальної ситуації. В мініатюрі «Жах» дія відбувається на селі, в родині багатого селянина. Дійові особи по-різному переживають у ній жах майбутньої (сподіваної) розправи з боку селян за всі кривди. Час і місце дії — безсонна ніч селяської родини в будинку із зачиненими віконницями.
Другий твір — «Повинен» — розкриває фатально-трагічний вплив на душу молодого шахтаря-революціонера взятого ним на себе обов’язку: поранений, хворий, він під час страйку шахтарів покидає дім батьків, їх самих у болісному розпачі і йде до товаришів. Іде, щоб разом із ними взяти участь у боротьбі й разом із ними загинути. Революційний обов’язок постає тут як могутня, непоборно- магічна сила, що рухає людиною. Як і в першій мініатюрі, велику роль тут відіграють передчуття, підсвідомість, — наприклад, в обірваних репліках матері:
Мати. …Він досі там. То його вбито… Я побіжу туди! Я захищу його, я обрятую його! О сину мій! Я приверну його своїми сльозами! Він не лихий. Він зглянеться… Та ні, його вже вбито… (Кидається до дверей) […] Несуть, його несуть! Пусти! Він вмирає... [1, 372].
Подіям революції присвячена і велика драма «Хуртовина» (1907), написана в реалістичному ключі. У творі простежено один з драматичних моментів революційної боротьби — гострого протистояння робітників-шахтарів і власників та інженерно-технічної еліти однієї з шахт. Особливо ретельно виписано образи другого плану: власника шахти Тарана, далекого від справ колекціонера гравюр, у які він вкладає всі кошти, що дає шахта; жорстокого, байдужого до потреб шахтарів управителя Гульбипького; штейгера Усова.
Серед верхівки шахтного управління і лікар Похмурий, який хоч і співчуває шахтарським бідам і негараздам (брудні й холодні перенаселені бараки, пошесть тифу, неймовірно тяжкі умови праці) проте не може нічим зарадити.
Є у драмі й інші образи інтелігентів — художника Андрія Гульбицького, що обурюється поведінкою брата-управителя введеної ним системою жорстоких штрафів, усебічного визискування шахтарської маси, наївної, романтичної дочки Тарана — Марії та ін. Добра й чула по натурі дівчина лякається шахтарських злиднів, з якими знайомить її Андрій. Закінчується драма «Хуртовина» апокаліптичною сценою: горить шахта, прибуває каральний загін козаків, які чинитимуть розправу над робітниками
Критика початку століття відгукнулася на драму рядом рецензій. Відзначалися «оригінально-цікавий зміст, вправний стиль і нескладна драматична структура» (П. Богацький), і водночас авторові закидалась несценічність, перевантаженість подіями й героями, а через це й «слабкість драматичного нерва» (Г. Хоткевич).
Тему, яка торкалася і життя шахтарів, і життя селянства, піднімає С. Черкасенко в драмі «Земля» (1912). В цій п’єсі, як слушно зазначав О. Мишанич, відбито стару народницьку ідеологію прив’язаності селянина до землі: «Серед групи шахтарів у драмі виділяється Юхим, який уже кілька разів намагався повернутися до землі, в село. Найколоритнішою постаттю драми є селянин шахтар Сила, справжній «син землі», якому вдається вирватись із цього пекла»1.
«Земля», як і попередня п’єса «Хуртовина», також густо «заселена» дійовими особами: шахтарі, їхні родини, сторож, колишній піп-розстрига — своєрідний філософ у своєму колі, жінка бурхливих пристрастей Ольга (з приводу цього образу критика зазначала, ще «С. Черкасенко перебільшив... роль біологічного чинника») та ін. У п’єсі звучать поетичні монологи, присвячені матері-землі, «святій хліборобській праці». В них традиційно розкриваються духовні корені українства, риси його ментальності, що так яскраво відтворювали класики української драматургії другої половини XIX ст. — майстри побутової драми.
Але найцікавішим художнім явищем у драматургії С. Черкасенка були, безперечно, дві вищезгадані символістські драматичні поеми «Казка старого млина» (1913) і «Про що тирса шелестіла…» (1916, надрукована 1918 р.). Саме вони є характерними явищами доби, виразними проявами модернізму в українській літературі, що принесли заслужену славу авторові
Символізм, що наприкінці XIX — на початку XX ст. виник і утвердився як певна реакція на літературу «злоби дня», як нова літературна та ідейна течія, став у російській і українській літературі на чергу вже у 80-х роках XIX ст. Пояснюючи це явище, М. Гудзій зазначає: «Поет прагне вийти за межі тих тем і мотивів, які накладаються інтересами, пов’язаними виключно із сучасністю. Утилітарні погляди на поезію піддаються різкій критиці, і на противагу їм з’являється точка зору практичної незацікавленості творів мистецтва»2.
Як теоретики нового напряму виступили російські письменники В. Брюсов, Д. Мережковський, К. Бальмонт, А. Волинський. Так, Бальмонт вважає символістською ту поезію, «де, крім конкретного змісту, є ще зміст прихований, що поєднується з ним органічно, сплітається нитками найніжнішими» (передмова до перекладу «Балад і фантазій» Е. По, М., 1895). М. Мінський у статті, присвяченій драмі М. Метерлінка «Сліпі», зазначає, що сучасний художник здатен не тільки споглядати й відтворювати життя: він узагальнює, вглибляється, і за зовнішнім символом відкриває глибший ідейний, абстрагований від частковостей, зміст («Северный вестник», 1894, № 5).
Таке розуміння символізму успадкувала і друга хвиля символістів: А. Бєлий, Вяч. Іванов, О. Блок, які також трактували цей напрям не лише як поетичну школу, а й як цілісне філософське й релігійне явище. Досліджуючи явище символізму, вони відзначають перехід в ньому від реальності «зовнішньої», легкодоступної, до «вищої», прихованої, але більш сутнісної. Ф Сологуб пише про «високе мистецтво символу», в якому образ предметного світу — лише «вікно у безмежність». Про символ говорять як про вершину поетичної образності, повне й досконале втілення Ідеї, про відбиття в ньому позачасового, вічного сенсу.
На початку XX ст. символізм проникає в українську літературу, знаходячи собі репрезентантів в особах трьох талановитих митців: М. Вороного, О Олеся. С. Черкасенка. Цікавим явищем, зокрема, стали драматичні поеми двох останніх митців. «По дорозі в Казку» О. Олеся та «Казка старого млина» і «Про що тирса шелестіла...» С. Черкасенка.
У передмові до останньої з них — «Про що тирса шелестіли…» (своєрідний символістський маніфест) автор просить не зараховувати його твору до розряду історичних і не висувати жодних вимог до такого. «Читача, — зауважує драматург, — який захотів би знайти у цій п’єсі історичну точність, повинен попередити, що він розчарується. Історичні і взагалі живі особи в п’єсі взяті автором не для популяризації їх зі сцени, а — як живі символи для втілення певних ідей (Сірко — боротьба в людині двох начал — звірячого і духовного; в образах Оксани і Килини — вираження цих начал; Сірчиха — клопітлива буденність, нездатна піднятися над життям і і. д.), епоха й історичні події для драматурга — лише тло, на якому оживають його власні образи. Отже, тим, хто хотів би бачити у п’єсі якусь історичну монографію, раджу зовсім не читати цієї п’єси, а звернутись до наукових досліджень»3.
Темою драматичної поеми є звитяжне, героїчне минуле України, її боротьба за волю і незалежність проти зовнішніх ворогів турків, татар. Автор прагне дослідити складну долю, непростий і неординарний внутрішній світ людей тієї доби.
В центрі твору образ козацького отамана Сірка. Герой визвольних походів і численних битв, він повертається в рідне село, щоб мирно доживати віку. Віднині його справи — господарство, пасіка, хліборобство. Він не хоче більше проливати людської крові. Але сільське житія не приносить бажаного спокою. Несподівана (і взаємна) любов до Оксани Орлівни, дівчини палкої, відважної вдачі, напад на село татар, потреба знову виступати в похід... У твір введено великої сили сцени історичного характеру написання запорожцями листа турецькому султанові й убивство тих визволених з неволі українських бранців, які, одружившись чи просто звикнувши до нового побуту, не захотіли повертатися додому, на Україну.
В цій другій кривавій сцені Сірко втрачає сина Романа, з яким у нього складні, стосунки: Роман також кохає Оксану, яка віддає перевагу його батькові. Й у відчаї хлопець свідомо йде на смерть. Завершується драматична поема трагічно: не в силах винести душевної муки, Сірко над могилою сина убиває Оксану, а слідом за нею і себе. Протилежні начала — мирне й войовниче — не змогли вміститися, поєднатися в душі отамана. Зневірений у своїй боротьбі, не в силах подолати у душі зло, Сірко гине.
Прагнення автора, як зазначав С. Мишанич, прив’язати абстрактно-символічний образ людини з роздвоєною душею до постаті героя козацьких визвольних війн не було вдалим наміром. Так само не набули повнокровного життя образи-символи жіночої лагідності (Килина) і нежіночої звитяжності (Оксана), надто однобічні й через абстрактні, непереконливі.
Драматичну поему «Про що тирса шелестіла…» автор присвятив «велетневі рідної сцени Миколі Садовському». В київському театрі М. Садовського твір уперше було поставлено у листопаді 1916 р. Незважаючи на підпорядкованість поетиці символізму, твір зачаровував глядачів і читачів яскравими сценічними картинами, блискучим емоційним віршем (монологами, діалогами).
У символістській драматичній поемі «Казка старого млина» автор, піднімаючи одвічну проблему «людина і природа», засуджує споживацько-утилітарне, жорстоке ставлення до природи, характерне для доби раннього капіталізму. «У центрі драми, — пише О. Мишенич, — конфлікт між старим, патріархальним укладом українського життя і наступом промислового капіталізму, що призводить до хижацького винищення степової природи і трагічної загибелі дітей цієї природи»4. Тло подій — цілинний південний степ, де знайдено поклади вугілля, і початок промислової розробки їх. Веде її німець-колоніст Густав Вагнер, під керівництвом якого на багатих землях українського поміщика Тарана закладається шахта. Вагнер — складна й неоднозначна постать. Із породи нібито цивілізаторів-культур-трегерів, він, проте, керується не інтересами розбудови краю, а власною вигодою, збагаченням. Тож еволюція його у творі —висхідна. Спочатку, романтично захоплений красою незайманого степу, річки, лісу, а далі й мешканки цих місць, онучки мельника, чарівної юної Мар’яни, Вагнер наприкінці постає руйнівником усього: краси природи, краси кохання.
Герой, зруйнувавши життя Мар’яни, сватається до багатої спадкоємиці Таранівни, але в душі його холод, спустошеність, байдужість. Характерна остання сцена: Вагнер пиячить з повіями, трохи віддалік димлять фабричні труби, чується гудок паротяга… Казка старого млина залишилася казкою, нездійсненною мрією, ілюзією.
Є у п’єсі образ своєрідного коментатора подій, резонера — Подорожнього, який передбачає і розлого пояснює хід подій.
Він підкорений часові — історичному і природному. Цікавим, хоч і фрагментарно виписаним є мало прив’язаний до сюжету образ Сусанни, молодшої дочки Тарана — образ, який, очевидно, символізує майбутнє — нещадне до минулого, ще більш жорстоке й раціоналістичне, ніж вагнерівський утилітаризм. «Казку старого млина» часто порівнюють з такими творами європейського символізму, як «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Зачароване коло» Л. Ріделя, «По дорозі в Казку» О. Олеся. Багатьма рисами поетики, зокрема жанровою формою, драматичні поеми Черкасенка пов’язані з «Лісовою піснею» Лесі Українки — фактично виростаю і постають з неї.
Історик українського театру Д. Антонович назвав серед творів як драми соціальної, так і символістської, саме С. Черкасенка: «Талант Черкасенка, — писав він, - більш розважливий (порівняно з B. Винниченком і Г. Хоткевичем. — Авт.), у нього слабше напруження поетичного нерву, символ іноді вульгаризується в звичайні алегорію, яку закінчує прозаїчна мораль, але зате Черкасенко найбільш доступний і близький до старого побутового театру, він є ніби містком або часткою ланцюга, що лучить старим побутовий репертуар з репертуаром модерного театру»5.
Працюючи в театрі і дбаючи про розширення його репертуару C. Черкасенко в 1918 р. здійснює дві драматичні переробки: «Страшна помста» на сюжет однойменної повісті М. Гоголя й «Чорна рада. Картина козацького життя XVII в.» за романом П. Куліша.
А ніби продовжуючи розвивати проблематику драм Лесі Українки, С. Черкасенко звертається вслід за поетесою до світових тем і образів Іуди Іскаріотського («Ціна крові»), Дона-Жуана (Хуана) — «Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта». В першій трагедії автор пов’язує традиційну тему зрадництва з проблемами українського національного життя та національно-визвольної боротьби. Юда видає Ісуса, сподіваючись, що народ повстане, визволить учителя і сам визволиться. Та цього не сталося, і Юда відчуває всю ницість свого вчинку.
Дещо спрощено (порівняно з літературною традицією), деромантизовано сюжет драми про «еспанського кабальєро» Дона Хуана. Сам автор зазначав, що це «п’єса без жодної тяжкої філософічно-містичної артилерії, але з претензією дати те, чого вимагає сучасна сцена: театральність (сценічність), легкість, цікавість, рух (кіновість) тощо і трошки здорової моралі». Дона Хуана, розбещеного зальотника й гульвісу, морально переважає донька рибалки Розіта. Зведена ним, вона захищаючи свою честь, убиває кривдника На жаль, обидві п’єси не мали сценічного втілення.
Відштовхуючись від «староруської драми» П. Куліша «Цар Наливай» (надр. 1900 р.), пише С. Черкасенко свою історичну драму «Северин Наливайко». Він не замовчував, а підкреслював близькість свого твору до його літературного першоджерела: «Обидві драми, — пише автор, — «Северин Наливайко» і «Цар Наливай», трактують одну й ту саму ідею — утвердження козацької правди на наших «староруських степах», що поволеньки підпадали тодішній польській експансії. Військові чвари, розбрат, незгода, зрадництві: донощицтво, особисті інтереси і амбіції — цей сущий бич Божий українських визвольних змагань, що червоною ниткою проходить через усю історію України… — все це дає письменникам хоч сумний, але багатий матеріал для зображення тієї епохи. Автор… розробляє спільний сюжет цілком оригінально»6. П’єса була частиною замисленої Черкасенком трилогії «Степ» (написана, хоча й неопублікована була ще одна частина — «Богдан Хмель»). В останніх двох п’єсах — «історичній родинній драмі» «Вельможна пані Кочубеїха» (1936) і «Коли народ мовчить» (1933) відтворено складну постать І. Мазепи, його стосунків з Петром І, постаті В. Кочубея та його родини. В цих драмах, як зазначає О. Мишанич, письменник художньо відтворив героїчні сторінки української історії, порушив проблему формування національної свідомості, боротьби народу за свою волю і державність.
Як драматург С. Черкасенко працював до кінця життя. Але складна політична ситуація на батьківщині, трагічна доля письменника-емігранта не дати побачити більшості його п’єс на сцені.
Історичній темі був присвяченим написаний в еміграції «роман з козацьких часів» «Пригоди молодого лицаря» (Львів, 1937), що відтворював події в Україні XVI ст. (Цей твір, цікавий для молоді, осмислюється у дисертації молодої дослідниці С. І. Дяченко).
1 Мишанич О. В безмежжі зим і чужини… (Повернення Спиридона Черкасенка) // Черкасенко С. Твори: В 2 т — К., 1991 —Т. 1 — С. 23
2 Гудзий Н. К. Из истории раннего русского символизма: Московские сб. «Русские символисты» — М., 1928 — Т. 3, кн. 4 — С. 180
3 Черхасенко С. Казка старого млина. Про що тирса шелестіла... — К., 1918 — С. 6
4 Мишанич О. В безмежжі зим і чужини… (Повернення Спиридона Черкасенка) // Черкасенко С. Твори: В 2 т — К., 1991 —Т. 1 — С. 24
5 Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919, та ін. праці. — К., 2003 — С. 214
6 Передмова до драми, що вийшла друком у вересні 1928 р. в Ужгороді
