Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Микола Хвильовий (1893-1933)

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

Дивовижна магія «Арабесок» Миколи Хвильового. Сприймаються вони в образі голубої бурі, завихреної емоційними спалахами і сліпучими блискавками розкриленої фантазії. Скільки тут щасливої втіхи творчості, скільки мрійництва, солодкої туги за молодістю, очікування кохання, щастя, вселенського миру, особливої душевно щемливої надії. На що? На своє щасливе майбутнє. Він увесь в «Арабесках»: із своєю мукою, із своїм «знаю», із своїми трьома кільцями: віра, надія, любов.

Письменник бачив себе планетою Сатурн, який ледве проглядається крізь телескоп, зі своїми трьома кільцями у хаосі вселенського руху.

Микола Хвильовий в «Арабесках» пізнав, як сам і признавався, «радість бунту проти логіки».

А бунтував повсякчасно. Проти традицій, які сковували творчу фантазію митця, проти ідеологічних нормативів і казенно-бюрократичних вказівок — як писати і про що писати, бунтував проти себе самого, проти сьогоднішнього Хвильового за майбутнього Хвильового.

Не випадково називав себе «мятежним комунаром».

Промчався цей мрійник і бунтар в таємничих «Арабесках» «фейерверками гіперболізму крізь темряву буденщини», спалахнув яскраво і магічно огнецвіт його фантазії на видноколі молодої української літератури, та не згас. У хаосі трагічних катаклізмів нашої історії не загубився його мужній і чистий голос. Він долинає до нас із надзвичайного минулого, в якому цей «мятежний комунар» і романтик вимріював свою сірооку «мятежну» наречену.

Хто вона, ця дивна жінка з біблійним ім’ям Марія, Маріям, якій виповідав свої мрії про «загірну комуну»? Символ Революції? Символ нової епохи в образі Жінки, яка має принести втіху тим, хто в неї безумно закоханий, і народити нове життя? Муза, до якої молодий поет з містичним благанням посилає молитви-прохання зробити його генієм, «щоб розказати, як ішла, як прийшла, як гриміла молода епоха», бо ж ніхто не написав ще «справжньої книжки (поеми) про нашу — у віки — революцію»? Чому він, романтик, бачить чи сіроокою, гарячою юнкою, з багряним шрамом на простріленій скроні, яку затулила жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя». Це ж до неї звертається художник: «Я даю тобі запах слова». Це ж їй він виповідає: «І знову я чую далекий загірний голос: «Пройдуть віки, найдуть свою змужнілість, пізнають радість і журу твоєї прекрасної землі, відійдуть по древній дорозі в небуття, але ніколи не повториться народження твоєї «мятежної нареченої».

А хто ж він, цей Микола Хвильовий, який ще не поцінований достойно, не реабілітований, майже не видрукуваний, який довго був затаврований політичними звинуваченнями,

скривджений нашою фальшивою пам’яттю, упосліджений і закутий у сталінські ідеологічні кайдани-присуди?

Перечитаймо його уривок з автобіографії й переконаємося, що він міг помилятися і помилявся, але робив це щиро, сподіваючись, що його зрозуміють усі — комуністи, товариші по літературній праці, читачі — сучасні й майбутні. Він відверто розповідає про себе, про своє дитинство, про свої політичні орієнтування... А доля майбутнього письменника складалася жорстоко. Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище М. Г. Фітільов) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області) в родині вчителів. Мав брата Олександра і трьох сестер. В 1904 році батьки розлучилися, і Микола залишається з матір’ю Єлизаветою Тарасенко — донькою Івана Тарасенка, бухгалтера маєтків власника великих гуралень Кеніга. Мати вчителює в селах, Микола закінчує початкову школу в селі Калантаєві, потім продовжує навчання в Богодухівській гімназії, екстерном складає екзамени й одержує гімназійний диплом. Працює на різних посадах по селах, босякує, з 1916 року — на фронтах першої світової війни, що зробила з нього більшовика. На чолі повстанського загону, який він організовує наприкінці 1918 року, воює проти гетьманців, петлюрівців, дроздовців, у 1919-му вступає до Комуністичної партії. Приїздить до Харкова, де починає працювати робітником, пише вірші, поему «В електричний вік». Із 1921 року працює слюсарем на заводі в Харкові. Заприятелював з Володимиром Сосюрою, Майком Йогансеном, друкується в газетах і журналах столиці України, в альманахах «Штабель», «На сполох».

Зовсім не випадково академік О. І. Білецький назвав письменника «основоположником справжньої української прози» і наголосив, що вплив його книг «Сині етюди» і «Осінь» широкий, вони, по суті, визначили все коло проблем нашої революційної белетристики.

Треба ж було долі так химерно обійтися з цим талантом! Революція, яка його народила і безтямно закохала в себе, згодом зрадила свого обранця, і він із розпуки, відчаю, з безнадії і безвиході своєю смертю спробує її закликати до милосердя, змилостивитись над своїми фанатичними лицарями.

Революція в образі Жінки. Так він її уявляв. І весь час жалкував, що не зумів показати «женщини в революції». А прагнув. Пригадуєте — новела «Кіт у чоботях», а в ній товариш Жучок, бо Гапка — це глухо, але якщо від слова «гаптувати» — «це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом». «Кіт у чоботях» — це тип, образ теплий і близький з дитинства,— «як прозорий вечір у червінцях осені». І не лише прагнув, а й показав. Більше того, створив гімн цим «муралям революції», які пройшли «з краю в край нашу запашну червінькову революцію». Він, Микола Хвильовий, проспівав «степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям», бо ж бачив сам, як ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить сонячну вагу, щоб висушити болото, а яке — ви знаєте.

У глухих нетрях республіки зникли ці «муралі революції», зник «кіт у чоботях», з’явилися інші, такі, як Майя із «Повісті про санаторійну зону» — «тайна чекістка, агент червоної охоронки», яка «просто звикла висліджувати, доносити». Більше того, зізнається вона Анархові: «Я не тільки полюбила цю справу,— я просто — сто чортів! — не можу без неї жити!» Такі, як Аглая із роману «Вальдшнепи», яка природою покликана до кипучої діяльності — «не тієї, що комсомолить у пустопорожнє... ну, скажімо, якоюсь нудною доповіддю чи то «собачим завулком», а тієї, що, скажемо, Перовська».

Це та Аглая, яка вважає себе людиною нового часу, тобто продуктом епохи непу, епохи «воєнного комунізму», жорстких життєвих орієнтирів, вирощених на грунті позапартійних, позакомсомольських соціальних програм: «Я — нова людина нашого часу. Я — одна з тих молодих людей, що як гриби виростають біля ваших ком’ячейок і яких ви не помічаєте». Це вона говорить Дмитрові Карамазову, якого вважає «недоноском тридцятих років», бо дивиться він на події крізь призму свого романтичного уявлення про світ: «Ти, Дмитрій Карамазов, любиш згадувати відвагу й волю, і ти, безперечно, відважний і маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, вклоняєшся перед культурою, і ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, страшенний невіглас».

Подумаймо: чому таке жорстоке перевтілення жінки-революціонерки у творчості Миколи Хвильового? Чому так різко змінився і образ революціонера, фанатично закоханого в ідею, який ми зустрічаємо в новелі «Я (Романтика)»? Саме тут з’являється образ «мятежного» сина — чекіста, але й людини, інсургента, комунара, який пострілом із маузера у вогні фанатизму вбиває рідну матір. Це вона, його мати,— втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, яка йде з далекого туману, з тихих озер загірної комуни, Марії, яка передчуває грозу і розколотість власного «я» справжнього комунара, яка постане перед ним, юним фанатиком комуни, в образі милосердної матері, яка вміє прощати своїм синам роздвоєння душі і тимчасове, як спалах блискавки, торжество злочинного «я».

«Я (Романтика)» було надруковано 1924 року, роман «Вальдшнепи» написано влітку 1926-го в селищі німецьких колоністів під Херсоном. У цьому романі не випадково «поселився» отой фанатичний комунар із новели «Я (Романтика)», але вже не безіменний, а під прізвищем Карамазов. Це ж він розповідав Аглаї, як колись, у роки громадянської війни, розстріляв когось із ближніх біля монастиря, а також, під час відступу червоної гвардії, пострілом у потилицю безжально розправився з однією з жінок- мародерок.

Революційне минуле Дмитрія Карамазова «вичитане» з новели «Я», яку, до речі, Микола Хвильовий натхненно читав у грудні 1923 року в київському театрі ім. Т. Г. Шевченка і яка справила, як писав журнал «Нова громада», «глибоке вражіння на кількатисячну авдиторію». Чи вірив її автор в те, що головний герой новели — справжній революціонер? Переконаний, вірив, більше того, вважав його ідеальним утіленням революційної відданості ідеалам комунізму. Новела написана на початку 1923-го. Але вже у «вступному слові» до цієї новели, яка увійшла до першого тому його «Вибраних творів» 1932 року, митець стверджує: «Герой новели «Я» — не революціонер. Це — так би мовити, «революціонізований» індивідуалізм, себто один із тих дрібнобуржуазних інтелігентів, що не позбулися психологічного вантажу «молодої людини XX століття»...

Більше того, письменник намагається навіть заперечувати очевидне, а саме, що його герой колись був «главковерхом чорного трибуналу комуни», що не є командиром червоного загону... Та в новелі читаємо: «...І цілу ніч я розбирав діла».

Тоді, протягом кількох темних годин, періодично спалахували короткі й чіткі «постріли»: «Я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією».

1932 року пояснення Миколи Хвильового ролі цієї новели і її героя тим, що автор «сприяв перевихованню вищезгаданої інтелігенції в дусі комуністичного світогляду», звучать цілком органічно. Письменник намагається застерегти себе від вульгарної критики, бо пізнав її важку, залиту, мов свинцем, політичними обвинуваченнями дубинку вже на початку літературної дискусії 1925—1928 років, а саме зі статті Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі».

Письменник прагне зняти свого фанатичного комунара з п’єдесталу справжнього революціонера, бо вже з часу написання «Вальдшнепів» інакше оцінює роль цих фанатиків від комуни.

Пригадаймо, що про цього ідеаліста і романтика революції говорить Аглая.

«Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло, й що його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собирателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів міщанина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть і стояв грізною примарою на путях світового прогресу і, значить, на його погляд, до справжнього соціалізму».

Те, про що говорять у романі «Вальдшнепи» Аглая і Карамазов,— наслідок тривалих і болісних роздумів їх творця — Миколи Хвильового. Роздумів чесного комуніста, який сам фанатично увірував в ідеї революції, в ідеї соціалізму. І ось майже через десять років від її зародження, після того, як він дивився смерті у вічі, виборюючи революцію, побачив, як деформуються омріяні ідеали. Він, як і Дмитрій Карамазов, дійшов «...жахливої думки: немає виходу. Зі своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, а й тих соціальних ідеалів, що за них вони так романтично йшли на смерть; це буде, нарешті, зрада самих себе».

Саме тут, у цьому немилосердно важкому, внутрішньо болісному роздвоєнні чесного комуніста, який романтично вірив у ідеали революції, йшов за них на смерть, а потім побачив, що ці ідеали деформувалися в процесі соціальної практики, як диктатура пролетаріату перетворюється на диктатуру партії, і криються причини самогубства Миколи Хвильового. Та він не порвав із партією, бо не міг зрадити революційних ідеалів. Але не міг він далі сповідувати сліпо, покірно те, що починало творитися в країні від імені партії, так містично і гіпертрофовано уособленої в образі кривавого інсургента Сталіна.

...Напередодні відзначення 95- річчя з дня народження Миколи Хвильового я провів вечір у товаристві академіка АН УРСР Федора Даниловича Овчаренка. Привели до колишнього секретаря ЦК Компартії по ідеології Ф. Д. Овчаренка спогади Юрія Смолича, який розповідає про допомогу Федора Даниловича в пошуках передсмертної записки Миколи Хвильового, яку він буквально через кілька хвилин після смерті прочитав на його письмовому столі. Але невдовзі вона зникла. Юрій Корнійович усе життя боровся за реабілітацію чесного імені Миколи Хвильового, бо знав, що в передсмертній записці видатний письменник утверджував: він і вся його генерація були чесними комуністами.

Зрештою пошуки увінчалися успіхом. Копію передсмертного листа Миколи Хвильового було знайдено. І не одного, а двох. Збереглися копії обох листів. Вони свідчать, що Микола Хвильовий свідомо пішов із життя. І пішов комуністом, з вірою в чисте соціалістичне майбутнє свого народу.

13 грудня 1988 року на вечорі, присвяченому 95-річчю з дня народження Миколи Хвильового, Ф. Д. Овчаренко сказав чудове, сповнене глибокого переживання минулих наших помилок і трагедій, щирого уболівання за долю перебудови в країні, слово і оголосив тексти посмертних листів Миколи Хвильового.

Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового Любові Уманець — Любов Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула найвиболеніші слова свого батька, які долинули до неї через 55 років. Такі передсмертні записки Миколи Хвильового:

Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл

цілої генерації... За що?

За те, що ми були найщирішими

комуністами? Нічого не розумію,

за генерацію ЯЛОВОГО відповідаю

перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ.

«Отже», як говорить Семенко...

Ясно.

Сьогодні прекрасний сонячний день.

Як я люблю життя — ви й не

уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте,

як я був закоханий в це число?

Страшенно боляче.

Хай живе комунізм!

Хай живе соціалістичне

будівництво!

Хай живе комуністична партія!

Р. S.

Все, в тому числі й авторські права,

передаю Любові УМАНЦЕВІЙ. Дуже

прошу товаришів допомогти їй й

моїй матері.

13. V. 1933 р. Микола Хвильовий

Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонька сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що сьогодні роблю.

Прощай, мій золотий Любисток.

Твій батько.

М. Хвильовий

13/V.1933 р.

Харків.

Чи можна після прочитання цих промовистих листів Миколи Хвильового ще сумніватися в ідейній чистоті поглядів трагічного художника? ...Водночас не слід ототожнювати оцінки Аглаєю Дмитрія Карамазова і роздуми самого Дмитрія Карамазова з судженнями і висловлюваннями самого Миколи Хвильового. Тим паче, що другої частини «Вальдшнепів», опублікованої в шостій книзі «Вапліте» за 1927 рік, дотепер відшукати не вдалося. Весь тираж останнього номера «Baпліте» був конфіскований і знищений. Не варто і різко відмежовувати тривожні передчуття автора «Вальдшнепів», зв’язані з драматичним розвитком класової боротьби, яке вимотувало душевні сили і творчі можливості чесних митців, від тих суперечок, що велися героями на сторінках цього роману. Не випадково Андрій Хвиля називає свою брошуру про «Вальдшнепи» Хвильового «Від ухилу — у прірву», бо вважає, що у «Вальдшнепах» викладені політичні орієнтири самого письменника, який начебто «став закінченим апологетом молодої української буржуазії», а сам роман — «контрреволюційним явищем». Звісно, все це не так, хоча щось було трагічно символічне в цьому пророцтві. Зважмо на «прірву».

Андрій Хвиля особливо емоційно заперечує думки Дмитрія Карамазова (читай — Миколи Хвильового) про необхідність пошуків виходу «із того становища, що в нього зайшла революція», про потребу починати з революційної абетки, витягти з архівів старі гасла і чесно їх реалізовувати. «Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати контрреволюційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки: хіба лозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріалом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написане — «прогрес».

Мабуть, нема потреби наголошувати на тому, що вже в кінці 20-х років Микола Хвильовий намагався повернути істинний колір революційним знаменам 1917-го, які починали темніти, чорніти від набухання кров’ю нового термідора XX ст. Це, до речі, вловив Андрій Хвиля, але з характерною для переважної більшості комуністів того часу категоричністю різко заперечив. Ось що він писав, критикуючи Миколу Хвильового: «Карамазов і Аглая сходяться на одному, на основному, що революція відійшла в минуле, що великі гасла соціальних заворушень 1917 року стали фарисейством, що історія в нових убраннях повторює в 30-х роках XX сторіччя криваві дні французького термідора».

Сьогодні, коли ми нерідко виявляємо паралелі в розвитку сталінізму, сталінщини і в поступі Великої Французької революції, не можна не подивуватися з про

зірливості і Хвильового, і його категоричного опонента Хвилі. Треба ж було на початку масових репресій так точно визначити трагічний діапазон 30-х років. Адже на час написання роману «Вальдшнепи» і на час появи політичної оцінки А. Хвилею цього твору ще не було на Україні спеціально організованих процесів. Хоча — чому не було? Був судовий процес над членами Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів — Всеволодом Голубовичем, Назаром Петренком, Іваном Лизанівським, Іваном Часником, Юрієм Ярославом, Григорієм Сиротенком, Юрієм Скучар-Скварським, які були членами уряду Української Народної Республіки. Це засідання Верховного Надзвичайного Революційного трибуналу, спеціально призначеного Центральним Виконавчим Комітетом УРСР, розпочалося 22 травня 1921 року в Києві у великому залі Пролетарського Будинку мистецтв. Та це був справді політичний процес — судили політичних і державних діячів. Але планомірне, цілеспрямоване знищення інтелігенції розпочалося судом над членами так званої Спілки визволення України 9 березня — 19 квітня 1930 року, а критичні атаки на українську інтелігенцію почалися в 1927—1928 роках. Щоправда, того ж 1926 року, коли писалися «Вальдшнепи», з’явився лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26 квітня. Проте кривавих спалахів термідора ще не було видно.

А. Хвиля аналізує й другу частину «Вальдшнепів», яка до нас не дійшла.

Тому маємо змогу процитувати з неї такі рядки:

«Сонце поважно, важко й огняно сідало за обрій і одбивалось у вечірніх водах тендітного Тайтарського озерця. Озеро самітно стояло серед степу, і здавалось воно таким сиротливим і безпорадним, як безпорадна сама розлука. Пахли якісь південні трави, і запах був, як і завжди, гострий та неспокійний. Здавалось, пахне якась фантастична країна, що в розльоті своєму раптом зупинилась над безумною кручею й задумалась...»

З цієї промовистої символічної картини про фантастичну країну, що раптово зупинилася над безумною кручею і задумалась», А. Хвиля з властивою йому нещадною категоричністю виносить присуд Миколі Хвильовому: «Він обплював партію, соціалістичну Україну і в яскравих художніх формах розгорнув перед читачами картину загнивання революції, картину термідора».

Не міг Хвиля, звісно, передбачити, що в цьому кривавому сталінському термідорі згорить і сам. 13 серпня 1937 року його заарештують. Тоді ж, у серпні, коли до Києва прибуде комісія із Москви в складі В. Молотова, М. Єжова та М. Хрущова і скличе пленарну сесію ЦК КП(б)У, яка «розвінчає» ворогів з такою нещадністю, що майже всіх членів Політбюро ЦК, всіх членів Оргбюро і Контрольної комісії, сто членів і кандидатів у члени ЦК буде заарештовано. Як і весь уряд УРСР разом із комісаром освіти В. Затонським та його заступником Хвилею.

На очній ставці з Й. В. Сталіним, куди був запрошений секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор і голова Раднаркому УРСР Панас Любченко, Авдрій Хвиля відмовиться від свого, «вибитого» з нього на допитах, наговору на Панаса Любченка, начебто він очолює контрреволюційну націоналістичну організацію на Україні. Та згодом Хвиля змушений знову повторити свої свідчення проти Панаса Любченка, про що доповість Станіслав Косіор членам і кандидатам ЦК партії України 30 серпня 1937 року. Доповість того дня, коли Панаса Любченка не стане. Начебто самогубство. Так, колишній боротьбист Андрій Хвиля згорів сам у вогнищі сталінського терору і, не витримавши тортур, потягнув у цей вогонь також колишнього боротьбиста Панаса Любченка.

У 1937 році остаточно знищені всі керівні партійні й радянські діячі, приналежні до партії боротьбистів. Отак історія поєднала трагічним кільцем Хвилю і Хвильового — двох діячів української культури, які стали жертвами сталінського ідеологічного терору. Дехто із сьогоднішніх максималістів від гласності не погодиться з моїм прагненням зрозуміти і пояснити трагічну ситуацію з Хвилею, бо знає, з якими прокурорськими обвинуваченнями неокласиків, ваплітян, Олександра Шумського, Михайла Могилянського та інших виступав завідуючий сектором преси ЦК КП(б)У, згодом заступник наркома освіти України Андрій Хвиля. Повторюю, не виправдовувати, але пояснити і зрозуміти треба. Це наш обов’язок. Бо найпростіше гортати трагічні сторінки нашої історії й літератури, одягнувши на себе непомильну тогу літературного прокурора від перебудови. Набагато важче проаналізувати ту важку суспільну атмосферу, в якій творив той же Микола Хвильовий і ті, хто згодом його так безжально осуджували. Не поспішаймо здобувати собі славу на своїх бідах і трагедіях.

Андрій Хвиля був боротьбистом, який рішуче прийняв платформу більшовиків, працював самовіддано, як Еллан, який згорів у каторжній праці, як Микола Хвильовий — редактор журналу «Нове мистецтво», як Григорій Гринько, котрий з 1920 року очолював народний комісаріат освіти, а згодом був наркомом фінансів СРСР, як комісар освіти України в 1925—1926 роках Олександр Шумський, як той же Панас Любченко, який начебто очолив «українську фашистську організацію», до якої «включили» згодом Андрія Хвилю, Григорія Гринька, Юрія Коцюбинського та ін. Ці колишні боротьбисти, які у 1920 році влилися до КП(б)У і активно й чесно працювали на соціалізм, змушені були повсякчасно доводити свою органічну єдність з ленінською партією, членами якої вони були, бо почували певну до себе недовіру в перші ж роки впровадження сталінської політики загострення класової боротьби.

Микола Хвильовий не був ніколи боротьбистом, але проблем соціального і національного відродження України, виходу української культури на нові, європейського, а то й світового значення рівні його тривожили. Засмучувало повсякчасне ч копіювання» мистецьких явищ з інших культур, орієнтація на «просвітянство», на сліпе поклоніння національним традиціям без здорового творчого їх осмислення і вироблення на їхній основі повчальних уроків для сучасної творчої практики, сількорівське та робкорівське поспішне «наскакування» на так звані злободенні теми і їх графоманське відображення.

У «Другому листі до літературної молоді», який він образно назвав «Про Коперніка з Фрауенбургу, або Абетка азіатського ренесансу в мистецтві», Микола Хвильовий писав: «Коли ми надаємо свойому мистецтву бойового значіння, то це зовсім не значить, що ми розуміємо під ним той потік віршованої графоманії, який пробіг нещодавно по нашій території. Щоб творити справжнє бойове мистецтво, треба відчувати свою епоху, треба знати, на що вона хворіє».

Та симптомів великої хвороби не хотіли чути ті, хто бадьорив народний дух революційними фразами, а сам, як той Іван Іванович з однойменної повісті, вбачав загибель революції в чистці членів ЦК: партійна чистка, мовляв, тільки для низів. Багатьох дратував той безкомпромісний аналіз суспільно-політичної і морально-психологічної ситуації в країні, який пропонував у художніх творах Микола Хвильовий. Перечитаймо його «Сенти ментальну історію», «Повість про санаторійну зону», тих же «Вальдшнепів», оповідання, новели, етюди, бодай такі, як «Редактор Карк», «Свиня», «На глухім шляху», «Синій листопад», «Колонії, вілли», «Лі- люлі»,і відчуємо, як наростає тривога письменника за долю соціалістичних ідеалів, як байдужіє, деморалізується, машинізовується людина, втрачаючи своє «я». Дійсність змушує її роздвоюватися, пристосовуватися, маліти, тобто змінювати, а то й втрачати свій образ. Як пророчо мислить Хлоня — герой «Повісті про санаторійну зону»: «Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами».

Так, жорстокість і байдужість оселяються в душах людей. Микола Хвильовий замислюється над деформацією соціалістичних засад суспільного прогресу, моральних принципів людського буття, над логікою розвитку соціальної етики. Не випадково Дмитрій Карамазов роздумує над тим, чи можна через убивство прийти до повного соціального очищення: «В динаміці прогресу соціальну етику можна мислити тільки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство в ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав за злочин».

Страшні й пророчі ці слова. Адже через кілька років після того, як вони були сказані, почнуться свідомі, без слідства й адвокатського захисту вбивства в ім’я соціальних ідеалів, які за злочин ніхто не вважатиме.

Сам Дмитрій Карамазов про себе скаже: «...Дмитрій Карамазов воістину пророк». І додасть цинічно: «Мета завжди виправдовує засоби». У ньому вже визрівають нові отруйні паростки нового фанатизму, бо ж чує він кров і готує себе до її пролиття. Він передчуває, що насувається щось трагічне, в його думках зринає намір покінчити зі своєю дружиною Ганною, яка, за його ж словами, «не дає йому зробитись цільною й рішучою людиною, саме вона й перешкоджає йому протиставити себе рабській психіці своїх дегенеративних земляків». На якусь мить йому здається, що саме Ганну він колись розстріляв у часи громадянської війни біля провінційного монастиря, а тепер вона воскресла й уособлює типову українську жінку, що, так ганебно випровадивши синів Тараса Бульби на Запорозьку Січ, пішла плодити безвольних людей...»

І знову зринає образ матері- українки, якій судилося прощати своїх фанатичних синів або ж закривати їх своїм тілом від занесеної братовбивчої руки. Новела «Мати» — символічний парафраз «Тараса Бульби» улюбленого Гоголя. Тут на образах синів провінційного кравця Остапа та Андрія розгортається велика трагедія громадянської війни, яка підняла брата на брата, озлобила любих синів старої матері-вдови. Повірила в революцію 17-го — вона для неї Оула «божественним бальзамом», бо обіцяла повернення синів додому. Вернулися вони, холодні, жорстокі, безжальні, з прагненням крові, смерті один одного. І лягла скорботна матір під сокиру братовбивці, своєю смертю рятуючи старшого сина.

Далеко не випадково Микола Хвильовий вкладає в уста Дмитрія Карамазова думки про Богоматір, яка тривожить його, колишнього, засліпленого ідеєю, змушує його сумніватися в собі, гасити ненависть до ближнього, якого треба убити в ім’я якоїсь ідеї.

Як бачимо, формується новий тип фанатичного інсургента, який намагається в нових соціальних умовах вийти з душевної кризи, озброїтися новою ідеєю, довіритися доброму пастирю. Він не хоче, щоб Богоматір ставала йому на дорозі — щоб не охоплювала його звичайна невпевненість, щоб милосердя, співчуття, любов не знесилювали його.

У своїх магічних «Арабесках» Микола Хвильовий з якоюсь безоглядною романтичною рвійністю продемонстрував свої необмежені можливості образно-виражального і стильового самовираження. Тут і суворий, до натуралізму жорстокий реалізм, і умовно-метафоричне узагальнення, і гротескно-сатиричні образні картини. Не випадково, оголошуючи своїм арабескам фініш, він пише: «Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Свіфт ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі».

Життя Миколи Хвильового — справді безумна подорож крізь революцію, нову економічну політику, жорстокий, безжальний град ідеологічних звинувачень, крізь принизливі каяття і образливі для чесного комуніста повсякчасні заклинання у вірності партії й комуністичним ідеалам; це безумна подорож по збезлюднених голодом селах України, по конторах і кабінетах нової — радянської — бюрократії, яка осідлала революційні гасла і ними прикривала свою аморальну, хижу жадобу утвердитися. Невідомо, чи знав Микола Хвильовий, що пророкував філософ Олександр Богданов, з яким так їдко полемізував Володимир Ілліч Ленін, але в «Арабесках» він про нього згадує. Згадує тоді, коли комунар у санаторії полемізує з головним лікарем на тему: «Що появилося раніше: думка чи слово?» «Комунар був добрим книжником, бо вчився він у партшколі й не міг знати, як на це питання дивиться товариш Богданов». Прикро, що багато комунарів не знали, що думає про принципи побудови соціалістичної держави

автор роману-утопії «Червона зірка» Олександр Богданов, який 80 років тому застерігав: «...Навіть там, де соціалізм утримається і вийде переможцем, його характер буде глибоко і надовго спотворений багатьма роками стану облоги, необхідного терору і воєнщини, з неминучим наслідком — варварським патріотизмом: це буде далеко не наш соціалізм» («Лит. газ.» — 1988.— 7 груд.). Можливо, цього пророцтва не знав Микола Хвильовий, можливо, не читав він і «Несвоєчасних думок» Максима Горького, але він мислив у руслі цих тривожних пересторог стосовно долі соціалізму в нашій країні, бо бачив і відчув на своїй зраненій глухою недовірою душі важкі деформації його засадних ідей. Письменник передчував, що система перероджується в диктатуру, що гуманістичні принципи суспільного життя лише декларуються — голодом виморюється народ, владарює безкарно, безконтрольно ЧК, ОГПУ, над країною підіймається зловісний привид тирана в образі батька всіх народів. Що йому лишалося робити? Переконувати? Не вірили. Визнавати свої помилки? Знову ж — не вірили. І він наважується пожертвувати найсвятішим — своїм життям. Щоб отверезити, розбудити совість, зупинити цю безтямну, фантастичну країну на краю прірви, змусити и опам’ятатися, отямитись. Не судилося. Як не судилося Миколі Скрипнику, який через два місяці після смерті Миколи Хвильового наважується на такий же відчайдушний крок.

Та судилося Миколі Хвильовому відтворити, «як була, як пройшла, як гриміла, як народжувалася молода епоха», як захоплювала молоді серця духмяна романтика, як «бігли вітри із Сходу — сторожкі й тривожні». Йому судилося відкрити, як знесилювалася Революція, сіріла і ліниво згорталася в жорстких обіймах п новоявлених пророків. Бо з’явився «геніальний» учень великого Леніна, але «учень не може бути більший за свого вчителя...» Так вважає приречений на самогубство герой «Повісті про санаторійну зону» Хлоня, бо він не бачить сенсу свого життя. Ленін помер, «а Ленін приходить через п’ятсот літ».

«Пройдуть роки: один, два, десять, двадцять — і, повірте мені,— говорить Хлоня,— невидимий ворог помститься. Я вже зараз бачу, як мислі мойого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду й маклерського перекручування. Світова сволоч, що пролізе в святе святих, сховається там за його ім’ям і зробить із нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад. І коли б я мав хоч крихту надії, що можу боротися з цією сволоччю, я був би безсмертним. Ви вірите?.. Але я тільки нікчемна крапка перед мовчазною стіною, перед якою зложив свою зброю мій далекий учитель».

Анарх, який слухав у моторошній тиші дивні пророцтва Хлоні, раптово пригадав погруддя, яке він колись побачив у майстерні одного художника. Стояло воно на фоні заграви пожежі, і була в цьому якась таємнича символіка. Згодом подібне погруддя анарх побачить у вітрині. І також у червоній заграві. Перехожий сказав тоді: «Чорний папа комуни». І він раптово прозрів: «Це ж про чорного папу комуни говорив Хлоня».

Художник, який володів такою інтуїцією, був приречений. Бо ті, які прикривалися святим ім’ям Леніна, не лише робили його безсилим, а й безпорадним. Вони відібрали в нього зброю, бо перетворили ім’я творця Революції в брудне знаряддя, яким і намагались відкинути людство назад. Передусім цей новий учень великого вчителя постарався здеформувати ленінський план демократичної організації відношень між народами в соціалістичній державі.

1923 рік відкрив для мислячих людей, що рішучий поворот у національній політиці, який запропонував Ленін XII з’їзду партії, а саме — принцип федеративної організації Союзу Радянських Республік, не сподобався деяким керівникам партії. І хоча ленінська концепція федерації рівноправних і суверенних республік перемогла, це не означало, що в реальній практиці державного будівництва вона знайшла справедливе втілення. Адже відомо, що модель державного будівництва, яка була сформульована в резолюції XII з’їзду партії, а до того ще в Договорі про утворення СРСР (1922 р.), була зломлена бюрократизмом центру, і поступово федералізм в організації національного життя був згорнутий практикою будівництва соціалізму, яку абсолютизував Сталін.

Пригадаймо, як Аглая характеризує Дмитрія Карамазова. Вона вважає, нагадую, що Карамазов розгубився, коли побачив, «що його комуністична партія потихесеньку та по легесеньку перетворюється на звичайного собі «собирателя землі руської...» Звідки ці думки, які вклав Микола Хвильовий в уста Аглаї? Цитую, як записано в резолюції XII з’їзду РКП(б), що її відстоював Ленін: «Союз Республік розцінюється значною частиною радянських чиновників у центрі і на місцях не як союз рівноправних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, як початок утворення так званого «єдиного-неділимого».

Очевидно, Микола Хвильовий стояв на ленінських позиціях національної політики в країні і, закономірно, його обурювала навальна централізація економічного і культурного життя республіки. Він бачив, що починається наступ на політичні свободи громадян, що зміцнюється бюрократичний апарат, що формуються такі державні структури, які сліпо зорієнтовані на центр, що починається ущемлюватися свобода творчості. Тому він і писав 1925 року: «Тільки той письменник має рацію на існування, який здібний пізнати життя, не тикаючись щохвилинно в свою 4Платформу». Це не значить, що йому не треба коригувати ідеологію своєї творчості, а це значить, що «по циркуляру» мистецтва утворити не можная. Інакше він не уявляв вільного творчого змагання різних мистецьких напрямів, течій, угруповань, шкіл, стилів, інакше не зможе, розумів він, українська культура, українська література піднестися до рівня світових шедеврів.

Так, він був за вільний розвиток національного мистецтва без сліпого наслідування, без епігонства і копіювання чужих, навіть близьких — російських — мистецьких зразків. Бо інакше, як вона зможе вирватися із пут рабського повторення і культурного позадництва? Тому він так безжально розвінчує свою рідну до болю в серці, вистраждану і виборену соціалістичну Україну за її «атмосферу жахливого позадництва», називаючи свою Україну «країною гаркун-задунайства, просвітянства, культурного епігонізму. Це — класична країна рабської психології».

Не від зневаги до свого, рідного, не від байдужості і сліпоти народилися ці гнівні інвективи. Микола Хвильовий бажає, щоб національне мистецтво не було мистецтвом підсобним, вічно — резервним, а щоб воно досягло розквіту світових мистецтв. Звідси його заклик орієнтуватися «на психологічну Європу», звідси його надія на «азіатський ренесанс», звідси його «романтика вітаїзму», звідси його заклик боротися проти великодержавного шовінізму, копіювання далеко не кращих, передусім міщанських, салонних зразків російської літератури, яка запанувала в 20-і роки в Москві. Звідси його категоричне твердження: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — дерзать!» А що було записано в резолюції XII з’їзду РКП(б)? Читаємо: «...Розмови про переваги російської культури і висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами більш відсталих народів (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.) є не що інше, як спроба закріпити панування великоруської національності. Тому рішуча боротьба з пережитками великоруського шовінізму є першим черговим завданням нашої партії». Ще одне свідчення того, що Микола Хвильовий своєчасно наголошував на необхідності вдумливого, непоспішливого, в стилі ленінського розуміння архіскладності національних проблем, розв’язання затягнутих ще царським самодержавством національних вузлів. Маю на увазі виступ тодішнього Голови Ради Народних Комісарів України X. Г. Раковського на цьому XII з’їзді партії: «...Якщо з цілого ряду причин нам доведеться жалкувати про відсутність Володимира Ілліча в нашому середовищі, то національне питання є однією з цих причин. Потрібні були його авторитет, його розуміння не лише зовнішньої, а й міжнародної обстановки, потрібно було, щоб він своїм авторитетним словом гучно вдарив по нашій партії і показав їй, що вона в національному питанні робить фатальні помилки...»

Саме ці фатальні помилки і зумовили трагедію нашої інтелігенції, трагедію Миколи Хвильового.

Всі ці тези і лозунги, всі ці культурні програми і орієнтири народилися в голові Миколи Хвильового в процесі трагічного осмислення складного періоду соціалістичного будівництва, внаслідок тривожних роздумів про шляхи і перспективи розвитку національної культури. Він ці проблеми порушував безкомпромісно, не вагаючись, бо був переконаний: «Наша постановку — це послідовний висновок із політики нашої партії щодо національного питання».

Додамо, точніше, зробимо уточнення: з ленінської політики щодо національного питання.

55 років нема з нами Миколи Хвильового. Сучасники запам’ятали його аскетом, в шинелі з громадянської війни, в темній «косоворотці», з вихрястою чуприною, худорлявим смаглявим обличчям, нервовим.

Він був високоосвіченою людиною, грізним полемістом, ніжним ліриком, лагідним, люблячим батьком, завзятим мисливцем, чудовим знавцем мисливської зброї і мисливських собак, мав рухливі чорні брови, глибоко посаджені карі очі. Говорив швидко, нервово, сміявся щиро, дзвінко. Праве плече ледве помітно підсмикував, пальцем часто торкався носа. Одне слово, був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся й утверджувався великий талант. Цей талант тягнувся до зір. Пам’ятаймо про це.

КІТ У ЧОБОТЯХ

Новела

Отже, про глухе слово: Гапка, Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок.

Це так, а то — глухо.

А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.

...А то буває гаптований захід, буває схід, це — коли підводиться або лягає заграва.

Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.

Гапка — це глухо.

Ми її: товариш Жучок.

І личить.

...От вона:

Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осені.

«Кіт у чоботях» — це товариш Жучок. От. А тепер я питаю:

— Відкіля вони прийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях».

...Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна.

...Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота у чоботях».

Відкіля прийшов, туди й зник.

...Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.

«Кіт у чоботях» — це муралі революції.

І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскочить мою скроню, у моїй душі васильковий сум.

?

Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але —

— Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —

— Гімн.

Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «котові в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?

Хіба я створю гімн?

От її одіж:

— Блуза, спідничка (зимою — стара шинеля), капелюшок, чоботи.

Блуза колір «хакі», без гудзиків, колір «хакі» — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти — де колір «хакі».

Вся революція без гудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі... — на ввесь світ!

Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж «хакі». Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.

Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена — тіні з бур’янів упали на сорочку.

От.

Капелюшок... а на нім п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова — не для моди, а для походу, для простору.

— І, нарешті,—

— чоботи.

Ну, тут ясно:

подивіться на малюнок, той,

що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнішність, а потім —

— про неї...

...Зовнішність.

Русява? Чорнява?

Ясно — жучок.

А втім, це не важно...

...Очі... ах, ці очі... Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.

Але треба й про очі.

Очі —

— теж жучок.

Іще дивіться на її очі: коли на бузину упаде серпневий промінь, то теж її очі.

А от ніс (для баришень скандал!)... ніс — головка від цвяшка: кирпатенький (Кирпик! — казали й так, не в очі тільки).

Ну, ще зріст.

Ясно: «кіт у чоботях».

А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда,—

— то ціла революція.

Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а від «кота в чоботях» загальновизнаних подвигів, красивих рухів —

— і ще багато чого.

Це даремне.

Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:

у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.

Товариш Жучок — це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузиновим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото...

А яке — ви самі знаєте.

І тільки.

А зав’язки — розв’язки так від мене і не дочекаєтесь. Бо зав’язка —

— Жовтень, а розв’язка — сонячний вік, і до нього йдемо.

Розв’язка у гітарних поетів... От: «вони поцілувались, кінець», або «О, моя Дульцинеє! Всаджу собі оцей чингал... Умирає»...

Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги єсть, але вони не наші...

— А чиї?

— Ви подумайте!

Так от. Це не роман, це тільки маленька пісня, і я її . скоро скінчу.

В цім розділі я оповідаю про невеличкий подвиг...

— А чий? — Ви подумайте!..

...Зима, фуга, буруни, іще буруни...

Потяг, залізниця і рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань!

Довго паровик борсається в депо: і тут — у депо, і там — у депо...

І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігти сюди, розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.

Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.

— Товаришу Жучок!

— Так, і товариш Жучок!

...А чому вона в цім полку, ви, звичайно, не знаєте і ніколи не взнаєте, бо і я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда — то ціла революція.

...На кожній станції тільки й чути:

— Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.

Степ. Раптом:

— Стоп!

— Що таке?

— Нема палива...

— Товариші! Всеросійська кочегарка в опасности

— Д’ех, яблучко, куди котішся, до Краснова попадьош — не воротішся.

І раптом:

«Ой, на горі та женці жнуть!»

— Ей ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити — і так сумно.

...Степ. Фуга. Бурани і ще бурани.

— ...Єфто пятой вагон — антірнаціональной. І скажу я тобє, братяц, про народи. Латиш — єфто тіш, смірной народ, мудрай, оврей — тож нічяво. Ходя — катаянц аль тутарін — суворай і вєрнай народ. А вот єфгот хохол — паняхіда: как завоя про поля аль про дєвчину — тякай!

...Степ. Фуга. І рейки... рейки.

— Козаки!

— Козаки!

— Де? Що? Як?

— Хто паніку робить? Сволочі!

Вискакують сотні «наганів», «бравнінгів», гвинтовок.

Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився і летить по паливо.

— Товаришу Жучок, вам не боязко? — Козаки!

Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то — козаки. І чогось засмутніла, замислилась...

...Довгі білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді знову відходить у дикий і німий степ.

...Од станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.

Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані діряві вагони:

... «Поезд генерала (імярек)».

...Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції.

...Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:

— Тьотю, дайте оцю паличкуі

— Що?

— Дайте оцю паличку!

— Бери.

Взяла.

— А може, ще дасте?

Подивиться «тьотя»:

  ...жучок: «кіт у чоботях».

Іще дає.

...Товариш Жучок заливається:

— Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсім не обдурила, вона просто — жучок!

Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомим письменкиком, тоді я напишу велику драматичну поему: «Кіт у чоботях».

...Тріщить чавунна пічка,— паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.

Їдемо на Кубань.

— Отак... не так. (Це товариш Жучок).

Отак... не так...

Біля пічки одиниця вагону: може, я, може — хто інший, може — всі ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

— Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер панькатись! Дзуськи! Як би не так!.. На, ший.

Вона нам обід варить, вона наша куховарка — і тільки.

Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку:

— «Что такоє коммунізм» (без автора)...

Ізданіє №-гo боєвого участка рабоче-крестьянской Красной армії.

...Иноді ми їй кажемо:

— Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тоді ми чуємо:

— Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаємо, що не всім «дзуськи!» — у нас єсть молодий «пареньок» — так зветься, так звемо: «пареньок». Він теж кирпатенький. І ми вже бачили, як він обіймав її, і вона мовчала.

...Ну, то їхнє діло.

...Але вона нас конче дивувала: вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише роти роззявляли.

Безумовно, коли ми думали тільки про ворога, вона ще про щось думала.

— Чи не скінчила ти, бува, гімназію? — сміявся дехто.

Вона комічно сплескувала руками:

— Гімназію? Гімназія для панів. А для нас — дзуськи!

Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:

— Це паходной Ленін...

— Да, руки порепані.

...А за вікном стояла туга, і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди.

...Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди:

— Д’ех! Революція —так революція!

А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг як воли, і раптом:

— Стопі

— Що таке?

— Нема палива.

Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий німий степ.

Тільки забув я ще сказати:

Частенько,— коли потяг зупинявся на станції «на неопределенное время», товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагону невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.

— Чого в зажурі?

Це буде видно далі.

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схід. Захід. Північ. Південь.

Росія. Україна. Сибір. Польща.

Туркестан. Грузія, Білорусь.

Азербайджан. Крим. Хіва.

Бухара!

Плакати! Плакати! Плакати!

Німці, поляки, петлюрівці —

ще, ще, ще...

Колчак, Юденич, Денікін —

ще, ще, ще...

Плакати! Плакати! Плакатні

Місяць, два, три, шість,

двадцять... ще, ще, ще...

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Мчались місяці...

Минуло... я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора; може, позавчора, а може — промайнуло двісті літ?

Коли це було?.. А може, це — васильковий сон?

— Не знаю!

І от літо, степове літо. Це степи біля Дніпра,— недалеко Дніпро. ...Тепер ночі в літніх степах.

Це так чудово, так каламутно!

Знаєте? Сидиш у степу і думаєш про тирсу.

Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком плиг! плиг!

Це так чудово!

Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я його так змалював —

— Їй-право!

...Я приїхав.

На третій день одержую записку: «Товаріщ, ви, кажется, приєхалі єщо в пятніцу. Предлагаю немедленно зарегістріроваться в ячейке». Кажу:

— Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.

Товариш усміхнувся:

— Тебе дивує записка?.. «Ето чепуха». От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені сидить оця дискусія.

Я зацікавився.

— Що за дискусію?

— Почекай, сам узнаєш.

І не сказав.

...Я пішов.

— Де кімната ком’ячейки?

— Он!

Входжу. Дивлюсь — щось знайоме. Думаю, пригадую і раптом згадав: та це ж «кіт у чоботях».

Ото штука!

— Ви секретар ком’ячейки?

— Я...

— Вас, здається, товариш Жучок?

— Так.

— Ну, так ми з вами знайомі. Пам’ятаєте?...

Вона, звичайно, все пам’ятає; але перше зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила.

...Ясно: минуло стільки-то часу. Товариш Жучок дочитала — прочитала:

— «Что такоє коммунізм» (без автора).

Ізданіє №-го боєвого участка рабоче-крестьянской Красной армії. І тільки.

А інше так просто: ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції і, може, й сам не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає і пише:

  — «Предлагаю немедленно зарегістріроваться»...

Одне слово, я; мабуть, і не здивувався; тим паче, що минуло так багато часу, а «кіт у чоботях» і тоді вже був —

— «паходной Ленін»...

І, треба щиро сказати, друге видання Леніна: «паходной Ленін» — таке ж іноді було суворе і жахне.

От малюнок.

Я завинив.

Товариш Жучок очі драконом:

— Товаришу! І вам не соромно!

— Дозвольте... я ж... їй-право... я ж...

Товариш Жучок очі драконом:

— Ваш партквиток!.. Давайте!

Віддаю.

Пише:

— «Товаріщ такой-то в таком-то месяцє пропустіл столько-то собраній. Получіл виговор от секретаря ком’ячейкі с предупрежденієм винєсті его недісціплінірованность на обсужденіє общественного мненія партії посредством партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключенія із нашіх коммуністіческіх рядов.

Подпісь».

Точка.

Коротко.

Ясно.

І — трішки

того... ніяково.

Звичайно, як і тоді (тоді — в дикім степу), на ній колір «хакі», бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий із кольором «хакі». Як і тоді, величезні чоботи не на ногу. Як і тоді:

— Дзуськи!

Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик — головка- од цвяшка: кирпатенький.

...Як і тоді, були, але вже не холодні, а теплі, замріяні — літні степові ночі.

Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісовики тривожили наш тил. А з півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої російської імперії.

А от дискусія (у печінках сидить!).

Єсть ходяча фраза: треба бути начеку і не забувати про чеку.

Зробили перефразовку.

— Дискусія — це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

  Товариш Жучок каже:

— Сьогодні вечір дискусії!

Ми:

— О-ох! У печінках вона сидить! (це, звичайно, не вголос).

— Товаришу! Дайте мені на хвилину «Азбуку коммунізма».

— Ах, не мішайте, товаріщ. От я й забил: как ето? Фу, чорт! Значіть, капіталізм імєєт три прізнака: найомний труд... найомний труд... найомний труд...

Хтось підказує:

— Монополізація средств проізводства. І...

— І ідіте ви к чорту! Сам прекрасно знаю.

...А от на другім краю:

— Комедія! Как все заволновалісь!

— Товаріщ Ларіков, невжелі ви не волнуєтесь?..

— Не верю. Не поверю, что ви всьо знал і.

Це до одного із тих, що все знають:

— Ну, от, єслі всьо знаєте, скажіте: когда Тьєр разбіл велікую французскую комуну — в 71 ілі в 48 году? А? Вот скажіте.

— А ви, товаріщ Молодчіков, не хітрітє, не випитивайтє, скажіте просто, что ви не знаєте. І тогда я вам скажу.

Молодчиков червоніє, і я червонію і багато з нас червоніє, бо більшість із нас— це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.

— Це ж дурниці — ці дискусії, наче ми шкільники.

— І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамену з інспектором.

Іще чути:

— Да, наконец, дайте мне на мінуту «Азбуку коммунізма».

— Фу, чорт! Снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства... монополізація проізводства...

— От бачите, все ж одно не знаєте.

— Ах, оставте меня, товаріщі..

Нарешті вечір.

Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх),— громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі — кавалерія.

— Наша? Кажуть, не наша.

— А чия?

Не знаю. Може, ворожа кавалерія. Може — рейд.

І хтось тихесенько, за травами — «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки і дух порожнечі, дух побігу, дух крові».

Але те забувається.

...Доповідач скінчив.

Товариш Жучок:

— Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діялектика, коли сказано — історичний матеріалізм? Ви як думаєте?

— Дозвольте, товаришу голово, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очі драконом:

— Як голова, нічого не дозволяю, а як товариш, прошу вас сказати. Ми говорили, ми плутались (з нами іноді було навіть дурно).

А все це називалось — дискусія.

Товариш Жучок сказала:

— Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчиков?

Вона рішуче входила в ролю педагога.

А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу куховарку, на сьогоднішнього секретаря ком’ячейки, на «кота в чоботях».

...Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав).

Кричали:

— Геть сем’ю! Хай живе холоста женщина!

А для плодючої женщини казали:

— Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д., і т. п.

— ...Товаришу Жучок, можна двох любити?

— Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріялізм. Я його погано знаю, а тому й «воздєржуюсь».

Так от — багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п’яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там —товариш Жучок № 2, а це значить... проте, коли ви партійний, то ви самі знаєте, що це значить.

Вона написала так:

— «Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, післязавтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина — треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю — у вас самолюбство, але у нас — темнота. А поскільки диктатура наша... Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом. Жучок».

Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачились.

Побачились от де.

Уявіть — порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять.

Це мура лі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде — в полки, в подиви.

Це бурса революції.

...Було зоряно, а потім стало темно — пройшли хмари.

...Побігла мжичка.

Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути. Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.

...Товаришу, не мішайте спати!

...Мовчанка!

Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички і не торохтіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву — уходити на Москву, на північ од ворожих рейдів.

— Товаришу, не мішайте спати.

Мовчанка.

...Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала. Вона підійшла до мене.

— Ходімте!

Я здивовано подивився на неї.

...Вийшли на ганок.

Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.

— Ви плакали?

— Так!..

І засміялась:

— Мені трішки соромно... знаєте... буває.

І розказала.

Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно і буває не буває:

— Дзуськи!

Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що у неї вже було байстря, і це невеличке байстря повісив на ліхтарі козак.

Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.

...Я згадав сніговий степ.

...ішла мжичка.

...Була одна сіра дорога і темні силуети будівель.

А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг — це без сумніву.

А чий? —

— Ви подумайте.

...Товариш Жучок № 2,

№ 3,

№ 4,

і не знаю, ще скільки єсть.

Товариша Жучок № 1 нема.

Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.

Зник товариш Жучок.

...Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції,—

— носить сонячну вагу, щоб висушити болото, а яке — ви знаєте.

Так:

— піп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати — вишивати золотом або сріблом — це яскраво).

Ми назвали — товариш Жучок.

А історія назве —

— «кіт у чоботях».

Кіт у чоботях — тип.

Точка. Коротко. Ясно.

Все.

КЛАВІАТУРТЕ

Клавіатурте розум, почуття і волю —

клавіатурте!

Шукайте метрополію свідомого життя.

Собака почуває проміння сонця,

а ти — о чоловіче — ти знаєш блиск

байдужих зорь!

Кінцеві межі кучугурять

і вишкіряються з пітьми,

а там нікчемність: атом — нуль.

...Куди це вітер так війнув

з пітьми!

Пустіть по тирсі Арімана

свій гострий нюх.

Пізнайте все в віках і над віками.

Майдани в марності загрузли —

у калюжах

...не мітінгуйте мій патос!

Бреде склизька і мрячна осінь.

Ми чули — бачили і вибухи і морок —

чи то сузір’я мріяли в снігах,

коли по рейках тихих семафорів

пливла зелена

фантазійна

путь!

А сьогодня наше ізмарагдове слово —

на чорта!

На чорта, коли нема молитви!

Кінь непідкований негідний,

кінь непідкований по брукові не побіжить,

а ми хочемо —

без межі, д’ех — без межі!

Молимося тобі, невідомість минулого,

сучасного і майбутнього.

Молимося мудрості і віку, і секунди.

Молимося тому, чого не знаємо,

бо наша молитва — жага все —

всепознання.

Клавіатурте розум, почуття і волю!

Клавіатурте!

ДОСВІТНІ СИМФОНІЇ

І

Аз єсмь робітник...

Моя буденна блуза — що погляди сині

коханки.

...Вмить помутніли від шторму,

...в поглядах синіх коханки

стогнуть пороги,

...в поглядах синіх коханки

в муках рожеві дороги.

Стрілець — той знає смак,

коли запахне перший вистріл.

А ти весна,

ти затрояндила в повітрі млистім!

А то здивовано тополі

зашелестять і

змовкнуть.

А там вгорі неясно зашумує.

І от белькочуть над головою журавлі...

Ой, журавлі!..

А то з повітрям ніс веде переговори,

і баско б’ється в грунт моя жага,

бо з кобилиці ллється сонце.

Я бачив ніжки під кущем ...

бунтарка — кров: експрес на волі

Прохав і плазував —

іще! іще!

А обрій розплескав солодкий стогін.

Ах, я не зрівняю пахощі своєї блузи.—

ані з поглядом синім коханки,

ані з смаком першого вистріла,

ані з мукою в тих журавлях.

Моя блуза пахне — вугіллям.

...До гавані летіла хвиля

— віялом — а там розбилась

і потонула над морем.

Коли це було!?

— Ат!

То — пахне моя блуза —

вугіллям.

Моя буденна блуза — і погляди сині

коханки,

що вмить помутніли від шторму

...в поглядах синіх коханки

стогнуть пороги

...в поглядах синіх коханки

в муках рожеві дороги.

II

Зачорніло на путі,

а на серці синій смак.

Там на плесах за горами,

за горами на узліссі

задрімала осінь.

...А ми — до брами йшли з посьолку

...чи христіяне у катакомби?

...Середньовіччя сниться...

А там —

вже підіймався вгору гомін

і вже гуде, гуде і розсипається залізо

— до неба ліземо в задумі.

В списах... чи, може, над списами?...

Круки заснули... стережуть.

А далі простір, фіолети,

а далі — далі трап

і води — води розплескались —

блакитного цебра.

III

Сонце І Засмійся у мій кошик!

Полоскочи моє блискуче долото,

як я замріяну далеку далину.

Полоскочи і їх (а з ними й я!)

оті поеми героїчні,

що викликають до чола віки — епохи...

Сонце! Я такий романтик, як і ти,

і до мойого серця завжди нового

свіжого, свіжого, наче липовий цвіт

босоніжки — фе! — золото ліризму

під жаги зітхання з криком!

з криком!

упадуть!

Сонце! Ох, ти, сонце моє!..

А все ж таки і ти захмарилось

— Думаєш?

...Замислилося сонце...

Крізь повінь хмар, в глибіні вод

замислилося сонце,

...Розтаборилась тінь...

...Яка глибінь! Яка глибінь,

коли замислюється сонце!..

IV

Аякс... Аякс...

Син чоловічий у стихії,

в гармонізації природи

Син чоловічий йде!

За кроком крок —

іде!

І сниться йому море,

і сниться йому шторм.

А він такий похмурий...

Але він все поборе!

Але він все поборе!

Аякс... Аякс...

Під дзвони криці

і мислі — птиці

— понеслися.

...А із землі — піднявся гул...

Куди цей гук? Куди цей гул

великого із велетенських князя?

Я зачарований стояв —

симфонія досвітня — почалася.

Ю. СМОЛИЧ

ВАПЛІТЕ І Я

Уривок

...Першим пішов з життя той, хто й придумав Вапліте та організував її — Микола Хвильовий: кінець кінцем це також було «завершенням ваплітянства».

Як це було — за яких обставин відбулася смерть Хвильового — мені й хочеться записати.

Власне, я думаю, що — зобов’язаний це зробити. З усіх, присутніх тоді біля Хвильового, в живих залишився досі, либонь, тільки я один. І мушу я записати, бо записують інші — у ворожому таборі, записують невірно й тенденційно навіть у дрібничках. Невірно й тенденційно записано це й у спогадах Антоніни Куліш, опублікованих у Нью-Йорку, в томі, що має назву «Твори» (Миколи Куліша).

Я бачив тільки частину і — з сторони. Але нехай бодай ця частина буде записана правдиво. А — раптом знадобиться прискіпливим історикам далекого майбутнього? Чи якийсь літературний нащадок візьметься писати роман з тих часів і йому будуть до зарізу потрібні подробиці?

13 травня 1933 року.

Ранок був напрочуд гарний — прозорий, сонячний, теплий і духмяний. Ми з Василем Вражливим сиділи в моїй кімнаті, в квартирі № 63 у будинку «Слово»: я — на канапі, він — при моєму письмовому столі. Перед нами — широке, на три стулки, «венеціанське» вікно. Середню стулку відчинено — до кімнати вривався аромат весняного ранку, а навпроти, через двір, у другому крилі будинку — сліпучо виблискували шибки таких же широких вікон. До цих вікон, у протилежному крилі будинку, було через двір кроків із п’ятдесят. Вікна горішнього, п’ятого поверху — квартира Тичини, четвертого — Йогансена, третього — Хвильового.

Вікно в квартирі Хвильового було розчинено широко — то було вікно з його їдальні — і нам, з моєї кімнати, було добре видно все, що там діється. Сонце скісно світило просто до їдальні Хвильового — крізь бокові двері на балкон — і проміння його лягали на стіл посередині кімнати. На столі стояли склянки з чаєм... Довкола сиділи Досвітній, Куліш, Епік. Хвильовий ходив по кімнаті сюди і туди — він завжди отак метлявся, непосидючий, швидкий і рвучкий. Він то брав з. канапи банджо (його улюблений інструмент) і бренчав якусь мелодію, то кидав його назад на канапу і казав щось до товаришів, посіпуючи губою й ніздрею та коротко потираючи пальцем кінчик носа — характерний жест Миколи Хвильового, коли він нервував або просто зосереджувався на якійсь думці. Слів розмови нам з Вражливим через двір чути не було, але долинало бренькання банджо та уривки окремих речень, коли їх сказано в ажитації.

— В поле бес нас водит, видно, и кружит по сторонам!..

Ми не стільки розчули ці слова, скільки здогадалися з інтонації далекого голосу: пушкінська строфа «сбились мы, что делать нам? В поле бес нас водит, видно, да кружит по сторонам»,— то була улюблена фраза Хвильового, він вигукував її раз у раз, до речі ба й не до речі. Але навіть тоді, коли при загальній розмові ця фраза бувала недоречною,— для всіх співрозмовників, для Хвильового вона була завжди доречна — наче відповідь на якусь його власну думку, якої він не висловив уголос.

Це була сакраментальна фраза.

Сколошкавши волосся — теж характерний жест Хвильового — він знову заметавсь по кімнаті. Досвітній мовчки пив чай. Епік сидів непорушно. Куліш щось пристрасно говорив до Хвильового — неначе умовляв його.

— Не заздрю я Миколі,— тоскно проказав до мене Вася Вражлиливий.

І ми мовчали далі, бездумно спостерігаючи за тим, що відбувалося в квартирі Хвильового. Ввійшов Майк Йогансен, щось сказав і так само швидко вийшов — така була звичайна Майкова манера: сказати і піти, не дослухавши відповіді. Далі постаті Йогансена в кімнаті Хвильового я не пригадую: можливо, він був у сусідній кімнаті, а може, вийшов до себе, поверхом вище.

— Що ж тепер робити Хвильовому? — знову, так само тоскно, порушив мовчання Вражливий.

Він запитував просто так, аби запитати,— не чекаючи відповіді.

Бо ж хто і що міг тут відповісти?

Вчора ввечері арештовано Ялового — найближчого друга Хвильового. Щирим приятелем був Мишко Яловий і нам. Він приятелював з Вражливим, який хоча й не був поміж найперших приятелів Хвильового, але ж горнувся до нього. Приятелював і зі мною, дарма, що я ніколи не був особливо близьким до Хвильового. Мишко Яловий був загальним приятелем: людина напрочуд гарної, лагідної вдачі, привітний, доброзичливий і товариський. Тільки вчора ввечері — за кілька годин до арешту — Яловий, Вражливий, Йогансен і я ходили разом на прогулянку до парку через Шатилівські яри і пили на стадіоні каву з тістечками: кава з тістечками — то була улюблена страва Мишка, він міг пити її десять разів на день замість обіду й вечері.

Ми гарно погуляли того вечора — під захід сонця, балакали про літературу, більярд та полювання, багато сміялися — з Майка був дотепник незрівняний. Потім ми всі разом повернулись додому, постояли ще трохи в дворі — отут, між двома крилами будинку, де нам розходились дороги до різних під'їздів, ще посміялись — і розійшлись. Я — до себе, Йогансен — до себе, Яловий з Вражливим пішли з Епіком, який до нас пристав у дворі, — до Ялового чи до Епіка: грати в преферанс. Отак і стали Вражливий та Епік — замість преферансу — понятими при арешті Ялового.

Арешт Ялового то був узагалі — перший арешт: до того можна було пригадати від часів громадянської війни арешт лише письменників Старицької-Черняхівської та Івченка і Єфремова — по процесу СВУ. Але ж то були письменники не революційної фаланги, а наше коло — то було коло письменників революційних, і ми іменували себе — пролетарськими. В нашому колі була боротьба течій, були різні організації, була боротьба між цими організаціями, були літературні дискусії, була навіть гостра політична полеміка — і в ній не бракувало й обвинувачень у збоченнях, ідеологічних хибах та помилках або й інкримінувалися антипартійні, антипролетарські настрої, але ж... арешт?.. У виступах Хвильового справді були націоналістичні концепції, концепції з поля буржуазної ідеології — проти них виступали, їх засуджували, їх най гостріше критикували, але ж... арешт?.. І — не Хвильового, а... Ялового!

За що могли арештувати Ялового?

— За що, за що могли арештувати Мишка? — тоскно простогнав Вражливий.

Чи міг я відповісти на це запитання? Що міг відповісти сам собі Вражливий? Що ми знали? І що ми розуміли?

Знання прийшло геть пізніше.

А розуміння — ще за чверть століття.

Вражливий сказав ще:

— Коли вночі, під час трусу, я сидів проти нього, нам не дозволяли балакати, але я дивився на нього запитливо, а він тільки розводив руками. Він не розумів сам...

І ми з Вражливим знову мовчки дивились у вікно. Хвильовий — Яловий — Досвітній — це ж була нерозлучна трійця. І четвертий — Куліш. І п’ятий — Епік. І якщо арештували Ялового, то...

Досвітній, Куліш та Епік сиділи й далі при столі в хаті Хвильового, а Хвильовий вийшов на балкон і, спершися на поручні, поглядав сюди і туди: просто перед ним, за парканом нашої садиби, залягав пустир, за ним — глибокі й широкі провалля Шатилівських ярів, за ними — Шатилівка, і над дахами будиночків у кучугурах зелених садків — широченний, неосяжний простір синього неба.

Перепікаючи подвір’я, загинаючи за ріг будинку, йшов Іван Кириленко, Хвильовий перехилився через бильця й помахав Кириленкові рукою:

— Здоров, Ваня! — долинуло до нас привітання Хвильового.

Хвильовий з Кириленком ніяк не приятелювали — вони були з антагонізуючих організацій, Кириленко не раз гостро виступав проти Хвильового, картаючи його за антипартійність, за націоналізм,— і ми з Вражливим були дещо здивовані з дружнього привітання Хвильового.

Хвильовий подивився Кириленкові вслід, розкошлав ще раз волосся і повернувся в кімнату. Ми бачили, як він пройшов повз стіл — у двері до сусідньої кімнати, свого кабінету. Куліш, Досвітній, Епік лишилися при столі. Вони пили чай і балакали між собою.

І раптом ми побачили, як усі троє зірвалися на рівні і кинулися до сусідньої кімнати. Ми не надали цьому якогось значення: ну, зірвались і побігли — мабуть, Хвильовий покликав їх...

І враз — не минуло й хвилини — ми побачили, як з під’їзду, де квартирував Хвильовий, вибігла Антоніна Куліш і з нею ще хтось і, щось кричачи, побігли через двір до нашого під’їзду. Вони гукали голосно, але ми могли розібрати тільки:

— Хвильовий... Хвильовий...

Щось трапилось? Ми звелися і глянули у вікно: в дворі було порожньо — Антоніна Куліш уже зникла в нашому під’їзді.

— Хвильовому, мабуть, стало недобре! — сказав хтось із нас,

і ми з Вражливим попростували до виходу з квартири: поверхом нижче від мене мешкав Гжицький, його дружина була фельдшером, і коли комусь у нашому домі ставало недобре, всі неодмінно бігли по неї. Ми розчинили двері на площадку, щоб довідатися, що там таке.      

Але за порогом була якраз Антоніна Куліш і ще хтось, але не Гжицька — її, мабуть, не було вдома.

Антоніна Куліш репетувала:

— Хвильовий застрелився... Хвильовий застрелився... Допоможіть...

Я не пригадую, як ми збігли вниз, як перебігли двір, пригадую лише, як ускочили до квартири Хвильового.

В кабінеті біля телефону стояв Майк Йогансен і нервово сіпав важіль апарата — телефон, як на злість, не відповідав. Обличчя Майкове було бліде.

Потім я побачив Хвильового. Він сидів за своїм письмовим столом, що стояв боком, перпендикулярно до стінки, сидів, схилившися трохи наперед і на правий бік — права рука звисала вниз (пістолета я не побачив), ліва лежала випростана на столі, на чверті білого паперу. Перед столом, закам’янівши, стояла Уманцева, дружина Хвильового, — очі її були як мертві від жаху, вони дивились в одну крапку — крапка ця була на правій скроні Хвильового. Невеличка цяточка і лише одна краплинка крові.

Я підбіг до Хвильового — він був ще живий: голова легко сіпалась з боку на бік — неначе хотіла щось скинути з себе, ліва рука теж конвульсійно посіпувалась, пальці на ній стискались і розпускались — неначе чогось шукали, хотіли щось намацати. З обличчя швидко збігали всякі барви — воно було нерухоме і на очах мінило колір: жовтувате, сірувате, синь під щелепами і коло замружених очей. Я був санітаром в час громадянської війни — і мені було зрозуміло...

Хтось позаду сказав:

— Микола [Куліш] вже додзвонився... лікар зараз буде...

Йогансен з прокляттям кинув трубку телефона — він так і не додзвонився.

Я сказав тільки Йогансену:

— Лікаря не треба... вже...

— Що?!

Я торкнувся лівої руки, шукаючи пульс.

У кімнаті в ту хвилину пам’ятаю: дружину Хвильового; Йогансена, Вражливого, Досвітнього й Епіка в ту хвилину не пригадую. Вони, очевидно, десь побігли по поміч. Не пригадую, щоб була й Антоніна Куліш. Але Микола Куліш зразу й з’явився — він додзвонився до лікаря з сусідньої квартири.

Пульсу не було.

На столі, перед мертвим Хвильовим, лежав білий папірець — чвертка, видерта з учнівського зошита: Хвильовий завжди писав свої чернетки в учнівських, так званих «загальних» зошитах у чорній цератовій обгортці.

Першим збагнув, що це — посмертна записка, Йогансен. Очевидно, він перший і прочитав її — якщо попереду її не прочитали Досвітній, Куліш та Епік, які вбігли до кімнати першими, коли пролунав постріл.

Потім її прочитала Уманцева.

Прочитали інші, що були в кімнаті.

Прочитав і я.

В записці було:

«Арешт Ялового — це розстріл нашої генерації».

Далі — речення, якого не можу пригадати.

Далі:

«Нічого не розумію! Ми завжди були справжніми комуністами».

Після того — другий абзац:

«Сьогодні тринадцяте травня: моє улюблене число. Який гарний, погожий день. Як хочеться жити».

Третій абзац:

«Хай живе комунізм!»

Підпис:

«Микола Хвильовий».

На підлозі, біля звислої правиці Хвильового, лежав маленький, «дамський», браунінг.

Тепер я пригадую, що в кімнаті стало більше людей: здається, повернулась Антоніна Куліш, ще хтось з жінок. Був Епік. Здається, Аркадій Любченко і Дніпровський.

Я знову глянув на стіл, на записку.

Записки на столі не було.

Записку хтось взяв.

Хто?

Не Йогансен. Він разом зі мною глянув удруге і водночас зі мною здивувався, що записка зникла. Крім того, він зразу почав казати: записка зникла, ми мусимо не забути, що в ній записано — слово в слово. І він багато разів повторив слово в слово зміст записки.

Не Атоніна Куліш. Бо коли 6 вона взяла її, то зберегла 6 або бодай запам’ятала її зміст і неодмінно навела б його у своїх виданих у США спогадах, відповідно тенденційно використавши. Взагалі — записка стала 6 відомою на еміграції. Але вона залишилась там невідомою, і Антоніна Куліш не згадує про неї. Вона могла її просто не побачити тоді.

І не Аркадій Любченко — цей би вже зробив на ній аферу, коли пізніше перекинувся до гітлерівців і написав копу брехні саме про Хвильового.

Хто ж її взяв, записку?

Коли прибув прокурор — Приходько — про записку вже мови не було.

Хто її взяв і куди її дів?

Увечері — коли вже Хвильовий лежав у труні і біля нього сиділи, приходили й виходили люди,— ми пішли пройтися до парку: Йогансен, Слісаренко, Довженко і я.

Довженко щойно підвечір прилетів з Києва — звістка про самогубство Хвильового поширилася з швидкістю міжміської телефонної розмови. Довженко з Хвильовим — з часу виходу на екран фільму «Арсенал» — були в гострій суперечці і немилосердно лаяли один одного, але кожний з них у своєму супротивникові бачив і глибоко шанував його творчу індивідуальність.

Ми йшли алеями парку мовчки — ми були збентежені, приголомшені, прибиті. Ялового арештовано. За що? Хвильовий застрелився. Чому?..

Тому, що арештовано Ялового. Зв’язок між цими двома подіями був прямий, але причинність ми не вміли збагнути.

Ми побачили щойно навіч смерть, отже, особливо гостро відчули ціну життя. І смерть ця була не на війні, не від хвороби, не від старощів: це була смерть замолоду, у розквіті сил, в мирну годину життя — людина сама собі вкоротила віку. Це було потворно, протиприродно і страшно. А самогубця був нам близький і заподіяв собі смерть у якомусь зв’язку з нашою спільною справою —літературою, отже, в якомусь зв’язку з нами самими.

І це сповнювало нас тривогою.

Ми блукали зараз темними алеями нічного парку розгублені і намагались зрозуміти, що ж трапилось, у чому річ, яка справжня причина цієї страшної події?

Але відповіді ми не могли знайти.

Бо досі ми фактично стояли осторонь від політичного життя в країні, отже, й не були здатні тепер проглянути до політичних підоснов крізь наш літературний побут. Адже література досі була для нас тільки втіхою, неусвідомленим покликанням, а літературний побут — богемою. А політика існувала окремо.

І ми починали розуміти, що це невірно.

І починали відчувати, що достигає в нас якийсь перелом. Але — який саме? Ми не знали.

І це знову додавало тривоги.

Ми ще раз і ще раз повертались до листа Хвильового — шукаючи відповіді в його передсмертних словах.

Та передсмертні слова самогубці ще дужче затемнювали причину його самогубства.

Конфлікт із сучасністю? Незгода з соціальним режимом? Партійні незлагоди?

Як же так! А — останні слова в листі!

«Ми — комуністи». «Хай живе комунізмі»

Саме з цими словами він пішов із життя, саме на цьому натиснув гашетку пістолета. Коли слову надається ціни життя, хіба можна йому не повірити?

Тоді, можливо, якраз ті, що виступають проти Хвильового,— стоять на невірному, хибному шляху?

З цим ми також не могли погодитись. Ми знали людей, що виступали проти Хвильового. Це були різні люди. Так, поміж них були не симпатичні нам — кар’єристи, честолюбці, пристосуванці, аферисти навіть і жуліки. Але скільки було гарних, добрих і чесних людей, яких ми — самі не бувши членами партії — приймали, проте, як найкращих, зразкових комуністів.

Окремі незгоди?... Так, вони були. І в нас, і в Хвильового. В Хвильового більші, він навіть їх сформулював і вважав за потрібне одкрито виступити з ними. Але ми вірили, що ці незгоди не настільки глибокі, щоб штовхнути його проти радянського ладу. І непримиренний, завзятий Григорович був не з таких, що виходять з гри, коли програють у якомусь ході...

Так у чому ж річ? Яка причина?

Ми не могли зрозуміти.

І, ох, як це було нам тривожно!..

Повертались додому ми пізно, вночі, власне,— над ранок. Йшли через Шатилівку, потім пустирем понад Шатилівськими ярами. Будинок «Слово» стояв темний — світилися лише троє вікон: на чорному тлі небосхилу наче прорубані виходи в якийсь інший, потойбічний світ. Троє вікон, за якими стояла труна, і в ній лежав такий знаний, але такий незбагненний самогубця... З глибочини Шатилівських ярів линув дивний, несподіваний звук: у глибокому яру грала флейта — шопенівський похоронний марш. Це була улюблена мелодія Хвильового — він часто награвав її сам або насвистував, і не раз, за чаркою, казав, що як помре, то щоб над його труною заграли шопенівський похоронний марш. Хтось — невидимий, незнаний — тепер виконував його прохання, тут же, в яру, під розчиненими вікнами над його труною.

Це також було тривожно.

В почесній варті біля труни — в клубі Блакитного — ми стояли всі. Всі йшли за труною на кладовище. Людей у жалібному поході було небагато — самі письменники, трохи студентів, авторів. Дехто приставав по дорозі. Люди питали: кого ховають? Письменника Хвильового.

А, це той, що застрелився!..

І зразу пояснювали причину самогубства: це ж він їздив по селах, побачив голод, зрозумів, «до чого призвела колективізація»,— не витримав і...

Хвильовий, справді, зо три тижні їздив по селах. Справді, побачив труднощі й лихо тієї весни. Справді, бачив і голодуючі села. Він розповідав свої враження в колі товаришів, не кривив душею — він був не з таких, і не ховав свого болю — болів душею за людей, які гинули, болів за невдачі й зриви в справі соціалістичного перетворення села. Але вдумливо заглиблювався в причини і не ліз зопалу на стінку. Він умів охопити й зрозуміти соціальний процес. І він був — за колективізацію. Ні, лихо і біда, які Хвильовий побачив на селах весною тридцять третього року, не були причиною його самогубства. Ми знали це. І від цього знання було ще тривожніше.

З промовами над труною Хвильового виступали двоє: біля «Слова» — Кузьмич, на кладовищі — Микитенко. Це були беззмістовні, розгублені промови: складали шану, висловлювали біль утрати, харамаркали митцем про хиби і помилки в творчій роботі, Микитенко потрапив у особливо скрутне для нього становище: весь час, день у день, він громив Хвильового, а тут треба було бодай трохи додержати пристойності: «де мортіус аут бене, аут нігіль». Смерть була нагла, випадок непередбачений, і взагалі тоді, в день смерті, ще «не складено орієнтації» згори — як поцінувати Хвильового і, зокрема, як поцінити його смерть з власної руки... А втім, таке «поцінування» прийшло не так скоро: ще років зо два чи зо три книжки Хвильового продавались по крамницях. Потім знайдено формулу — «фашист Хвильовий» і твори Хвильового зникли і з крамниць, і з бібліотек.

Та на той час і ми вже зрозуміли причину. «Версії» — шпигун, злякався викриття, тому й пустив кулю в лоба,— ми, звичайно, не вірили. Справа була складніша, а безпосередня причина — простіша. Ми знали творчість Хвильового, знали його виступи (в пресі та на літературних диспутах), не раз і не двічі розмовляли з ним — з своїми думками й поглядами Хвильовий не ховався, і ми так тлумачили, пояснювали собі причини його самогубства. Хвильовий справді мав конфлікт з сучасністю — в площині національного питання. Він був незгодний з існуючим курсом і жадав його змінити — так, як уявляв собі розв’язання національного питання він сам, дійшовши до націоналістичних концепцій. Він добивався здійснення своєї програми «мирним» шляхом: «парламентарним» вирішенням. Коли ж стався арешт Ялового і Хвильовий побачив, що боротьба переходить у стан війни і проти його пропозицій застосовуються адміністративні — воєнні — заходи,— він склав зброю. І поставив крапку. Був він натурою цільною, компромісів не визнавав, отже, й крапку ставив і в своїй боротьбі, і над своїм життям, бо власним переконанням він надавав ціни життя. І він з життя пішов. То не була демонстрація чи виклик, щоб спровокувати своїх епігонів, як пробували інкримінувати його пам’яті скорострільні начотчики,— ні! Він просто поставив крапку геть над усім — як і своїм ідеям віддавав себе геть усього.

З концепціями Хвильового комуніст, звичайно, не може погодитися — навіть тоді, коли в практиці здійснення національного питання сам буде й чогось незадоволений. Твори Хвильового можуть не подобатися, можна заперечувати його стиль — я заперечую його; але в свій час (двадцяті роки) його творчість відіграла визначну роль в усій українській пожовтневій літературі. В історичному аспекті до неї варто придивитися і тепер.

«Прапором» — не Хвильового, а «хвильовізм» — зробили не ті, що за ним йшли в літературному житті, в творчих шуканнях; і навіть не ті, хто поділяв декотрі з його хибних поглядів або разом із ним перебував у незлагоді з тогочасним суспільним процесом. Сталося гірше: прапором «хвильовізм» зробили вороги. Націоналісти в еміграції. Ясно — куди такий прапор міг повести.

Отак закінчилася Вапліте.

Це — не описка: я так і хочу сказати. Вапліте закінчилася не в січні 28 року, коли була примусом «самоліквідована», Вапліте закінчилася геть пізніше, аж за п'ять років — у травні 33-го року. В день смерті Хвильового.

Бо всі ті п’ять років боротьба в літературі йшла в річищі поборювання «ваплітянства», і центральною постаттю в усіх «ваплітянських» формаціях після ліквідації Вапліте залишався все одно Хвильовий — незалежно від того, належав він до цієї організації чи ні.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.