Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Валер'ян Поліщук (1897-1942)

Всі публікації щодо:
Поліщук Валер’ян

У вірші «Революційна романтика», який написав у новорічну ніч 1923 року популярний 26-літній поет, автор ритмізованого роману «Ярина Курнатовська», проголошено:

О, ми жили не марно.

Не марно, ні.

Вперед. Нехай минають дні.

Валер’ян Поліщук був великим оптимістом, упевненим у своєму небуденному призначенні на землі, у своїй провісницькій ролі в літературі, він повсякчасно щось утверджував і щось заперечував. Та особливо наполегливо шукав нових, відповідних динамічному, технізованому XX століттю форм і засобів зображення.

З безоглядною авантюрністю ув’язувався в літературні суперечки, витрачав багато часу і емоцій на обстріл своїх літературних опонентів епіграмами і пародіями, творив маніфести, намагався практично їх реалізувати — і знесилювався, пригасав... Час був такий — пошуковий, рвійний. Всі, хто брав у руки перо, вважали своїм обов’язком не стільки когось підтримати, розвинути, скільки заперечити і на цій уже, здавалось, назавжди захопленій ним і очищеній від попередника території вибудувати щось нове і обов’язково на віки.

Вчитуюсь у щоденник Валер’яна Поліщука — в ті надзвичайно бурхливі, напоєні революційною енергією роки не здавалося нескромним похвалити себе, виміряти собі безсмертя, зігнорувати успіх свого колеги — всі були новаторами! Епоха зобов’язувала. Творилося нове — революційне — мистецтво. Отже, воно повинно бути революційним, новаторським, не схожим на старе, навіть якщо воно й класичне.

«Ми відбили в собі, мов у дзеркалі, той рух, що існував і існує навкруги, бо призначення поета — відбивати в собі всі переживання стихій народних, що зараз буяють в усій силі. Через те родився рух, родилась динаміка в нашій творчості»1,— теоретично обгрунтовував Валер’ян Поліщук у маніфесті «Дальше «Гроно» творчі орієнтири своєї літературно-мистецької групи «Гроно».

Дивовижний час, радісний і тривожний.

Що не поет, то нова форма, нова концепція художнього розвитку. Там, у світі капіталу, — міркує В. Поліщук, — творять символісти, модерністи, футуристи... У нас, у країні перемоги першої в світі пролетарської революції, повинні з’явитися нові форми мистецтва, але хто їх створить, як не поети революції? Не відкидаємо прийомів ні імпресіонізму, ні футуризму, але для пролетарських мас треба створювати синтетичне мистецтво, яке б гармонійно поєднало всі існуючі течії. У серцях митців повинна знайти відгук краса руху, динамічної швидкості як антитеза інертності. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, Валер’ян Поліщук обстоює ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («...мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»2).

Так вважає лідер групи «Гроно» Валер’ян Поліщук, і в цьому напрямі він і творить. Яку ж обрати віршовану форму? Він вирішує — верлібр, бо ця форма, твердо переконаний він, «стоїть на чолі нашої епохи і визнана вченим світом».

Поет багато читає, роздумує над розвитком європейської і світової літератури, в своїх закордонних поїздках він спрагло осягає пошуки новочасних поетів Європи. Та й сам володіє великим досвідом. Після віршованого роману «Ярина Курнатовська», опублікованого в журналі «Шляхи мистецтва» (1921, № 2), в якому він прагнув психологічно відтворити складний процес переборення людиною старої, буржуазної ідеології і «вростання» у діяльну свідомість колективних Мас, Валер’ян Поліщук пише цикл своєрідних легенд про людей революції. Він творчо переосмислює фольклорну поетику, використовує прийоми українських народних дум, його образні узагальнення ефективно передають романтичний дух епохи. Фольклорна мелодика, ритміка усного народного співу, переказу, казання «ожила» в одній із найкращих його поем про революцію: «Дума про Бармашиху» (1922).

Ой пройдуть літа,

Гей пройдуть года —

Стане воля по цілому світу,

Ой згадають про нас,

Гей розкажуть про нас,

Як жили та були в наш

бунтарський час

І старі, й малі діти.

1 Лейтес А, Яшек М. Десять років української літератури.— Харків, 1930.— Т. 2.— С 37

2 Там же.— С. 36.

Цього ж (1922) року Іван Кулик написав у статті «На шляхах до пролетарського мистецтва» («Шляхи мистецтва», 1922, № 2): «Є такі самобутні, красочні й свіжі таланти, як Еллан, Валеріян Поліщук, Сосюра, Хвильовий і багато інших, ще безіменних, але потенціяльно могутніх».

Була вже на той час у літературі армія поетів революційного призову, але треба було, висловлюючись тогочасною термінологією, «перестроїти» цю армію так, щоб лівий фронт був попереду, щоб усі йшли в ногу, щоб заповнені були всі ділянки фронту, а прориви залатані.

Валер’ян Поліщук там, попереду, на лівому фронті. Пише багато, друкується часто — лише 1927 року у нього з’являються такі поетичні збірки, як «Остання війна», «Металевий тембр», «Геніальні кристали». Пише поеми «Ленін», «Франко в труні», «Асканія-Нова», «Пацанок», цілі серії статей, серед яких прикметна, наприклад, та, що видана 1926-го під назвою «Літературний авангард». Тут Валер’ян Поліщук особливо демонстративно обстоює свої «авангардистські» положення про роль і призначення мистецтва. То заперечує творчість П. Тичини, то наполягає на домінанті біологічних факторів у житті людини, то скептично ігнорує науку, філософію, то гаряче і продуктивно — і власною творчістю — утверджує «наукову» поезію...

Він хоче бути «життєдайним, правдивим і різноманітним», а головне — необхідним революції, соціалізму. І необхідним він був. Без творчості Валер’яна Поліщука ми не уявляємо історії української радянської літератури, тієї нової літератури, полум’яним творцем і поборником якої він був усе своє життя, на жаль, трагічно обірване на сорок п’ятому році.

...Гортаю рукописну книжку Валер’яна Поліщука, яку прислала на збереження до відділу рукописних фондів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР його донька Люцина Валер’янівна Поліщук. 5 липня 1927 року він записав у цій книжці «Сьогодні народилася моя дочка, яку думаю назвати Люциною-Електрою. ...Ах як приємно всюди почувати своє життя в скалках своєї енергії, плоті, мислі!..

Рости, рости нове покоління, клич за собою друге, ставайте одне одному на плечі й ідіть головою в віки, а я старою розсохою буду під вами, невідомий, розпилений, буду підпирати вас зо всім корінням моїх і ваших предків...

Як радісно!»

...Надіявся жити довго, вірив, що нащадки сприймуть, зрозуміють і належно оцінять його творчі поривання в майбутнє. Бо революційна епоха стимулювала ці пошуки і поривання. Пам’ятаймо поета, палаючого, нестримного, самовпевненого, творчо рвійного зачинателя і розбудовника нової української літератури.

З ЩОДЕННИКА

Хочу жити в прийдешніх поколіннях, як мій Ньютон. Коли у Верхарна чи у Белого зустріну думку чи образ сильніші за мою, я готов себе розірвати, але від того їх ще дужче люблю,— вони показують мені дорогу, як їх обминути, та дають змогу приміряти свою силу до них. Тарас Шевченко мене піднімає. А до сучасних я не маю заздрості ні на грош. Чому я буду заздрити? Хай вони мені заздрять, багато так і робить. Леся Українка і Коцюбинський] для мене зорять. Т[ичина] каже, що я од К[оцюбин]ського вийшов, і я готов згодитись. Мене за мій розмір і поглиблення в проблеми часто не розуміють — один Пилипенко та Хвильовий. (...) [Я] залишився незадоволений собою,— хоч би прожити, хоч би створити те, що в мені зарито природою. Ця думка, як зубний біль, не дає мені спокою, хоч перед товаришами я часто задаюсь тим, що зробив.

Спішу робить, може, наскочу на свій шлях, бо ще боюсь, щоб мій порок не вбив на дорозі (...), бо я ж один із тих, що вдихнув Революції, такої, якої ще мир не знав. Українці й росіяни її повинні показати всьому людству і в літературі, німці й французи за нас її не покажуть...

31. III. 1922

З ЛИСТІВ

Дорогі батьки мої, ти, сестро, і ви, плем’яші.. Зібрався нарешті Вам відповісти на Вашого листа, що прийшов у перших числах грудня, та й треба вже запитати Вас, що у Вас новенького.

Дуже добре, що тато не втратили голосу і покрикують: це в господарстві потрібне все одно, як машина. А потім вже як без голосу жити, то все одно, як червакові. А так і «Ой там за Дунаєм» за чарочкою витягнеш.

Панкрат знов почав свої інженерські науки тягнути, Поля — та, видно, як мама, і здорова, і ділова. Вона у Києві теж науки тягне. А Панкрат довгий і худий, як хорт.

Моя родина нічого тримається. Трохи прихворюють та скрутно з грошами, а так все добре. І книжечки нові пишу та друкую. Скоро Вам вишлю одну почитати. Коли дойде, то будете знати, де я їздив. Дуже мені радісно, що Ви Женю до пуття призводите. Тільки не раю Вам у суди залазити — не варто нервів собі псувати, а діти якось виростуть, а ми якось і старости позбудемось. Чи варто наполягати за тим, без чого обходились досі? Ви, тату і мамо, ніколи не були зажерами на земні блага, тому й самі розумніші, і нас розумнішими у світ пустили. За це Вам дяка. Ваш онук Марко-Реон уже в другій клясі школи, красивий і босяцюга. Ах, як хотілося б Вам онуків показати. Еля теж виросла. Оце відхворіла півзими на коклюш, паршива хвороба. Еля така чорнява тіточка, що куди тобі, і балакуча вельми. Україночка там така... І все малює. Потеплішає, то поведу до фотографії, тоді вишлю. З одежею у мене в родині не так то й добре. Діти рвуть, як ми колись. Напишіть, як там зимуєте, та про здоров’я всіх Вас. Жені низенький привіт. Тримайся!

Бувайте здорові. Цілуємо.

Ваші харківські Поліщуки.

Валерьян

8. 11. 1933

Любі мої тату і мамо, і ти, сестро з дітками! Давно Вам не писав.

Справи мої в основному добрі. Вся родина моя здорова, їсти є що, діти не дурні і навіть трішки гарненькі, а що грошей немає, то хрін з ними: у моїх батьків їх теж не було, а от повиходили з нас люди і всі до гарного віку дожили. Правда?

Марко зараз у четвертому класі і навіть головою класу. Вчиться добре, бігає добре, назоляє добре — словом, настоящий хлопець. Еля теж виросла, тоненька, чорненька, жвавенька, щебетушечка і пройда. Вже навчилася читати, але до школи ще не ходить. Недавно привіз її від бабуні з Ленінграда, де вона була чотири місяці, поки мені було скрутно.

Невістка Ваша, а моя жінка, у всьому мені допомагає, живемо в ладу і тим перемогли всяку біду.

Тепер про себе. Ціле літо я пропрацював, то пишучи книжки, то беручи участь на наших письменницьких з’їздах. їздив делегатом до Києва, тоді присутній був на з'їзді у Москві, потім вже й у Ленінград по Елю звідти їздив. Всі ці роз'їзди мене дуже розважили і навчили. Тепер цими днями маю поїхати ще на Кавказ на спочинок, звісно, на державні кошти, і тоді сяду писати новий роман. Один, що зветься «Завзятий вік», я вже написав і здав друкувати. За кілька місяців він вийде у світ, тоді пришлю Вам.

Панкрат у нас невезучий. Зараз він забрався дуже далеко на північ і, здається, там учителює, але вже зо два місяці не було листів. В останньому листі писав, що здоровий і почуває себе непогано.

Пишіть мені, як Ваші справи. Часто тепер згадується мені наша хата, і, мабуть, Ви вже такі старенькі. Бо і я посивів. Як там садок? Так би хотілося посидіти з Вами в холодочку під грушею, та ба.

Ну, бувайте здорові, мої рідні. Цілую Вас гаряче, так, як тоді, коли вертався з гімназії на Різдво. Ваш син з онуками та невісткою.

2 жовтня 1934 року      В. Поліщук

Якраз лист затримався, а в той час прийшла вістка від Панкрата. Він у місті Чібю працює агрономом у казенному господарстві. Почуває себе добре, здоровий і прохає послати йому книжок. Може, вже йому повезе. Цілую ще раз — Валерко.

4. X. 1934

ДО ЗАВКУЛЬТПРОПА ЦК КП(6)У

Користуюся з Вашого прихильного дозволу звертатися до Вас, коли у мене виникне якась потреба. Саме така потреба і наспіла. Я опинився в неможливому психологічному і матеріальному стані з таких причин:

1) Книжку «До серця Азії» розміром на 20 друк, арк., яку після рецензії т. Галушка і консультації т. Ганса оце вже вдруге набрано і заверстано, видавництво «Радянська література» відмовилось друкувати і заявило, що книжка йде в розбор, як націоналістична, хоч цю книжку рецензували і дозволяли до друку ціла низка знаних тт., зокрема т. Кірієнко — ред. в-ва «На варті», т. Байдебура, т. Галушко й ін. Зі свого боку я ще раз по заверстаному міг би зробити потрібні випуски і виправки, аби цей твір, в який я вклав багато художньої снаги, пішов на користь радянському суспільству.

2) В тому ж в-ві мені заявили, що моя 15-літня робота як поета відпадає як шкідлива, і тому відмовились за договором перевидати бодай частину вибраної лірики, що дало б мені і моральну підтримку, і матеріальну. Так само інше в-во ЛІМ, склавши зі мною договора на перевидання кн. про Донбас, відмовилось її друкувати.

3) Нарешті не так давно я здав в-ву «Радянська література» свій новий чималий роман «Завзятий вік» на 23 друк, арк., де змалював, затаврувавши, новобуржуазного типа — Іраїду Грізо, протиставив йому позитивного героя — комуніста Захара Новика, і між ними вивів сповнену протилежностей і хитань еволюцію молодого спеціаліста Брока, що прийшов від буржуазного до радянського табору. Роман, звісно, ще має хиби, але т. Чередняк, зам. культпропа ЦК, яка теж прочитала рукопис мого роману, мені ствердила, коли я її вірно зрозумів, що роман «Завзятий вік» не трудно поправити і що окремі частини його, як,напр.,події на шахті, зроблено зовсім добре. Взагалі т. Чередняк, а на словах і т. Агуф не заперечують високохудожності того мого твору. На жаль, у своїй писаній рецензії голова в-ва «Радянська література» т. Агуф відзначив лише негативні, на його думку, риси в романі і тим немов підкреслив, що з романом справа безнадійна, і немов на ствердження цього висновку після вищезгаданих

заяв про «До серця Азії» і мою лірику припинив мені всяку виплату грошей за роман, а це було єдиним засобом мого існування, а значить, і моєї творчої діяльності, і ось я вже 2 місяці живу з того, що продаю свою бібліотеку.

Зрозуміло, що в рій матеріальній скруті і моральній прибитості щось творчо робити чи виправляти роман не можу, як і взагалі легко втратити всяку надію. А в той же час я охоче зроблю в романі ті виправки і доповнення, що допоможуть ідеологічній спрямованості твору та не зруйнують художнього тіла роману. Крім того, у мене готовий весь матеріал і розпочатий другий роман про будівництво Харк. турбозаводу.

Гадаю, що певна одіозність до моєї літ. постаті, а головне, гіпертрофоване почуття відповідальності та, мабуть, і страшок декого за мою особу і спонукали в-во «Радянська література» думати розсипати вдруге набрану книжку та поставити мене в неможливі щодо переробки роману умови, як і взагалі над психологічною і матеріальною прірвою.

Отже, прохаю Вашої участі і допомоги.

З привітом — В. Поліщук

23. 11. 1934

Із збірки «КНИГА ПОСТАНЬ»

ЖОВТЕНЬ

Вагон постукує, як серце унизу,

Коли душа захлинається жахом,

І, немов розгніваний Везувій,

З махом Летючи,

Сопе паротяг.

Ускочили в осінній ліс,

Як хлопці у горох,

І наробили бешкету.

А хтось, напевне сторож,

Гнався й гукав,

Забігаючи кругом здалека,

Розносив рокіт,

Як горіхи в збанку просторів —

І все дзвеніло полив’яною луною.

Жовтогаряче листя,

Немов жартома дівчина,

Відпихало з солодким посміхом

сонячний блиск,

А з того — у вагоні ставало жовтого

сяєва,

Мов у кошику з помаранчами.

І думалось: то ж ми ускочили,

як паротяг,

У вогкість замріяно-жовту

Городів Європи,

Сколихнули,

Ступили у драглі насичених

гнилизною кварталів;

То ми гукнули,

Щоб сірома повстала

І Жовтень запалав

На світових полях,

Рубінами заграв...

Вагон. Під вечір.

Рельси біжать вперед на захід сонця,

Як два гострих промені

З червоно-металевим полиском

Із кожного мого ока.

Вони прошивають сивий туман —

долину опалову.

Встрягаю зором, мов стрілою,

У мозок хмар,

Що препаровані лежать

На скривавленій тарілці неба.

І увижається, що шпиль на Ейфелевій

башті

(Ще й зірка на чолі)

Плащем обкинувся червоного

прапора

На вітру

І гордо став у позу,

Як лицар, оглянувши поле:

«Усе поборю!»

А як кордон пересікли —

Сичало панство

Клубком голодних гадів,

Що обложили нас кільцем ненависті.

О, сила породила вже гіпноз —

І зачарована кобра

Спиналася, щоб танцювати:

Та новий маг

Заграв на комишеву сопілку.

І шпигунів удав покірно ззаду повз.

То світовий приходить Жовтень.

Із збірки «ЗЕНІТ ЛЮДИНИ»

ВІДНОСНІСТЬ

Все, що в око моє бездонно встрягає,

Свіжістю світла, тонкими дротинами,

Все, що дзвенить у вухах моїх

двиганням —

Все, що було лише, все, що незнанеє,

Лише наближенням чутким осліплений

Розум торкається тих образів

вічності —

Марев, накреслених гінко уявою —

Слідів тих відносності світу химерного.

У вічному промені справжнє впіймати,

Мислю скувати в холодні кристали все,

Ясні, як числа, незміннії сталістю —

Людство тиняється в хащах наближення,

В затуманілих натяках реального,

Десь у волокнах дріб’язку числового,

За семизначною бідною точністю.

(29 вересня 1929 р.)

Із збірки «ЕЛЕКТРИЧНІ ЗАГРАВИ»

ОГНІ

Креше форштевень пароплава

Зеленаві фосфоричні іскри,

Що закутуються одразу

В біло-молочную воду піни морської,

Залатані мороком ночі

Унизу під ногами моїми.

Там, на темній, погнутій хвилями,

неспокійній рівнині,

Це водяна бавовна шуршить і

вуркоче, різана носом,

розкидаючись

обіч бортів.

Крім мене, ще на вахті стоїть

кам’яний силует правнука

вікінгів — краще матроса.

Іскри моря — їх небагато, німих

світлячків —

Вискакують то тут, то там у пінявих

мітках

І не запалюють їхньої мутної вати;

Це — іскри холодні,

Феєричні вогні водяні,

Мов зелені брильянти,

Викрешує з кременя моря

Стрімчастий ніс пароплава.

Ніч їх перебирає і топить на моїх очах,

Показуючи нашвидку кожний

мені,

Що стою високо на кубрі,

обвіяний

Вітром, приласканий зорями.

Здається — не море хита пароплав,

А вітер гойдає забуту колиску.

Тільки з західнього краю

Низький окраєць місяця бідного

Креслить горби темних хвиль

Своєю однобокою позолотою.

Ніч дозріла стоїть.

Під безмежжям неба

На щоглах, уквітчаних електричними

вогнями,

Мирно гойдається пароплав.

Я на ньому стою, заворожений вітром

крилатим

І обвіяний крильми думок моїх,

Таких широких, як безвість...

Куди ти несеш мене, доле?

У безвість!

Іскри холодні чи жаркі

викрешуєш мною?

Загориться навколо життя

А чи ні?

Із напруги вогнем повні груди мені,

І не бачу йому кінця вглибині.

(21—23 жовтня 1928 р., пароплав «Kong-Ring», Осло)

ІЗ РУКОПИСНОЇ ЗБІРКИ «БАГАТОГРАННІСТЬ»

Скляний тихий хруст З

ашерх у калюжках,

Сухо поламавсь,—

Перші подихи зими

Висушили соки днів.

Стомлений сиджу,

Тихо клюкає вода

В рурі у стіні.

Так по жилах кров моя

В струмі вічності пливе.

ХОККУ

1

Голос надлетів,

Позривавши днів листки

З верховіття дум.

2

В запічку цвіркун...

Так свідрує вічно мисль

Броню небуття.

ТАНКА

1. НІЧ

В запічку цвіркун...

Так свідрує вічна мисль,

Що пройде час і...

Мохом камінь обросте —

Серце стане порохом.

2. СВІТАНОК

Світло поточив

Туману молочний дим.

Віки сон підвів,

[На] обрій мутно подививсь

Та й, зітхнувши, знов заснув.

3. РАНОК

Заставки підняв

Клопотливий день — млинар —

Світлий ранок став,—

І мучиста, ситна мла

В рань півсонну потекла.

(12 березня 1930 р., Харків)

ТРИ ТАНКА

М. Скрипникові

1

Переламні дні

Над епохою летять.

Мали свій танок:

Характерник з-над Дніпра

Стався скрипником для них.

2

Хмурий дуб гуде

Під ударами вітрів,

Міці не здає:

Та й не диво — з грунту він

Силу кості собі взяв.

З

Непохитний дуб

На верховині стоїть

І вартує день —

Коло нього гай густий

Круто гілля переплів.

(20 листопада 1931 р., Харків)

ІЗ РУКОПИСНОЇ ЗБІРКИ «ВАЛЕР’ЯН ПОЛІЩУК. ТВОРИ»

ФУТУРЙОЗИ

Фу ти, ну ти,

Ну й панфути,

Як напишуть,

Не встругнути.

Як загрузнуть,

Не зіпхнути —

Ну куди вам, шалапути,

До майбуття підстрибнути?

От панфути,

Ну й панфути —

Підійти й колінком пхнути.

(28 грудня 1923 р., Харків)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.