Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Гнат Михайличенко (1892-1919)

У першому числі журналу «Мистецтво» за 1920 рік Павло Тичина надрукує вірш «Гнатові Михайличенку»:

Не уявляєм, як ти тлієш,

як у землі сирій лежиш,—

бо завше ти живеш, гориш,

бо вічно духом пломенієш.

Поет вірив, що слово полум’яного революціонера і письменника не згасне в пам’яті нащадків, навпаки —

Ще ти воскреснеш, зазорієш...

В мільйонах встанеш, закипиш:

чого, чого, народе, спиш,

чом не дерзаєш ти, не смієш?

Думаю, не випадково Павло Тичина саме в журналі «Мистецтво» друкує цей вірш-посвяту. 1918 року Г. Михайличенко і М. Семенко започаткували цей журнал і редагували його. То перший український радянський мистецький журнал. Та хіба лише «Мистецтво»? А альманах «Музагет»? А організація одразу ж після Лютневої революції в Харкові газети «Земля і воля», в якій Тичина вміщує і свої твори, і твори свого друга по боротьбі й творчості Василя Чумака? А випуск рукописного журналу під час першого ув’язнення під промовистою назвою «За гратами», обкладинку якого він сам оформив?

Та повернімося до трагічної осені 1919 року. Я розгортаю журнал «Плужанин» за листопад 1926-го. Сумні роковини. Минув рік, як важка хвороба здолала Василя Еллана-Блакитного, і сім, як денікінська контррозвідка розстріляла його революційних побратимів і друзів по перу — Василя Чумака і Гната Михайличенка. «Плужанин» друкує статті, спогади, твори незабутніх літераторів. І фотографії. Ось елегантно одягнуті, в темних капелюхах стоять перед вивішеним черговим номером газети «Боротьба» Гнат Михайличенко — повернутий до нас обличчям, красивий, чорнобровий, з чорними вусами, і Василь Блакитний — його ми бачимо лише зі спини. Цей знімок зроблено за кілька місяців до загибелі Г. Михайличенка — до трагічної темної ночі 20 листопада, коли денікінці заарештували на дачі під Києвом, яка мала назву «На кручі», Гната Михайличенка, Василя Чумака і Клавдію Ковальову.

У грудневому номері «Плужанина» публікуються матеріали про встановлення дати смерті В. Чумака і Г. Михайличенка, зокрема передруковується стаття «Попереджене повстання», яку вмістила сумнозвісна газета «Киевлянин» 20 листопада 1919 року, № 73. Газета бадьоро рапортує про арешт «групи українських більшовиків, відомих як «боротьбисти», що «вступила в тісну спілку з групою комуністів» з метою організації повстання проти денікінців у Києві. Серед заарештованих керівників повстання газета називає Гната Михайличенка, «члена ЦК, видатного українського активного соціаліста, який перебував у тісному контакті з київським підпільним ревкомом», «боротьбиста» Василя Чумака, Клавдію Ковальову, яка була рідною сестрою Володимира Яковлева — співробітника і заступника самого Мартина Лаціса — голови Всеукраїнської надзвичайної комісії. Ця інформація завершується повідомленням про розстріл заарештованих «при спробі втечі». Наступного дня, 21 листопада 1919-го, той же «Киевлянин» друкує матеріал, спеціально присвячений Гнатові Михайличенку, в якому підтверджує факт його розстрілу. Газета подає такі дати арешту і розстрілу підпільників — 7 і 8 листопада. Це, зрозуміло, за старим стилем, бо денікінці нового стилю не визнавали. Отже, за новим стилем це були дні 20 і 21 листопада 1919-го. Але і в другому виданні УРЕС 1987 року датою смерті Г. Михайличенка зазначається 4 грудня. Чомусь у біо-бібліографічному покажчику А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури (1917—1927)», який з’явився друком 1928-го, вказується 3 грудня. Мабуть, треба вірити офіційному повідомленню контрреволюції і вважати, що 21 листопада — день смерті Василя Чумака і Г. Михайличенка. Принаймні щодо Г. Михайличенка ця дата найвірогідніша, бо в «Киевлянине» за 21 листопада 1919 року написано: «8 листопада при спробі втечі був убитий один із найвидатніших українських боротьбистів Г. Михайличенко». І далі якийсь таємничий Н. подає політичну характеристику його підпільної революційної діяльності як керівника Української комуністичної партії (боротьбистів): «Великий досвід у підпільній роботі (під час повстання проти гетьмана і Директорії він стояв на чолі ради революційних емісарів своєї партії), мабуть, спонукав його продовжувати цю роботу в Києві знову, але щастя зрадило його».

  І ще: «Г. Михайличенко був відомий також як український письменник і публіцист. За більшовиків він дуже близько стояв до журналу «Мистецтво». Взагалі, це був один із найкрупніших і найнебезпечніших діячів українського більшовизму».

Ось так писали про Гната Михайличенка, як і про Василя Чумака, і про героїчно загиблого під час повстання проти гетьманського уряду в Чернігові Андрія Заливчого, вороги пролетарської революції.

Віршем прощався Павло Тичина з одним із фундаторів української пролетарської літератури, культури і освіти.

Тебе замучили кати...

Омарсельєзені світи

Взялись жалобою та горем...

Заприсягаємо: у час побідняй —

Хай смерть — а ворога поборем!

О брате наш, о любий, рідний...

«...Досвідчений, твердий, незламний діяч революції, підпільник і нарком освіти, видатний культурний діяч, витончений різьбяр у мистецтві — в «Блакитному романі» і в новелах був з Гната Михайличенка. Хто знає, чи не став би він удесятеро сильнішим тепер? Авжеж, не легко тоді було плести тонке мереживо символів та алегорій «Блакитного роману», дуже неясного, дуже індивідуального, але будь-що-будь роману Революції, роману революційної України»,— писав у статті «Пам’яті трьох» критик Фелікс Якубовський 1926 року в журналі «Глобус» (№ 24).

Як же це трапилося, що ім’я Гната Михайличенка так довго залишалося поза історією української радянської літератури? Хай у перші роки після його трагічної загибелі й перебільшували значення творчого внеску Гната Михайличенка такі його друзі, партійні товариші, як А. Приходько, також критик і перший дослідник творчості Г. Михайличенка В. Гадзінський. Так, називали вони його і «геніальним самородком», і «чарівником слова», і носієм «нерозірваної тонкої нитки високої культури», але були й різкі, безкомпромісні оцінки його творчості, переважно «Блакитного роману». О. Дорошкевич писав: «Новели Михайличенкові ані своєю шаблоновою формою, ані своїм буржуазно-міським тлом не зв’язані з новими течіями в післяреволюційному мистецтві, повторюють великою мірою перейдені етапи в українській літературі». Щодо «Блакитного роману», то відомий літературознавець був категорично однозначним: «Сухий алегоризм «Блакитного роману» так заплутаний і малозрозумілий, що аж не дозволяє назвати «Блакитний роман», за деякими критиками, «твором незвичайної мистецької й ідейної вартості»1.

Валер’ян Поліщук, навпаки, в захопленні: «Ритмічна проза. І потекла струмочком чарівних образів. Своєрідна краса і стиль... Рівняєш до акварельно-прозових Верленових «Записок вдівця»1 2.

1 Дорошкевич О. Українська література. Підручна книга для старших груп семи річної школи.— 1922.— С. 418.

2 Вир революції.— Катеринослав, 1921.— С. 119.

Микола Зеров і сприймає, і водночас висловлює справедливі претензії: «Блакитний роман» Гната Михайличенка — річ, утворена в справжнім ліричнім піднесенні, але в багатьох місцях писана немов шифром, трохи манєрована (особливо там, де говориться про загадкові лотоси та зачаровані зорі крокодилів), периста, як гейнівська книга «Легран», але талановита»3.

Михайло Доленго підкреслив, що Г. Михайличенко утворив «індивідуальний своєрідний імпресіоністично-символічний стиль». І далі: «Для нього є характерними капризні бризки побуту серед загалом далекої «на сотні тисячі миль» од життя задуманості»4.

Нарешті свідчення поета Майка Йогансена, який присвятив цілу статтю проблемі еротизму у новій українській поезії: «Блакитний роман» це чудернацька синтеза еротики і революційності»5.

Скажете, для чого наводити ці суперечливі оцінки «Блакитного роману», якщо цей твір ви не передруковуєте? Для того, щоб утвердити думку про необхідність видання творів Гната Михайличенка, які розкривають складність пошуків молодими митцями нових шляхів розвитку української літератури і щоб читач мав змогу самому оцінити творчі пошуки талановитого майстра прозових мініатюр.

«Михайличенкова спадщина ще чекає свого об'єктивного і неупередженого дослідження»,— так закінчує свої роздуми про життєвий і творчий шлях Михайличенка наш земляк із Москви поет Іван Шишов.

Доцент кафедри української літератури Тернопільського педагогічного інституту Інна Приходько також вважає, що «постать Гната Михайличенка-письменника заслуговує на уважне ставлення і об'єктивну оцінку, без стереотипних ярликів, які приписувалися й переписувалися літературознавцями, котрі, здається часом, в окремих випадках і не бачили усіх текстів його творів». Інна Приходько не випадково наголошує на Михайличенкові-письменнику, бо усвідомлює, що основна причина замовчування його творчої спадщини криється в його політичному минулому. І минулому, так би мовити, далекому, бо в травні 1919-го Гнат Михайличенко входить до складу уряду Радянської України — призначається наркомом освіти. Вся вина його полягає ще й до сьогодні в тому, що він належав до Української партії соціалістів- революціонерів, яка внаслідок розколу з серпня 1919 року мала назву «Українська комуністична партія (боротьбистів)». Відомо — і цього ніхто не заперечує,— що ця партія спиралася на українську дрібну буржуазію, її політичні орієнтири не мали чіткої платформи, форми боротьби — від терористичних актів на перших етапах до поступового зближення з партією більшовиків. Назва «боротьбисти» пішла від центрального органу цієї партії — газети «Боротьба». Тому і Гнат Михайличенко і Василь Блакитний сфотографувалися на фоні одного з номерів цієї газети, бо вони були в керівництві партії. Біда Г. Михайличенка ще й у тому, що він не дожив до березня 1920-го, коли Всеукраїнська конференція боротьбистів прийняла рішення про саморозпуск і переважна більшість їх влилася до лав КП(б)У. Хоча Василь Еллан-Блакитний і став у перші лави будівників Радянської України — був членом ВУЦВК, редактором його органу — газети «Вісті», організатором і теоретиком «Гарту», все ж скільки було проблем із поновленням його в історії української радянської літератури! Пощастило хіба що, і то з великим запізненням, лише Василеві Чумаку, хоча і він був «боротьбистом». Та пам’ятаймо, що укладачем, редактором і художником- ілюстратором першої книжки В. Чумака «Заспів», яка з’явилася друком 1920 року, був Гнат Михайличенко.

3 Голос друку. —Харків, 1921.

4 Червоний шлях.— 1924.— № 1—2.— С. 171.

5 Жовтень.—Харків, 1921.— С. 99.

Великою несправедливістю є те, що до Гната Михайличенка — професіонального революціонера — лишається й зараз політична недовіра та скептичне ставлення до його мистецьких пошуків. Так, шлях його до партії більшовиків був складним. Уже в 15 років бунтівливий учень сільськогосподарської школи в селі Лозовеньки поблизу Харкова привернув увагу властей своїм скептичним ставленням до уроків служби божої. Тоді ж він зближується з лівими есерами. В 1913 році юнак переїздить до Москви для продовження навчання в народному університеті імені Шанявського, але не закінчує його. 1914 року тікає з армії, повертається до Харкова, де бере участь в організації підпільної друкарні, переховує зброю. Вперше царська охранка заарештовує його у січні 1915-го в Харкові за підпільну революційну діяльність. 6 років каторги і довічне заслання в Сибір. Після Лютневої революції 1917-го двадцятип’ятирічний Г. Михайличенко повертається на Україну. Контрреволюційна Центральна рада ув’язнює його, і хто знає, яка доля чекала підпільника. В результаті збройного повстання пролетарів проти Центральної ради і вступу 26 січня 1918-го радянських військ до Києва Гнат Михайличенко виходить із Лук’янівської тюрми на свободу. Та ненадовго. Уже в квітні цього ж року царський генерал П. Скоропадський проголошується гетьманом України, і на українську землю вступають війська кайзерівської Німеччини. Гната Михайличенка знову заарештовують, але йому пощастило втекти з-під варти. Гадаю, дослідники згодом «звірять» життєпис Г. Михайличенка з його пригодницькою повістю із життя підпільника «Історія одного замаху» та й уважно проаналізують справді переобтяжений символами та алегоріями «Блакитний роман». Визначити жанр цього твору важко, але чи так необхідно це робити, коли ми знаємо, що тогочасна молода література перебувала під значним впливом російського символізму, що пошуки нових жанрових різновидів, прагнення відтворити інтуїтивні, стихійно-емоційні поривання до нової життєвої і духовної реальності домінували в творчості молодих. У «Блакитному романі» є багато абстрактного, настроєво асоціативного, химерного, загадкового, але не слід цей твір відривати від реалій тогочасної дійсності. Ми маємо пам’ятати й про те, в яких умовах і в якому душевному стані писався цей оригінальний і суперечливий твір. Молодий революціонер Гнат Михайличенко у цьому шаленому калейдоскопі різних політичних орієнтацій, змін влади на Україні болісно переживав за майбутнє рідного народу і свої душевні сум’яття висловив у «Блакитному романі». Та герой «Блакитного роману» після розчарувань, самотності, душевної розпуки і туги за великим коханням приходить до усвідомлення боротьби на боці червоних. Хто знає, як склалася б його доля, «коли б не фанатична віра в неминучу, за стільки років виборену перемогу червоного всесвіту...» Можна багато роздумувати, що символізує собою образ Інни — Україну чи велику любов, блакитну мрію, благословенне кохання, поривання юної душі до ідеалу вселюдської краси і гармонії, можна і слід проаналізувати функцію кольорів у цьому творі, його композиційну побудову, ідейно-естетичну роль символів, алегорій, ритму, особливо ремінісценцій легенд і революційної дійсності з кулеметом на даху і тупотом по принишклому місту важких чобіт національної гвардії... Думаю, що не випадковою є у «Блакитному романі» згадка про усамітнення ліричного героя — оповідача на дачі — чи не завершував цей твір Г. Михайличенко у. підпіллі, тоді, коли у Києві торжествували свою тимчасову перемогу озвірілі від безсилля денікінці?

Ні, не тільки культ еротики і культ самогубства, не тільки хворобливо-витончені, патологічні переживання дрібнобуржуазних революціонерів слід вбачати у «Блакитному романі». Можливо, тільки тоді, коли цей твір ми поставимо в контекст тогочасної української і російської літератури, зможемо чіткіше увиразнити, яка ж ідейно-естетична перспектива творчого зростання розкривалася перед Гнатом Михайличенком. Читач має змогу пересвідчитися і переконатися, що імпресіоністична манера Михайличенка-новеліста ефектно передає складну внутрішню експресію сприйняття письменником навколишнього світу з його драмами, трагедіями, соціальними контрастами, психологічними роздвоєннями між красою природи і дисгармонією душі самотньої людини. Гнат Михайличенко був напрочуд чутливий до ритміки та інтонації оповіді, прислухався до звучання фрази, прагнув до кольористичного вираження душевного стану ліричного героя. Він умів витворювати в ескізі, шкіці, новелі, в медитації, в «акварельній плямі» символічний образ настрою, переживання, а то й цілісної реалії буття, як це йому вдалося здійснити в шкіцах-медитаціях «Місто» і «Тюрма».

Складна і трагічна доля Гната Михайличенка. Складною і не в усьому високохудожньою є його скромна за обсягом творча спадщина. Та настав час повернути це благородне ім’я і його творчість соціалістичній культурі, бо наш обов’язок — дорожити талантом, поважати його пошуки і досягнення.

СТАРЧИХА

СТАРЧИХА. Біля ганку міської друкарні. Бідно, але охайно одягнена. Сіра з латкою хустка була пов’язана низько на лоба.

Сліпа старчиха тихо плакала.

Втирала сльози білою зношеною кишеньковою хусточкою.

Старченя, босе й без картуза, — біля неї. Вчепилося за сукню й байдуже колупало пальцем в носі.

Сліпа старчиха невпинно тихо плакала.

Старченя нерухомо тримало в руці розмальовану старцівську чашку.

Я пройшов повз них, і мені щось стисло в грудях:

— Чого вона плаче?

Старечі зморшки і скорбні риси біля уст нагадували мені щось рідне, боляче близьке. Може, того мені так тривожно забило серце:

— Чого вона плаче?

Безнастанно питав я, ніби на це запитання хтось міг відповісти і не хотів. Я пройшов удруге.

Старчиха плакала зовсім нечутно, іноді в ту ж хусточку сякала носа. В її нечутному плачі було безнадійне горе.

— Чого вона плаче?

Мене підбивало приєднатися до неї і теж плакати. Я почував, що зіпсував собі весь день.

Мені сором було дивитися на старців і подавати їм. Сором робити навпаки. Взагалі мені було сором. Кортіло стати поруч з нею і жебрати разом. Я хочу сам старцювати:

— Чого вона плаче?

Я гнівався. Так було завжди. Цей нечутний плач зденервував мене!

— Чого вона плаче?

Це робилося неможливим! Я помінявся б охоче з нею своїм станом. Певно 6, вона перестала плакати. Але це не задовольняло:

— Чого вона плаче?

У мене в кишені мій тижневий заробіток. Я витяг гаманця і всі гроші віддав старченяті.

Воно повертіло їх перед очима, сіпнуло за рукав старчиху і щось радісно до неї зашепотіло.

А я згорбившись пішов геть.

Я знав, що до ночі болітиме мені голова і що не зможу виконати своєї обов’язкової праці.

— Чого вона плаче?

Якби ридати я міг, або... Якби я знав, що мені вистачить рішучого на це жадання:

— Чого вона плаче?

МІСТО

КОХАЮ тебе, велике камінне місто!

Весь шал і запал моєї юнацької криштальної любові безоглядно віддав я тобі, стихіє міста.

Ось прагну обняти палко тебе, упитись твоїми контрастами, забутись у вирові твого життя, що невпинно клекоче, як каламутний бурун оскаженілих вод, що несподівано виносить на недосяжну височінь і нещадно трощить в тріски, як розбурхане море свої кораблі.

Ось хочу я розіп’ятися останнім своїм поцілунком над твоїм велетенським комашником, щоб зрозуміти його, влити отруту людського розумовання і примусити тебе перескочити через себе, оголений, смердячий, запашний, пишний, але вічно напружений, зденервований Вавілон сучасності.

Як би я хотів пережити всі дрібниці твоєї надприродної дисгармонії, перейти з самих верхів аж до чорних незримих глибин твого лабіринту, щоб охопити твоє божевілля, щоб стати тобою, мій вистражданий, укоханий одвічний шукачу!

Ось дивлюся жагуче на тебе, як на свого улюбленця, дивлюся весь час, не переставаючи, не маючи змоги відірвати свого зачарованого погляду від твоїх велетенських крамниць, від блискучих ресторацій, фойє театрів, від метушливих вулиць з сірими натовпами людей, від брудних задвірків, обшарпаних хлопчаків, старців і старчих, таємничих бульварів, занедбаних, незадоволених, консервативних церков, згвалтованих вокзалів і пристанів, похмурих комашників — заводів-глитаїв, від робітниць і робітників, панянок і панів...

Стежу за тобою з одвічно напруженими нервами, не можу залишитись без тебе, відбиваю в собі всі найменші зміни твого життя.

Кохаю тебе, велике камінне місто!

Поважне і сиве, як старий дідуган, місто, здавалося, застигло в тьмі морозної зимової ночі.

Коли з ясно освітлених театрів і кав’ярень зникали останні постаті людей і погасали вогні в останніх вікнах, будівлі міста починали жити. Вони сходились, радились і наводили порядки у себе в місті. На розі великих вулиць дві кам’яниці, пишаючись під білим сніговим серпанком, розповідали одна одній про події минулого дня у людей. Товстий будинок-банк, проходячи мимо, ввічливо їм уклонився, доторкнувшись до свого блискучого білого циліндра, але презирливо відвернувся від поганенької хатки, що, простягти руку, жебрачила на вулиці. Вілла-дача вкупі з палацом графа пронеслась верхи на міському манежі за місто, а церковця, побачивши їх, молитовно зашепотіла і прискорено захрестилась. Будівлі, околиць здебільшого нудьгували, іноді палили люльки, пускаючи з своїх димарів поганенький дим та спльовуючи вбік. Заводи й фабрики, витягши вгору свої руки-димарі, загрожували кулаками чорному північному небосхилові, іноді посилаючи йому голосні прокльони.

Місто жило своїм особливим, інтенсивним життям, а коли на світанку починали ворушитись люди, кожен з будинків знов ставав на своє місце і німів.

І ніхто з людей не знав про це життя міста — таке значне і повне змісту. А через те, що не знав, не розумів міста, не закохувався у нього.

В руїнах місто?!

Велич їх непереможно вабить тебе...

З божевільними палаючими очима біжу я по зруйнованих вулицях, спотикаючись на зламах каміння, гарячково перестрибую через трупи й зволоки, забігаю в розбиті, запорохнявілі і порожні будинки без шиб у вікнах, з висадженими дверима, поламаними меблями і розграбованими, розкиданими речами... Радісно свищу собакам, що обгризають щось на смітниках бувших міських скверів.

Був грохіт, тремтіння, зойк і жах. На брукові розсипалась суха, сіро-вапниста кров міста, на тротуарах брязчали шкляні сльози вікон- очей.

Я святкую свою перемогу над собою й над містом.

— Ти, одвічний глитаю, людожере, не будеш більше вливати отруту в мій мозок, не будеш знесилювати мене своїми контрастами, висмоктувати кров, затьмарювати памороки...

— Твої гноми-трамваї лежать побиті, твої нерви-дроти — порвані, вода не циркулює по водогонах, пащі фабрик і заводів роздерті, труби повалені, машини попсовані, твій сатанинський апарат зруйнований...

— Ти мертвий, ти — руїна!

Дряпаючись по каміннях, я зібрався на хаотичну купу зломів велетня-будинку і голосно вигукнув вислів свого вдоволення, загрожуючи комусь в просторінь міцно стиснутим кулаком.

Наді мною розіп’ялось блакитне небо, тепле й ласкаве, і луна ойкала в порожніх вулицях.

— Ти бачиш, одвічне,— звернувся я до неба,— перед тобою руїни! Ми перемогли місто! Святкуй зі мною нашу перемогу! Тепер ми можемо будувати своє життя, вільне від отрути міста!

Я не міг угамувати своєї буйної радості, і вона невпинно несла мене вихром вздовж порожніх зруйнованих вулиць. Я не міг одірватись від великих руїн, я не міг зрозуміти їх, я жагуче ненавидів їх, ненавидів місто. Моя викохана ненависть вибухла водоспадом. Я вже не боявся міста, я упивався насолодою руїн свого ворога.

Ноги мені підламувались від утоми, кров стугоніла в висках, а я все носився як вітер по великих мертвих руїнах.

Наді мною спустилась ніч, темні вулиці-рівчаки лякали мене своїми довічними таємницями, верхівлі кам’яниць губилися десь вгорі і зливались з чорним небосхилом.

Я відчув, як поволі охопив мене одчай, і свідомість того, що я не можу облишити міста, що умру я без нього, запалювали мій мозок огнем божевілля.

Над ранок я вже не міг ходити і повзав від одної до другої зруйнованої будівлі, і всі сльози розпуки були вже виплакані.

Я умирав разом з смертю міста, разом з тихим заходом дня. Я зібрався на самий високий пункт, що панував над околицями, і погасаючими очима впився в зруйноване місто.

Мій мозок уже туманів, мій останній оддих глузливо підхопив отруйний вітер руїн, і мої останні слова прошепотів я нечутно:

— Кохаю тебе, велике камінне місто...

КОЛИ ПОЖОВКНЕ ЛИСТЯ

Уривок із «БЛАКИТНОГО РОМАНУ»

ПАДАЄ, падає листя.

Падає листя пожовкле на твою голову, на руки. В прозоро-блакитному, ніжно-холодному, сонячному повітрі жовті-жовті сльози жалю за минулим... Падають нечутні і тануть, як умираючий лебединий сміх — лоскотною тихою тугою радісного небуття.

Оповитий розмаїто-жовтим серпанком осені садок задумано конав. Шемрали верхів ля дерев тобі про останнє...

...Осінь — то вогненний птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки...

ЧУЖЕ СВІЧАДО

Акварельні плями

У кімнаті Кострубата блакить. Кострубата блакить у кімнаті і рожеві пахощі. Згуки тьмаві металевої музики.

Щуляться речі, тремтять і до ліжка звертаються. А на ліжкові ти непрозорою плямою тьмищ.

Ти — сіроока сорока. Ти — куля-кривуля незримих глибин. Ти — неіснуюча.

Похнюпившись, згорбившись, рота роззявивши, сів у фотелю письменник. Це — я. Гідний жалю.

Пожовклі губи життя цілують мене у потилицю.

Пожовклі... Потилицю...

Яка зневага! Чи заробив я того? Чи того заробив?

Завтра я зароблю двісті карбованців! Ні? Завтра я загублю свої злидні!

Завтра буду я генієм!

Неіснуюча ти чи існуюча — я надсилаю прокляття тобі! Я вищий того!

На мене майбутня весна не впливає. Ні рожеві пахощі Кострубатої блакиті. І нічого того, власне кажучи, немає, не було й не буде. То я збрехав.

Я збрехав!

Я просто сиджу на дебелому кріслі у чужій кімнаті. А ліжко порожнє, бо я сам уложив на ньому пакунки свої.

Життя з’явилося лиш у свічаді. У чужому свічаді. Розумієте? Ні?

Я життя поцілую просто у губи. У червоні повні губи гарячі.

Я життя відіб’ю для всіх. Охоплю й занімію.

Заплачу.

У чужому свічаді.

У чужому свічаді постать з’явилась незграбна, кудлата.

То ж я!

Який симпатичний! По правді, такого не знайдеш ніде. Я такого не бачив. По правді — я не маю свічада.

А ти така і смішна і просто кумедна. Я тебе пожалію.

Ти повітряна зозуля. Ти тираса осіннього звіра. Ти — льодяна нісенітниця.

Хочеш?

У кімнаті запашне повітря, світло мняне. Закист байдужий, негрітий. Нагрієш?

Таємнича півтьма і тиша густа. Правда — погано, що міста не чути? Ми чуєм.

Заповідані види я вгледів у чужому свічаді.

Свічадо?

Свічадо — своє і кімната своя, і місто, країна, і всесвіт, і життя! Життя наше!

Похнюпившись, згорбившись, очі заплющивши, я сів у кріселко. Гідний жалю.

А свічадо — все ж не моє...

І пожовклі губи життя, мов мерця, намагаються цілувати мене у потилицю.

В кімнаті Кострубата блакить. Кострубата блакить у кімнаті і рожеві пахощі. Чорні троянди, бляшаний ведмідь і пальці мої атраментом солоним фарбовані.

Звуки тьмаві металевої музики і —

Чуже свічадо.

Вихований, бодай — чемний читач зрозуміє про вишукану маленьку символіку. Може, й не зрозуміє (ні в кого немає зайвого розуму, щоб витрачати його на мене), то зробить вигляд, що розуміє.

Розуміє, тільки мовчить.

Мовчить, бо навіщо говорити, коли всякий порядний читач має також її зрозуміти.

Але ви, я знаю... Ви не тільки не зрозумієте, а й нахабно проголосите це.

Буде так. Я знаю.

Коли у вас нема свого (розумієте?), то ви свідомо користуєтесь чужим.

Тільки чужим і тільки чужим.

Коли ви загубили своє (розумієте?) — то шукайте, чим би заповнити старе його місце.

У вас нічого не виходить, бо у вас його не було й немає. Свічада.

Ви не лякайтесь. Коли ви є, то у вас мусить (мусить!) бути і своє.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.