Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Павло Тичина (1891-1967)

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Історична пам’ять народу може існувати в часі лише за умови и незатихаючої пульсації в свідомості наших сучасників. Про це ми повинні пам’ятати повсякчасно, якщо хочемо бути діяльно причетними до накопичення духовної енергії. І це накопичення відбувається не лише (хоча й передусім!) шляхом художнього самопізнання сучасної людини і світу, а й завдяки прилученню до наших проблем і наших устремлінь духовного і морального досвіду минулих поколінь. Громадянський обов’язок художника полягає і в тому, щоб створювати цілісну картину реальності в усій її складності і повноті, і в тому, щоб зберігати, охороняти і відкривати перед допитливим поглядом нових поколінь культурну спадщину рідного народу.

Перспективи розвитку соціалістичної культури залежать від того, з якою духовною інтенсивністю, з якою громадянською зрілістю і відповідальністю буде розвиватися історична самооцінка і самоутвердження народів нашої багатонаціональної країни. І в цій справі не може бути місця ні національному егоїзмові, ні гіпертрофованій гордині. Глибинне, органічне для всіх нас, радянських людей, почуття інтернаціоналізму, вдячності А поваги до інших народів і водночас скромність, реальна оцінка успіхів, тверезий погляд на власні недоліки і прорахунки — запорука нашого духовного прогресу.

Сьогодні, коли в усіх сферах нашого суспільного життя відбуваються революційні перетворення, коли громадськість підносить свій голос на захист духовної спадщини народу, принципово обстоює бережливе ставлення до пам’яток національної історії та культури, як важливо поширити нашу турботу про екологію культури і на творчість письменників, які з тих чи тих причин були вилучені з читацького обігу і літературознавчого дослідження. Адже бувало не раз, що ми відтинали од вітчизняної історії й культури неприємне, гірке в ім’я, здавалося б, благородної справи виховання підростаючого покоління. І цим збіднювали себе, ідеалізуючи свій нерідко трагічний, драматичний шлях до соціалістичного дня. Збіднювали і обмежували уявлення про свою історію і культуру. Тому й залишилися художньо не освоєними цілі материки національної історії, літературний процес ідеалізувався, науково-дослідницький потенціал літературознавства не поповнювався, бо не вводилися в науковий обіг деякі літературні постаті і художні явища, однозначно негативно оцінювалася діяльність літературних угруповань, журналів... Передусім необхідно дослідити, з’ясувати реальні взаємозв’язки між історією і літературою, відмовитися від вульгарно-соціологічного трактування руху і розвитку літератури, як коментатора та ілюстратора історичного і, як правило, динамічно прогресуючого розвитку суспільства. На січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС наголошувалося на тому, що ідеологія і психологія застою вплинули на сфери культури, літератури і мистецтва, породили схематизм суджень і зниження критеріїв, вилучили із теорії і суспільствознавства живу дискусію і творчу думку. Але треба йти вглиб цих явищ, пам’ятати про відомі постанови 1946—1948 років, коли несправедливі оцінки творчості Д. Шостаковича, О. Прокоф’єва, Д. Кабалевського, А. Ахматової і М. Зощенка відігріли гальмівну роль у розвитку культури, літератури і мистецтва, сприяли появі й утвердженню в суспільствознавстві, зрозуміло, і в літературознавсті, в літературній критиці авторитарних оцінок і суджень. Не обходилося без відомчого, необгрунтованого втручання у творчі процеси.

Нам не вистачало мужності в аналізі першопричин особистих трагедій та історичних помилок, моральної повноти вираження правди життя, розумної, по-партійному принципової опозиції авторитарності та естетично «глухій» безоглядності суджень про літературу і мистецтво, фальшивому оптимізмові, крикливій модерності та історичній глухоті — того благородного спротиву, який завжди, витворював чітке громадянське обличчя і окремого художника і літератури взагалі.

Сорок років тому академік О. І. Білецький у вступному слові під час обговорення підготовленого ним проспекту історії української літератури XIX — початку XX ст. відзначив: «Ми не можемо скидати кудись набік елементи реакційні, замовчувати їх, як це робилося в ряді програм. Ми повинні покінчити з манерою канонізації, так само, як і з манерою «анафемства», відлучення письменників, з поділом їх на позитивних і негативних, на доброчинних і порочних, ми повинні покінчити з замовчуванням слабих сторін і перебільшенням позитивних у діяльності того чи іншого письменника» (Літ. газ.— 1947.— 20 лют.).

На шляхах прогресу художньої свідомості завжди ставали сили догматичні, реакційні, але справжнє мистецтво ніколи не було реакційним, як не може вважатися реакціонером творець високих естетичних цінностей. Вітчизняна історія знає багато талановитих митців, які припускалися політичних помилок, а їхній світогляд був суперечливим. Але якщо крізь ці помилки і суперечності художник проривався до істини і усвідомлював свою відповідальність за створення художньої картини світу, наш обов’язок заглибитися і пізнати його творчу еволюцію. Не всім художникам судилося відтворити в образах історично правильне розуміння сучасної йому дійсності, образно вибудувати цілісну концепцію людини і суспільства. Одним не вистачало таланту і громадянської мужності, іншим — життя, яке було обірване на творчому злеті, але переважна більшість тих письменників, імена яких знають лише досвідчені історики літератури, заслуговують на те, щоб у мозаїчній картині світу ми розрізняли кольори і відтінки їхньої творчості.

Іван Фіранко мав рацію, коли стверджував, що в кінцевому результаті « історію літератури творять переважно визначні, творчі одиниці, що підносяться духом понад загал, не раз відгадують його устремління, а іноді показують нові шляхи розвою»1. Водночас І. Франко вказував на ті головні проблеми, що стоять перед істориком усякої національної літератури: «Трактуючи історію літератури як частину культурної історії своєї нації, він мусить підносити в и появах усе важне з культурного погляду, в позитивнім і негативнім змислі, та, з другого боку, не може обмежитися на самім малюванні того культурного тла...»2

Отож, як відзначалося, не слід надто підносити другорядне, випадкове із «культурного тла», але недоцільно помежуватися орієнтиром «тільки класика», а працювати — видавати і досліджувати — в ім’я повноти уявлення про літературний процес, в ім’я збереження в нашій духовній пам’яті і творчої спадщини багатьох тих, хто шукав істину, виборював її в сумнівах і помилках, хто свою нехай скромну, але чесну працю поклав на вівтар розбудови вітчизняної культури. Як несміло ми видаємо твори непершорядних письменників і громадсько-культурних діячів XIX ст., як обережно, з надмірним перестрахуванням, торкаємося творчої спадщини Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Бориса Грійченка, Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Лепкого, Миколи Вороного... Ще складніша справа з письменниками, творчість яких припала на переломний в історії нашої країни період. Що може краще довести методологічну зрілість українського радянського літературознавства, як наукове, з єдино правильних ленінських принципів партійності, народності та історизму, висвітлення позитивного і негативного в творчій спадщині, скажімо, такого складного і в своїх політичних орієнтаціях, і в творчості письменника, як Володимир Винниченко? Нині треба бути не лише істориком літератури, не лише вміти аналізувати художній твір як ідейно-естетичне явище, як художню цілісність, а й бути істориком взагалі, суспільствознавцем, культурологом.

1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т.— Т. 40.— С. 18.

2 Там же.— С. 17—18.

Було б несправедливо утверджувати, що тільки тепер, у період демократизації і гласності, ми прагнемо зняти вульгарно-соціологічні та суб’єктивно-тенденційні нашарування в оцінках складних явищ і постатей літературного процесу 20—30-х років. Адже з’явилися друком роман «Чотири шаблі» Юрія Японського, також видали твори Михайла Семенка, Володимира Свідзинського — і виявилося, що все можна пояснити і зрозуміти. Настав час переглянути застарілі оцінки і стереотипи щодо літературної долі й творчої спадщини Валер’яна Підмогильного і Миколи Зерова, Майка Йогансена і Дмитра Фальківського, Миколи Хвильового і Гната Михайличенка, Якова Савченка і Григорія Чупринки, Володимира Кобилянського і Михайла Драй-Хмари... Та при цьому необхідно їхню творчість розглядати в контексті суспільно-політичних і літературно-організаційних проблем, особливо —літературно-критичних дискусій, які нерідко розпалювали пристрасті і штучно драматизували ситуацію. Відбувалося вільне змагання різних угруповань і течій у літературному житті, формувалися, викристалізовувалися нові форми, стилі, жанри, проте нерідко безапеляційно, з епатажним драматизмом заперечувалося старе, а нове мистецтво поспішало себе утвердити демонстративним анонсуванням нарочитої оригінальності.

Були й успіхи, були й серйозні невдачі, і їх необхідно пояснити. Не слід віддавати на політично спекулятивний відкуп ідеологічним супротивникам так звані «забуті постаті» українських письменників, які помилялися, шукали, експериментували, сперечалися, бо вони творили в умовах нової, не осмисленої ними вповні соціалістичної дійсності. Адже відомо, що в переломні для розвитку людства і людської свідомості епохи підсумовується з особливою вимогливістю історичний досвід і розгортаються далекосяжні плани на майбутнє. Тоді література і мистецтво виявляють величезну творчу енергію і навіть здатні випереджати науку і практичний досвід. Тому й закономірно, що революція породила таке різноманіття талантів, тому в цей перехідний період так драматично і вибухово виявилися суперечності в різних сферах — політичній, соціальній, культурній.

Особливо гостро і виразно ці суперечності розкрилися в духовно-культурній ситуації. Той, хто заглибиться в літературну боротьбу 20-х років, у вир тогочасних літературних дискусій, побачить, як відбувалося накопичення нової якості в мистецтві, як здійснювалося оновлення художніх жанрів і стилів, як новий тип образного мислення владно утверджувався в умовах соціалістичної дійсності. Література вступала в нову стадію розширення своєї образної виразності, художня мова оновлювалася, сягаючи особливих синтезуючих якостей і можливостей. Традиційні форми художнього мислення змінювалися — це сміливо і яскраво продемонстрував поетичний геній Павла Тичини, який своєю творчістю руйнував із середини канони старих жанрів, сміливо пропонуючи оригінальні метафоричні «вирішення» наростаючого драматизму у взаємовідношеннях людини і історії.

Творчий шлях Павла Григоровича Тичини тривав шість десятиліть. Не був цей шлях простим. Скільки болісних роздумів, переживань, передчуттів нових, не завжди бажаних і гармонійних, нерідко й грізних, трагічних змін тривожно пульсує в його віршах, щоденникових записах... Вірш «До кого говорить», орієнтовно 1924—1925 роки написання, не друкувався взагалі. Він свідчить, як і щоденникові записи 1922 року, про глибокі внутрішні переживання поета, який шукає позитивні орієнтації в складний період нашої історії, апелює до Максима Горького і Рабіндраната Тагора, до пам’яті, до гуманістичних заповітів Олександра Блока (в іншому варіанті цього вірша не без серйозних підстав згадує Ромена Роллана), бо хоче знайти надійну опору для людини нового суспільства, яка так динамічно втягнута в стрімкі процеси суспільно- політичних дискусій і літературної боротьби і в шалі полемічної звитяжності, балансуючи на лезі політичних звинувачень, мимоволі розхитує свої моральні і духовні принципи, ослаблює гуманістичні засади і чуття солідарності братів по революції.

Сьогодні, з висоти нашої драматичної історії, ми можемо зрозуміти внутрішнє сум’яття душевного, лагідного, чутливого до краси і гармонії молодого поета, який так вразливо передчував трагічні події 30-х років, на жаль, фатальні для багатьох його колег по перу.

Зростаючий дефіцит гуманізму непокоїть митця, він відчуває, що необхідно і літераторів застерегти від надмірної групової полеміки, передусім від жонглювань політичними тезами і революційними гаслами. Поет так жадав добра, справедливості й гуманності в суспільстві, та класова боротьба посилювала розмежування сил... І це не лише його власне індивідуальне прагнення гармонії — мільйони вимріювали й нетерпляче очікували торжества революційних ідеалів. Декого охоплювало розчарування, миттєвий сумнів, душевна втома («Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?» — так алегорично, але з відтінком самоіронії поет виражає в останній антистрофі («Антистрофа») мимовільне бажання змиритися бодай на якусь хвильку і дати відпочинок розбурханим пристрастям). Тичина роздумує, сумнівається, емоційно вразливо реагує на все, що відбувається навколо нього, але ці сумніви і тривоги тимчасові, він їх переборює, бо ідеї соціалістичної революції йому органічно близькі, внутрішньо вистраждані, единосповідувані.

Тичина випростувався, мобілізовувався, мов ті «тополі під хмарним вітром на горі», надихався революційним вітром з України, співав псалом залізу, стверджувався і утверджувався...

«Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі», — так писав Павло Тичина в збірці «Замість сонетів і октав». Цей заповіт геніального співця «чуття єдиної родини» ми сьогодні нагадуємо для того, щоб не обміліти душею, не звиродніти в гонитві за примарним щастям одноденного благополуччя, щоб не втратити совісного ставлення до свого роду і народу, почуття милосердя і любові до людини, до її людської і національної гідності. Нам потрібна правда, історична ясність у минулому і сьогоднішньому дні, тверда віра в торжество ленінських ідей, віра в наші сили і наші творчі можливості. Як сказав Олесь Гончар у своєму виступі по Всесоюзному радіо 12 червня 1987 року, нам необхідна тверда віра в ленінську атмосферу гласності й демократизму в суспільстві, «де завжди мають панувати правда, довіра, повага до людської гідності», — щоб надалі «жити за законами правди».

ІЗ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ (1922 рік)

23/І. ...Вечір прийшов. Роботу треба робить. А я Рабіндраната читаю. Читаю, а хтось немов торка за голову. Нікого в кімнаті нема.

— Це ж сьогодні якраз прийшов до Леонтовича бандит...

Наталка1 спить. Чорніють дуби. Для чого це все?

Ліда2 заслабла. Воду з кладовища несла. Плаче. Без рукавичок, зашпори зайшли. Був у Вериківського. Безнадійна справа для культури. А ці жевжики «просвітяне», «новостроєнці»3 живуть і житимуть.

26/І. Поети з Черкас ідуть до мене, питають, чи не боязко посилать вірші до Харкова.

28/І. Читаю харківчан. Сосюра почав добре, тільки за Єсеніним, Шкурупій ненавидить мене, матюкається кларнетами і Євою голову туманить публіці. Ось іще Олекса Сліс[аренко]. Я перестав його любить. «Пам’яті Гн[ата] Мих[айличе]нка». Та це ж вірш, який був написаний іще за життя Гната. Таких штук справжні поети не роблять.

Увесь час про Проню4 думаю.

Іноді так виразно я чую своє прізвище, сказане різними голосами в різних частинах землі. «Кидаю писать чи думать», що я починаю прислухатись. Це хто там про мене почув? Хто це, не знаючи мене, до мене ув’яжеться?

Не скрізь добре мати інтуїцію.

Похоже, Самійленко Волод[имир] 1915-го [року] казав: ніби коло центрального телеграфа дежуриш, склонит голову, тут задзвонять... і прислухайсь.

Вночі. Пишу «Прометея». Лі да в другій кімнаті крізь сон говорить щось і важко дише. Прочинив двері, й смуга світла од мого каганця поклалась через [її] голівку аж до шафи. А мені по якійсь асоціації Наталочка зразу прийшла. Чому мертві не можуть крізь сон важко дихати й говорити? Наталка б сказала, що я бездушний і кам’яна людина.

Плачу.

28/11. Молюсь перед тим, як починаю писати. До Шіллера, Шевченка і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це — горіння поміж друзями, це — продовження того, що вони зробили. Вони своє зробили. Тепер вони є свідками того, як я, брудний, фальшивий, незадоволений із себе, свічу, і розгоряюся, і піднімаюся ген-ген, падаю і знову іду.

29 лютого. Міша5 снивсь: наче прийшов до мене і каже:

— Тепер нас троє залишилось.— Сумний такий.

4/ІІІ. Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки.

7/ІІІ. «У пущі» Лесі Українки читаю. Ой, як я рвуся із пущі, «Герман і Доротея»6— велике враження. Спочатку фальшю віддавало: на вазі еллінський узор германський, немовби не личитьі А потім придивився — прекрасно. Статики нема і єсть текучість.

Майже всіх пройшов я Дон-Жуанів. Цікаво мені — чому Гейне не взяв цієї теми і як би він з нею справився? У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх з землі підводив.

8/ІІІ. Почав у студії театр[альній] науку віршування. Лектор із мене поганий. А треба, треба виходить на люде і вчитись. І це я кажу в 30 років з гаком! Проклятий час, прокляті обставини.

Блищать і переливаються півтора-два боки мого алмазу. А мені хочеться (і почуваю, що міг би зробити), хочеться трьома-чотирма сторонами розцвісти. Як Вінчі!

Згадалось мені. Перший концерт пам’яті М. Д. Леонтовича (в опері, торік). Бачачи, як диригує Вериківський та й Городовенко, мені захотілося побігти на сцену й самому по-своєму повести хор. Я сказав про це Б[олеславу] Леопольдовичу7, який одповів: «Краще в одній галузі спеціалізувати себе». Сніг мокрий. Ноги двічі сьогодні промочив. Голову ломить.

9/ІІІ. Співанка з акторами. Не дуже мені й хочеться — та Лесь8 просить.

Чорт його, що в мене за вдача! Часто каже Ліда: «Дівчачур!» Після співанки he хотілось додому вертатись. Душа шукала розмови, зближення з блакитними, сірими, чорними. А я такий мовчазний, несміливий, підозрілий часом. А ще до того на весну жовтий-жовтий, обідраний, неохайний. Не хочу брехати, не можу. Я жити хочу, зараз жити.

Жінки я не знаю майже. Хай я з нею розіб'юсь і наново почну свій геній будувати — цього я не боюсь.

Я жити хочу повно! Бо схима за легені тягне.

10/ІІІ. Хожу в бібліотеку на піаніно підучуватись. От чортове неуцтво! Що я там навчусь, брязкаючи півгодини з першого на четвертий день? Їй-право, якби трохи полегшало, вступив би до консерваторії. А то б малювати почав учитись. Так наче й не малював. Чи маю я право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи я маю право за себе, за свій талант дбати? Хожу в майстерню театральну, бачу, як актори мучаться, вибиваються на шлях, бачу, як Петрицький (на жаль, Лесь9 уже в могилі) їде вчитись до Москви, бачу, як Вериківський чогось шукає,— і ще одно бачу, що я мало мучусь, мало страждаю. Отже, маю право шукати й буду.

16/ІІІ. Знову приходив до мене молодий поет. Мусив слухати, аж поки співанки не вдарила година.

У поетів приглушення починається. Що ж тут доброго, і хто винен?

Писав удень. І так живо Наталка уявилась. Вся жовта, почорніла з осені... Я сам не помітив, як почав стогнать і плакать. Мені здалось, що тут вона у гробі коло мене. Але це тільки на мить так сильно.

20/ІІІ. Поет з Переяславщини. Яка в нього до книжки охота.

21/ІІІ. Хто мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а не знаю хто. Ізнов посилка і гроші од невідомих. Принесла якась жінка в намітці чорній і зараз же зникла.

Уночі гармата довго спать не давала. Десь близько чув лет снаряда.

28/III. Зайшов Осьмачка. Казав Ліді (я на співанці був): «Павлу Григоровичу треба взяти у торбину запасу та походить по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером».

Ну, ви ж на селах, а де ж ваш революціонізм? Чудак, їй-богу. Осьмачці б треба було оттряхнуть прах з ніг, що дуже поналипав на селах.

10/1V. Ночами божеволію. Ще мені буде й нужди, і горя, і сліз, і смертей. А зараз я хочу жити, бо тільки так увесь розцвіту.

Відважної, розумної мадонни не найду, міщанки й чуть не хочу...

24/IV. Прийшов пізно з лекції. Ліда каже: «Був Осьмачка. Бігав по хаті, танцював од злості й казився. Що з ним таке? Куди не підеш, каже, чуєш: Тичина — геній, геніальні вірші Тичини. (Слухаю Ліду й головою хитаю). То в мене Валер’ян10 крав образи, а це вже і в Павла Григоровича «Берега вічності» з моїх образів. (Слухаю Ліду, головою хитаю). Чому П[авлу] Гр[игоровичу] не писать, коли йому життя назустріч іде. Син попа, мав змогу учитися...»

Ліда його перебила: не син попа, а син дяка. А в того дяка 9-еро душ дітей. А П[авло] Гр[игорович] того вивчився, що голос мав, у монастирі 6 років співав. Що ж до того, що життя йому назустріч іде, можливо, але ж П[авло] Гр[игорович] на першім курсі голодував, аж хворобу серця нажив, це що — син попа? Іще багато дурниць говорив. (Слухаю Ліду. Жалко. Він тупа людина).

27/1V. Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людина не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає. Чи того, що людина нічого не варта, хоч би і не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім’я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо і родимось, тліємо і цвітем. Отаке в мене почуття (пригадую зараз), почуття днів зо два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от хтось дожене і ножа у спину всадить. Що воно таке діялось.

10/V. Знов за Пушкіна взявся. З якою силою я переживаю «Дон Жуана», «Полтаву» та дрібні драми, етюди і з якою неохотою розкриваю «Сказку о мертвой царевне» і навіть «Евгений Онегин». Так і досі їх як слід не уявляю. Добре, що хоч обід є. Увечері трохи хліба позичили. Прийшли гості до хазяйки. Я, щоб бути на самоті з своїми думками, зачинив обидві половинки своїх дверей у столову.

Мені здалося: жрець отак закриває врата вівтаря. Закриває, як власть маючий. Щось солодко заспівало в моїм серці, і я ще раз вернувся: розчинив і зачинив двері.

16/V. Прокинувсь уранці, відчув, як мені набридли рими і строфи, і всі ці передзвони... із мене такий професор, як із Гоголя... Годі, кидаю читати в студії. Якось я зустрівся в театрі з Семенком. Розумно говорить, але я ні в одному пункті з ним не згоден. «Все рівно мистецтву — смерть».

18/V. Пушкін міг в с[елі] Михайлівському виношувати свої творіння, ніхто йому не заважав. Я в кухню тікаю од крику дітей...

25/V. Колись усе хотів я занотувати те, що я відчуваю за тисячі, за міліон верст, то, здається, й паперу не вистачило б. Може, саме це й допомагає мені вірно почути, як до мене людина ставиться. Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ. Геній завоювати істерикою не можна.

27/V. Знов вірші принесли. Дочитую ті, що давали молоді автори тиждень тому, й ніяк не дочитаю.

Концерт Національного] хору. Вериківському оркестром було б керувати легше, ніж хором.

4/VI. Клечання за рушником над.портретом і вся стіна така чорнобрива стала.

ПРИМІТКИ

1 Наталка (1902—1922) — молодша сестра П. Г. Тичини.

2 Ліда — Папарук Лідія Петрівна (1900—1975), згодом дружина поета.

3 «Просвітяне», «новостроєнці» — йдеться про товариство «Просвіта», яке функціонувало в ті роки в районі Нової забудови («Новое Строение») — тепер район вулиці Горького (колишньої Кузнечної) в Києві. П. Тичина жив тоді по вул. Кузнечній, 107, кв. 19, і в тому ж районі диригував робітничим хором.

4 Проня — старша сестра поета Єфросинія (1881—1949).

5 Міша — старший брат поета Михайло (1881—1920).

6 «Герман і Доротея» — п’єса Й.-В. Гете.

7 Болеслав Леопольдович — йдеться про відомого музикознавця Б. Л. Лаврського.

8 Лесь — О. С. Курбас.

9 Лесь — художник-графік Олександр Кирилович Лозовський (1900— 1922), який оформляв такі збірки П. Тичини: «Сонячні кларнети» (друге видання, 1920), «Плуг» і «Замість сонетів і октав» (обидві 1920 р.).

10 Валер’ян — В. Л. Поліщук.

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі —

Мов сонце над степами...

Гей, рясно всипте цвітом шлях,

У дзвони задзвоніте!

Вкраїнське військо на полях

Йде, славою повите.

Дзвенять слова мов у сріблі

Братерськії, веселі.

А десь на морі кораблі

Розбилися об скелі!..

Земля схотіла жити знов —

Шумлять потужно ріки.

Благословіть ви чесну кров,

Хвала борцям навіки!

Хвала борцям, що на зорі

Лягли в холодні ями.

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

(1917 р.)

Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Виростали діти в хаті, як в гаю,

Без ясного сонця в рідному краю.

Накипіла злоба, сповнились серця —

Гей, курки спустили в матір і отця!

Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Засівали поле потом і слізьми.

Не родило жито — що хоч, те й візьми.

Тож сокири брали, щоб в крові погріть.

І йшли брат на брата однімать, ділить...

Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

І сказали людям: ми вас поведем!

Рушимо з ножами у наш край-едем.

І взялися кров’ю поле і гаї,

Бо рубались, бились ріднії, свої.

Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

І сказали люде: годі нас дурить!

Будем ще й на волі у кайданах гнить:

Ждали ми героя, а встав свинопас,—

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

(1918 р.)

ПАМ’ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.—

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

(1918 р.)

КУКІЛЬ

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.

Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота,

маму визирає. А мати лежить посеред улиці

з півхунтом хліба у руці...

Над двадцятим віком кукіль та Парсифаль.

АНТИСТРОФА

Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще

не є революція.

Орел, Тризубець, Серп і Молот...

І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

(1918—1919 рр.)

I

Там на горі за Дніпром

радо кричать прапори:

честь йому, слава, хвала!

Грають оркестри, церкви,

в квітах вітають портрет —

там на горі за Дніпром.

Котиться спів у степи,

йде від села до села:

честь йому, слава, хвала!

Встанемо ж, менші брати,

стрінем пророка свого.—

Там на горі за Дніпром

честь йому, слава, хвала!

II

Прийшли попи, диктатори (о сором!),—

якраз всі ті, кого Ти не любив.

І хтось Твоє погруддя встановив

поміж манастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором...

Який огонь в душі Твоїй горів,

коли будив Ти, кликав кобзарів

з насильством биться, з царствами, з терором!

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —

дивись, який в господі нашій лад,

в сем'ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —

нічого не кажи Первопрестольній.—

Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

(1920 р.)

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

— Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —

Застукало в серці, різнуло:-Ой горе! це ж гості до мене!

Та чим же я буду вітати — іще ж не. вварився синочок...

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату: один з них писати сідає,

два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,

і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.

— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?

— Отак і живу я...— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?

Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.—

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? — сідайте. Між вами і я, молодая.

Повірите, люди, їй-богу: отак тільки тут полоснула —

затіпалось зразу і стихло. Повірите, люди, їй-богу...

Отак і живу,— проспівала. Отак, удова молодая,

і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка,

голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно,

заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:

— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

(1921—1922 рр.)

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

Рабіндранате-голубе!

З далекої Бенгалії

прилинь до мене на Вкраїну.

Я задихаюся, я гину.

Я покажу тобі такії речі

в однокласовій ворожнечі.

Я покажу всю фальш, всю цвіль

партійно-борчих породіль.

А братні зуби, дружній зиск,

гнучка політика, як віск.

Коли б були це генерали,

ми б знали, що робить.

А в тім то й річ, що це кати

однокласовії...

Рабіндранате-голубе!

Та де ж той Серп нам, Молот і лани?

Рабіндранате-голубе,

од достоєвщини звільни.

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

(1925 р.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.