Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Духовні оазиси і замулені криниці

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Духовні оазиси і замулені криниці

Історія української культури ще донедавна нагадувала розбиту, викривлену грунтову дорогу, яка прямувала до грандіозної тріумфальної арки, вибудуваної на честь тільки світоглядно непомильних класиків, яких, на жаль, старанно «очищали» від суперечностей, від болісних роздумів і сумнівів. Як нам хотілося, щоб усі великі, ті, хто творив національну культуру, були цілком прогресивними і щоб обов’язково доросли до розуміння соціалістичних ідей! Але доростали не всі, хоча переважна частина українського письменства сповідувала, обстоювала соціалістичні ідеї. Принаймні в другій половині XIX — на початку XX ст. українська література розвивалася під благотворним впливом ідей соціалізму. Імена Івана Франка і Лесі Українки, Михайла Драгоманова і Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника і Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та Івана Нечуя-Левицького, Олександра Олеся і Володимира Винниченка, Василя Чумака і Павла Тичини наповнюють наші почуття і свідомість непогрішимою гордістю.

Та були і ті, які хоча й сягали високих рівнів мистецького відображення, але не викривали і не осуджували, не усвідомлювали і вповні не прийняли... Хто помилявся і страждав, над ким тяжіло соціальне походження — від духовенства чи буржуазії вів родовід,— як бути з ними? До якої культури їхня спадщина має належати, хто нею має опікуватися? А якщо іще й друкувалися в ідейно нечітких, а то й взагалі «чужих» журналах і видавництвах, обрамлених і означених національною символікою, яку ми так легко віддали ідейним супротивникам і з цим змирилися, та брали участь у непрогресивних організаціях — взагалі автоматично відлучалися від національної культури і не мали права навіть наближатися до цієї тріумфальної арки.

Сумно й гірко усвідомлювати, що у нас і до сьогодні не вистачає громадянської мужності й національної гідності позбутися комплексу ідеологічного сектантства і нарешті розплатитися справедливістю за давні муки, болі та переживання насильно виселених з храму культури її творців.

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним

ключарям:

Не нам, обідраним невільникам,

казати

Речення гордеє: «Мій дім —

мій храм!»—

писала Леся Українка в 1896 році у вірші «Товаришці на спомин». Писала тоді, коли 80 відсотків українських селян, за переписом 1897 року, були неписьменні, коли на території України за царату не було української періодичної преси, а українська мова не викладалася ні в початковій, ні у вищій школі, коли за вживання української мови царська адміністрація позбавляла державних і виборних посад, коли в Києві українською мовою розмовляли близько десяти родин інтелігентів — Лисенків, Старицьких, Грінченків, Антоновичів, Луценків, Косачів, Шульгіних, Чикаленків, коли київська «Громада» числом своїх членів ледве сягала 20—25 чоловік. Хто у нас систематизував і проаналізував трагічні наслідки царських заборон — валуєвського (1863) і емського (1876) указів — для української культури, хто узагальнив величезну прогресивну роль російської легальної преси, яка в 1880—1882 роках широко обговорювала, осуджувала ці самодержавні заборони української мови? На жаль, ніхто.

У нас нема терпіння і демократичної певності для систематичного і наукового вивчення своєї власної культурної історії, тому нема ясної, науково обгрунтованої концепції її розвитку. А без глибокого знання вітчизняної історії нема змоги наповнити нашу духовність глибокою національною самосвідомістю — необхідною запорукою її вселюдської культурної значущості та інтернаціонального звучання. Для цього передусім необхідна важка і послідовна праця. На роки, на десятиліття. Праця, а не скарги, плачі, вишукування різних причин драматичного стану нашої культури.

Михайло Драгоманов в одному з листів до Лесі Українки писав: «Я сам не зневірююся в українцях, а надто в молодих, і про старих я зовсім не так уже зле думаю: вони все-таки роблять своє діло,— тільки що вже занадто багато плачуть».

У ті часи — в часи повного безправ’я української духовності — галаслива і лінькувата українська інтелігенція сповідувала культ пасивного українофільства, тоді як меншість працювала клято, обурюючись, як Леся Українка, поведінкою тих, хто зупинився напівдорозі з пацифістською думою на спокійному чолі. Вона їх називала «паралітиками з блискучими очима», «великими духом, силою малими».

Отож наш обов’язок на сьогодні і на завтра не лише згадати імена тих, хто в цих немилосердно важких умовах пробивався до світла — підносив голос на захист української мови, літератури і культури, хто виборював право на легальні українські видання, друкуючи їх російським алфавітом,— бо звучали вони все ж таки рідною мовою! Не лише згадати, а й опублікувати їхню спадщину, перевидати унікальні, раритетні нині (збереглося деяких альманахів, збірників, журналів, газет лічені одиниці) періодичні видання і таким чином наблизити цю драматичну сторінку нашої історії до сучасника. Загляньмо в бібліографічний покажчик І. Бойка «Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст.». Там за безпристрасним переліком назв альманахів і збірників постають драматичні та воістину подвижницькі діяння наших письменників, культурних діячів, видавців-меценатів. Чи ж ми достойно оцінили ті перші борозни на глухому полі нашої культури, прокладені українськими діячами і високого, і посереднього естетичного гатунку? Як, якими засобами «оживити» ці альманахи і збірники, як показати їх вчителеві, студентові, викладачеві, взагалі звичайному читачеві? Хто сьогодні виповість про ті складнощі, які подолали, ті зусилля, які доклали М. Старицький, щоб надрукувати альманах «Рада» (частина перша — 1883; частина друга — 1884), Д. Маркович, укладаючи «Степ» (Херсон, 1886) і редагуючи разом з М. Боровським «Ниву» (Одеса, 1885)? Чи хтось із нас має в своїй бібліотеці чотири випуски альманаху «Складка», які з’явилися в Харкові в 1887, 1893, 1896 і 1897-му роках завдяки В. Олександріву і К. Білиловському? Та на особливо вдячне слово заслуговує Б. Грінченко, який 1893 року в Одесі видає альманах «Проліски», у Чернігові — «Вірна пара та інше» (1895), «Криничка» (1896), «Батькове віщування та інше» (1898), «Степові квітки» (1899), «Хвиля за хвилею» (1900), у Москві — «Малороссийский сборник» (1899). Довідавшись про смерть Б. Грінченка в Італії, видавець першої української щоденної газети «Рада» Є. Чикаленко записав у своєму щоденнику:

«Всім відоме значення Б. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. У найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство. Сидячи в глухому провінціальному місті Чернігові, він зорганізував таке надзвичайно широке на ті часи видавництво українських книжок для народу, що звернув на себе увагу всієї України.

Дивлячись на працю Грінченка, у всіх свідомих українців заговорила совість. Без грошей, зайнятий службою (був тоді секретарем Чернігівської земської управи), він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці впертості, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок. Просто не віриться, що це зробила одна людина».

У Бориса Грінченка було особливо гостре, емоційно вразливе сприйняття ображеного почуття національної гідності, але основним виявом цієї образи була важка щоденна праця задля розвитку і піднесення авторитету національної культури. Він не був, як сам писав в одному з листів, «ласкавим телятком» — він був цілковитим прихильником формули «виявляймо силу і матимем, що хочемо».

Як ми можемо мати те, що хочемо, коли й до сьогодні не винесли на світло такі визначальні для об’єктивного пізнання історії української літератури альманахи, підготовлені визначним літературознавцем С. Єфремовим, як тритомна антологія «Вік» (Київ, 1900), «Літературний збірник» (Київ, 1903) і «На вічну пам’ять Котляревському» (Київ, 1904). Тим Єфремовим, який буквально за кілька місяців написав свою «Історію українського письменства» — багатьом дослідникам літератури, як кажуть, підпільно відому, але гласно невідому, бо її ніхто не цитує,— лише нещодавно піднято її зі спецфондів. Правда, до сумнозвісного 1930 року, коли Єфремов був осуджений начебто за участь у контрреволюційній Спілці визволення України, його «Історія українського письменства» видавалася і вивчалася. Бо тоді очевидною була теза про можливість побутування в науці кількох концепцій розвитку української літератури. О. Білецький у своїй рецензії на історичний нарис М. Зерова «Нове українське письменство» (К., «Слово», 1924) позитивно оцінює докладний розгляд наукових концепцій історії української літератури, різних схем періодів літератури, класифікацій, викладених у працях М. Петрова, М. Грушевського, А. Ніковського, С. Єфремова. Сьогодні, крім виданого російською мовою в 1884 році нарису української літератури XIX ст. М. Петрова, ми прихильним критичним оглядом не спромоглися на інші праці. А що вже казати про фундаментальну «Історію української літератури», яка належить перу всесвітньовідомого дослідника давньої української літератури Д. Чижевського? Що говорити про українознавців, які з тих чи тих причин жили і творили за кордоном, коли ми своїх істориків літератури, таких, скажімо, як В. Комаров, М. Возняк, А. Шамрай, М. Дашкевич, як ближчі за часом до нас М. Зеров, П. Филипович, В. Петров, Б. Якубський, В. Коряк, не вивчали, не видавали. А якщо й помічали, то лише з однією метою: заперечити, звинуватити, довести, що вони «не піднялися, не зрозуміли», «збочили» і т. д.

...Гортаю 15 і 16 книжку «Нової громади» за 1923 рік. Був такий двотижневий загальнокооперативний, літературно-мистецький та економічно-науковий селянський журнал. Виходив у Києві. На обкладинці грудневої книжки портрет Григорія Петровського, далі — портрет члена ВУЦВКу, редактора журналу «Червоний шлях» О. Шумського, через кілька сторінок — груповий знімок, на якому сидять і стоять, тісно притулившись один до одного, Максим Рильський і Юрій Меженко, Микола Хвильовий і Майк Йогансен, Василь Блакитний і Сергій Пилипенко, Павло Тичина і Григорій Косинка, Володимир Сосюра і Тодось Осьмачка, Володимир Коряк і Михайло Івченко... Кияни і харків’яни зустрілися в грудні 1923 року в Києві для того, щоб відшукати шляхи для загальної культурницької роботи. Третього грудня в театрі ім. Т. Г. Шевченка відбувся літературний вечір, на якому з промовами виступили Василь Блакитний і Володимир Коряк. Микола Хвильовий прочитав ще не друковану свою новелу «Я», що справила, як пише «Нова громада», «глибоке вражіння на кількатисячну авдиторію». «Тепло вітали кияни сильні, свіжі й високопоетичні твори В. Сосюри».

Символічна ця фотографія. І навіює сум. Бо над нею жирним шрифтом багатообіцяючий надпис: «На шляху до єднання». І справді, єднання літературних сил тоді здійснювалося послідовно. Та й цей приїзд харків’ян до Києва був плідний — в Києві закладено студії спілок «Гарту» та «Плугу».

Це був період мирного, творчого існування двох великих літературних організацій «Гарту» і «Плугу», до яких прилучалися, хоча й були організаційно незалежними, футуристи, «вибудовуючи» свій творчий шлях від панфутуризму до «Комункульту», а згодом і до злиття з «Гартом».

Це був час, коли гриміла слава новеліста Григорія Косинки, який майстерно сам і читав свої новели у переповнених холодних залах, коли зачитувалися поемою Майка Йогансена «Комуна», а колишнього боротьбиста Андрія Заливного, який у грудні 1918 року загинув під час повстання проти гетьманців, називали видатним революціонером. Згодом, у 1927 році, до 10-річчя Жовтневої революції, вирішено поставити пам’ятник на його могилі, а Театральний сквер у Чернігові перейменувати на сквер ім. А. Заливного.

Це були ті часи, коли всі літератори і митці, ті, хто зміг чітко визначити свою позицію в революційній перебудові суспільства, ті, хто помилялися, не вилучалися ще з історії літератури, з літературного процесу. Передусім тому, що ленінські принципи історизму на той час були визначальними, і добре пам’яталася думка В. І. Леніна про те, що «революції, яка б відразу могла перемогти і переконати, відразу змусити повірити в себе, такої революції немає»1. Це підтверджує і літературна хрестоматія «За 25 літ», підготовлена на замовлення науково-методологічного комітету Наркомосвіти УРСР Ананієм Лебедем і Максимом Рильським. Надрукована в 1926 році й рекомендована, як писали тоді, «до вжитку», ця хрестоматія не оминула творчості ні Гната Михайличенка, ні Дмитра Фальківського, ні Миколи Філянського, ні Павла Филиповича, ні Володимира Винниченка, ні Олександра Олеся, ні Григорія Чупринки... Упорядники не приховували політичних помилок хрестоматійних письменників. Наприклад, про Володимира Винниченка написано так: «Та політична діяльність лежить поза межами літературної, і тут можна на ній не спинятись, тим більше, що право на вдячну пам’ять заробив Винниченко лише своїми художніми літературними творами».

1 Заключне слово по доповіді про ставлення пролетаріату до дрібнобуржуазної демократії // Ленін В. /. Повне зібр. творів.— Т. 37.— С. 218.

І коротка біографічно-критична довідка про Григорія Чупринку, особу ї творчість якого давно взяло на ідеологічне озброєння зарубіжне літературознавство, закінчується такими словами: «Кінець життя Григорія Чупринки припадає на 1919 рік. Його було розстріляно за участь в організації протирадянського повстання».

Існують різні версії останніх хвилин життя цього талановитого творця нових музичних форм у поезії, бо документально, свідченнями сучасників чи якимись протоколами його участь в антирадянському повстанні не доведена. Поет загинув у 1921 році.

На честь упорядників цієї хрестоматії і на сором наш слід визнати, що вони навіть тоді, коли Західна Україна не була в складі Радянської України, без жодних сумнівів і пересторог вводили в загальноукраїнський літературний процес не тільки емігрантів — Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, але й західноукраїнських письменників — Михайла Яцківа, Богдана Лепкого, Петра Карманського, Василя Пачовського.

Наступного, 1927 року, після виходу літературної хрестоматії «За 25 літ», академік Д. Багалій друкує на сторінках журналу «Червоний шлях» (1927, № 1) історико-критичний нарис «Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії», в якому узагальнює: «В особі М. С. домарксівська українська історіографія досягла найвищого ступеню свого розвитку. Його «Історія України-Русі» являється підсумком її успіхів, синтезом усього історичного процесу українського життя до найдальших, ще передісторичних, часів: до половини XVII ст. ним вироблена нова схема української історії і на підставі її складена його «Історія України-Русі». Хоч ще. далеко не закінчена, вона, одначе, зробила епоху в українській історіографії, задовольняла вимогам сучасної їй європейської історіографії й її треба поставити в ряд з аналогічними історіями інших народів».

Так писав про свого колегу-історика академік Д. Багалій тоді, коли М. Грушевського вже різко критикували за його політичну діяльність як колишнього голову Центральної ради, за «буржуазну свідомість» і «націоналізм». Тоді ще, виявляється, було можливим побутування різних поглядів в історіографії, в історії літератури, в оцінках життєвого шляху історика, письменника, політичного діяча... Але ще не домінувала одна беззаперечна теза про те, що «так звана «історична схема» Грушевського, його філософсько-історична концепція — всією своєю сутністю войовничо спрямована проти марксизму». Говорячи сьогодні про велику кількість «білих плям» на карті історії української літератури, не можемо не згадати політично спекулятивної критики в 1946 році «Нарису історії української літератури». Чи треба доводити, що ця критика «Нарису» була породжена «необхідністю» відреагувати на сумнозвісну постанову ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленінград» і таким чином сприяла утвердженню «всеосяжної директиви», котра, як відзначається в статті А. Ковальова «Плюралізм 20-х», активно насаджувалася.

«...Практично з кінця 20-х ця обмежувальна» позиція стає «генеральною лінією». Сьогодні ми тільки приблизно починаємо розуміти, яких втрат зазнала наша культура,— а значить, і світова, загальнолюдська,— від такої «гегемонії» (Коммунист.— 1989.— № 16). У зв’язку із цим варто нагадати про те, як готувалася резолюція ЦК РКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури», зокрема, про позицію М. Фрунзе як голови літературної комісії ЦК. Він заперечував лінію адміністративного тиску і захоплення літератури в свої руки шляхом наскоків, тому в цій резолюції партія і висловилася «за вільне змагання різних угруповань і течій» в літературі і культурі та проти казенно-бюрократичного, саморобного й некомпетентного адміністративного підходу до літературних справ, проти надання легалізованої монополії на літературно-видавничу справу декретом чи партійною постановою будь-якій групі чи літературній організації.

Не можна стверджувати, що «Нарис історії української літератури» 1946 року був позбавлений помилок, але не можна й заперечувати, що в «Нарисі» була здійснена спроба поставити в контекст розвитку усієї української літератури творчість В. Винниченка, О. Олеся, І. Стешенка, розкрити роль і значення таких друкованих органів кінця XIX— початку XX ст., як «Літературно-науковий вістник», «Нова громада», «Громадська думка», «Рада», видавництва «Вік», товариства «Просвіта».

Можна б не згадувати сьогодні про це, якби критика на цю працю не базувалася на тезі про відродження авторами «Нарису» (цитую одну з «праць» 1947 року) «розгромленої більшовицькою партією в кінці 20-х і на початку 30-х років нашого століття теорії «боротьби двох культур» фашистських агентів Шумського і Хвильового, що своїм гаслом «Геть від Москви!», орієнтацією на «психологічну Європу» пропагували ті самі ідеї українсько-німецького націоналізму».

Сумно і страшно чути сьогодні такі жорстокі присуди, але без уважного осмислення літературного процесу 20—30-х років на Україні на основі методологічного принципу історизму, конкретного аналізу всіх особливостей даного історичного періоду не можна висвітлити об’єктивні закономірності художнього процесу. Певна річ, найскладнішим об’єктом літературознавчого аналізу є і лишається літературна дискусія 1925—1928 років. Загальновизнано, що вона формально розпочалася 30 квітня 1925 року статтею Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі», опублікованою в «Культурі й побуті» (№ 17). Не маємо наміру детально аналізувати цю складну проблему, зупинимося на коротенькій — неповних чотири сторінки друкованого тексту — статті, яка так збурила літературну атмосферу. Григорій Яковенко виділяє три категорії критиків, які заважають розвиткові пролетарської літератури. Це «велика зграя» «сивих дідусів» од літератури, набувших собі ім’я за «благословенних» часів», які сидять у тиші редакційних кабінетів і «криють» молоду творчість по всіх живих місцях, псують молодого письменника й придушують в ньому творчий вогонь», друга категорія — це нові літературні «метри», яких ніби породила революція. «За ними майже неможлива є броня. Броня пролетарського письменника, ті командні висоти, які вони зайняли по журналах і газетах, гарантують їм недоторканість та олімпійську святість». І третя категорія критиків — «це люди, які ні жодного слова свого не надрукували й ніколи не надрукують, але вони чешуть пороги редакцій і за «тридцять срібляників», які їм платить редакція, гублять безглуздям своїм молодого починаючого творця. Це сама зла порода критиків. Ці критики — хвороба»2.

Гостра, безжальна думка, з очевидною орієнтацією на підтримку літературної молоді, яку затискують, не пускають в літературу. Але водночас і груба, вульгарно-соціологічна, політично спекулятивна. Зокрема, в статті пропонується таке: «... необхідно утворити при редакціях журналів і газет контрольні секції з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчості, які б контролювали рецензії штампованих письменникій і до яких можна було б апелювати молоді від літератури»3.

Опоненти Яковенка, передусім Хвильовий, відчули в цих рецептах передусім утвердження казенно-бюрократичного підходу до літературної творчості.

Найбільш далекоглядні вже тоді зрозуміли, що декретування в творчості, грубий окрик, свавільне жонглювання політичними фразами, заміна аргументів ідеологічними тезами до добра не доведе. Так і сталося. Відступи від ленінських принципів керівництва культурою породили авторитарність суджень і оцінок, грубе втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художницьких свобод.

Звісно, в цих пошуках дороговказів мистецьких шляхів і прямувань було багато спірного, плутаного, але талановиті художники бачили, що літературу наводнюють елементарна халтура, політично спекулятивне графоманство, репортерська поспішність, підлабузницька готовність швиденько відгукнутися «на злобу дня» на шкоду необхідній професіональності. Микола Зеров у статті «Ad fontes» («До джерел») не випадково процитував Миколу Хвильового з його повісті «Редактор Карк»: «...Великій соціалістичній революції завжди бракувало на талановитих поетів-агітаторів, а халтурили всі за гонорар. Ах, як мені тяжко писати про халтуру. Я дивлюсь в майбутнє, я звертаюсь до нащадків:— Заплюйте темну тінь моїх сучасників від халтури», а в статті «Євразійський ренесанс і пошехонські сосни» не без підстав узагальнив: «Гадаю, що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1. Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2. Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання... 3. Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників»4.

По суті, Микола Зеров вибрав раціональні зерна з статті «Апологети писаризму» і відомих «листів до літературної молоді», в яких Микола Хвильовий продукував свої полемічні тези про орієнтацію на «психологічну Європу», про «азіатський» або червоний ренесанс», про «романтику вітаїзму», а особливо про «культурний епігонізм», тобто про рабське копіювання вершинних досягнень інших культур, передусім культури російської.

2 Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917—1927).— Харків, 1930.- Вид. 2.- Т. 2.— С. 177-178.

3 Там же.— С. 179.

4 Там же.- С. 181, 195.

До сьогодні вважається — і це головним чином ставиться у вину Миколі Хвильовому,— що тезою про «культурний епігонізм» він начебто проголосив «боротьбу двох культур»— української і російської і орієнтував на політичний розрив із соціалістичною Москвою. І хоча Микола Хвильовий застерігав: «Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою...», його опоненти свідомо плутали, безжально оперували спекулятивним тлумаченням «культурного епігонства», чим довели і своїх літературних опонентів, і самих себе до трагічних наслідків. А чи був таким уже й оригінальним у проголошенні властивого для української культури епігонства Микола Хвильовий? Ось що писав у 1920 році Валер’ян Поліщук у статті «Як дивитись на мистецтво»: «Ніхто ж не заперечить, що ми кормимося літературою Москви, і не через те, що в нас нема кому творити, а через те, що немає часу за боротьбою, або через неї немає змоги. В інших випадках ми доїдаємо обгризи Берліна, Відня, Варшави, бо свого сучасного нема коли творити, а старе? Кому потрібно те, що віджило? Для історика...»5.

Ця проблема була породжена пошуками шляхів розвитку національної літератури. Ще в 1889 році у «передньому слові» до видання у Львові поеми Т. Г. Шевченка «Перебендя» Іван Франко торкається палких розмов «про почин і зріст новішої української літератури»: що породило її, що впливало на її напрям, що спиняло чи прискорювало її розвиток? Ця дискусія велася переважно в дореволюційному російському літературознавстві, нерідко з погляду, чи не є розвиток української літератури сепаратизмом і чи зростання її не загрожує розривом єдності Росії. Наївно було 6 механічно накладати тезу офіційних істориків літератури самодержавної Росії на розвиток радянської літератури, але свідомо чи мимовільно це іноді траплялося.

Закономірно, що українська радянська література в перше пореволюційне десятиліття активно, в дискусіях, суперечках, в атмосфері здорової на перших порах літературної конкуренції спрагло шукала свого, оригінального шляху художнього розвитку і аж ніяк не орієнтувалася на відрив від братньої російської літератури. Революція оновлювала суспільство, оновлювала літературу» спонукала до новаторських пошуків, до формування нових художніх принципів, нових духовно-моральних і естетичних ідеалів радянського суспільства. Декому, особливо керівництву Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, здавалось, що вони, тільки вони знають, якими ж повинні бути творчі принципи, особливості нової літератури. І якось забувалося тоді, в шалі полемічних пристрастей і амбіційних посягань на виголошення остаточної істини, що в 1918 році В. І. Ленін не наважився прогнозувати навіть реальність майбутнього соціалістичного суспільства: «Дати характеристику соціалізму ми не можемо; який буде соціалізм, коли досягне готових форм,— ми цього не знаємо, цього сказати не можемо»6.

Літературна полеміка 1925—1928 років завдала великої шкоди українській радянській літературі. Мимоволі згадуються слова І. Франка з літературного огляду «Українська література в Галичині за 1886 рік»: «Внутрішні непорозуміння і сварки між партіями, загальне звуження розумового горизонту і постійне роздратування, підтримуване безплідною, але завзятою газетною полемікою,— це умови, які дуже шкідливо впливають на розвиток літератури і її талантів».

Не наша мета сьогодні вивіряти, хто більше, а хто менше винен у цій широко розгорнутій літературній битві. Але як боляче читати покаянний «лист до редакції «Комуніст» від 22 лютого 1928 року Миколи Хвильового, в якому він, «віддаючи себе на милість своєї Компартії і її Центрального Комітету», визнає ідеологічну шкідливість роману «Вальдшнепи», кається за те, що «відновив стару теорію боротьби двох культур» і тим самим «ро6ив замах на чистоту комуністичної ідеології».

5 Там же.— С. 33.

6 Сьомий екстрений з’їзд РКП(б) // Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 36.— С. 62.

29 травня 1965 року Юрій Смолич записує про свої переживання, клопоти і розчарування, викликані прагненням надрукувати в журналі «Дніпро» спогади про Вапліте і про останні дні й хвилини життя Миколи Хвильового. Юрій Корнійович знає, що лякає тих, від кого залежить, доля його спогадів: «І дивна виходить річ: націоналісти за кордоном весь час настирно зображують Хвильового як у свій час свідомого і запеклого антикомуніста. Зрозуміла річ: це їм вигідно. Але ж і наша офіційна позиція теж весь час (за Сталіна і після Сталіна) незмінно зображує Хвильового як антикомуніста. Позиції — «наші» і наших ворогів-націоналістів — збігаються цілком, формулювання звинувачень Хвильового — слово в слово такі ж і у нас, і в них. Це — рідкісний, майже неможливий випадок. І... яка нам вигода від того?.. А тим часом, насправді, Хвильовий тільки помилявся, тільки хибив, тільки вдався в «уклон»; така правда, і саме вона нам вигідна».

Ситуація парадоксальна до абсурдності. Не випадково так докладно зупиняємося на цих питаннях, бо переконані: коли ми не утвердимося думками і своїми діями в тому, що Вапліте і Микола Хвильовий, ВУСПП і Сергій Пилипенко, Гнат Михайличенко і Михайло Івченко, Андрій Хвиля і Володимир Коряк, панфутуризм і українські неокласики, Аспанфут і «Молода муза» з усіма їхніми «позитивами» і «негативами» належить історії української літератури, до тих пір не можемо говорити з певністю про національний літературний процес і про місце української радянської літератури в союзному і світовому контексті... Це аж ніяк не означає, що слід заплющувати очі на помилки ідейного змісту, на деякі безперспективні пошуки форм, жанрів, стилів, навпаки — відкривати очі на їхні «плюси» і «мінуси», а не відвертатися з погордою. Це література нашого народу, і її слід вивчати такою, якою вона була, не випинати краще, а гірше заганяти на периферію історії.

І про яку систему у вивченні історії рідної літератури можна говорити, якщо не будуть ліквідовані «білі плями» в літературознавстві, журналістиці, видавничій справі, в історії нашого суспільства взагалі. Все взаємопов’язане, взаємозумовлене настільки міцно, що варто розірвати одну ланку, як розпадеться весь ланцюг причин і наслідків. Та насамперед необхідно ці ланки поновити в суспільній свідомості, бо донедавна ми те й робили, що вилучали з політично спекулятивних міркувань невигідні або неприємні нам явища, постаті, а то й цілі процеси. Найприкріше, мабуть, те, що в останні десятиліття у нас, на Україні, спотворено наукове уявлення про стан української культури кінця XIX— початку XX ст., а особливо — перших пореволюційних літ. Робилося це начебто з метою зміцнення інтернаціональних зв’язків, дружби між народами, та забувалося (чи не усвідомлювалося?), що Російська імперія була тюрмою народів і в цій тюрмі Україні було особливо тяжко. Тяжче, ніж Галичині, яка мала свою україномовну пресу, особливо газету «Діло», свої журнали і видавництва. Та в ці важкі роки заборони українського слова в Києві XIX ст. друкувалося багато російськомовних газет демократичного спрямування, з-поміж яких на особливу увагу заслуговують «Социалист», «Киевский телеграф», «Труд», «Литературное прибавление к «Киевскому телеграфу», «Киевский вестник», «Жизнь и искусство». Молодий викладач Київського університету Віталій Довгич здійснив аналіз цього величезного масиву преси, не оминаючи і монархічної, за ідейним спрямуванням антиукраїнської, великодержавної преси, таких, скажімо, видань, як «Киевский курьер», «Паровоз», «Киевское слово», «Киевские губернские ведомости», «Киевлянин», «Друг народа» та ін., але це дослідження «поховано» в дисертації. Тільки-но царський маніфест від 17 жовтня 1905 року пообіцяв свободу друку, на Україні починають з’являтися україномовні газети і тижневики — «Хлібороб» (Лубни), «Народна справа» і «Вісті» (Одеса), «Боротьба», «Запоріжжя», «Добра порада» (Катеринослав). У Москві став друкуватися тижневик «Зоря», у Санкт-Петербурзі — «Вільна Україна». Але всі ці видання швидко, часом після першого ж випуску, як це трапилося, наприклад, з «Народною справою» і «Запоріжжям», закривалися цензурою.

Українська щоденна газета «Громадська думка» виходила в Києві лише 18 днів серпня 1906 року, але вона відродилася в 1907-у завдяки фінансовій фундації того ж Євгена Чикаленка, Василя Симиренка, Володимира Леонтовича, Миколи Аркаса та інших в образі новому — газети «Рада». Багато важило для розвитку української літератури і літературознавства й те, що Михайло Грушевський у 1907 році переїздить зі Львова до Києва і починає тут видавати і свій популярний «Літературно-науковий вістник». З «Літературно-науковим вістником» зливається київський журнал «Нова громада»; російськомовна «Киевская старина» з 1907 року виходить українською мовою під назвою «Україна», щоб згодом — з 1908-го — чіткіше визначити свій науковий профіль у новому виданні — «Записки Українського наукового товариства в Києві». Гадаємо, настав час, щоб кожне із цих видань вдумливо проаналізувати, не оминаючи і таких тижневиків, як «Село», «Засів», «Маяк». А що вже про літературні місячники «Українська хата» і «Дзвін» казати?

Загалом українських періодичних видань 1905 року з’явилося 7, тоді як у Галичині їх було 28. Але вже в 1906 році кількість періодики досягла 32. Правда, з кожним роком під немилосердним тиском цензури ця цифра зменшується. Та якби така сумна справа стосувалася лише періодики! Але й книг українською мовою виходила тоді мізерна кількість. На книжковій виставці 1912 року було зафіксовано, що в 1911-у в Російській імперії було випущено українською мовою 242 книги, тоді як латиською — 608, естонською — 519, татарською — 372. Та якби це були повноцінні книги! Здебільшого — брошури, невеличкі збірники, антології, якими й нарощувалася ця цифра — 242. Але духовний потенціал нашого народу був великим, і як тільки революційний вітер охопив Україну, почалася динамічна видавнича і журналістська діяльність. Уже в 1917 році на Україні з’явилося 677 назв українських книг, 63 періодичних видання. Звісно, переважна більшість і книг, і періодики залишається до сьогодні для науковців поза межами їхньої дослідницької уваги, бо справа навіть не в тому, що вони мають ще й досі спецфондівський статус, а в тому, що небагато знаходиться бажаючих їх досліджувати. Щоправда, за кордоном такі дослідження проводяться. Як приклад — остання праця відомого мовознавця і літературознавця Ю. Шевельова «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941). Стан і статус» (1987). Однак донедавна у нашій країні надрукувати таку статтю було важко, тяжіють ще стереотипи категоричних ідеологічних «присудів» переважній більшості учасників культурної діяльності тих перших складних пореволюційних літ. Скажімо, той же Сергій Єфремов — авторитетний критик і літературознавець періоду «Ради», «Літературно-наукового вістника» і «Книгаря» — був заступником, як і Володимир Винниченко, голови другого складу Центральної ради М. С. Грушевського, а згодом входив від партії українських соціалістів-федералістів до складу генерального секретаріату Центральної ради як секретар у національних справах.

Як обійти цю складну постать і політика, і вченого-літературознавця в розгляді літературного процесу 20-х років, особливо проблем мовної політики на Україні? Адже саме Сергій Єфремов разом із Андрієм Ніковським підготував і видав доповнений ними «Словарь української мови» Б. Грінченка, три томи якого кількома випусками з’явилися наприкінці 20-х — на початку 30-х років (2-й том — завдяки вже А. Кримському). Той же Сергій Єфремов разом із Агатангелом Кримським був редактором першого академічного «Російсько-українського словника». Побачив світ лише перший том — у 1924 році. Згадуємо про це тільки тому, що повна ліквідація «білих плям» у літературі неможлива без паралельної і взаємоконсультативної роботи з істориками, юристами, мовознавцями, мистецтвознавцями... А письменники, літературознавці не завжди чітко усвідомлюють всю політичну складність боротьби різних буржуазних і дрібнобуржуазних партій та організацій, які діяли на Україні напередодні Лютневої революції, а також протягом 1917—1919 років. Так уже історією судилося, щоб переважна1 частина української інтелігенції включилася (або була втягнута) в політичну боротьбу, що не могло не позначитися на її і творчій праці, і долі. Безперечно, надія на соціальне і національне відродження України була великим — домінантним І — стимулом активізації політичної діяльності інтелігенції, тому слід це враховувати в аналізі багатьох газет, журналів, альманахів того періоду. Адже в 1918 році на Україні виходило — з різними періодами випуску — 127 українських газет, а видавали їх переважно боротьбисти, «укапісти» в різних містах — Києві, Катеринославі, Харкові, Кам’янці-Подільському. Хто із письменників друкувався в цих та інших періодичних виданнях, під чиїми, як-то кажуть, «штандартами» з’являлися їхні твори — про це ми не сказали ще наукового слова. Ось, наприклад, альманах «Червоний вінок», 1919 рік. Це збірник творів новітніх українських письменників. Хто вони, ці новітні українські письменники? Відкриває альманах поезія Василя Еллана, Павла Тичини, Володимира Кобилянського, Василя Чумака. А далі йдуть вірші Григорія Пєтнікова, Попів-Найди, Клима Поліщука, Дмитра Загула, Миколи Терещенка... Тут майже вся літературна спадщина Андрія Заливного, дві новели Ігнатія Михайлича (псевдонім Гната Михайличенка), тут і претензійна за формою поезія Володимира Коряка... Це унікальний альманах, його треба видати рота- принтним способом і дати кожному студентові, кожному учневі І На його сторінках пульсує, вруниться, розкуто ширяє сама Революція! А хто із студентів, викладачів тримав у руках такі ж, як «Червоний вінок», неперіодичні альманахи, як «Гроно» і «Зшитки боротьби» 1920 року, «Штабель» і «Вир революції» 1921-го, «Жовтень» 1922-го, «Штурм» 1923-го, «Квартали», «Плуг» і «Жовтневий збірник» 1924 року? Як без них вивчати історію української літератури, як без них зрозуміти складні пошуки і форми, і нових виражальних засобів у мистецтві?

У своїх «фрагментах» спогадів про літературний Київ 1919 року, опублікований у Львові 1923-го під назвою «З виру революції», Клим Поліщук — талант трагічної долі — пише:

  «Музагет»! — звідки він узявся? — кажуть, що перед тим була якась «Біла студія»...

Я в той час редагував «Народну волю», через що «засів» на новому політичному крилі у «Лук’янівці». Завдяки цьому більше цікавився справами «Національного союзу», ніж новітніми змаганнями на полі мистецтва, а тому тільки й знав, що під редакцією Якова Савченка готується до друку якийсь «Літературно-критичний альманах», а під редакцією Мих. Семенка має виходити двотижневик «Універсальний журнал».

Що не назва, то загадка. Принаймні для широкого читача нічого не говорить ні «Музагет», ні «Народна воля», ні «Літературно-критичний альманах», ні «Універсальний журнал». Бо він майже нічого не знає про Київ 1919 року — Київ періоду Директорії, очолюваної Володимиром Винниченком, періоду розколу між членами Директорії. Ми в загальній масі своїй не знаємо, що В. Винниченко, якого підтримували не члени цього уряду, а відомі діячі М. Шаповал, В. Чеховський, М. Грушевський, у боротьбі за владу схилявся до співпраці з більшовиками, тоді як С. Петлюра обстоював орієнтацію на Антанту в боротьбі проти більшовиків. Інакше як тоді зрозуміти, чому Винниченко того 1919 року опиняється у Відні, організовує Закордонну групу Української Комуністичної партії, друкує в органі цієї партії «Нова доба» статті й памфлети, в яких дошкульно розвінчує петлюрівщину і закликає до боротьби з білополяками та Врангелем? До речі, Винниченко ніколи не вважав себе свідомим і послідовним ворогом соціалізму, хоча й не раз виступав у пресі з критикою політики Радянської влади на Україні. Проте постійно наголошував, що він був, є і буде комуністом. «Я не належу ні до якої партії II Інтернаціоналу, я, як вам відомо,— комуніст»,— писав він наприкінці 30-х років в «Відкритому листі до Сталіна і членів Політбюро ВКП», застерігаючи від загрози фашизму.

Та ще раніше, в «Щоденнику», він осуджує українську національну контрреволюцію, її польсько-петлюрівську орієнтацію — він готовий «стати до праці на користь комуністичної революції», відмовляючись від самостійництва «як протирічивого духові комуністичного устрою світу», але водночас не може відмовитись від того, що вважає «вірним, відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої соціалістичної федерації вільних і внутрішньо-самостійних робітничо-селянських республік».

Історію української літератури, зважаючи на складність і драматизм нашого і дожовтневого, і соціалістичного минулого, слід поставити в контекст суспільно-політичних явищ і процесів, але в тому разі, якщо ці явища і процеси знайдуть, врешті-решт, об’єктивну оцінку спеціалістів. Але ми не можемо чекати (і не чекаємо, як про це свідчать і двотомна «Історія української літератури», і «Історія української літературної критики»), коли буде здійснена істориками ця величезна наукова робота. Уже тепер слід глибинніше узагальнювати різноманітні мистецькі явища періоду зміни історичних епох — напередодні революції і після революції. Особливо цікавим і перспективним має бути дослідження еволюцій художньої форми і наповнення її новим ідейно-змістовим значенням, народження нової поетики, її розвиток у 20-х роках і «згасання» внаслідок сталінських репресій, непоправного персонального збіднення мистецьких рядів. Інакше як катастрофою для української культури не можна назвати того масового знищення української інтелігенції, партійного і радянського керівництва, яке сталося в період сталінізму. Так, улітку 1937 року були репресовані майже в повному складі Політбюро ЦК КП(б)У, Оргбюро, Контрольна комісія і члени та кандидати в члени ЦК (майже сто чоловік), увесь уряд Радянської України. А розпочався розгул терору значно раніше. Не можна без болю читати листи В. Г. Короленка до А. В. Луначарського з Полтави 1920 року, хвилюючі роздуми про майбутнє соціалізму і шляхи його побудови. Годилося б сьогодні вдумливо проаналізувати й ті емоційно-гнівні реакції творчої інтелігенції на нову економічну політику, бо саме в той період почався наступ на політичні свободи громадян, саме тоді став зміцнюватися й абсолютизувати свою владу бюрократичний апарат, саме тоді поспішно оформлялися державні командні структури, які згодом знівелювали особистість.

Наші біди зумовлені й порушенням ленінського принципу федеративної організації Союзу Радянських Республік. В. І. Ленін, переглядаючи свої дореволюційні праці, в яких доводив перевагу централізованої держави перед федерацією, висунув в останніх статтях 1922 року принцип федерації. І хоча XII (1923) з’їзд партії в полеміці, у боротьбі, але все ж таки прийняв ленінську концепцію, ця модель державної організації була знівельована Сталіним. Нагадаймо сьогодні, що внаслідок договору про утворення СРСР (1922) загальносоюзні органи керували лише зовнішніми відносинами, військовою справою, транспортом і зв’язком, а все інше було в повній компетенції (крім подвійного підпорядкування справ фінансових, продовольчих, народного господарства, праці та робітничо-селянської інспекції) республіканських наркоматів. Для чого про це згадуємо? Для того, щоб наголосити: проблеми розвитку культури, мови, статусу національних меншостей (1927 року на Україні був 21 національний район: 9 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 1 польський, 1 єврейський), особливо книгодрукування і поширення книги було в повному розпорядженні республіки. Поступово, внаслідок різкого згортання федералізму, почалося й згортання культурного національного життя. Якщо 1930 року на Україні рідною мовою було видано 6394 назви книг, то 1939-го — 1895 назв. Про щось же свідчать оці цифри?

Наші видання забутих чи призабутих письменників мають супроводжуватися новими літературознавчими підходами до оцінки тогочасної соціально- політичної і культурної ситуації і до їхньої творчості. І ця оцінка не може обмежуватися лише фактом опублікування, потрібен насамперед серйозний аналітичний розгляд творчої спадщини в контексті культурної ситуації. Не годиться нам, критикам і літературознавцям, втішатися сьогодні лише звичайним прочитанням явленого з далечі десятиліть. На появу «Повісті про санаторійну зону» Миколи Хвильового в журналі «Дружба народов» (№ 7, 1988) одразу ж відгукнулася «Литературная газета» (28 вересня 1988 р.), тоді як деякі наші публікації, крім відгуків Гр. Сивоконя та І. Дзюби на журнальні публікації того ж Хвильового і «Третьої Роти» В. Сосюри, залишаються поза критичним розглядом. Та це ще півбіди. Треба йти, як кажуть, углиб, прагнути до теоретичних узагальнень, переглядати узвичаєні стереотипи сміливо і на належному рівні літературознавчого аналізу. Чи не час всебічно, в контексті тогочасних духовних процесів проаналізувати творчість Миколи Вороного і не «навішувати» йому ярлик жерця «чистого мистецтва», затятого апологета «мистецтва для мистецтва», пояснити, чому, якими причинами зумовлені не тільки його одного поривання до краси, до художньої довершеності мистецького явища, до урізноманітнення ритміки, мелодійності звукозапису, асоціативності поетичного образу. Тоді яснішою для нас стала 6 ситуація з київським журналом «Українська хата», зрозумілішими теоретичні узагальнення Микити Шаповалова (Сріблянського), Миколи Євшана, поетична палітра Олександра Олеся, Григорія Чупринки.

Ми визнали, що був український футуризм, і то, думаю, завдяки Володимирові Маяковському, якщо він був футуристом, то чому не могли бути футуристами Михайль Семенко, Гео Шкурупій? Визнаємо з великими пересторогами неокласиків, навіть Освальда Бургардта (Юрія Клена) згадуємо і поволі друкуємо, а от чи були символістами Павло Тичина, Дмитро Загул, Олекса Слісаренко, Тодось Осьмачка, Яків Савченко, Дмитро Фальківський — хто нам скаже? А як бути з неоромантиками? І чи не пора аналізувати раннього Володимира Сосюру, Миколу Бажана, Олексу Близька, Миколу Хвильового, згадати таких талановитих поетів, як Євген Маланюк, Олесь Бабій, Оксана Лятуринська, Михайло Орест, Олекса Стефанович? Так, їхня подальша творчість пов’язана з еміграцією, з певними ідеологічними противагами соціалізму, але все одно ми не повинні оминати і їхньої творчості, не приглушуючи, зрозуміло, і їхніх політичних орієнтацій. Як не випадає замовчувати творчості Олега Ольжича і Олени Теліги, чия політична діяльність заслуговує на спеціальну розвідку.

Не слід сліпо вірити також у те, що сказали наші класики з приводу новітньої української поезії — закономірною була зміна художніх форм на зламі двох епох. Тому львівську групу «Молода муза» доцільно видавати не лише у вигляді альманаху чи збірника, а кожному з її членів присвятити окремі видання — О. Луцькому і Б. Лепкому, В. Бирчаку і П. Карманському, С. Твердохлібу і В. Пачовському, М. Яцківу і С. Чарнецькому, Я. Гординському і М. Рудницькому. Певен, що коли відповідально, з погляду науки і з позицій історичної правди «перечитаємо» нарешті Франкового «Мойсея», тоді не будемо примітизувати й драматичні поеми Лесі Українки, а її поему «Бояриня» пізнаємо в контексті болісних роздумів поетеси про долю України. Ось що вона писала в листі з Сан-Ремо до Михайла Павлика 10 квітня 1903 року, пригадуючи заповіт свого улюбленого дядька Михайла Драгоманова «не скидатися» ні літератури, ні політики:

«Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись... Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну, і поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, несила моя скинутися того, чого досі не скинулася при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором».

Не в усіх вистачало моральних сил і мужності творити літературу й бути політиком у художньому слові, але й розпач, безнадія, прагнення заховатися в храмі краси також були свідченнями духовного стану нації, народу. І. треба визнати, здебільшого мистецьки довершеними свідченнями. Леся Українка не захотіла ховатися у вільнішому краї — у Галичині — від споглядання тяжкої долі України, як не зробив цього і Борис Грінченко. Це з приводу можливого переїзду Бориса Грінченка до Галичини Павло Грабовський написав і на сьогодні актуальні слова: «Правда, се було б великою втратою для російської України, бо патріотів багацько скрізь, а робітників чомусь не чути».

Пам’ятаймо ці слова і подумаймо, чи й не наша вина і в тому, що в 1978 році на Україні рідною мовою, за даними ЮНЕСКО, було видано 2287 назв книжок, тоді як у наших сусідів-поляків — 7102. Майже на п’ять тисяч більше. Десять років тому на Україні на 1 мільйон населення припадало 66,3 назви книг, тоді як у Польщі — 289,4. Та чого порівнювати себе з поляками, краще порівняймо себе з собою. У 1927—1928 роках на Україні загальна кількість книг становила 5 413 назв, із них українською — 2920. Що ж виходить? Минуло 60 років, і в 1978 році рідною мовою надруковано менше —2287 назв книг. Звісно, тиражі зросли, і це лишається єдиною втіхою. Бо в 1927—1928 роках тираж українських книжок становив 22 мільйони 229 тисяч, а 1979 року — 99 мільйонів 502 тисячі примірників.

Сьогодні, піклуючись про видання творів забутих і призабутих письменників, ми маємо чітко усвідомлювати: без гармонійного поєднання у виданні творів письменників минулого і творів сучасних художників слова нам не вдасться поліпшити стан духовного здоров’я нашого народу.

На жаль, ще донедавна багатьох-багатьох письменників 20—30-х років «так наче й не було» в нашій літературі, наче ця «озонна діра» в духовній атмосфері України нікого й не тривожила. І це, на жаль, стосується і української дожовтневої літератури. Ось, для прикладу, за станом на 1988 рік, твори Христі Алчевської друкувалися востаннє в 1930 році, Ганни Барвінок — в 1927, Гордія Брасюка — в 1930, Дмитра Бузька — в 1974, Володимира Винниченка — в 1932, Василя Вражливого — в 1933, Володимира Гадзінського — в 1929, Андрія Заливного — в 1929, Адріана Кащенка — в 1925, Гео Коляди — в 1925, Антона Крушельницького — в 1960, Ореста Левицького — в 1930, Дмитра Малковича — в 1930, Гната Михайличенка — в 1929, Василя Пачовського — в 1919, Олексія Плюща — в 1930, Вячеслава Потапенка — в 1926, Якова Савченка — в 1935, Бориса Тенети — в 1934, Дмитра Фальківського — в 1931, Павла Филиповича — в 1925, Миколи Хвильового — в 1933, Спиридона Черкасенка — в 1932, Леоніда Чернова (Малошийченка) — в 1932, Михайла Ялового (Юліана Шпола) — в 1930, Дмитра Яворницького — в 1929-му.

Просто розпач бере, коли гортаєш біо-бібліографічний довідник А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років українськоі-літератури (1917—1927)» під загальною редакцією С. Пилипенка, який підготовлено й видано ще 1928 року. Сьогодні ціни йому нема, як і томові другому, де зібрано документальні матеріали до вивчення організаційних та ідеологічних шляхів української радянської літератури.

Тепер не кожен історик літератури може щось певне сказати про творчість Петра Алампієва, Василя Алешка, Євгена Богуславського, Юрія Будяка, Петра Ванченка, Олександра Ведміцького, Анатолія Гака, Петра Голоти, Романа Гуцала, Марка Дієва, Юхима Дубкова, Михайла Козоріса, Олекси Конторини, Антона Лісового, Івана Момота, Василя Нефеліна, Грицька Прискунівського, Петра Радченка, Микола Сайка, Людмили Старицької Черняхівської, Нечипора Щербини...

Зрозуміло, що далеко не всі твори заслуговують на перевидання, але не може не вражати кількість імен, які потрапили в біо-бібліографічний том А. Лейтеса і М. Яшека. Навіть якщо зважити на те, що деякі з письменників мали по кілька псевдонімів і пам’ятати, що дехто потрапив до покажчика випадково, все одно набирається солідна кількість літераторів, які більшою чи меншою мірою були причетні до творення української літератури в перше пореволюційне десятиліття. Цифра ця і вражає, і лякає —1070 чоловік. Доля багатьох із них нам сьогодні невідома. Значна частина літераторів не змогла розкрити своїх творчих можливостей внаслідок політичних обвинувачень і репресій, які були результатом фальсифікації, інша — відійшла від літературної справи. Через те ми маємо великий клопіт з підготовкою до видання Української літературної енциклопедії, через те так важко літературознавцям давалася і дається підготовка курсу історії української радянської літератури, через те так недосконало викладається вона у вузах і школах на Україні.

Лише один приклад. Буквально за п’ять днів —23—28 січня 1935 року — Олександр Олесь пише в Празі драму на чотири, дії «Земля обітована». В ній розповідається трагічна історія сім’ї відомого літератора Західної України Шумицького, який виїздить у Харків, на Радянську Україну, з глибоким переконанням, що «правда і майбутнє не тут, на Заході, а там, на Сході, звідки завжди сходило і сходить сонце». На застереження сина Бориса, що на Україні відбуваються порушення законності, сваволя і репресії, Шумицький відповідає: «Коли хтось сидить в тюрмі чи на засланню, то, будь певний, не дурно, а за провину, за злочин: одні за саботаж, другі за спротив розпорядженням революційної влади, треті — за шовінізм, русотяпство, петлюрівщину, білогвардійщину...»

З глибоким сарказмом описує О. Олесь трагічну вину перед своєю сім’єю комуніста Шумицького та драму його глибокого розчарування. Та хіба не можна зрозуміти письменника? Драма тому й була написана так швидко і з такою емоційною схвильованістю, що О. Олесь був вражений трагічною долею сім’ї Крушельницьких. Мабуть, він прочитав у «Правде» від 18 грудня 1934 року чи в передруку з неї про те, що 13—15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила в Києві до розстрілу за підготовку на території УРСР терористичних актів таких письменників, як Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Близько, Кость Буревій (Єдвард Стріха), Михайло Лебединець, а також двох синів старого літератора Антона Крушельницького — Івана і Тараса. Справу Антона Крушельницького, як і Юліана Бачинського, Василя Мисика, передали на дослідування.

Думаю, не тільки Олександр Олесь там, на чужині, але й тут, на Україні, друзі і колеги не могли повірити в те, що ці літератори були «терористами- білогвардійцями». Слід пам’ятати, що цей процес з’явився як реакція на вбивство 1 грудня 1934 р. С. М. Кірова.

Ми не маємо морального права, як сказав Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов у доповіді на спільному урочистому засіданні Центрального Комітету КПРС, Верховної Ради СРСР і Верховної Ради РРФСР, присвяченому 70-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, відвернутися «від болючих питань нашої історії, замовчати їх, удати, ніби нічого особливого не сталося. З цим ми не можемо погодитися. Це було б нехтуванням історичної правди, неповагою до пам’яті тих, хто став невинною жертвою беззаконня та сваволі. Не можемо ще й тому, що правдивий аналіз повинен допомогти нам розв’язати сьогоднішні наші проблеми: демократизації, законності, гласності, подолання бюрократизму — словом, насущні проблеми перебудови. Ось чому нам потрібні й тут цілковита ясність, чіткість і послідовність».

  Тому історикам літератури, письменникам необхідно розробити програму систематизованого і послідовного наукового вивчення пропаганди і видання літературної спадщини письменників 20—30-х років. Йдеться не про якесь докорінне переписування історії української радянської літератури — великий загін заспівувачів нової літератури, перших будівничих її ідейно-естетичних і методологічних засад посідає гідне й визначальне місце в історії нашої літератури. Але поряд із Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Василем Чумаком, Юрієм Яновським, Максимом Рильським, Миколою Кулішем, Андрієм Головком, Миколою Бажаном, Василем Блакитним закладали основи нової літератури і культури Микола Хвильовий і Майк Йогансен, Гнат Михайличенко і Валер’ян Підмогильний, Дмитро Загул і Євген Плужник, Микола Зеров і Михайло Драй-Хмара... Перелік імен можна продовжувати, але краще запитати себе: чи знає їх широкий читач? У якому обсязі їхня літературна спадщина відома літературознавцям? А що вже тоді говорити про творчість письменників, доля яких взагалі для нас невідома? Ні точної дати смерті, ні рукописної спадщини — Дмитра Бузька, Миколи Дукина, Івана Калянника, Василя Чечвянського, Миколи Булатовича, Михайла Ялового, Володимира Свідзинського... Необхідно якнайшвидше поклопотатися про їхню літературну долю та багатьох інших. Інакше й далі літературний процес 20— 30-х років буде подаватися збіднено, і далі багато письменницьких імен та їхні твори будуть трактуватися спрощено, бо ж були свого часу скомпрометовані і безпідставно вилучені з літературного процесу як «ідейно шкідливі». Не може й далі існувати практика, коли твори радянських письменників, надруковані в радянських журналах, радянськими видавництвами, десятиліттями зберігаються в спецфондах, а їхня рукописна спадщина недосяжна навіть для дослідників-спеціалістів. Інакше про яку концепцію цілісного літературного процесу, що має вже сімдесятилітню історію, може йти мова? Наш обов’язок якнайшвидше і якнайкраще здійснити видання творів 20—30-х років, залучивши до цієї благородної справи не лише центральні, а й регіональні видавництва республіки. І не обмежуватися скромним вибраним, а прагнути до максимальної повноти «олюднення» літературної спадщини, пам’ятаючи, що кожен факт, кожен штрих цих складних років становить для нас цінність. Слід подбати про заснування щорічника «Спадщина», в якому 6 публікувалися невідомі або маловідомі рукописи письменників цього (і не лише цього, а й дожовтневого!) періоду, щоденникові записки, нотатки, листи та інші архівні документи.

Найсерйозніша наша проблема — це бібліографія, першоджерела. Здається, ніде так гостро не постає ця проблема, як у нашій країні. Хіба не доцільно було б здійснити перевидання фототипним способом таких видань, як літературна хрестоматія «За 25 літ», про яку вже мовилося, двотомна «Хрестоматія нової української літератури» М. Плевако (1926), збірник матеріалів «Шляхи розвитку української пролетарської літератури. Літературна дискусія 1925—1928 рр.» (1928), двотомний біо-бібліографічний довідник «Десять років української літератури (1917—1927)» (1928) А. Лейтеса і М. Яшека? Не маємо — в себе, на Україні, й довідкових матеріалів з російського літературного процесу початку нашого століття.

Не може не турбувати й доля літературної періодики цієї епохи, скажімо, таких альманахів і журналів, як «Музагет» (1918), «Зшитки боротьби» (1919), «Червоний вінок» (1919), «Гроно» (1920), «Мистецтво» (1919—1920), «Вир революції» (1921), «Жовтень», (1921) «Шляхи мистецтва» (1921—1922), «Квартали» (1924), «Вапліте» (1926—1927), «Літературний ярмарок» (1928— 1929), доступ до яких обмежений. Не можна викладачеві, вчителеві, аспірантові сьогодні обійтися без кількатомної хрестоматії літературно-критичних праць 20—30-х років. А така хрестоматія немислима без включення до неї виступів державних і партійних діячів М. Скрипника, В. Затонського, П. Постишева, С. Косіора, Г. Чубаря, О. Шумського з питань розвитку української літератури і культури.

Сучасний рівень історико-філологічного аналізу невисокий, він часто зводиться до ілюстрування суспільно-політичних процесів, сама структура історико-літературних досліджень зосереджується переважно на аналізі ідейно-тематичного змісту творів, у нас збіднене уявлення про літературні напрями, течії, про жанрово-стильову систему української літератури. Хто аналізував, хто визначав ідейно-естетичну специфіку українського модернізму, що являли собою українські символісти, футуристи, неокласики, неоромантики? Залишається науково не розв’язаною проблема канонічного тексту для української радянської літератури. Кому не відомо, що під тиском вульгарно-соціологічної критики та нав’язаного зверху видавничо-редакторського перестрахування частина українських радянських письменників змушена була грунтовно переробляти свої твори під кутом зору пом’якшення художнього конфлікту, ослаблення психологічної складності характерів героїв. Це траплялося з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Юрієм Яновським, Миколою Бажаном, Андрієм Головком, Петром Панчем, Іваном Сенченком. Отже, слід перевидати деякі твори за першою редакцією. Таких проблем набралося багато. На майбутнє цю роботу відкладати не маємо права. Бо прогнозування на майбутнє, особливо в літературній сфері, в художній творчості,— справа відповідальна і майже неможлива. Має рацію литовський літературознавець Вітаутас Кубілюс, який на сторінках «Вопросов литературы» (№ 10, 1987) запитує: «Як довго ще триватиме існування тих чи тих національних літератур, коли мова, якою творяться ці літератури, вже не викладається у школах, не застосовується у звітах та інструкціях державних установ, не потрібна для дисертацій і наукових доповідей? Як обчислити зміни, які виникнуть у цій майбутній літературі під впливом ще не виданих директив і під тиском ще не відомих шарів ідеологічної атмосфери?»

Сьогодні безсумнівним є те, що деякі проблеми, пов’язані з виробленням цілісної концепції історії української радянської літератури, можуть бути розв’язані лише в процесі творчої, наукової співпраці істориків і літературознавців. Особливо суперечливою залишається оцінка ролі і діяльності тих «боротьбистів», які були не тільки політичними діячами, але й письменниками, художниками... Більш діалектичною, з урахуванням еволюції їхніх політичних орієнтацій, їхнього світогляду, повинна бути наша оцінка таких істориків, письменників, літературознавців, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Іван Стешенко. Чи не пора об’єктивно осмислити першопричини і наслідки сумнозвісного процесу над учасниками так званої Спілки визволення України, серед яких було так багато учених, письменників, культурних діячів.

Рух мистецтва, розвиток літератури і культури слід сьогодні динамічно стимулювати, інакше ми зазнаємо в недалекому майбутньому непоправних утрат. Водночас ми повинні якнайшвидше ввести в духовний потенціал сучасної культури і мистецькі явища, насильно вилучені з процесу, замовчувані, пригнічені, штучно знецінені. Як бути? Це проблема державної ваги, проблема паперу, поліграфічних потужностей, видавничих можливостей, певною мірою й редакторського корпусу. Але є ще й проблеми іншого порядку. Це — літературознавчі кадри.

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР за підтримкою Президії АН УРСР ще кілька років тому порушив питання про переведення в систему АН УРСР Державного музею Т. Г. Шевченка і літературно-меморіального музею І. Я. Франка у Львові з тим, щоб на їхній основі створити спеціалізоване Відділення шевченкознавства і франкознавства. Нам потрібні такі науково-музейні центри, в яких готувалися б молоді вчені й популяризатори творчості геніальних виразників народу нашого. Чи треба сьогодні когось переконувати в тому, що без організаційної і творчої «кооперації» з Міністерством культури УРСР, Міністерством народної освіти УРСР, Мінвузом УРСР, не кажучи вже про Спілку письменників України та інші творчі спілки, академічні науково-дослідні установи гуманітарного профілю не можуть активно впливати на розвиток культури в республіці? Мабуть, не треба, але доводиться. Відомо із доповіді М. С. Горбачова на XIX Всесоюзній партійній конференції, в якому стані сьогодні опинилися суспільні науки. В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР професійних шевченкознавців можна перелічити на пальцях. Як же далі розвивати ці наукові напрями? А центр франкознавства у Львові згодом міг би перетворитися на провідний осередок літературознавства в цьому регіоні, який би досліджував розвиток літератури в історичному контексті і в історично закономірних зв’язках з європейськими літературами і культурами.

Слід розпочинати роботу над персональною енциклопедією Івана Франка, поки не «охолов» досвід роботи над 50-томним зібранням його творів, пора видати академічне зібрання творів Лесі Українки. Саме з цією метою створюється у Львові Відділення франкознавства, а на базі Луцького педінституту вже працює науково-дослідна лабораторія по вивченню життя і творчості Лесі Українки.

Започаткувати б у республіці й дослідження української літератури, яка твориться за кордоном. Не годиться свідомо заплющувати очі на те, що є незаперечним фактом реальності. Розвивається українською мовою література як в соціалістичних, так і в капіталістичних країнах, здійснюється значна видавнича діяльність у США, ведуться літературознавчі дослідження українознавцями Інституту українознавства Гарвардського університету США, Канадського інституту українських студій Альбертського університету (Едмонтон, Канада) та іншими науковими центрами Заходу. Треба знати, що вони пишуть і видають, своєчасно оцінювати, краще — популяризувати, вступати в наукову полеміку. Тільки не мовчати, не замовчувати. Багатьох закордонних літературознавців слід сьогодні нам «легалізувати», щоб, не постунаючись у питаннях методологічних, виявити, що ж нового внесли вони в дослідження нашої літератури. Цей погляд «зі сторони», хай іноді й дискусійний, нам не завадить. Як і не завадить наше відверте, прихильне слово про творчість українців, які живуть за межами нашої країни.

Ось з’явився перший том Української літературної енциклопедії — унікального, на мій погляд, видання. Там читач знайде імена тих поетів, прозаїків, літературознавців, які в силу різних, навіть політичних, причин жили і живуть у США, Канаді, ФРН... Але вони належать до української літератури. Це і Емма Андієвська, і Богдан Бойчук, і Ярослав Гординський, і Василь Барка, й Іван Багряний, і Віра Вовк, і Олег Зуєвський, і Марія Ревакович, і Богдан Рубчак... Всіх не перелічити; та найприкріше те, що ми тут, на Україні, не маємо їхніх книг, не підготували спеціалістів, які б могли написати про них кваліфіковану статтю. Але навіть наявність таких літературознавців не буде остаточним науковим розв’язанням проблем української літератури, що твориться за кордоном.

І знову доводиться говорити про співпрацю з істориками, передусім із спеціалістами з проблем еміграційних процесів у світі. Бо не можна відривати творчість цих та інших письменників від суспільно-політичних процесів їхньої доби. Якщо узагальнити, то мова має йти про створення історії української еміграції.

Водночас треба подбати про серйозне вивчення проблеми українства як феномена культурного, духовного. На перших порах хоча б дослідити життя української колонії у Петербурзі, зокрема діяльність товариств ім. Т. Г. Шевченка в Петербурзі — видавничого і допоміжного,— які з’явилися в 1898 році, українського клубу «Громада» в російській столиці, життя української еміграції та роль Українського університету в Празі в 20—40-х роках. Хто опрацював ті величезні празькі архівні поклади, які після другої світової війни та наприкінці 60-х років потрапили до нашої країни? Надії ми покладаємо на Міжнародну асоціацію україністів, утворену в травні — червні 1989 року, на міжнародну школу українознавства, яку Академія наук України започаткує, сподіваємося, разом зі Спілкою письменників України, Українським фондом культури, за фінансовою підтримкою Міжнародної асоціації україністів. Ми не повинні зосереджувати всі сили дослідників лише в столиці. Треба активізувати для цієї праці філологів університетів і педінститутів, але для цього необхідна і координація наукових зусиль, і далекоглядна видавнича політика.

Переконаний, що таких актуальних проблем, розв’язання яких вимагає спільних зусиль і наукової сміливості, назбиралося багато, та наш обов’язок дбати про ліквідацію «білих плям» в нашій історії, культурі та літературі і тим самим дбати про створення цілісної концепції розвитку української національної культури.

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР дедалі активніше включається в планомірну видавничу стратегію Держкомвидаву України, який наполегливо захоплює в орбіту інтересів не лише столичних, а й регіональних видавництв випуск творів письменників, чия особиста і творча доля склалась трагічно. Можна сказати, що основне навантаження в цій благородній справі лягло на видавництво «Дніпро». Володимир Винниченко і Микола Куліш, Пантелеймон Куліш і Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко і Наталена Королева, Микола Костомаров і Борис Грінченко, Богдан Лепкий і Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний і Микола Хвильовий, Євген Плужник, Грицько Чупринка, Богдан-Ігор Антонич... Твори цих та багатьох інших письменників вже з’явилися й в найближчі роки з’являться до читача однотомниками і двотомниками, а деяких й багатотомниками. Робиться багато (і досить оперативно!) «Радянським письменником» і «Молоддю», мають серйозні плани в цьому напрямі «Наукова думка», «Мистецтво», «Веселка», «Каменяр», «Вища школа».

Робиться багато, та, на жаль, повільно. Не були ми готовими до перебудови. Та й зараз ще далеко не готові вийти на «фінішну пряму». Для прикладу: твори Миколи Хвильового й досі у спецфондах, без права передруку, твори значної частини репресованих письменників ще приховані в періодичних виданнях, які важко здобути, доля архівів з матеріалами щодо передчасно загиблих у сталінські часи невідома.

Непоправні наші втрати. Трагічні дні, які прийшли зі сталінізмом, письменники передчували. Це «прочитується» в «Санаторійній зоні», в етюді «Синій листопад» Миколи Хвильового. Яків Савченко у вірші «Стоїть. Як віск» прорік:

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:

— Один між трупами піду.

Вгорі Червоний Ворон кряче

на кров. На бурю. На біду.

Тривожився у вірші «Отчизна» М. Вороний, який загинув на Соловках:

Так, од могил земля наша

горбата...

О, проклинаю всіх, хто єсть

Батий!

На переможцях скрізь печать

проклята.

Он на бурхливім небі знак

страшний.

То крові з хмар напухнув

хрест гігантський.

Не вийти з бід країні цій

селянській.

Цим передчуттям переймався Євген Плужник:

— Благословен єси, часе мій!

О, жорстокий! І весь у крові!

— Це нічого, що я, мов гній —

Під посіви твої нові!

Бо ось вірю, зросту колись,—

І до когось вітрами,— жни!

...Серце, серце моє, навчись

Тишини...

Алегорично передрікав сам собі свою трагічну долю і Майк Йогансен:

Я знаю: загину високий,

В повітрі чистім і синім.

Мене над містом повісять:

Зорі досвітній з око,

В холодне око дивитись.

Віримо: їхні імена ніколи не забудуться, їхня творчість буде повернута українській культурі! Та скільки імен із того трагічного реєстру ще й не згадувалося. Є письменники, жодного рядка чиїх ми ще не опублікували,— Юрія Жилка, Максима Лебедя, Дмитра Май-Дніпровича, Юліяна Шпола, Романа Шевченка, Марійки Дикої, Остапа Луцького, Вероніки Черняхівської... Цей перелік виросте до кількох десятків імен, він засмучує і водночас зобов’язує.

Ми стали справедливішими до тих, хто з різних причин не мав змоги друкуватися в ближчі, звісно, не такі трагічні, але досить драматичні роки. Та не забувається сумнозвісна дискусія на початку 1968 року про «Собор» Олеся Гончара — нарешті, цей твір здобув громадянську реабілітацію. Не забувається і VI пленум правління Спілки письменників України восени 1970 року, що на ньому стадо відомо, які твори ідеологічно не витримані. Лише тепер, в. останні роки, видрукувано оповідання «Березневий сніг» та повість «Іван» І. Чендея у книзі «Калина під снігом», «Катастрофу» В. Дрозда, «Мальви» Р. Іваничука, «Зоряний корсар» О. Бердника. Не забувається фронтально ведена на початку 70-х років критична облога Івана Білика, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Харчука, Романа Андріяшика, Григорія Нудьги... Не може не хвилювати нас і доля творчої спадщини Василя Стуса, чиє життя склалося так трагічно.

Здається, не були ще реабілітовані ні Микола Гумильов, ні Борис Савинков, але їхні твори друкуються. То чому ми ніяк не наважимося опублікувати книжки поета Василя Стуса?

Пам’ятаються критичні розгроми «Полтви» Р. Андріяшика, «Неопалимої купини» С. Плачинди; Ю. Колісниченка, «Турецького мосту» Р. Федоріва, повістей «Тече річка», «Бережанські портрети», а особливо — «Мертвої зони» Є. Гуцала, збірки «Автопортрет у червоному» Ірини Жиленко, окремих творів Д. Міщенка, М. Медуниці, В. Маняка, дослідження В. Заремби «Іван Манжура», Івана Ільєнка «Григорій Квітка-Основ’яненко», М. Киценка «Хортиця в героїці і легендах» та й 8-го тому «Історії української літератури» за багато в чому справедливу своєчасну оцінку ролі й значення в оновленні жанрів і стилів, особливо в утвердженні принципової громадянської позиції письменників-шестидесятників.

Ми не маємо права забувати і про ці роки «застою» — роки командно-директивного втручання в творчий процес, у долі художників. І заради істини слід визнати: досить часто нашими ж руками, точніше, своїми ж присудами, звинуваченнями ми нівечили долі своїх побратимів по перу. І ці морально-етичні уроки слід частіше згадувати — щоб не повторювати. Політизація (заради політизації!) літератури, надмірна ідеологізація художнього слова прийшла з тих трагічних 30-х років, нависала глухою, наповненою громами й блискавками хмарою над письменником, сковувала його фантазію, уяву, змушувала повсякчасно підживлювати свого власного — внутрішнього — цензора. Домінанта художньої майстерності, високого мистецького відображення людини і світу сьогодні очевидна, але чи вона є визначальною в оцінці творчості письменника? Це не означає, що ідейне «навантаження» твору відступає на задній план. Навпаки, йдеться про гармонійність форми і змісту. Національної форми, яка не тільки не дисонує зі змістом, а, навпаки, підсилює його, поглиблює, одне слово — індивідуалізує естетичне самовираження художника.

Отже, дбаючи про відновлення духовних оазисів на культурній «території» України, думаймо і дбаймо про максимально вільне, різноманітне за жанрами, формами, стилями, образними узагальненнями оновлення нашої літератури і культури.

Група українських письменників, громадських діячів.

1-й ряд: М. Рильський, Ю. Іванов-Меженко, М. Хвильовий, М. Йогансен, Ю. Михайлів, М. Вериківський, П. Козицький; 2-й ряд: Н. Романович-Ткаченко, М. Могилянський, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, П. Тичина, П. Филипович, С. Футорянський; 3-й ряд: Д. Загул, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка, В. Сосюра, Т. Осьмачка, В. Коряк, М. Івченко, Б. Якубський.

Періодичні видання 20-х — 30-х років

Обкладинки видань В. Винниченка.

«Закуток» — садиба В. Винниченка у Франції.

М. Хвильовий, В. Поліщук. Фото 1920 р.

П. Тичина і В. Сосюра в колі друзів.

В. Сосюра і О. Ковінька. Фото 1927 р.

В. Петров, М Рильський, Б. Якубський, П. Филипович.

В. Еллан-Блакитний серед боротьбистів. Фото 1919 р.

Обкладинка книжки О. Олеся.

Дружні шаржі на письменників.

М. Куліш читає п’єсу «Народний Малахій» акторам театру «Березіль».

М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович

Т. Осьмачка, Г. Костюк.

В. Сосюра серед членів «Плугу». Фото 1926 р.

1-й ряд: А. Александрович, П. Тичина, М. Чарот, В. Дубовка;

2-й ряд: І. Шульга, І. Дніпровський, Петро Панч.

О. Ольжич

Є. Маланюк

Е. Метельський, Г. Косинка, О. В’юник. Фото 1923 р.

Українські письменники серед трудящих м. Коростеня.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.